Мрія гулящого чоловіка

«Ти сама винна»

Коли Сеня збирав валізу, він гримів у квартирі так, щоб чула навіть сусідка за стіною. Куртку кинув на підлогу, потім демонстративно підняв, грюкнув дверцятами шафи, смикнув ручку валізи так, що коліщата ледь не відірвалися.

— Ти хоч якось відреагуй, — не витримав він, дивлячись, як Віра миє плиту. Прийшов спеціально на кухню, щоб дружина бачила, як він пакує речі.

— Ти щось хотів? — спокійно відповіла вона, не озираючись.

Він чекав істерики. Щоб вона ридала, благала залишитися, чіплялась зі словами «ти мені потрібен». Так поводяться нормальні покинуті дружини. А ця — ніби тільки й чекала, щоб він уже пішов.

— Знаєш, ти сама винна. — Він обійшов її, став навпроти, щоб подивилась йому в очі. — Стала холодною. Завжди втомлена, ніякої жіночності. Усе про дім, про дітей, про твою маму. А я — я просто задихнувся в цьому побуті.

— То йди, якщо душно, — коротко сказала Віра і прибрала ганчірку.

Сені було гидко від такої реакції. Не сльози, не докори — а спокій. Він уже два тижні жив із новою жінкою, Катею, і уявляв, як Віра тут бродить по хаті, сумна, розбита. А вона — ні. Наче їй було байдуже.

— І ти просто так відпускаєш? — Уже майже кричав. — Я з тобою дванадцять років прожив! У нас двоє дітей!

— Вони залишаться зі мною, — сказала Віра, знімаючи гумові рукавички й кидаючи їх у смітник, ніби разом із ними викидала все, що було за ці дванадцять років. — А ти йди. Тобі, мабуть, з Катею легше.

Сеня раптом хотів схопити тарілку, розбити посуд об підлогу, але злякався виглядати жалюгідно. Замість цього схопив валізу, яку забув закрити, і, голосно лаючись, бо речі висипались на підлогу, пішов. Вистрибнув за двері, грюкнувши ними. Класика.

На сходовому майданчику Сеня відчував, як злість розливається тілом. Він ішов зі скандалом, з бажанням принизити її, жінку, яка набридла, постаріла і стала зовсім не такою, як раніше. Він сподівався на істерику, щоб потім розповідати друзям, як колишня ридала й хапалась за його штани, бо «куди вона без нього з двома дітьми?»

А отримав натомість спокійне: «іди».

Це було занадто легко. І якось прикро. Сеня подумав і вирішив, що дружина ще не усвідомила, ще пожалкує, що відпустила його.

Він вигадав собі нову мету — показати їй, чого вона втратила, ускладнити їй життя так, щоб вона зрозуміла…

Зробити це найлегше було через дітей. Маленька Ніка й підліток Ваня — обидва тягнулися до батька, хоч після розлучення залишились із матір’ю.

— Я б не хотіла, щоб твої діти заважали нам жити, — сказала Катя, коли Сеня згадав, що хоче бачитися з дітьми. У нього на той момент уже визрів план.

— Не заважатимуть. Просто вони такі наївні… Хочуть бачити тата. Я ж не можу відмовити.

— Звісно, можеш! Просто плати аліменти.

— Не хвилюйся. Я зустрічатимусь із ними, коли тебе поруч не буде.

Катя стиснула губи й пішла. Вона хоч і знала, що забрала з сім’ї чоловіка з «причепом», сподівалась, що той «причеп» залишиться з Вірою, а їй дістанеться трофей — Сеня. Його турбота, любов і зарплата головного інженера.

Минув місяць. Віра не дзвонила, не скаржилась. Не вимагала жодної допомоги, хоч він знав — їй вона потрібна. Від сина дізнався, що Віра зовсім не плаче, не збирається зводити рахунки з життям і цілком собі живе далі. Без нього. Ніби бажаючи тим самим принизити колишнього: мовляв, дивись, як я чудово справляюсь без тебе. І про дітей можеш не турбуватись — я сама все зможу.

