— Мам, а може, нехай бабуся піде й загубиться? Так усім буде краще, — з викликом сказала Маша.

— Маш, не забудь замкнути двері, — втомлено сказала мама, встаючи зі столу.

— Мам, ну скільки можна? Тепер ти все життя будеш нагадувати? — образливо відповіла п’ятнадцятирічна Маша.

— Не все життя, а поки в нас живе бабуся. Якщо вона вийде на вулицю, то загубиться і…

— І помре під парканом, а ми будемо жити з почуттям провини… Мам, а може, нехай? — знову з викликом запитала Маша.

— Що нехай? — не зрозуміла мама.

— Нехай піде й загубиться. Ти сама казала, що тобі набридло з нею вовтузитися.

— Як ти можеш? Вона мені свекруха, не рідна людина, але для тебе вона — рідна бабуся.

— Бабуся? — Маша примружила очі, як завжди робила, коли починала злитися. — А де вона була, коли її синок нас покинув? Коли відмовлялася зі мною сидіти? Зі своєю рідною онукою? Вона тебе не жаліла, коли ти хапалася за будь-яку роботу, щоб заробити зайву копійку… Тебе ж і звинувачувала, що чоловік пішов…

— Припини негайно! — зірвалася мама. — Дарма я тобі все це розповіла. — Мама зітхнула. — Я погано тебе виховала, раз у тобі немає жалю до ближнього, до рідної людини. Мені страшно. Коли я постарію, ти до мене теж будеш так ставитися? Що з тобою? Ти ж завжди була доброю дівчинкою. Ти не могла пройти повз покинуте кошеня чи цуценя, додому приносила. А бабуся — не щеня… — Мама втомлено похитала головою. — Вона й так покарана. Твій батько не лише нас, він і її покинув.

— Мам, іди на роботу, запізнишся. Я обіцяю, що замкну двері. — Маша винувато глянула на маму.

— Гаразд, а то наговоримо одне одному зайвого… — але мама не зрушила з місця.

— Мам, пробач, але дивитися на тебе боляче. Шкіра та кістки. Тобі всього сорок, а ходиш, зігнувшись, як старенька, ледве ноги переставляєш. Завжди втомлена. Що ти так дивишся на мене? Хто тобі правду скаже, як не рідна донька? — Маша не помітила, як знову підвищила голос.

— Дякую. Простеж, щоб вона газ не вмикала і воду у ванній.

— От-от, я й кажу, сидимо з нею, як прив’язані. Жодного життя. Мам, давай віддамо її в будинок для літніх людей. Там вона буде під постійним наглядом. Вона ж нічого не розуміє…

— Ти знову? — обірвала Машу мама.

— Усім буде краще, і їй насамперед, — не помічаючи наростаючого роздратування матері, продовжила Маша.

— Не хочу більше тебе слухати. Нікуди я її здавати не збираюся. Скільки їй залишилося? Нехай вдома…

— Та вона нас із тобою переживе. Іди на роботу. Я нікуди не піду, двері замкну, обіцяю, — зло повторила Маша.

— Пробач. Я навалила на тебе… Усі гуляють, а ти доглядаєш за бабусею.

Вони розмовляли, не звертаючи уваги на відчинені двері в бабусину кімнату. Вона, звісно, все чула, але навряд чи розуміла, та й забуде все за хвилину.

Мама пішла на роботу, а Маша зайшла до своєї колишньої кімнати, в якій тепер жила бабуся.

— Ба, ти чогось хочеш? — запитала вона.

Бабусин погляд не виражав жодного бажання.

— Ходімо, я дам тобі цукерку, — Маша допомогла бабусі піднятися і повела на кухню.

— А ти хто? — бабуся втупилася в Машу порожнім поглядом.

— Пий чай, — Маша зітхнула й поклала перед бабусею цукерку.

Бабуся дуже любила солодке. Вони з мамою ховали від неї цукерки, давали лише одну до чаю. Маша дивилася, як бабуся розгортала яскравий фантик. Через рідке сиве волосся просвічувала бліда шкіра голови. Маша відвернулася.

Раніше бабуся фарбувала й начісувала волосся, вкладала його в пишну зачіску. Яскравою помадою фарбувала губи, малювала брови дугою. Маша пам’ятала солодкуватий запах її парфумів. На бабусю завжди звертали увагу чоловіки, поки вона не почала втрачати розум.

Маша не могла розібратися, що вона відчуває до бабусі: жалість, співчуття, неприязнь? Короткий дзвінок у двері відволік її від роздумів.

— Мабуть, мама щось забула, — Маша пішла відчиняти.

Але у дверях стояв її друг, старшокласник Сергій. Мама не схвалювала їхньої дружби, тому він намагався приходити, коли її не було вдома.

— Привіт. Чого це ти так рано? Мама щойно пішла, — пошепки сказала Маша.

— Знаю. Вона мене не помітила.

— Міла! — почувся з кухні голос бабусі.

— А хто така Міла? — запитав Сергій.

