Важкий день тягнувся за Анастасією, мов виснажливий слід. Плечі нили від напханої сумки, голова гуділа від трьох зустрічей, правок у макетах і незапланованої півторагодинної наради. Їй хотілося тільки одного: нарешті дістатися до свого дивана, заварити м’ятного чаю і забути про все, поринаючи в якийсь легенький фільм. Можливо, навіть замовити піцу, щоб не стояти біля плити.
Та вже на сходовій клітці, підіймаючись на четвертий поверх, вона почула голоси. Знайомі, аж надто гучні, що виривалися крізь зачинені двері власної квартири. Дзвінкий сміх Василини Петрівни, чоловічий бас Артура Григоровича, пронизливий дитячий вереск. Анастасія завмерла, примруживши очі. Знову.
Відчинивши двері, вона побачила звичну картину, яка вже встигла набити оскому. У передпокої тіснилися чужі черевики та кросівки, а повітря було насичене стійким запахом чогось смаженого. З вітальні доносилися такі гучні звуки мультфільму, що вуха мимоволі шукали притулку.
«Ой, а ось і Настуня прийшла!» — Василина Петрівна визирнула з кухні, розмахуючи рукою. — «Заходь, рідненька! Ми тут собі чаюємо.»
Анастасія лише кивнула у відповідь, повільно знімаючи туфлі. Пройшла до вітальні, де на дивані, мов цариця, розвалилася Оксана, Костянтинова сестра, тримаючи на колінах меншого сина. Старший, хлопчик років п’яти, сидів просто на підлозі, зачаровано втупившись в екран телевізора. Журнальний столик був завалений обгортками від цукерок, крихтами печива і порожньою упаковкою з-під соку.
«Привіт, Насте, — промовила Оксана, навіть не спромігшись повернути голову. — У тебе ж тут завжди так гарно. Малеча просто шаленіє.»
Анастасія попрямувала на кухню. За столом вже сиділи Василина Петрівна та Артур Григорович, а Костянтин метушився біля плити, насипаючи заварку в чайник.
«Настуню, та ти якраз вчасно!» — Костянтин обернувся, широко усміхаючись. — «Сідай до нас, я зараз свіжий чай заварю. Є печиво, мама пиріжків привезла.»
Анастасія відчинила холодильник, шукаючи пляшку води, і її рух завмер. Там, де ще вчора рясніли упаковки йогуртів, лежала свіжа шинка, чекали сир та домашній сир, тепер зяяли порожні полиці. Залишилось лише кілька яєць та банка гірчиці. Навіть ранковий пакет молока, щойно куплений, стояв порожній на столі.
«Василино Петрівно, ви так проголодалися?» — голос Анастасії звучав напрочуд рівно, хоча всередині вже кипіло.
«Ой, люба, ну ми ж у гостях!» — свекруха легковажно махнула рукою. — «Костянтин так гарно нас пригощав. Такий турботливий синочок, ніколи про батьків не забуває.»
Артур Григорович лише кивнув, повільно пережовуючи пиріжок. «Ось такий син у нас виріс. Гостинний, щедрий.»
Анастасія зачинила дверцята холодильника. Продукти вона купила лише вчора, ретельно розрахувавши бюджет на цілий тиждень. А тепер, після одного-єдиного візиту, все зникло. Вона провела поглядом Костянтина, який розливав чай по чашках, насвистуючи якусь безтурботну мелодію.
«Костю, а можна тебе на хвилинку?» — покликала Анастасія, намагаючись зберегти спокій.
«Зараз, Настуню, — відповів він, навіть не озирнувшись, — тільки чай всім розіллю.»
Анастасія мовчки пройшла до спальні й опустилася на ліжко. Спершу стиснула кулаки, потім розтиснула. Почала рахувати про себе до десяти, намагаючись заспокоїтись. Розуміла, що зараз злитись марно. Влаштовувати сварку при його батьках — це було би занадто. Треба просто перечекати. Вони поїдуть, і тоді вже можна буде поговорити спокійно.
Час тягнувся нестерпно повільно. Василина Петрівна та Артур Григорович розляглися у вітальні, вимкнули дитячі мультики й переключили на якесь гучне ток-шоу. Діти Оксани тим часом почали носитися квартирою, збиваючи все на своєму шляху. Костянтин же тільки сміявся, бавився з племінниками, підкидав молодшого на руках.
Анастасія тим часом збирала розкидані фантики, витирала липкі плями зі столу, мила посуд. Гора брудних чашок, тарілок, ложок та виделок вже ледь вміщалася у раковині. І ніхто, крім неї, навіть не збирався до цього торкатися.
