— Ти завжди прощала, пробачиш і цього разу, — заявив чоловік

— Ти завжди мені все прощала! То чого ж зараз сцену влаштовуєш? — кричав Ігнат, ніби чужий.

— Прощала? Ні. Я вірила тобі… — ледь чутно прошепотіла Настя, розгублено спостерігаючи, як струнка незнайомка повільно натягує на своє гнучке тіло коротеньку сукню, більше схожу на майку.

Настя перестала дихати — просто не могла. У грудях щось стислося. Гаряча хвиля підступила до горла, готова вирватися назовні криком. Не було сил говорити, не було можливості зібрати себе докупи й піти звідси назавжди.

Чоловік, якого вона любила віддано й безмежно, ще п’ять хвилин тому був у ліжку з молодою незнайомкою. У їхньому з Настею ліжку. У квартирі, яку вона вважала своїм затишним, рідним світом.

Розум відмовлявся приймати очевидне.

Потрібно тримати гордість. Не треба з’ясувань і докорів. Навіщо, якщо серце більше не б’ється в щасливому ритмі, а лише перелякано відстукує необхідні для життя удари?

Сьогодні Настя повернулася від матері раніше. На цілий день. І, як з’ясувалося, на ціле життя. Те, яке почалося сьогодні. Просто зараз.

Вона дуже скучила за чоловіком. Настя завжди сумувала за Ігнатом, коли його не було поруч. Вони жили разом уже двадцять років, і вона вважала себе щасливою дружиною. Прилетіла додому, щоб пригорнутися до нього, до тремтіння в тілі відчути радість зустрічі з тим, хто був сенсом її життя.

Ком у горлі не зникав, лише ставав більшим, загрожуючи позбавити її останнього повітря. Спустошеним поглядом Настя стежила, як ефектна незнайомка підійшла до дверей і, перш ніж піти, сказала Ігнату:

— Бувай, любий! Як розберешся зі своїми проблемами — подзвони.

— Ну що мовчиш? Давай поговоримо, — запропонував Ігнат так, ніби вони обговорювали майбутні вихідні.

— Навіщо? — тихо видихнула Настя.

Потрібно лише дочекатися, коли біль відступить, і можна буде дихати. Вона збере свої речі й зникне звідси назавжди.

— Як це — навіщо? Щоб усе з’ясувати, — Ігнат поки що був дивовижно спокійний. — Я завжди вважав тебе розсудливою. І розумною жінкою.

— Даремно. Я не розумна. Я просто кохала.

— Ну, кохала! І досі кохаєш! Це ж головне! І страшного нічого не сталося! — почав гарячкувати він.

— Ні? Серйозно? — Настя раптом здивувалася, що взагалі може говорити.

— Ти ж завжди мене прощала! — впевнено заявив Ігнат.

***********

Іван Никодимович занепокоївся — вже вечоріло, а їхня гостя, племінниця дружини Настя, ще не повернулася з лісу.

— Мати, може, піти пошукати її? — спитав літній чоловік у дружини.

— Та що ти хвилюєшся! Жінці сорок років, не заблукає. Настя тут виросла, кожен куточок знає. Незабаром повернеться.

— Ой, не знаю, якось мені тривожно, Віро. Бачила ж, яка вона змарніла й мовчазна приїхала? Скільки днів уже живе тут, а й десяти слів не сказала.

— Ото нехай природа її й лікує. Не хвилюйся, повернеться до сутінків.

***********

Сонце хилиться до заходу. У сосновому лісі тихо й затишно. Повітря густо просочене теплою смолою й духмяними травами.

У гущавині ще перегукуються дзвінкі пташині голоси. Заклопотані джмелі, поспішаючи все встигнути до ночі, пролітають повз, зайняті своїми справами. Мурахи невтомно тягнуть кудись листочки та гілочки, виконуючи лише їм відомий план.

Життя ще вирувало у вечірньому лісі. І Настя оживала разом із цією живою енергією.

Вона приїхала сюди одразу після того, як пішла від Ігната. У той самий день. У село свого дитинства, куди завжди приїжджала на канікули.

Раніше тут жили бабуся й дідусь. Тепер у цьому домі залишилася її рідна тітка Віра з чоловіком Іваном. Саме на їхньому порозі кілька днів тому й з’явилася Анастасія — тиха, ніби заморожена зсередини.

— Можна я трохи поживу у вас? Тільки поки не питайте мене ні про що, — тихо сказала Настя.

— Звісно, живи, люба! І скільки хочеш. Ми тобі завжди раді, — обіймаючи племінницю, відповіла тітка.

