Катя стояла навколішки перед холодильником, збираючи уламки розбитої тарілки. Руки тремтіли — не від холоду, а від того внутрішнього напруження, яке накопичувалося місяцями. За спиною гримів голос Олександра:
— Ти навіть прибрати нормально не можеш! Дім як прохідний двір, їжа — несмачна, а тепер ще й посуд трощиш! Що з тобою не так, Катю?
Вона мовчки збирала черепки, кожен з яких здавався відображенням її розбитої душі. П’ять років тому, виходячи заміж за успішного менеджера великої компанії, вона вірила, що знаходить опору і захист. Тоді Олександр здавався втіленням мужності — впевнений, владний, той, хто знає, чого хоче від життя.
— Відповідай, коли з тобою розмовляють! — гаркнув він, і Катя здригнулась.
— Вибач, — прошепотіла вона, не піднімаючи очей. — Більше не повториться.
— Звісно, не повториться. А знаєш чому? Бо завтра йдеш у магазин і купуєш небиткий посуд. Пластиковий. Як для дітей. Раз не можеш поводитися з нормальним.
Приниження обпікало зсередини, але Катя лише кивнула. Сваритись з Олександром було марно — він завжди знаходив спосіб довести її неправоту. За роки шлюбу вона зрозуміла: краще погодитися одразу, ніж слухати годинні лекції про те, яка вона безпорадна.
— І взагалі, — продовжував він, походжаючи кухнею, — поглянь на себе! Коли ти востаннє нормально зачісувалась? У дзеркало дивилася? Я повертаюсь додому після важкого дня, а мене зустрічає… — він презирливо махнув рукою, — оце.
Катя інстинктивно прикрила рукою скуйовджене волосся. Так, вона справді себе занедбала. Коли щодня минає в приготуванні їжі, прибиранні й пранні, коли кожну твою дію критикують, перестаєш стежити за собою.
— Я виправлюсь, — прошепотіла вона.
— Виправишся? — він засміявся. — Катю, ти виправляєшся вже п’ять років. І що? Результат — перед очима.
Коли чоловік пішов, Катя сіла на стілець і закрила обличчя долонями. У пам’яті спливли слова матері: «Виходь заміж за сильного чоловіка, Катрусю. Він тебе захищатиме». Але від кого тепер захищатись? Від самого «захисника»?
Вона згадала себе в університеті — цілеспрямовану дівчину, яка легко розв’язувала складні математичні задачі, отримала червоний диплом, мріяла про наукову кар’єру. Викладач диференціального обчислення тоді казав: «У вас рідкісний математичний талант, Катерино. Не закопуйте його в землю». Де та Катя? Коли вона перетворилась на загнану домогосподарку, яка боїться зайвий раз дихнути?
Кілька днів вона ходила, наче в тумані, механічно виконуючи домашні обов’язки. Олександр продовжував чіплятись до кожної дрібниці: борщ недосолений, сорочки погано випрасувані, в домі — пил.
— Може, я влаштуюсь на роботу? — несміливо запропонувала вона за вечерею.
Олександр повільно підняв голову від тарілки, і в його погляді Катя прочитала таку зневагу, що всередині все стиснулось.
— На роботу? — він усміхнувся. — А хто вестиме господарство? Хто готуватиме, прасуватиме, триматиме порядок? Чи ти думаєш, що я після роботи буду ще й по хаті возитися?
— Я могла б знайти щось на пів ставки…
— Катю, — голос чоловіка став небезпечно тихим, — дозволь пояснити, як влаштований світ. Чоловік заробляє гроші, жінка — веде дім. Це перевірено тисячоліттями. А ти пропонуєш зрадити родину заради якихось дурних амбіцій?
— Але ж я могла б допомогти з фінансами…
— Допомогти? — він розсміявся так голосно, що, певно, сусіди почули. — Чим ти можеш допомогти? Ти навіть борщу нормально зварити не можеш! Яка з тебе працівниця? Хто тебе візьме? Ти ж повна невдаха!
— Сашо, не треба так…
— Не треба? А що треба? Брехати тобі, казати, що ти здібна? — він встав і почав ходити кухнею. — Слухай уважно: ти нікому не потрібна, крім мене. Ніхто не захоче мати справу з такою… — він шукав відповідне слово, — з таким тягарем. Ти повинна бути вдячна, що я тебе терплю!