Близько десятої вечора гості нарешті почали збиратися. Василина Петрівна міцно обійняла сина, а Анастасію легенько поплескала по плечу. «Дякуємо, що нас прийняли. Приїжджайте і ви до нас якось, будемо раді.»
Артур Григорович потиснув руку Костянтину, а Анастасії лише кивнув головою. Оксана вивела розгаласливих дітей у коридор, втомлено бурмочучи про те, як вона виснажена.
Костянтин провів їх до ліфта, довго стояв у дверях, махаючи рукою вслід. Повернувшись до квартири, він солодко потягнувся. «Ох, чудово посиділи, правда? Давно ж батьки не приїжджали,» — сказав він задоволено.
Анастасія мовчки повернулась до прибирання. Костянтин тим часом плюхнувся на диван, одразу увімкнувши телевізор. За пів години, коли Анастасія вже закінчувала мити підлогу, чоловік тихенько похрапував, розтягнувшись на весь диван.
Вранці Анастасія встала раніше, сподіваючись спокійно поснідати перед роботою. Відчинила холодильник — знову порожньо. Навіть йогурту, на який вона так розраховувала, не було. Костянтин прокинувся саме тоді, коли вона збиралася виходити.
«Настуню, а що там зі сніданком?» — сонно пробурмотів чоловік.
«Нема чого готувати. Вчора все твоя рідня з’їла,» — відповіла вона, без емоцій.
«А, та нічого страшного, — махнув рукою Костянтин. — Я потім сам щось замовлю.»
Анастасія вийшла з дому голодною. Дорогою в офіс заскочила до кав’ярні, взяла собі каву та круасан. Уважно перерахувала гроші в гаманці, прикидаючи, скільки ж залишилося до зарплати. Цілий тиждень. Як би розтягнути ці крихти на сім днів?
На роботі Анастасія відкрила таблицю сімейного бюджету. Вона вела її сама, бо Костянтин до грошей був абсолютно байдужий, ніколи не переймався. Два місяці тому чоловік звільнився. Сказав, що втомився, що йому потрібне щось нове, перспективне. Обіцяв, що це ненадовго. Місяць, ну максимум два.
Два місяці промайнули як один день, а Костянтин досі не працював. Він не відсилав резюме, не ходив на співбесіди, лише зручно вмостившись на дивані, годинами дивився серіали чи теревенив з друзями по телефону.
«Шукаю себе», — кидав він у відповідь на її запитання.
А всі витрати тим часом лягли виключно на плечі Анастасії. Комуналка, продукти, інтернет, її власний кредит за навчання… А ще Костянтин час від часу просив «на дрібниці» – то на пиво з хлопцями, то на нову гру для приставки. Анастасія звично давала, без сперечань, сподіваючись, що це справді тимчасово, що скоро все зміниться.
Тепер, дивлячись на підсумкові цифри у своєму бюджеті, вона усвідомлювала: так далі тривати не може. Залишалося зовсім мало. На їжу вистачить, якщо жорстко економити. Але якщо батьки Костянтина знову завітають і спорожнять холодильник, то доведеться шукати гроші в борг.
Ввечері Анастасія зайшла в магазин, взяла найнеобхідніше: трохи макаронів, яйця, кілька овочів. Все на мінімумі. Вдома Костянтин сидів на своєму звичному місці, перемикаючи канали.
— Привіт, Настюню! Що там у тебе за день? — прозвучало з кімнати, навіть без спроби відірватися від екрана.
— Нормально, — коротко відповіла вона, пройшовши на кухню.
Анастасія почала готувати вечерю, нарізаючи овочі й ставлячи воду на вогонь. Костянтин з’явився на порозі, відкрив холодильник і зазирнув всередину, дивуючись.
— Ого, а чого це холодильник такий порожній? — його тон був сповнений здивування.
— Купила стільки, скільки змогла, — видихнула Анастасія.
— Ну й добре. А в мене новина! — Костянтин сів за стіл, склавши руки. — Я батьків запросив на вихідні.
Ніж застиг у руці Анастасії над обробною дошкою.
— Що, вибач? — вона ледь не випустила його.
— Мама дзвонила, каже, що пиріжки напекла й хоче завезти. Ну я й подумав, а чого б нам не влаштувати такий собі сімейний обід? Давно ми, знаєш, так душевно не сиділи усі разом.
— Костя, вони ж учора були, — це було не питання, а констатація факту, просякнута втомою.
— І що з того? Це ж батьки! Вони завжди раді нас бачити. Та й ти, мабуть, не проти, правда?
Анастасія повільно опустила ніж.
— І коли ж вони приїдуть?
— У суботу, десь опівдні. Я вже пообіцяв мамі, що ти щось смачненьке приготуєш. Може, м’ясо запечеш? Або кілька салатів?
— На які гроші, Костя? — її голос звучав глухо.
