Невдячна донька

Вероніка народилася через вісім років після Даші, коли мати вже й не сподівалася завести другу дитину. Щойно маля з’явилося на світ, у пологове зібрався весь персонал, щоб подивитися на це диво: у дівчинки були очі волошкового кольору й копиця темного волосся.

— Ой, матусю, яку ж ви красуню народили! — захоплювалися акушерки й лікарі. — Від хлопців відбою не буде! Око та око за такою принцесою!

Мати мліла від таких слів.

«Ось воно!» — думала Алевтина, розглядаючи меншу. — «Виросте, вийде заміж за бізнесмена й забезпечить нас усіх. А я вже постараюся, щоб вона стала завидною нареченою!»

Старша дочка Алевтини, Даша, була пересічної зовнішності й нічим особливим не вирізнялася. Ніхто ніколи не казав, що вона — красуня.

Даша з нетерпінням чекала на появу сестрички, чого не скажеш про їхнього батька. Він і першу доньку прийняв неохоче, а коли дружина поставила його перед фактом, що вагітна, зібрав свої речі й зник. Хтось зі знайомих бачив його з якоюсь дівчиною, яка не мала дітей.

Після виписки з пологового Алевтина повністю присвятила себе Вероніці. Вона з юності мріяла про багатство та високий статус у суспільстві, але життя склалося не так: ледачий чоловік і двокімнатна квартира, що дісталася від бабусі — от і все її надбання. А тепер уся надія була на меншу доньку.

Даша ж, бачачи, що мати зовсім перестала звертати на неї увагу, намагалася хоч якось її заслужити.

— Мамочко, я сьогодні прибрала в хаті, — підбігала вона до матері, відчистивши квартиру до блиску. У відповідь — тільки байдуже кивання.

— Це ж твій обов’язок, — відповідала Алевтина доньці. — Ти ж знаєш, що я зараз не можу відволікатися. Веронічка ще занадто маленька, щоб залишати її саму.

Коли Даша приносила зі школи п’ятірки, сподіваючись на похвалу, мати й бровою не вела.

— Ну правильно! Було б дивно, якби ти приносила двійки та трійки. Ти ж нічого не робиш, то хоч учишся.

Але Алевтина була нещирою — Даша у свої десять років уже взяла на себе роль господині, точніше, її змусили це зробити. Вона прибирала, готувала прості страви, наглядала за сестрою, коли мати відлучалася.

Вероніка ж росла примхливою та розбещеною, звикла до того, що мати виконує будь-яке її бажання.

— А мені мама новий телефон купила, — хвалилася семирічна Вероніка Даші, у якої досі була стара розкладачка.

— Мам, купи й мені телефон, — просила Даша, — мій уже страшенно глючить.

Але в Алевтини завжди були відмовки.

— Даріє, ми поки що не можемо дозволити собі витрачати гроші на дурниці. Вероніці потрібен абонемент на танці! Ти ж не хочеш, щоб твоя сестра була сутулою й незграбною?! Ну скажи, навіщо тобі телефон? У тебе ж є комп’ютер!

— А Ніці навіщо? — ображалася старша донька. — Їй лише сім! Могла б і з кнопковим походити. Та й комп, до речі, в мене доісторичний — пів дня треба чекати, поки сторінка в браузері відкриється…

— Але ж відкриває! — перебивала Алевтина. — А Вероніці без телефону не можна. А що як щось станеться.

— А якщо зі мною щось станеться?! — намагалася зрозуміти логіку мами Даша.

— Та що з тобою може трапитися? У тебе ж не така зовнішність, як у твоєї сестри! За нею треба очей та очей! — примовляла мати, розчісуючи задоволену Вероніку.

— Якби мене теж наряджали, як ляльку, я б теж могла такою бути, — ображено мовила Даша.

— Ти ніколи такою не будеш! — різко зупинила її мати. — Ти в дзеркало дивилася? На кого ти схожа?! Ходиш, як шпана — штани, як у вантажника, якась кофта безрозмірна до колін. Та будь-яка сукня на тобі сидітиме, як сідло на корові. І хоч змаж тебе всією косметикою світу — все одно виглядатимеш простою сірістю.

Даші було боляче таке чути від рідної матері. Вона майже втратила віру в себе, а її самооцінка нестримно котилася до нуля.