Кожне слово било по самооцінці, як молот по ковадлу. Катя відчувала, як усередині щось ламається, але водночас — ні, не ламається. Навпаки, щось починало кристалізуватись, перетворюючись на щось тверде й непохитне. Десь глибоко в душі прокидалась та сама університетська Катя, яка не боялась складних задач.
— Знаєш, у чому твоя проблема? — продовжував Олександр. — Ти надто багато про себе думаєш. Уявляєш себе кимось незвичайним. А насправді — звичайна сіра мишка, яка тільки й вміє, що скиглити.
Тієї ночі, лежачи в ліжку поруч із хроплячим чоловіком, вона прийняла рішення. Не те, що змінює все в одну мить — до радикальних змін вона ще не була готова. Але рішення, яке стане першим кроком до повернення себе.
Вранці, коли Олександр пішов на роботу, Катя увімкнула комп’ютер. Біржова торгівля — ось що привернуло її увагу. Математика, аналіз, стратегічне мислення — усе те, в чому вона колись була сильною. Можна працювати з дому, не порушуючи звичний режим. Чоловік навіть не помітить.
Перші тижні були важкими. Катя вчилась розуміти графіки, вивчала принципи технічного аналізу, читала економічні новини. Вона працювала уривками — поки готувала обід, поки прала, пізніми вечорами, коли Олександр дивився телевізор. Кожна вільна хвилина перетворювалась на урок самоосвіти.
— Що це за дурня в тебе на екрані? — спитав він якось, зазираючи через плече.
— Читаю новини, — збрехала Катя, швидко закривши торговий термінал.
— Новини? — він знизав плечима. — Краще б рецепти вчила. Учорашня вечеря була огидною.
Перший прибуток — усього сто п’ятдесят гривень — став для Каті справжнім тріумфом. Не через гроші, а тому, що вона сама їх заробила. Своїм розумом, своїми рішеннями. Вперше за роки вона відчула смак перемоги.
Але були й невдачі. Катя пам’ятає день, коли втратила тисячу гривень через неправильно розрахований ризик. Вона сиділа перед комп’ютером і плакала — не через гроші, а від відчаю. «Може, Олександр має рацію?» — думала вона. «Може, я справді ні на що не здатна?»
Але щось всередині не дозволяло здатись. Вона аналізувала помилки, вивчала нові стратегії, вчилась контролювати емоції. Поступово збитки змінились стабільним прибутком.
Місяць за місяцем результати покращувались. Катя відкрила власний банківський рахунок, куди переказувала прибуток. Спершу це були сотні гривень, потім — тисячі. Вона не витрачала зароблене — просто дивилась, як росте сума, і відчувала, як разом з нею зростає її впевненість у собі.
— Кать, а чому ти останнім часом якась… інша? — спитав Олександр за сніданком.
— Інша? — здивувалась вона.
— Так. Раніше ти завжди зі мною погоджувалась, а тепер… учора я сказав, що салат пересолений, а ти відповіла, що тобі так смачно. Раніше б ти вибачилась і переробила.
Катя знизала плечима:
— Може, мені справді подобається такий салат.
В очах чоловіка майнула тривога, але він промовчав.
Через пів року торгівлі Катя вже заробляла більше, ніж деякі її колишні однокурсники на постійній роботі. Але найголовніше — вона почувалась живою. Щоранку, відкриваючи торгові позиції, вона відчувала азарт інтелектуального двобою з ринком.
Олександр же ставав усе більш дратівливим. Наче відчував, що втрачає контроль.
— Ти що, спеціально мене провокуєш? — вибухнув він якось увечері. — Ведеш себе так, ніби чогось варта!
— А хіба не варта? — спокійно спитала Катя.
— Ні! — закричав він. — Ти нічого не варта! Ти паразит, який живе в мене на шиї! Без мене ти була б ніким!
— Знаєш, Сашо, — Катя встала й подивилась на нього, — а давай перевіримо.
— Що перевіримо?
— Хто з нас чого вартий.
— Олександре, — сказала вона якось увечері, — я хочу з тобою поговорити. Серйозно.
— Про що? — він не відірвався від телевізора.
— Про нас. Про наші стосунки.
Тепер він повернувся:
— Що не так зі стосунками? Усе ж нормально.
— Ні, не нормально. Ти постійно мене принижуєш, критикуєш, кажеш, що я ні на що не здатна…
— Я кажу правду, — відрізав Олександр. — Якщо тобі не подобається правда — це твої проблеми.
— А що, якщо я доведу, що ти помиляєшся?
Він розсміявся:
— Як? Звариш ідеальний борщ?
