Чому в дитячих будинках не плачуть немовлята: розповідь від няні

Ця історія відкрила мені очі на багато речей, що відбуваються в моєму житті. Особливо я переосмислила своє ставлення до доньки.

Коли моя донечка була ще зовсім маленькою, ми з чоловіком вирішили піти до церкви. Причина нашого вчинку, чесно кажучи, стерлася з пам’яті. Від священника ми почули одну історію, яка так сильно мене вразила, що я пам’ятаю її досі.

Розповідь написана від першої особи.

«Я досить часто буваю в дитячих будинках, бо мені не байдужа доля дітей-сиріт. Ми, священники, намагаємось, як можемо, допомагати дитбудинкам. Одного разу я зайшов до кімнати, де перебувають найменші вихованці. Мене дуже здивувало, що там панувала абсолютна тиша, хоча немовлята не спали. Я не стримався й запитав у медсестри, яка за ними доглядає. Вона розповіла мені, що новонароджені діти плачуть лише в перший день.

Своїм плачем немовлята намагаються привернути увагу дорослих. Це їхній заклик по допомогу. Але працівники дитячого будинку не можуть постійно бути біля кожної дитини, бо роботи багато. Приділити увагу кожному малюку фізично неможливо в таких умовах. Про ніжність і ласку взагалі не йдеться. Немовлята перестають плакати, коли розуміють, що чекати допомоги нема від кого.

Іншими словами, вони усвідомлюють, що в них немає мами, яка б пригорнула й приголубила».

Наприкінці розповіді я не змогла стримати сліз. Коли ми повернулись додому, наша донечка вже міцно спала. Я підійшла до її ліжечка й дала собі обіцянку, що ніколи її не залишу, що завжди буду її головною підтримкою — що б не сталося. Моя донька ніколи не почуватиметься самотньою.