Нещодавно мені виповнилося 60, і я відчула нестерпну самотність. З чоловіком ми давно розлучилися, а мій єдиний син живе за кордоном.
— Ти ж не повинна бути одна! — раз у раз повторювала подруга.
— А де ж його шукати, цього «принца»? — зітхала я. — Мої однолітки всі якісь змучені, без радості в очах. Їм потрібна не дружина, а доглядальниця!
— А ти спробуй познайомитися з молодшим. Ти ж чудово виглядаєш!
Я посміялася, але її слова засіли у мене в голові.
Так у моєму житті з’явився Іван.
Йому було 45, він був розлучений, а доросла донька вже жила окремо. Ми почали спілкуватися, потім зустрічатися, і згодом він переїхав до мене.
Я була щасливою.
Але пізніше зрозуміла, що в нього були зовсім інші мотиви…
Мій перший чоловік був справжнім тягарем.
Він не працював, жив за мій рахунок, витрачав гроші на випивку та постійно виносив речі з дому. Я терпіла. Здавалося, що так і треба.
Але одного разу щось у мені змінилося.
Я зібрала його речі, виставила за двері й зачинила їх назавжди.
І це було таким полегшенням!
Після розлучення в мене були прихильники, але я нікого не підпускала близько.
Останні кілька років виявилися особливо важкими.
Мій син поїхав до Канади працювати й вирішив залишитися там назавжди. Я тішилася за нього, але розуміла, що їхати слідом вже пізно. Змінювати країну, звички, життя – це не для мене.
— Ти ж не можеш бути одна! Хоча б когось знайди, — знову радила подруга.
— А де? Усі чоловіки мого віку ходять сумні й змучені життям. Вони не шукають любові, їм потрібна сиділка.
— А ти зверни увагу на молодших!
Її порада тоді здалася мені смішною, але саме після цієї розмови доля зробила свій хід.
Щодня у сквері біля мого будинку я бачила чоловіка, який вигулював собаку.
Високий, підтягнутий, із легкою сивиною на скронях.
Спочатку були просто погляди.
Потім – короткі вітання.
А згодом… я й не помітила, як Іван став частиною мого життя.
Він приносив квіти, запрошував на прогулянки, розповідав цікаві історії.
Я ніби розквітла!
Люди навколо дивувалися. Хтось заздрив, хтось засуджував.
Мене це не хвилювало.
Коли Іван переїхав до мене, я була навіть рада.
Я знову готувала комусь смачні вечері, прала його речі, дбала про нього…
Все було чудово, поки він одного разу не сказав:
— Ти могла б вигулювати мою собаку. Тобі корисно більше гуляти.
— Давай разом, — запропонувала я.
— Не варто нам занадто часто з’являтися разом на людях…
Я ніби потрапила під холодний душ.
Він соромиться мене?
Чи просто знайшов собі зручну господиню, яка годує його, пере й доглядає?
Ввечері я вирішила поговорити відверто.
— Іване, домашні справи мають бути спільними. Свій одяг ти можеш випрати й сам.
Він подивився на мене здивовано, а потім самовдоволено усміхнувся:
— Ти ж хотіла молодого чоловіка? Отже, маєш догоджати йому. Інакше навіщо ти мені?
Я мовчала рівно три секунди.
— У тебе є пів години, щоб зібрати свої речі й піти.
— Ти що, жартуєш? Я не можу! Моя донька вже привела до моєї квартири свого хлопця.
— Ну, то живіть разом! — відповіла я і зачинила двері.
Я не відчула болю чи жалю.
Тільки легкий смуток.
Я залишилася сама.
Знову.
І знову замислилася: а чи можливо в моєму віці зустріти щире, справжнє кохання?
Чи це лише ілюзія, яку нав’язують фільми та книжки?
Поки що я не знаю відповіді.
Але одне зрозуміла точно: я не для когось. Я для себе.