Треба було терміново відновлювати справедливість, поки спільні знайомі не дійшли висновку, що Сеня був настільки нікчемним чоловіком, що без нього Віра розквітла й почала нову сторінку життя. Ні, цього не можна було допустити.

Сеня все продумав. Діти допомогли: під час однієї з рідкісних зустрічей син поскаржився:

— Мамка зовсім гайки закрутила. Сказала, щоб я віддав їй планшет на тиждень!

— А мене насварила, коли я купила три шоколадки та солодку газовану воду! — підтакнула Ніка.

— Мама взагалі нас не любить.

— Зате я вас люблю, — Сеня розкрив обійми й вислухав скарги дітей, а потім повів їх у магазин. Вони набрали всілякої жуйки, лимонадів, солодощів і шкідливої їжі.

— А якщо мама побачить?

— А ви сховайте це як слід і їжте, коли вона не бачить, — Сеня знав, що наївній Ніці не вистачить хитрості, аби приховати «подарунки», і дружина дізнається про заборонені покупки. Так і сталося.

Коли Ніка витягувала з-під подушки розплавлені шоколадки, забруднивши постіль і руки, Віра буквально накинулась на неї.

— Звідки?! Я питаю, звідки взяла?! — кричала вона, розуміючи, що щойно постелила дитині нову, випрасувану білизну. Що все її старання — коту під хвіст. А вона так втомилась за вечір, що хоч лягай на підлогу й помирай.

— Тато купив, — злякавшись, донька все розповіла.

— Віддай. Усе. Мені. Негайно!

— Але, мамо!

— Швидко!

— Насправді, тато нас любить, а ти — ні! — втрутився Ваня.

— Ще одне слово — і два тижні без планшета! — прошипіла Віра.

Звісно, про ситуацію дізнався Сеня. Він зрадів і вирішив продовжити в тому ж дусі — бути «добрим татом», щоб на тлі Віри з її заборонами здаватися рятівником.

— Звісно, можна морозиво, — казав він, купуючи дітям ескімо на вулиці в березні. — Мама ж вічно все забороняє, правда?

— Ага, — кивали діти. — Вона — зануда: «одягни шапку, застебни куртку»…

— Уже тепло. Можна й без шапки ходити, — «великодушно» дозволив тато.

— І мені теж можна без шапки, як Вані?! — зраділа Ніка.

— Можна! — махнув рукою Сеня. Було +5… і сильний вітер.

Він дозволяв усе. Грати до ночі в планшет, їсти чипси, не робити уроки.

Катя, хоч і не хотіла втручатися в стосунки батька з дітьми, була свідком кількох зустрічей. Навіть вона, стороння жінка, дивувалася такій вседозволеності.

— У тебе що, якась іноземна система виховання? Дітей, здається, треба контролювати… — сказала вона.

— А ти не лізь. Це мої діти, я знаю, що роблю.

Катя підняла брови й кивнула.

— Окей. Але я в цьому не беру участі. І більше — щоб вони до нас додому не приходили. Зрозуміло?

— Ага…

Віра тим часом була зайнята турботами: лежача мати після операції потребувала постійної уваги. Тимчасово Віра навіть не тиснула на дітей — пішли до школи без шапки — на їхній совісті.

Можливо, тому вона не одразу зрозуміла, у чому причина раптової й тяжкої хвороби дітей. Спершу з ангіною злягла Ніка, потім і Ваня.

— Я не хочу полоскати горло цим гірким спреєм! — вередувала Ніка. — Дай мені щось інше!

— Можу дати запотиличника або ременя! — розлютилася Віра. Вона дуже переживала за дітей, але навіть із температурою вони морально були сильніші за неї.

— Мамо, дай мені планшет! Мені нудно! — скиглив Ваня.

— З температурою не можна. Лікар заборонив!

— Можна! Тато б дав!

— Тато взагалі все дозволяє!

Віра не стала продовжувати розмову. Вона вийшла з кімнати, щоб принести термометр.

У передпокої Віра почула, як донька тихо каже Вані:

— Мама зовсім якась злюка стала. Це тому, що тато її покинув.

— Ага. Тато ж такий щасливий, ось і любить нас. Йому без мами краще стало. З цією Катею.