— Та якось знайдуться! Може, в тебе на картці ще щось є? — він подивився на неї з очікуванням.
Анастасія різко обернулася до чоловіка.
— Костя, у мене на картці три тисячі до зарплати. Це на цілий тиждень. На їжу, на проїзд, на все інше. Розумієш?
Костянтин лише знизав плечима, наче це була дрібниця.
— Та візьмеш у когось! Чи аванс попросиш на роботі. Настенько, це ж рідні! Невже ми їх приймемо без нічого?
Анастасія відчула, як усередині щось стиснулося. Не злість, не образа. Просто колосальна втома. Важка, гнітюча втома від цих розмов, від цієї ситуації, від усього.
— Костя, ти взагалі усвідомлюєш, що не працюєш уже два місяці? — запитала вона, дивлячись йому прямо в очі.
— Усвідомлюю. І що? — він виглядав здивованим її напором.
— А те, що всі витрати лежать на мені. Всі до єдиної. Я плачу за квартиру, за їжу, за інтернет, за все.
— Насте, ну я ж шукаю роботу, — Костянтин скривився. — Просто поки нічого путнього не знайшов. Не хочу ж будь-куди йти.
— Ти взагалі шукаєш? Коли останнього разу резюме відправляв?
— Не пам’ятаю. Нещодавно.
— Місяць тому, Костя. Місяць.
Костянтин підвівся, пройшовся по кухні.
— Слухай, я не розумію, чому ти так раптом напружилася. Батьки хочуть приїхати, провести час із нами. Це ж нормально, хіба ні?
— Костя, твої батьки вчора з’їли всі продукти, які я купила на тиждень. У мене зараз у холодильнику майже порожньо. І грошей теж немає.
— Та якось знайдуться! — Костянтин махнув рукою, ніби відганяючи настирливу муху. — Не драматизуй. Батьки важливіші за якісь там гроші.
Анастасія відклала виделку. Встала з-за столу. Зайшла до кімнати, дістала калькулятор і блокнот. Повернулася на кухню, поклала все це перед Костянтином.
— Дивись. Ось комунальні — п’ять тисяч. Ось продукти — вісімнадцять тисяч на місяць, якщо заощаджувати. Ось інтернет — тисяча. Ось мій кредит — дванадцять тисяч. Разом майже сорок тисяч мінімум. Моя зарплата — п’ятдесят. Залишається десять тисяч на все інше. На проїзд, на одяг, на непередбачені витрати. Тобі зрозуміло?
Костянтин подивився на цифри, відмахнувся.
— Насте, ну справимося якось. Завжди ж справлялися.
— Справлялася я, Костя. Сама.
— Ну ти ж розумієш, що я тимчасово без роботи. Скоро знайду, і все налагодиться.
Анастасія подивилася на чоловіка довгим, пронизливим поглядом. Щось всередині неї різко змінилося. Клацнуло. Ніби тумблер перемкнули.
— Моя квартира — не безкоштовний готель для твоїх гостей, за все тут плачу я, — вимовила Анастасія спокійно, без єдиної емоції в голосі.
Костянтин моргнув. Потім розсміявся, не вірячи своїм вухам.
— Що? Настуню, ти жартуєш?
— Ні, — пролунало у відповідь, твердо й холодно.
— Та годі, не сміши мене! Це ж моя родина!
— А це моя квартира. Я купила її до шлюбу, за власні гроші. Я плачу за все тут. А ти за неї не вніс жодної копійки.
Сміх Костянтина миттєво згас. Він дивився на неї з широко розплющеними очима.
— Ти що взагалі верзеш? Ми ж одружені!
— Так. І як чоловік, ти маєш вносити свою частку в сімейний бюджет. Але ти не працюєш. І запрошуєш гостей, яких я повинна годувати на свої гроші.
— Насте, це мої батьки! Ти не можеш мені заборонити бачитися з батьками!
— Я не забороняю, — Анастасія зітхнула. — Бачся на здоров’я. Але наступного разу, коли їх запросиш, сам купиш продукти. Сам приготуєш. І сам прибереш за ними.
Костянтин утупився на дружину, немов бачив її вперше.
— Ти це серйозно?
— Абсолютно.
Без жодного слова, Анастасія мовчки встала зі стільця, пройшла до спальні. Відчинила шафу, дістала чоловікову сумку і почала складати туди його сорочки, джинси, шкарпетки.
— Гей! Ти що витворяєш?! — Костянтин влетів у кімнату.
— Пакую твої речі, — спокійно відповіла Анастасія, навіть не піднявши погляду.
— Насте, негайно припини! Це що за чортівня така?! — Костя спробував вихопити сумку, але Анастасія просто відсторонила його руку, продовжуючи свою справу.