Мати витрачала на Ніку більшу частину зарплати, стараючись, щоб у доньки було все найкраще: одяг, косметика, гаджети, курси. Алевтина наймала їй найкращих репетиторів, водила на модні курси з макіяжу, запрошувала стилістів. З часом вона, ніби забула про існування ще однієї доньки. Даша сприймалася нею як родичка, яка просто живе з ними та веде господарство, нічого не вимагаючи натомість. Мати навіть не замислювалась, звідки в неї одяг, взуття та інші потрібні речі.

З віком Вероніка ставала ще красивішою. На неї почали звертати увагу не лише однолітки, а й старші хлопці.

Дівчині лестила така увага, і мати ще більше підігрівала її самовпевненість, нахвалюючи доньку при кожній нагоді, але не забуваючи повчати:

— Навіщо тобі однолітки? В них самі гормони. Нам потрібен заможний, зрілий, серйозний чоловік! Щоб носив тебе на руках. І тоді ти ні в чому не матимеш потреби… І я також, — завжди закінчувала свої настанови Алевтина. І Вероніка дедалі більше утверджувалась у своїй «нарцисичній» неперевершеності.

Даша ж до всього доходила сама. Вона розуміла, що ніколи не зрівняється з гарною молодшою сестрою. На відміну від Вероніки, у неї ніколи не було гарного одягу. Шафа Ніки ломилася від суконь і костюмів. Її іграшками були заставлені всі вільні поверхні в кімнаті. Дитяча косметика займала більшість шухляд у комоді.

Готуючись до випускного, Даша, без особливої надії, попросила у матері трохи грошей на сукню.

— Не сміши мене, — Алевтина оглянула доньку з ніг до голови й пирхнула. — Навіть уявити не можу тебе в чомусь, окрім твоїх штанів.

— Мамо, може, досить? Я давно в тебе нічого не прошу, якщо ти не помітила! На свої, як ти кажеш, штани, я сама заробила! Так-так! — вигукнула Даша, побачивши здивований погляд матері. Було видно, що вона ось-ось заплаче, але стрималась. — І на цю безрозмірну кофту теж. І ще на багато чого! Я роздавала листівки, мила під’їзди, вигулювала чужих собак. Я давно перестала випрошувати в тебе гроші, як, власне, і увагу, і хоч краплю любові. Але зараз мені не вистачає на сукню для випускного, і я прошу в тебе всього лише невелику суму! Я давно змирилася, що для тебе є лише одна донька.

— Не говори дурниць! — сердито перебила її Алевтина. — На ось, сподіваюся, цього тобі вистачить, щоб ти перестала канючити?

Вона дістала з гаманця тисячу гривень і кинула її на стіл. Даша, закусивши губу й стримуючи сльози, взяла ці гроші й, виходячи з кімнати, глянула на матір так, що в тієї аж холод по спині пробіг.

— Даш, візьми, — десятирічна Вероніка нишком сунула сестрі в долоню зім’яті купюри. — Це з моєї скарбнички. Мені не шкода.

Дівчинці, хоч і розпещеній увагою матері, стало жаль старшу сестру.

Після випускного, таємно від матері, Даша подала документи до університету в іншому місті. Коли прийшла відповідь про зарахування на бюджет, вона поставила Алевтину перед фактом.

— Ти з глузду з’їхала?! — розлютилася мати. — Куди ти зібралася? А хто займатиметься домом? Ти ж знаєш, що мені ніколи. У мене — Вероніка! Я ж тебе виростила, вигодувала, вивчила — і ніякої вдячності!

— Мамо, я втомилася жити так, як хочеш ти! Я не твоя служниця! А Вероніка вже велика й цілком може сама щось робити по дому.

— Якщо ти поїдеш — можеш більше не повертатися! Ти мені не донька! — намагалася залякати Дашу Алевтина.

Дівчина лише усміхнулася.

— Можна подумати, я колись нею була!

Даша поїхала, закінчила університет, вийшла заміж, народила двійню — але з матір’ю більше не бачилась. Зв’язок із Веронікою обірвався після того, як та вийшла заміж — так, як хотіла Алевтина — за дорослого, статусного, серйозного бізнесмена. Але їхній шлюб виявився нещасливим. Чоловік ревнував молоду гарну дружину, контролював кожен її крок, забороняв зустрічатися з друзями, постійно вимагав звітів і перевіряв її телефон.

Вероніка намагалася поскаржитись матері, але та була непохитною:

— Терпи! Заради достатку й статусу ти мусиш терпіти!