— Це вона маму так називає і за свою доньку вважає. Зараз я відведу її до кімнати. Іди у ванну й сиди тихо. У неї сьогодні просвітлення. — Маша підштовхнула Сергія до дверей у ванну кімнату.

— Там нікого немає. — Маша зайшла на кухню й побачила порожню чашку й фантик на столі.

— Я чаю хочу, — сказала бабуся.

— Але… — Маша зрозуміла марність своїх пояснень.

Бабуся швидко все забувала, особливо те, що сталося зовсім недавно. Зате добре пам’ятала своє далеке минуле. Часто плутала все, не впізнавала їх із мамою. Але в неї траплялися моменти просвітлення, правда, короткі й рідкісні.

Маша не могла зрозуміти, чи зараз бабуся хитрує заради ще однієї цукерки, чи справді забула, що тільки-но пила чай. Хто розбере? Маша зітхнула, знову поставила перед нею чашку з чаєм і поклала на стіл ще одну цукерку.

Бабуся довго розгортала її непослухняними пальцями. Коли чашка спорожніла, Маша повела бабусю до її кімнати, посадила на ліжко.

— Тепер спи, — сказала вона й зачинила за собою двері.

З ванни вже виглядав Сергій.

— Можна виходити?

— Так. Іди на кухню. — Маша кинула погляд на двері, чи зачинені, й пішла слідом за Сергієм.

Вони сиділи на кухні головами близько одне до одного й слухали музику в телефоні — у кожного по одному навушнику у вусі. Маша прикрила очі, похитувала головою в такт музиці. Вона не помітила, як у передпокій проскочила бабуся…

Коли Маша вийшла в передпокій, щоб провести Сергія, побачила відчинені двері. Вона кинулася до кімнати, але бабусі там не було.

— Двері… Я не замкнула двері. Вона пішла. Мама подумає, що я навмисне, — мало не плачучи, забідкалася Маша.

— Та чому вона так подумає? — запитав Сергій.

— Ти не розумієш. Я сьогодні якраз казала, що краще б вона пішла, загубилася. Мама подумає, що я навмисне двері не замкнула, їй назло.

— Гаразд, одягайся, підемо шукати. Вона не могла далеко піти, — сказав Сергій.

Маша кинула погляд на вішалку — бабусине стьобане пальто було на місці. Черевики теж.

— Вона що, у капцях і халаті пішла? — Маша розгублено дивилася на Сергія.

— Може, вона в сусідів? Вийшла на сходи, не впізнала свою квартиру… Я у двір, а ти пройдися по квартирах, — сказав Сергій і побіг униз по сходах.

Але на поверсі на дзвінки ніхто не відповів. Маша більше не стала ходити по сусідах, вибігла на вулицю. Сергій бігав по двору, зазираючи під кущі, під дитячу гірку на майданчику…

— Немає ніде. Давай у сусідніх дворах подивимося. Ти біжи направо, а я наліво. Хто знайде її першим, кличе іншого. Зустрічаємося тут, — скомандував Сергій і побіг зі двору.

Маша збігала навіть на автобусну зупинку. Бабусі ніде не було. Скільки пройшло часу, як вона пішла? Пів години? Сорок хвилин? Куди за цей час можна піти в капцях і халаті?

— Треба дзвонити в поліцію, — сказала вона.

— Почекай. Згадай, про що вона найчастіше розповідала, де любила бувати? — запитав Сергій, запихаючись.

Маша задумалася, але нічого такого не змогла пригадати. Вона знизала плечима.

— Гаразд, розширимо коло пошуків. Ти біжи в бік школи, а я туди, — він махнув рукою в протилежний бік.

Горіли не всі вуличні ліхтарі. Темні неосвітлені ділянки вулиці Маша намагалася проходити якнайшвидше. Їй здавалося, що за кущами хтось ховається. Підходячи до школи, вона раптом згадала розповідь бабусі. Якось вона забула зошит у класі й повернулася за ним, але сторож замкнув вхідні двері. Бабуся вистрибнула з вікна на першому поверсі й мало не зламала ногу.

Хоч бабуся й навчалася не в цій школі, але, проходячи повз, завжди розповідала цю історію. Маша штовхнула ворота в паркані — не замкнено. Будівля школи була типова, збудована у формі літери «П». Вона обійшла одне крило й побачила групу хлопців. Вони над кимось сміялися. «Бабуся!» — зрозуміла Маша й побігла до них.

Бабуся стояла посеред двору у своєму сіро-блакитному халаті. Один із хлопців простягав їй порожній фантик. Коли бабуся тяглася до нього, думаючи, що це цукерка, хлопець відсмикував руку, і хлопці дружно реготали.

— Вона ж нічого не розуміє. Ти з якої психушки втекла? Хочеш цукерочку? — знову простягнув хлопець фантик.

— Відчепіться від неї! — голосно крикнула Маша.

Хлопці разом озирнулися на неї.

— Дивись, ще одна!

— Ти хто? Онука?..

— Разом із бабусею з психушки втекла?..

— А онука нічого. Хочеш цукерочку? — Хлопець із фантиком пішов до Маші.