— Настю, зупинись! Давай поговоримо як дорослі люди!
— Ми вже поговорили, Костю. Досить. Більше я не збираюся тягнути тебе на собі.
— Що?! Ти мене виганяєш?!
— Так.
Костянтин стояв, розкривши рота, мов риба викинута на берег. За мить він схопився за голову, не вірячи своїм вухам.
— Насте, ну ти серйозно? Через якісь там гроші?
— Не через «якісь там гроші», — голос Анастасії став твердим, як сталь. — А через те, що ти не хочеш розуміти ситуації. Ти сидиш без роботи, навіть не шукаєш її, витрачаєш мої кошти, і ще й запрошуєш гостей, яких, знову ж таки, маю годувати я.
— Та я ж знайду роботу! Обіцяю! От завтра ж почну шукати!
— Костю, ти вже обіцяв це два місяці тому.
Анастасія застебнула сумку. Вона пройшла до передпокою, поставила її біля вхідних дверей і широко відчинила їх.
— Виходь.
Костянтин стояв посеред коридору, абсолютно розгублений.
— Настю, постривай. Давай усе обговоримо. Я зрозумів, що був неправий. Я справді знайду роботу. Дай мені залишитись, і ми все владнаємо.
— Ні.
— Насте!
— Костю, я втомилась. Утомилась працювати за двох. Утомилась тебе утримувати. Утомилась годувати твоїх родичів. Утомилась від того, що ти мене просто не чуєш.
— Чую! Насте, чую! Просто дай мені шанс!
— У тебе було два місяці шансів.
Костянтин спробував взяти дружину за руку, але Анастасія відступила.
— Я подам на розлучення, — тихо промовила Анастасія. — Вже завтра оформлю документи.
— Насте, ти не можеш…
— Можу. І зроблю це. Забирай сумку і йди. До батьків, до друзів, куди завгодно. Але не сюди.
Костянтин ще якийсь час стояв, не рухаючись. Потім повільно взяв сумку. Останній раз подивився на дружину.
— Ти ще пошкодуєш про це.
— Ні, Костю. Не пошкодую.
Костянтин вийшов за поріг. Анастасія зачинила двері, повернула ключ у замку. Притулилась спиною до дверей і видихнула. У квартирі запанувала тиша. Вперше за багато місяців — справжня, глибока тиша.
Анастасія пройшла на кухню, сіла за стіл. Подивилася на блокнот з цифрами. Тепер ці п’ятдесят тисяч будуть тільки її. Лише для неї. Більше не треба буде годувати Костянтина, його батьків, його сестру з дітьми. Можна буде просто жити спокійно.
Наступного ранку Анастасія прокинулася дуже рано. Заварила собі каву, сіла біля вікна. Телефон мовчав. Костянтин не дзвонив. І це було добре.
У понеділок Анастасія взяла відгул на роботі і поїхала до РАЦСу. Подала заяву на розлучення. Процес займе місяць, повідомили їй. Анастасія кивнула. Місяць — це зовсім небагато. Вона готова чекати.
Костянтин зателефонував через тиждень. Його голос звучав винувато.
— Насте, привіт. Як справи?
— Нормально.
— Слухай, я тут подумав… Може, ми даремно так посварилися? Давай зустрінемося, поговоримо?
— Не даремно, Костю. І зустрічатись не будемо. Я вже подала на розлучення.
— Насте, ну почекай! Я ж влаштувався на роботу!
— Справді? І куди?
— У таксі. Поки що тимчасово, але гроші одразу.
— Добре. Рада за тебе.
— Насте, давай спробуємо ще раз. Я змінився. Я зрозумів, де був неправий.
— Костю, ти зрозумів це лише тоді, коли залишився без даху над головою і без їжі в холодильнику.
— Ну… так. Але ж зрозумів!
— Запізно.
— Насте, будь ласка…
— До побачення, Костю.
Анастасія поклала слухавку. Одразу ж заблокувала номер. Більше Костянтин їй не дзвонив.
Розлучення оформили рівно за місяць. Анастасія розписалася в документах, отримала свідоцтво про розірвання шлюбу.
Вдома Анастасія відчинила холодильник. Він був повний. Йогурти, ковбаса, сир, свіжі овочі, фрукти. Все це тепер було тільки для неї. Ніхто не з’їсть усе це за одну ніч. Ніхто не спустошить полиці, поки Анастасія на роботі.
Вона дістала йогурт, відкрила, взяла ложку. Сіла біля вікна, повільно їла, дивлячись на місто. У квартирі було так тихо. Спокійно. Затишно.
Анастасія ледь помітно посміхнулась. Вперше за довгий час це була справжня, щира посмішка.
Нове життя тільки починалося.
Новорічна ніч у лікарні: вибір між роботою і мрією