— От би вона була нашою мамою.

— Ну… ні. Краще просто з татом жити. Втрьох. Тато хороший.

— Він дозволяє їсти морозиво, навіть коли горло болить. Ми з татом ціле відро з’їли в парку! А мама б нізащо не дозволила. Вона нічого не дозволяє! У тата краще. Я б теж краще з ним жила…

Серце Віри пропустило удар. Вона присіла на стілець і заплющила очі. Їй раптом стало нестерпно боляче.

Вранці Віра вставала о шостій, робила з мамою всі гігієнічні процедури й годувала сніданком, потім збирала дітей до школи і їхала на роботу. В обід дзвонила сиділці, контролювала її, ввечері — все по колу: догляд за мамою, уроки з дітьми, вночі — прання й приготування їжі. І так день за днем.

І ось тепер ці слова: «їм краще було б жити з татом».

Віра встала. Зайшла до кімнати. Торкнулась долонею чола Ніки. Жар спав після сиропу.

— Добре, — сказала вона раптом. — Раз хочете до тата — поїдете до тата.

— Справді?! — підскочила Ніка.

— З температурою? — здивувався Ваня.

— Мені байдуже, — спокійно відповіла Віра. — Я ж — погана мама, все забороняю. Тато все дозволяє. От і поживете за його правилами. Тепер я теж усе дозволяю. І для початку — дозволяю вам звільнити мене від своєї присутності.

Вона кинула їм одяг на ліжка, замовила таксі. Водієві веліла відвезти за потрібною адресою.

— Їдете до тата, — сказала вона дітям у дверях. — Передай йому, Ваню, що тепер він головний. Він усе дозволяє — хай тепер і лікує.

Ніка хотіла розплакатись, Ваня розгубився, але Віра не здригнулась. Просто зачинила двері.

А потім… лягла. Випила заспокійливе і вперше за довгий час заснула — в тиші.

«А тато не чекав»

— Сеню, там… до тебе їдуть діти. Просто зараз, — сказала Катя, коли Сеня ставив вино в холодильник і запалював свічки.

— Які діти? — не відразу зрозумів він.

— Твої, які ж іще? Ти не чув дзвінка, я відповіла. Сказали — їде таксі, мати їх вислала до тебе. Що за маячня? Чому не погодив це зі мною?! У нас же сьогодні романтичний вечір! А не якісь хворі підлітки!

Він завмер із пляшкою в руках. Дзвінок у двері пролунав через 10 хвилин. На порозі стояли Ваня й Ніка, замотані в шарфи. Ніка хлюпала носом, щоки Вані палали від жару.

— Мама сказала, що ти тепер головний… — видавив Ваня, за звичкою намагаючись виглядати дорослим. — Ми захворіли, але вона дозволила приїхати. Тепер ми в тебе живемо. Класно, так?

— Та ви просто… жах! — пробурмотів Сеня й обернувся до Каті.

Катя була розлючена:

— Ти серйозно? Хворі діти — замість побачення? Це що, тепер у нас завжди так буде?

— Ну… Я сам не знав! Віра не в собі, вона вирішила насолити! Вона просто знущається! — почав виправдовуватись він.

— Ні, Сень. Схоже, це ти не в собі. Ти своїх дітей у маріонеток перетворив. Я пішла.

— Кать, зачекай… — він кинувся за нею.

— Бувай, Сень. Повернусь, коли тут не буде дітей.

Двері грюкнули. Залишивши його і двох хворих підлітків посеред романтичної атмосфери: свічки, вино… джаз із колонок.

— Тату… мені зле, — простогнала Ніка.

Сеня стояв, не знаючи, що робити. Власної аптечки у нього не було — у Каті щось було від голови, але Катя пішла. Навіть термометра в домі не було. Та й чесно кажучи, Сеня взагалі не знав, як лікувати дітей.

Він пішов ритися в шафі, шукаючи хоч щось. Ваня почав кашляти.

— Де в тебе вода? — спитав він, хрипко вдихаючи повітря.

Сеня злякано глянув на нього. Почав викликати швидку. Приніс води, намагався додзвонитися до Віри — та не брала слухавку.