Віра відразу зрозуміла, що у Насті щось сталося. Але лізти в душу не стала. І чоловіку наказала — без зайвих запитань. Хоча він уже кілька разів намагався з’ясувати, що трапилося.

— Може, їй допомога потрібна, а ми сидимо, склавши руки, — тихо говорив він дружині.

— Наша допомога в тому, щоб поки не заважати їй. Ти бачив її очі? Ото ж бо. Нічого, відійде від лиха, тоді, може, й розкаже, що там її Ігнат утнув.

***********

Настя вставала рано, разом із першими криками півнів, поки ранковий туман ще не розчинився в золотистому мареві.

Снідала тим, що залишала їй тітка Віра: молоком зі свіжим хлібом, сиром, вареними яйцями. Дивно, але Настя їла навіть з апетитом.

Потім брала з собою пляшку води, засіб від комарів і, надягнувши легкі спортивні штани, хустку на голову та вітрівку, йшла в ліс.

Туди, де в дитинстві вони з друзями обходили всі стежки в пошуках грибів, ягід і чарівного скарбу, про який із запалом і дитячою вірою в чудо розповідав місцевий хлопець Грицько.

Скарбу, звісно, вони так і не знайшли. Але весело проводили час, загартовуючись на свіжому повітрі.

Коли Настя перед школою поверталася додому, вона була засмагла, обвітрена й уся в слідах від комариних укусів.

Усе літо бабуся годувала онуку млинцями зі сметаною, пекла для неї пироги з ягодами, ватрушки з жовтим солодким сиром і запашні кренделі з цукром.

Завжди худенька, Настя поверталася з села рум’яна й округла, і батьки не могли натішитися таким змінам.

Тепер, блукаючи знайомими, але вже подекуди зарослими стежками, вона знову відчувала себе тією наївною дівчинкою, яка вірила в добро й кохання.

Нагулявшись серед високих сосен до тремтіння в ногах, Настя сідала біля лісового озера, де кілька разів бачила лелек.

Вона із задоволенням слухала хор жаб, що лунко розносився над водною гладдю, дивилася в бездонне синє небо й намагалася не думати про те, що сталося. Не згадувати.

Але слова Ігната, сказані перед розставанням, знову й знову спливали в її пам’яті.

***********

— Ти ж завжди мені все прощала! Скажеш — ні? Я чесно думав, що ти розумієш: у чоловіка можуть бути невеликі захоплення на стороні.

Та й ти сама, якщо вже так вважала, мабуть, і собі щось дозволяла!

Не зважаючи на ошелешений погляд дружини, Ігнат продовжував:

— Я думав: ось же як мені пощастило з дружиною! Вона не лише тямовита, а ще й уміє прощати мої дрібні пустощі.

— Ти про що!? — занімілі губи Насті ледве вимовили ці слова.

— Про що? Та про те саме! Ти ж не вперше застаєш мене в пікантній ситуації. Згадай — це вже було кілька разів. Тоді на дачі у твоєї двоюрідної сестри, коли ви з Машкою терміново поїхали в місто, бо її синочок невдало впав і вивихнув руку. Ви возили його в травмпункт. Пам’ятаєш? А потім, коли повернулися, ти побачила мене зі Світланою. Так, ми просто сиділи поруч. Але ж ти не могла не помітити, які ми були схвильовані тим, що вже сталося, поки вас не було.

Настя не могла повірити своїм вухам. Невже це не жахливий сон, а реальність? І поруч не просто її чоловік, а людина, яка так жорстоко їй говорить це все? Хотілося лише одного — зникнути, випаруватися, щоб не продовжувати цю тортурну розмову.

Але Ігнат не вгамовувався.

— А рік тому, на морі, коли тобі раптом стало зле, і ти не змогла поїхати на екскурсію в гори. Пам’ятаєш? А я поїхав. І повернувся в номер тільки за північ. Чому ти тоді так легко повірила в мою історію, що автобус зламався і ми мусили чекати до темряви? Хіба ти не відчувала, що від мене за кілометр тхнуло жіночими парфумами й коньяком? Скажеш — ні? Ой, тільки не треба! Не така ти вже й наївна. Все ти помітила і зробила висновки. Просто вкотре заплющила очі. Пробачила мені мою забаву. Бо розуміла, що наші з тобою стосунки набагато важливіші за якісь там короткочасні інтрижки.

Настя сиділа на краєчку дивана, ніби її щойно вдарили чимось важким по голові. Усередині все плуталося, і їй хотілося лише вирватися звідси. Утекти, зникнути, щоб більше ніколи не чути цього.

