Як тільки дружина вирушила до санаторію, Петро Петрович негайно скликав екстрену сімейну нараду. Він прямо сказав дітям:
– Негайно приїжджайте. У нас серйозна проблема. Ваша мама поводиться дивно…
Діти, стривожені таким повідомленням, одразу відгукнулися на його заклик.
– Тату, що сталося? – занепокоєно спитала донька, щойно переступивши поріг. – Де мама?
Петро Петрович не встиг відповісти, бо син уже заходив у квартиру, відкривши двері своїм ключем.
– Що трапилося? Пожежа? Катастрофа? – невдоволено кинув він, стягуючи куртку. – Невже не можна було зачекати? Ми ж планували зібратися на Новий рік.
– Ми маємо поговорити наодинці. Тобто втрьох. Без мами, – таємниче прошепотів Петро Петрович, озираючись, ніби боявся, що їх підслухають. – Заходьте, на столі є чай і пироги, які мама спекла перед від’їздом.
– То мама поїхала? – здивувалася донька. – Куди саме?
– У санаторій, – відповів батько й скорчив гримасу, наче з’їв лимон.
– Чому саме зараз? Вона захворіла? – не вгамовувалася донька. – І скільки це коштувало?
– Зачекай, – втрутився брат і повернувся до батька. – Тату, пояснюй швидко, що сталося? Навіщо ти нас викликав?
– Це важливіше, ніж здається, – зітхнув Петро Петрович. – Усього кілька кварталів треба було пройти.
– Справа не у відстані, – син скептично глянув на батька. – Сьогодні середа, робочий день, зима, дороги слизькі. У нас можуть бути свої справи. То яка причина так поспішати?
– Причина є, – похмуро кивнув Петро Петрович. – Щось не так із вашою мамою. Вона сама на себе не схожа: поводиться дивно, говорить незрозуміло. Я не знаю, що з цим робити.
– Тату, не драматизуй! – вигукнула донька. – Уже страшно слухати! Говори ясно!
– Добре, тільки обіцяйте не перебивати. Мені треба викласти все послідовно.
Діти синхронно кивнули.
– Почалося це після того, як мама вийшла на пенсію, – почав Петро Петрович. – Я думав, посидить удома кілька місяців, відпочине й повернеться до роботи. Не на своє старе місце, звісно, але знайде щось легше. Однак вона навідріз відмовилася. Каже, її все влаштовує, пенсії вистачає. Я вирішив, що це тимчасово. Пройшов час – і що? Вона вдома. Це ж зовсім не схоже на вашу маму! Раніше вона й дня не могла всидіти без діла, завжди крутилася, працювала. А тепер – сидить із книжками або серіалами. Потім раптом згадала про в’язання: ниток купила, спиць, сіла й в’яже. Он, цілий мішок шкарпеток – забирайте, на десять років вистачить!
А тепер – квіти! Раніше у нас один кактус стояв, а зараз всі підвіконня горщиками заставлені. Вона доглядає за ними, ледь не розмовляє. Коли щось із рослиною трапляється – переживає, ніби це людина. Це просто неможливо!
– Тату, – не стрималася донька, – але ж це прекрасно, що у мами з’явилися нові захоплення!
– Я просив мене не перебивати! – гаркнув Петро Петрович, незадоволено зиркнувши на доньку. – Так, на чому я зупинився? Ах так! Квіти! Нащо вони потрібні?! Перед від’їздом вона ще й подрузі доручила їх поливати, усе чітко розписала по днях. І цей санаторій… Чому вона туди поїхала? Каже, що хоче подихати зимовим лісовим повітрям, відпочити від міської метушні. Ну, а чим передмістя не влаштовує? Там гуляй, скільки хочеш, і дихай безкоштовно. А тут – витратила купу грошей, неначе у нас немає важливіших проблем: машина знову зламалася, у ванній плитка відпадає, унітаз тече. А вона – санаторій! Ніколи такого за нею не було. Я б і сам не проти відпочити, але розумію, що треба працювати, заробляти гроші, вам, дітям, допомагати. А вона «втомилася»! Мені вже 68, я досі працюю, а їй лише 60!
Одним словом, у вашої мами з головою щось не те.
А перед від’їздом заявила, що з лютого буде розсадою займатися! Це жах! Кому вона потрібна, ця розсада? Ви ж нічого з овочів не берете, закрутки їй не потрібні. І на дачу їздити не рветеся. А працювати там знову мені. Я ж казав: давай продамо дачу. Ні! Вона, бачте, все літо там жити хоче. Тобто на роботу виходити не збирається!
От тому, дітки, я вас і зібрав. Треба щось придумати, як змусити маму повернутися до роботи. Я вже все обдумав, але без вашої допомоги не впораюся. Давайте разом вирішимо, а потім поставимо її перед фактом. Що скажете?
Діти мовчали.
Першим заговорив син:
– Я теж думаю, що мама могла б ще попрацювати. Вона ж активна, зовсім не схожа на пенсіонерку. А якщо не хоче працювати, могла б допомогти нам із дітьми. Молодший постійно хворіє, дружина на лікарняних. Але чи послухає вона нас? Я сумніваюся. Мама завжди діяла по-своєму. Тому, вибач, тату, я в це втручатися не буду.
– А я вважаю, що мама має рацію, – різко заперечила донька. – Вона все життя працювала, має право на відпочинок. Причому гарувала не лише на роботі, а й удома. Готувала, прала, прибирала. Пам’ятаєш, як вона руками білизну прала, взимку на колонці полоскала, коли ми до школи ходили? Або як ночами сиділа за плитою? І це при тому, що стаж у неї – ветеран праці. Пенсія, до речі, не така вже й велика. Якщо мама вирішила не працювати – вона це заслужила.
Ти, тату, теж міг би вже завершити із заводом. Усі гроші не заробиш.
– Багато ти розумієш! – Петро Петрович аж почервонів від злості. – А жити нам на що?
– Тату, у вас усе є: пенсії, дача, свої овочі. А якщо раптом не вистачить – ми допоможемо. Правда ж, братику? – донька запитально подивилася на брата.
Той машинально кивнув, а потім додав:
– Звісно, допоможемо. Тільки живіть довше…
Петро Петрович внутрішньо ахнув. Він зовсім не очікував таких слів. «Хороших дітей ми все-таки виростили», – подумав він, відчуваючи теплоту в душі.
Він трохи помовчав, а потім несподівано запропонував:
– А давайте мамі зателефонуємо? Усі разом. Хай знає, що в нас усе гаразд і що вона може спокійно відпочивати.