— Може, поїдемо до бабусі? — тихо запропонувала Ніка, відчуваючи, що справи кепські, а швидка щось не їде. — До татової мами. Вона точно допоможе.

Сеня відкрив рота, щоб заперечити. Але закрив. Сам він не впорається. Його мати, Настасія Гаврилівна, не схвалювала його нову любов і не хотіла з ним спілкуватись. Але зараз був форс-мажор.

Коли Настасія Гаврилівна побачила дітей, одразу почала лаятись:

— Хворих дітей ти притягнув до мене? Сеню, ти з глузду з’їхав?

— Мамо, ну вони… Це Віра винна. Вона їх прислала!

— А ти — до мене притяг через усе місто? Не міг подзвонити, купити ліки? Ти що, зовсім здурів? Це діти, а не іграшки!

— Мамо, досить.

— Ні, Сеню. Тепер слухай ти. Я тобі скажу прямо: якби ти був чужим — я б викликала опіку. Вони сопливі, гарячі, в якомусь лахмітті, як безхатьки! І ти… ще й свою жінку, мабуть, притягнув би до мене до купи!

— Катя пішла, — буркнув він.

— Ну слава Богу. Хай іде. Вона з твоїми дітьми сидіти не буде. Та і я не зобов’язана. Але зроблю це. Бо ти — сором чоловічого роду. Мужик, який не може подбати про власних дітей і кидає їх, як сміття!

Сеня мовчав. Йому було соромно. Він сидів на кухні, як школяр, поки мати поїла Ніку теплим молоком із медом і розтирала Ваню спиртом.

Коли дітям стало краще, бабуся дізналась, що трапилось, і провела з онуками серйозну розмову.

Наступного дня Віра відчинила двері й побачила на порозі своїх дітей. Чистих, у свіжому одязі, з милими усмішками на обличчі. Поруч стояла Настасія Гаврилівна. Вона хоч і не вилікувала їх повністю, але провела бесіду й пояснила, що тато — не такий вже й герой… Що треба слухати маму й пити ліки.

— Віро, забирай дітей. Вони хочуть додому. Я їх привезла, — сказала Настасія Гаврилівна.

— Проходьте, — відступила Віра.

Ніка кинулась до неї, схлипуючи:

— Мам, пробач. Ми більше не будемо казати, що тато кращий за тебе. Ти — найкраща.

Ваня підійшов ближче й тихо додав:

— Пробач, мам. Ти завжди була права. Ми все зрозуміли. Ми тобі потрібні…

Віра погладила обох по голові. А потім обійняла.

— Дякую вам, Настасіє Гаврилівно, — тихо сказала вона.

— Ти пробач моєму синові, — коротко кинула свекруха. — Йому й у сорок розуму не додалось. Зараз буде як шовковий. Я з ним поговорила. А як знову почне чудити — я все на тебе перепишу. Квартиру, дачу — все. Щоб у нього не було чого рота розкривати.

Сеня дзвонив. Писав. Хотів прийти, поговорити, вибачитися. Питав, як діти.

— Усе добре. Твоїми молитвами, — сказала Віра й нарешті спокійно видихнула. Через два тижні, вранці, проводжаючи дітей до школи, вона сказала їм:

— Одягніть шапки. Сьогодні холодно.

— Звісно, мамо, — відповіли в один голос син і донька.

Взяли свої шапки й пішли. Без суперечок, без фиркання, без умов. Їм не хотілося знову хворіти.

«Повернення»

Минуло два роки. Сеня нарешті усвідомив, що Катя була тимчасовим варіантом. Що нібито треба було б знову «подружитися» з дітьми. Ванька росте, йому потрібен батько, приклад для наслідування… От тільки Ваня вже не бачив у ньому жодного прикладу.

Сеня також думав, що з Вірою ще можна було б налагодити стосунки. Що він міг би повернутись у родину. Але коли спробував — зрозумів: їхня сім’я стала іншою. Без нього. У їхньому новому житті не знайшлось для нього місця. Він їх втратив.

І раптом із гіркотою усвідомив: саме цього він і добивався весь цей час. От і добився.

Мрія ідіота збулася.