Цього дня, коли минуло три роки з моменту смерті чоловіка, Аріна Львівна вкотре прийшла на кладовище. Вона часто бувала тут, але кожен раз, стоячи перед його могилою, у її серці виринали ті самі болісні спогади, пов’язані з найважчою втратою її життя.
Федір пішов так раптово — тромб відірвався уві сні. Аріна досі не могла змиритися з тим, що його більше немає поруч. Вони прожили разом понад тридцять років, і після його смерті вона відчувала себе ніби в порожнечі. Здавалося, що її світ розсипався на уламки. У них не було дітей: кожна спроба Аріни завагітніти закінчувалася викиднем. Лікарі лише знизували плечима, а Аріна зрештою змирилася з цією долею. Вона вирішила, що, можливо, так було задумано Богом. Федір завжди підтримував її, стверджуючи, що діти — це не єдина підстава для щасливого шлюбу. Він з головою поринув у роботу, будуючи успішну кар’єру. Аріна ж вважала, що він прийняв їхню долю такою, якою вона є. Коли Федір був поруч, вона не відчувала самотності. Вони разом проводили вечори в театрі, гуляли парками чи їздили на відпочинок. Але після його смерті все змінилося: світ став холодним і пустим.
Вона провела пальцями по фотографії Федора на надгробку і тихо прошепотіла:
— Федю, три роки минуло, а я все ще не можу звикнути, що тебе немає…
З її очей знову покотилися сльози.
Несподівано її увагу привернула дівчина, що стояла поруч і уважно дивилася на неї. Це була молода худенька жінка з ясними, але сумними очима. Вона вагалася кілька секунд, перш ніж озватися:
— Ви Аріна Львівна, дружина Федора Івановича?
— Так, це я, — здивовано відповіла Аріна. — А ви хто?
Дівчина тихо відповіла, хоча її голос тремтів:
— Я Даша. Його донька.
— Чия донька? — розгублено перепитала Аріна, не розуміючи, що відбувається.
— Донька вашого чоловіка, — відповіла дівчина ще тихіше.
Серце Аріни забилося частіше. Вона стояла, ніби скам’янівши.
— Що за нісенітниця? Це якась помилка? Жарт? — ледве вимовила вона.
— Ні, я не жартую, — відповіла Даша, її голос звучав щиро. Вона дивилася Аріні прямо в очі.
Аріна вдивлялася в обличчя дівчини і помічала, як багато спільного у рисах обличчя цієї незнайомки з її покійним чоловіком. «Невже це правда?» — подумала вона.
Даша опустила очі й тихо промовила:
— Я знаю, що це шок для вас. Я б ніколи не прийшла до вас, але тато наснився мені. Він сказав, щоб я в цей день, у річницю його смерті, прийшла сюди і познайомилася з вами.
Аріна знову обережно провела рукою по фотографії чоловіка і, ніби звертаючись до нього, ледь чутно сказала:
— Я нічого не розумію…
— Я теж, — зізналася Даша. — Але знаю, що тато ніколи не хотів, щоб ви дізналися про мене. Він дуже боявся зробити вам боляче.
Аріна важко дихала, намагаючись тримати себе в руках. Вона запитала:
— Припустимо, ти кажеш правду. А хто твоя мати? Де вона зараз?
— Моя мама померла рік тому, — відповіла Даша, намагаючись приховати хвилювання.
— Ти хочеш, щоб я розповіла, як ми познайомилися з твоїм батьком? — тихо спитала Аріна.
— Я навіть не знаю, чи потрібна мені ця розмова, — промовила дівчина.
— Це все занадто несподівано для мене… — зітхнула Аріна. — Залиш мені свій номер телефону. Я зателефоную, коли буду готова.
Даша дістала блокнот і ручку, записала номер і передала аркуш Аріні.
Не сказавши ні слова, Аріна поклала папірець до кишені пальта і пішла до виходу з кладовища. Її душу заполонили змішані почуття.
Вдома вона довго не могла заспокоїтися. Після душу і чашки м’ятного чаю вона сіла біля вікна, поринувши у свої думки.
Обличчя дівчини стояло перед її очима. «Вона надто схожа на Федора. Це не може бути збігом…» — думала Аріна. У пам’яті спливали спокійні розмови Федора про те, що їм добре удвох. А тепер усе змінилося: він мав іншу сім’ю.
«Чому він не обрав їх? Чому залишився зі мною? — думала Аріна, не знаходячи спокою. — Адже він знав, що я б не тримала його силою. Не стала б влаштовувати ані сцен, ані сварок. Ми ж обговорювали це колись…»
Після чергової невдалої вагітності Аріна щиро сказала Федору, що, якщо він прагне мати дитину, яку вона, ймовірно, ніколи не зможе подарувати йому, вони можуть розійтися.
— Я зрозумію, якщо ти вирішиш піти, — сказала вона, приховуючи біль.