Катя дістала роздруківку з банківського рахунку й поклала на стіл. Олександр глянув — і поблід.
— Що це?
— Мій дохід за останні пів року. Я працюю біржовою трейдеркою.
— Ти що, з глузду з’їхала? — він схопився. — Ти граєш на біржі нашими грошима?
— Не нашими. Своїми. Я починала з тисячі гривень із власних заощаджень.
Олександр схопив роздруківку, очі бігали по цифрах.
— Це… цього не може бути. Ти не могла стільки заробити.
— Могла. І заробила. І тепер я розумію, що більше не хочу жити так, як жила.
— Тобто?
— Тобто я більше не хочу бути твоєю служницею.
— Катю, послухай… — у голосі чоловіка з’явились незнайомі нотки. — Може, поговоримо спокійно? Я ж не хотів тебе образити…
— Не хотів? — вона уважно подивилась на нього. — А що ти тоді хотів, коли казав, що я навіть прибрати не можу? Коли називав мене паразиткою і невдахою?
Олександр опустив очі.
— Я був неправий. Пробач мене.
— Знаєш, — Катя підвелася, — вибачення — це добре. Але замало. Мені потрібні зміни. Справжні зміни.
— Які зміни?
— Я більше не терпітиму зневагу. Не робитиму все по дому сама. І не питатиму дозволу працювати чи розвиватись.
— Добре, добре, — він кивав, як школяр. — Усе буде інакше. Обіцяю.
— А ще, — продовжила Катя, відчуваючи, як усередині розгоряється давно приглушена сила, — я хочу, щоб ти вибачився за всі роки принижень. За кожен раз, коли казав, що я нічого не варта.
— Я ж вибачився…
— Ні, Сашо. Ти сказав «пробач мене». Це не те саме. Я хочу почути, що ти визнаєш: ти помилявся, коли вважав мене нездібною. Що розумієш — я не гірша за тебе.
Олександр мовчав, і в цій тиші Катя прочитала його внутрішню боротьбу. Чоловік, звиклий домінувати, не міг легко визнати, що помилявся настільки глибоко.
— Я… — почав він, але зупинився.
— Так?
— Я боявся, — нарешті вимовив він.
— Чого боявся?
— Що ти зрозумієш, що заслуговуєш на краще. Що підеш від мене.
Катя дивилася на цього чоловіка — свого чоловіка, який ще годину тому здавався всемогутнім і непохитним, а тепер сидів, згорблений, із винуватим виразом обличчя. І раптом зрозуміла: вона його більше не боїться. Взагалі.
— То ось у чому річ, — тихо сказала вона. — Ти роками переконував мене, що я нікчемна, щоб я не пішла. Руйнував мою самооцінку, аби я залежала від тебе.
— Катю, це не так…
— Це саме так, Олександре. І знаєш що? Ти був правий в одному — я справді заслуговую на краще.
— Не кажи так! — паніка в його голосі була очевидна. — Я кохаю тебе!
— Кохаєш? — вона усміхнулась. — Дивний спосіб кохання — постійно принижувати й подавляти людину.
— Я змінюся! Клянуся, усе буде по-іншому!
— А що, як вже пізно?
— Що ти маєш на увазі?
Катя підійшла до вікна й подивилася на вулицю. Там тривало звичайне життя — люди йшли у своїх справах, ніхто з них не знав про драму, яка розгорталась у цій квартирі.
— Розумієш, Сашо, — сказала вона, не обертаючись, — коли людина роками вселяє в тебе, що ти ніщо, а потім виявляється, що це була брехня — довіру відновити дуже складно.
— Але я ж не зі зла! Я просто… я не хотів тебе втратити!
— І що в підсумку? — вона повернулась до нього. — Ти мене все одно втрачаєш. Але не тому, що я знайшла когось кращого. А тому, що знайшла себе.
Олександр впав на коліна — буквально впав. Це було принизливе видовище для чоловіка з його статусом.
— Катю, благаю! Дай мені шанс! Я змінюся!
— Встань, — холодно сказала вона. — Не принижуйся.
— Але я готовий на все! Я допомагатиму по дому, не буду більше критикувати, підтримаю твою кар’єру…
— Сашо, — вона сіла поруч, але не торкнулась, — ти не розумієш. Справа не в тому, що ти робитимеш чи ні. Справа в тому, що я більше не та жінка, яка погодиться жити з кимось через жалість або звичку.
— А з любові?
— А це була любов? — спитала вона. — З мого боку — так, була. Я справді тебе кохала. А от з твого… Ти кохав не мене, а свою владу наді мною. Любив відчуття переваги.