Інші рушили за ним.

Маша відступила. Хлопці стіною наступали на неї, загородивши собою бабусю. Вони вже не сміялися, дивилися нахабно, відчуваючи її страх і свою силу. Маша спиною вперлася в прути паркану. Ворота залишилися осторонь. Як по команді хлопці кинулися на неї.

Маша замахала руками в повітрі, намагаючись не підпустити їх близько, але їх троє. Один із хлопців схопив її за руки, інші навалилися на Машу, притиснули її до паркану — не ворухнутися. Вони обмацували її, вирішуючи, хто з них буде першим…

— А ну, відійшли всі від неї! — крикнув зовсім поряд Сергій.

Двоє хлопців відійшли від неї, але третій продовжував утримувати її за руки. Тепер хлопці билися із Сергієм. Маша вдарила ногою хлопця, що тримав її. Він завив і відпустив її. Вона побачила на землі шматок дошки, підняла його, підбігла до тих, що билися, й хотіла вдарити одного з хлопців по голові, але не вистачило зросту, удар прийшовся на спину.

Хлопець вилаявся й кинувся на Машу. Вона побігла до воріт огорожі.

— Дівчино, до нас біжіть. Ми поліцію викликали… — Маша побачила чоловіка й жінку по той бік огорожі. — Хулігани, зовсім від них життя немає…

Згадка про поліцію змусила хлопців утекти. Маша повернулася до Сергія.

— От і допомагай після цього. Жодної вдячності, — пробурчав чоловік їй услід.

— Киньте, головне, що все обійшлося, — сказала жінка.

Маша допомогла Сергію піднятися з землі. Вони підійшли до переляканої бабусі. Вона зжалася, думаючи, що це знову хулігани.

— Ба. Це я, Маша. Ходімо додому. — Маша обійняла бабусю.

— Яка Маша? Я Борю чекаю. У нього зараз уроки закінчаться…

— Ба, Боря давно закінчив школу. Ходімо.

— Я все чула, — раптом сказала бабуся.

— Що чули? — злякано запитала Маша, хоча одразу зрозуміла, про що йдеться.

Може, й справді бабуся розуміє більше, ніж вони думають?

— Міла хоче здати мене до будинку для літніх людей. Не віддавай мене, — бабуся схлипнула.

— Добре, ходімо, холодно, а ти в одному халаті. Захворієш, тебе покладуть у лікарню…

— Не хочу до лікарні, — запхикала бабуся.

Вони з Сергієм привели бабусю додому. Маша переодягнула її, напоїла гарячим чаєм із цукеркою й уклала спати.

— Як ти додому підеш? Увесь брудний, у крові, — Маша з Сергієм стояли у дверях квартири.

— Нічого, головне, що бабусю знайшли. А ти молодець, не злякалася, — Сергій усміхнувся.

— Ще як злякалася. Якби ти не встиг…

— Усе добре. Вибач. Це я винен, двері не замкнув…

Маша зачинила за Сергієм двері й сіла за стіл на кухні. Її вже не трясло, але вона ніяк не могла заспокоїтися. Вона думала, що якби не знайшла бабусю, довелося б усе життя жити з почуттям провини, як казала мама. Добре, що все обійшлося…

Їй було соромно за сварку з мамою. Їй набагато важче. Вона ж доглядала не тільки за цією бабусею, а й за своєю мамою. Та два роки хворіла на рак. Тепер мама колишнього чоловіка попросила про допомогу… Маші всього п’ятнадцять, усе життя попереду, встигне нагулятися. А скільки залишилося бабусі? Нехай живе щасливо у своєму забутті, своєму дитинстві.

Вона не могла уявити, що мама з віком може стати такою ж, перестане впізнавати Машу. Їй навіть подумалося, що краще втратити фізичне здоров’я, ніж розум. Ні, краще, щоб узагалі не було жодних хвороб, особливо невиліковних. Нехай люди помирають просто від старості.

Маша розмірковувала про несправедливість життя. Припустимо, бабуся покарана за щось, але страждають вони з мамою, а бабуся нічого не розуміє. Невже вони з мамою заслужили все це? Може, це потрібно, щоб навчити Машу співчуттю і жалості? Випробувати її? Підготувати до життя? Утримати від необдуманих слів і вчинків?

Маша вперше замислилася над речами, які її одноліткам, імовірно, навіть не спадають на думку. Їй здавалося, що за цю ніч вона подорослішала на ціле життя. Коли прийшла мама, Маша ще не лягала спати.

— Ти вже встала? Усе в порядку? — Мама втомлено сіла на сусідній із Машею стілець.

— Усе добре. Будеш чай? — запитала Маша.

— Буду.

Маша поставила на стіл дві чашки й поклала дві цукерки. Вони з мамою переглянулися і засміялися. І довго не могли зупинитися…

«Можливо, старече недоумство дається як милість тим, хто не в силах подивитися в обличчя своєму минулому»

Колін Маккалоу

«Усі хочуть жити довго, але ніхто не хоче бути старим»