Але Вероніка була нещасною, і одного дня, забравши паспорт і накопичені гроші, пішла від чоловіка. У рідному домі її зустріла розлючена мати.

— Як ти посміла все зіпсувати? Я стільки в тебе вклала! А ти?! Невдячна!

Донька не очікувала таких слів і, цілком розбитою, пішла з дому. Алевтина залишилась одна. Дім спустів, мрії про заможне життя розлетілись.

Вероніці довелося починати з нуля. Гроші швидко закінчились, треба було шукати роботу. Але без досвіду її ніхто не хотів брати. Лише в одному кафе, де шукали офіціантку, погодились прийняти її на випробувальний термін і дали кімнату в гуртожитку. Звикла отримувати все на блюдечку, Вероніка довго не могла звикнути до важкої роботи та складних умов. Уночі вона плакала в подушку, звинувачуючи у всьому матір, яка виростила її непридатною до життя.

Тоді вона вирішила попросити допомоги у сестри. Знайшовши Дашу в соцмережах, набралася сміливості й подзвонила, розповівши про свою біду.

— Загалом, моя краса так і не знадобилась. Я в повній дірі…

— Приїжджай. Чим зможу — допоможу… — відповіла Даша, пам’ятаючи, як сестра віддала їй усі гроші зі скарбнички на випускну сукню.

Звісно, Даша ризикувала. Вона розуміла, що чоловік може закохатися в її гарну сестру й піти, лишивши її з дітьми. Але чоловік виявився порядним. Він любив Дашу. А Вероніка назавжди залишилась сестрою його дружини. Молодшою, якій треба допомогти знайти себе.

На щастя, чоловік Даші познайомив Вероніку зі своїм другом, який саме відкривав школу моделей. Вероніка розповіла, що має досвід у позуванні, стилі й добре розбирається в моді. Її взяли кураторкою курсу для дівчат. Таких самих, якою вона колись була… І тепер вона дивилась на дітей, на їхніх мам і згадувала себе. Думала, що батьки через дітей реалізовують свої амбіції. Але заробляла вона на цих амбіціях добре.

Минув час, Вероніка потроху стала на ноги. Відчуття стилю, яке їй прищепили з дитинства, допомогло знайти себе в дизайні, а зв’язки зі школою моделей допомогли розкрутити бренд. Даша підтримала її, і вони почали працювати разом. Їхні моделі стали популярними, і незабаром у них з’явилося власне ательє та магазин.

Сестри дуже зблизилися, попри довгу розлуку й непросте минуле.

— Ти не спілкуєшся з мамою? Цікаво, як вона? — якось спитала Даша у Вероніки. Та похитала головою, а Даша нарешті змогла сказати вголос те, що довго носила в собі:

— Знаєш, я зрозуміла, що вдячна їй. Якби я тоді залишилась удома, я б зовсім зламалась. І невідомо, чим би все це закінчилось. Мою самооцінку можна було підняти лише гідравлічним підйомним краном. Добре, що мій чоловік був дуже терплячий…

— А я спершу звинувачувала її в усіх своїх бідах. Але з часом теж зрозуміла, що вдячна. Щоправда, моя вдячність трохи іншого ґатунку, — сумно посміхнулась Вероніка.

Минуло кілька років. Від доньок не було жодної звістки. Алевтина намагалась їм дзвонити, але абоненти з тими номерами більше не обслуговувались.

«Змінили номери», — зрозуміла вона. З віком вона стала сентиментальною й дуже хотіла хоча б краєчком ока побачити своїх дівчат: якими вони стали, попросити в них пробачення. І одного вечора, повертаючись після чергування до порожньої квартири, вона застигла біля під’їзду, дивлячись на світло у вікнах…

Серце калатало, коли вона підіймалась по сходах. Відчинивши двері, вона побачила Дашу й Вероніку. Доньки подорослішали й змінилися. На столі стояв торт, на плиті посвистував чайник.

— Ми чекали тебе, мамо, — Даша підвелася з-за столу. Вероніка також зробила крок назустріч матері.

— Дівчатка мої! Це ж я на вас чекала! Увесь цей час! — мати кинулась до доньок, і вони обійнялись. Алевтина відчула, як серце наповнюється теплом.

Вони проговорили всю ніч. Усі розуміли, що минулого не змінити, але кожен новий день — це шанс почати все спочатку. І вони обов’язково спробують.