Допоможіть… Благаю… Лікаря, — шепотіла вона, не знаючи, що страшне вже сталося

Яна лежала на узбіччі. Вона щойно прийшла до тями. Нило розбите в кров обличчя, боліло вибите плече. Все тіло було однією великою раною.

Біль затуманював свідомість. Яна періодично забувалася, а потім знову поверталася до реальності…

— Ходімо, люба, додому. Нагулялася сьогодні? Не будеш вередувати, як учора? А, Зойко? — бабуся Семенівна звично розмовляла зі своєю козою.

Вони йшли з далекої галявини, де трава була соковитіша й машини з їхніми шкідливими вихлопами не турбували.

Раптом у траві Семенівна побачила те, від чого затремтіли її старі руки й ноги.

— Господи святий! Та що ж це… Як же так…

Стара жінка почула, як застогнала дівчина, що лежала на узбіччі дороги.

— Жива?! Ох, Боже мій! Швидку треба викликати! Зараз, зараз… де ж він!? А, ось знайшла, — Семенівна витягла звідкись із-під фартуха старенький мобільний телефон, подарований їй онуком.

Викликавши лікарів, Семенівна намагалася хоч чимось допомогти бідолашній. Вона бачила, що у дівчини все обличчя було в крові. Бабуся дістала хустку й намагалася витерти кров.

У цей момент Яна знову застогнала й, побачивши біля себе бабусю, вимовила: лікар… мені потрібен лікар.

— Їдуть, їдуть, люба. Швидку вже викликала, все пояснила. Зараз приїдуть, потерпи.

— Дитина… — Яна знову почала втрачати свідомість. — Моя дитина…

— Яка дитина? — стривожилася Семенівна. — Не було з тобою нікого. Ти лежала тут сама.

Потім її погляд упав на живіт дівчини. Господи! Так вона ж вагітна!

Прибувшій бригаді швидкої допомоги Семенівна першою справою повідомила, що постраждала дівчина вагітна.

— Спасибі, бабусю, за допомогу. Все зробимо, все, що в наших силах…

Яна отямилася на лікарняному ліжку. Дроти, трубочки, крапельниця у вені. Реанімація — зрозуміла вона.

— Що таке? — вона провела рукою по животу, і її кинуло в жар. Де дитина? Де моя дівчинка?

У цей момент до палати зайшла медсестра.

— Отямилися? Ось і добре, а то ми вже не знали, що й думати.

— Де моя дитина? Що з нею? Вона жива? Чому ви мовчите? Відповідайте! Моя дівчинка вижила?

— У вас були дуже тяжкі травми… — Жінка зам’ялася. — Розумієте, ми боролися за ваше життя кілька днів. На жаль, ваша дитина загинула. Вона померла ще під час трагедії на дорозі. Вас же збила машина, здається? До вас прийдуть із поліції щодо цього питання, щоб допитати, але це пізніше…

Яна більше нічого не чула після слів про те, що її дівчинка померла. Загинула, так і не народившись. Через цього садиста. Її батька…

Вона згадала весь останній день перед трагедією, до хвилини… Хоча думати про це було боляче. Нестерпно…

Кирило задумав її в6uтu, тепер вона це розуміла. Його не зупинило навіть те, що вона доношувала дитину. Їхню доньку.

Затьмарена психотропними речовинами свідомість перетворила його на монстра. Яна занадто пізно зрозуміла, що з ним щось не так. Він уміло приховував це. Тижнями зникав десь, пояснюючи, що це через роботу. Та їй і не до нього було — з першого дня вагітність була дуже тяжкою.

А потім, зав’язнувши у боргах, він запропонував продати її квартиру. А коли зрозумів, що Яну переконати не вдасться, почав її бити. Напівживу й нічого не розуміючу дружину він посадив у машину й вивіз за місто, де на величезній швидкості просто викинув із машини.

Яну перевели до палати. Вона не могла слухати розмови щасливих мам. Вона була ще дуже слабкою, але намагалася якомога частіше виходити з палати. Там, у коридорі, їй було затишніше. Не так боляче.

Яна розуміла, що життя втратило сенс. Колись коханий чоловік зрадив і майже в6uв, ненароджена донька загинула. А вона сама почувалася пустою нікчемною оболонкою. Роботом без почуттів і цілей. Жива була б мама, вона б мене підтримала, — часто думала Яна.

Одного разу Яна звично гуляла коридорами і натрапила на приміщення, де під скляним куполом лежала крихітна дитина. Яна дивилася крізь прозорі двері на цю крихітку, і в серці виникла така гостра жалість до цього безпорадного створіння, що сльози потекли самі собою…

— Ось бідолашна, — сказала медсестра, що підійшла. — Мама загинула, а вона вижила. Всупереч усьому. Така маленька, рано їй ще народжуватися… Тепер виходжуємо.

Яна пішла до своєї палати, але серце її залишилося там, біля цієї бідної крихітки. Вона розуміла, що у дівчинки, скоріше за все, є родичі. І вони заберуть її. Вона мусила все дізнатися…

Яна не спала всю ніч, а вранці буквально побігла до ординаторської до завідувача відділенням.

— Доброго дня, лікарю. Я хотіла б у вас дізнатися про дівчинку в кювезі… У неї ж мама загинула. Не могли б ви повідомити мені, якщо дитину ніхто не забере… Не потрібно її до дитячого будинку. Я візьму дівчинку собі.

Лікар усміхнувся.

— Як ви себе почуваєте? Те, що ви заговорили про цю дівчинку, дає мені право думати, що вам набагато краще. Так, у цієї дитини нікого немає. В аварії загинули обидва батьки: батько одразу, а мати — на операційному столі.

Решта родичів вже повідомили, що забирати дитину не будуть. Тож лікуйтеся, набирайтеся сил, вони вам скоро дуже знадобляться!

… Сьогодні у Яни та Ангеліни свято — вони святкують день народження дівчинки. Цілий рік прожила її донька на цьому світі. Її радість, її диво. Справжній Ангел, подарований небесами втішити убиту горем жінку.

Яна намагається більше не думати про страшний період свого життя і про того нелюда, що був її чоловіком. Його більше немає. Злякавшись заслуженої кари, він наклав на себе руки, поки Яна була в лікарні.

Нехай таких свят у цій маленькій родині буде ще багато-багато. І хто знає, можливо, з часом вона стане не такою вже й маленькою…