— Це не правда!
— Тоді скажи чесно: коли дізнався, що я заробляю гроші, що я здатна на більше, ніж ти думав — що ти відчув? Гордість за мене? Радість за мій успіх?
Олександр мовчав.
— От саме, — кивнула Катя. — Ти відчув загрозу. Страх, що я стану тобі непідконтрольною.
— Я подумаю, — сказала вона спокійно, підіймаючись.
— Про що?
— Про те, чи варто нам далі бути разом.
— Катю, не роби дурниць! — в голосі Олександра пролунала паніка. — Ми ж сім’я, ми повинні бути разом!
— Повинні? — вона усміхнулась. — А хто це вирішив? Ти? Той самий, хто роками вирішував за мене, що я повинна робити, як виглядати, про що думати?
— Я… я тебе кохаю.
— Знаєш, що я зрозуміла за ці місяці? — Катя сіла у крісло навпроти чоловіка, який досі стояв на колінах. — Справжнє кохання не руйнує людину. Воно її будує, підтримує, надихає. А те, що було між нами… це було щось інше.
— Але ми ж можемо все виправити!
— Ми? — вона підняла брову. — Знову «ми»? Сашо, я вже все виправила. Виправила своє життя. Повернула собі самооцінку. Знайшла справу, яка мені подобається і в якій я успішна. А що виправив ти?
— Я… я зрозумів, що був неправий…
— Зрозумів? Чи просто злякався, що втратиш контроль?
Олександр нарешті підвівся з колін, але виглядав зломленим.
— Скажи мені чесно, — продовжила Катя, — якби я залишилась такою ж — покірною і безпомічною, ти б змінився? Став би ставитись до мене краще?
Довга пауза сказала більше, ніж будь-які слова.
— Бачиш, — вона кивнула. — Ти змінився не тому, що усвідомив свої помилки. А тому, що я змінилася. І тепер у тебе просто немає іншого вибору.
— То й що з того? Головне ж результат!
— Ні, Сашо. Головне — мотиви. А твої мотиви залишились тими ж — зберегти статус-кво будь-якою ціною.
Катя встала, підійшла до шафи й дістала невелику валізу.
— Що ти робиш? — злякався Олександр.
— Збираюся до мами. На кілька днів. Мені потрібно подумати.
— Не йди! Благаю!
— Знаєш, що найсумніше? — вона акуратно складала речі. — Якби ти з самого початку ставився до мене як до рівної, підтримував мої амбіції замість того, щоб їх гасити — ми могли б стати справжньою командою. Твій управлінський досвід плюс мої аналітичні здібності — ми могли б досягти багато чого разом.
— Ми ще можемо! Ще не пізно!
Катя застібнула валізу і повернулась до чоловіка. В її очах не було ні злості, ні образи — тільки спокійна рішучість.
— Знаєш, Олександре, — сказала вона тихо, — життя справді показало, хто чого вартий. І тепер я знаю, чого варта я. А от що стосується тебе… — вона знизала плечима, — це тобі тепер доведеться з’ясувати. Без мене.
— Це не остаточно? — жалібно запитав він. — Ти повернешся?
Катя зупинилась у дверях і озирнулась. На кілька секунд її обличчя стало м’якшим.
— Я не знаю, Сашо. Чесно не знаю. Можливо — коли ти навчишся цінувати не тільки себе, а й інших. Коли зрозумієш, що стосунки — це не гра з нульовою сумою, де один обов’язково має програти, щоб інший виграв.
— А якщо я ніколи не навчусь?
— Тоді залишишся в цій самій квартирі, з тими ж звичками — але вже без мене. І знаєш що, — вона усміхнулась, і в тій усмішці була нова, незнайома йому сила, — думаю, це буде справедливо.
Двері зачинились за нею тихо, без грюкоту. Олександр залишився сам у квартирі, яка раптом здалась йому величезною й порожньою. На столі лежала забута роздруківка банківського рахунку — мовчазне свідчення того, як жорстоко він помилявся, вважаючи свою дружину ніким.
А Катя йшла вечірньою вулицею з легкою валізою і важкими думками. Попереду була невідомість, але вперше за багато років ця невідомість її не лякала. Навпаки — вона була сповнена можливостей. І головне, тепер вона знала: що б не сталося далі, вона впорається. Бо навчилась вірити в себе.
Сирота блукала між могил, збираючи цукерки, як раптом почула приглушений голос з-під землі, що кликав: «мамо»