— Ти зараз серйозно?

— Цілком! Мені не до жартів. Ситуація, прямо скажемо, не з найприємніших. А ти все витаєш у хмарах, така наївна. Візьмемо хоча б нашу сусідку Миру, яка не раз була помічена тобою в моїй компанії. Так-так, наша Мирочка, яка так нав’язливо лізла до тебе в подруги, — зловивши здивований погляд дружини, сказав Ігнат. — Вона приходила до мене щоразу, коли тебе не було вдома. І знаєш що? Їй була потрібна зовсім не сіль! Не знала, не здогадувалася? А даремно!

Вставай, Настю! Прокинься вже! Весь світ так живе! Всі дозволяють собі маленькі пригоди! А те, що ти сьогодні повернулася від матері раніше, ніж обіцяла, — це твоя вина. Сама винна, як кажуть. Якби приїхала вчасно, не було б зараз цієї незручної ситуації. Треба ж розуміти, ти ж не дитина! — зухвало кинув чоловік.

Настя нарешті знайшла в собі сили встати й зібрати свої речі. Вона взяла лише найнеобхідніше, бо більше не могла дихати поряд із цією людиною.

***********

Сонце майже сховалося за горизонтом. Пора повертатися. В лісі швидко темніє.

«Треба подзвонити доньці. Вона, мабуть, уже хвилюється. Мій телефон же скільки днів вимкнений», — подумала Настя, востаннє глянувши на спокійне плесо озера.

Ірішка вийшла заміж пів року тому.

Занадто рано, як вважала Настя — всього дев’ятнадцять.

Але у доньки була велика любов. І тепер вони з чоловіком-військовим жили на іншому кінці країни, і розмовляти з нею можна було тільки телефоном.

Настя пошкодувала, що не взяла телефон із собою. Хоча навряд чи тут є зв’язок, але саме зараз їй так гостро захотілося почути рідний голос.

З кожним днем жінці ставало все легше. Вона почала усвідомлювати, як тепер буде жити. Всі зради й підступність чоловіка тепер сприймалися крізь призму вже пережитого болю.

Так, у чомусь вона й сама винна. Чомусь вважала, що якщо сама чесна й порядна, то й люди навколо такі ж, не здатні на брехню й зраду.

Повернувшись до тітчиного дому, Анастасія вперше за ці дні усміхнулася й сказала, що дуже зголодніла.

— Ну і чудово! А в мене якраз картопелька з м’ясом у чавунці нудиться. Зараз сядемо вечеряти.

Настя увімкнула телефон і здивувалася — десятки пропущених дзвінків і повідомлень. Від Ігната навіть не стала відкривати. Прочитавши перше ж повідомлення від доньки, одразу набрала її номер.

— Мамо, ти де? Ми всі з розуму сходили, не знали, що й думати! Батько в істериці, каже, що ви посварилися, а ти зникла, телефон вимкнула. Де ти?

— Я у тітки Віри в селі. Все добре, не хвилюйся. А ти як сама?

— Нормально. Дімулька штовхається, на волю проситься вже. Але я його вмовила ще трохи там посидіти, — весело повідомила донька про свій стан.

— Ну і славно. А зять мій Василь здоровий?

— Так, у нас усе добре. Мам, а що сталося? Чому ти пішла з дому? Мамусю, ви ж стільки років разом. Може, пробачиш батькові, що б він там не накоїв?

— Ні, Іро. Такого не прощають. Не хвилюйся. Батько точно не пропаде без мене. А я… Я теж навчусь жити по-іншому.

Сидячи за щедрим столом тітки, Настя нарешті виговорилася. Розповіла про зраду чоловіка.

— Ну й правильно! Нічого з таким жити. Ти ще молода, Настю, свою долю ще влаштуєш. А як ні — то й не треба. Он, внуків від Іринки няньчитимеш. До них поїдеш у гості, потім вони до тебе приїдуть. А ще й до нас можна всією родиною навідатися, у нас тут простору вистачить.

— Видно буде, тітко Віро. Що зараз загадувати. Життя мудріше за нас. Саме розбереться, кому що…

Повернувшись до міста, Анастасія подала на розлучення й розподіл майна. З Ігнатом більше не розмовляла, як би він її не просив. Вона не бачила сенсу. Все вже закінчено.

Єдине, що зрозуміла Настя після цієї історії — чоловік ніколи її не любив. І справа не в ній. Не через неї він бігав наліво. Ні, вона не знала й не приймала цього, як він намагався їй нещодавно довести.

Це його безсовісна натура дозволяла йому так поводитися й вважати, що він правий.