— Не кажи таких слів, Аришко, — відповів Федір, обіймаючи її. — Мені не потрібна інша. Багато пар живуть щасливо і без дітей. Ми з тобою впораємося. Я люблю тебе.
Аріна вірила йому. У неї не було підстав сумніватися в його почуттях.
Федір завжди був уважним і турботливим чоловіком. Він оточував її турботою, давав упевненість у майбутньому. Але тепер усе стало іншим. Виявилося, що в нього є ще одна сім’я, а його доньці Дарині, ймовірно, вже близько двадцяти років. Як довго вона жила в омані? Від цих думок у грудях стискалося серце. Вона відчувала, ніби втрачає Федора вдруге.
Пройшло три тижні, перш ніж вона зважилася набрати номер Дарини. До останнього моменту вона вагалася, чи варто починати цю розмову. Чи потрібна їй ця правда? Чи готова вона до неї? Але щось у її серці підштовхнуло до дії.
Дарина відповіла майже одразу, наче чекала цього дзвінка. Уже за годину вона стояла на порозі будинку Аріни Львівни.
— Тато вас дуже любив, — тихо почала Дарина. — У нього був короткий роман із моєю мамою. Це сталося під час спільного відрядження. Мама розповіла мені про це перед своєю смертю. Вона зізналася, що того вечора тато випив зайвого, і вона скористалася ситуацією. Коли вона зрозуміла, що вагітна, хотіла зробити аборт. Для цього попросила вашого чоловіка про гроші.
— Це жахливо! — вигукнула Аріна Львівна. — Вона сама сказала тобі про це? Що не хотіла тебе?
— Так, — Дарина трохи опустила голову. — Але тато вмовив її залишити мене. Напевно, тому, що у вас із ним не було дітей. Вибачте, якщо це вас ранить…
— Нічого, розповідай далі, — тихо сказала Аріна, відчуваючи, як кожне слово дівчини ранить її ще більше.
— Мама погодилася, але поставила умову. Тато забезпечував нас усі ці роки. Вона не працювала, а він приходив до мене раз чи два на тиждень. Приносив подарунки, водив до парку чи цирку. Але завжди нервував, озирався довкола і ховався за темними окулярами. Він боявся, що його впізнають, — Дарина важко зітхнула.
Слухаючи її, Аріна відчувала, як у серці підіймається хвиля жалю. Дарина з’явилася на світ внаслідок випадкового зв’язку. Вона була небажаною дитиною, рідна мати народила її заради грошей, а батько приховував її існування.
В душі Аріни наростав гнів на Федора. Це не були ревнощі. Це було обурення. Чому він не розповів їй правду? Можливо, тоді можна було б уникнути цього болю.
Наче вгадавши її думки, Дарина сказала:
— Ваш чоловік не любив мою маму. У нього з нею більше нічого не було. Він приходив лише до мене. Він дуже боявся, що ви дізнаєтеся. Він любив вас і не хотів втратити.
Аріна мовчала, намагаючись зрозуміти, чи варто було їй знати цю правду.
— Я навіть ненавиділа вас колись, — зізналася Дарина. — Хотіла, щоб тато був поруч зі мною. Але після його смерті все змінилося. Мамі довелося шукати роботу, а я кинула навчання. Нам не вистачало грошей. Мама почала пити, і це її зламало.
Слухаючи ці слова, Аріна відчула, як біль цієї дівчини відгукується в її власному серці.
— А зараз ти продовжуєш мене ненавидіти? — тихо запитала Аріна.
— Ні. Я багато чого зрозуміла за цей час, — відповіла Дарина. — Перед смертю мама розповіла мені всю правду. Вона часто звинувачувала вас у тому, що тато не залишився з нами, і я вас ненавиділа. Але коли дізналася, як усе було насправді, ця ненависть просто зникла. У мене немає підстав для злості на вас. Я розумію, наскільки важко вам було дізнатися про це. Це велике випробування. Мама шкодувала лише про те, що не змусила тата офіційно мене визнати. У моїх документах у графі «батько» стоїть прочерк. Через це я юридично ніхто для Федора Івановича й не можу претендувати на спадок. Але я не потребую цього. Я самостійно заробляю і не маю претензій. Якщо чесно, я б ніколи не наважилася підійти до вас, якби не той сон, про який я розповіла вам на кладовищі. Тато наснився мені настільки реально, що я просто не могла це ігнорувати. Хоча дуже боялася, що ви зненавидите мене.
— У мене немає жодної причини тебе ненавидіти, Дашо, — спокійно відповіла Аріна.
Вони довго сиділи й розмовляли, згадуючи Федора. Дарина з цікавістю розглядала старі альбоми з фотографіями, на яких Федір був ще дитиною, юнаком. Аріна з теплотою розповідала про нього, намагаючись уникати будь-яких згадок, що могли б засмутити Дарину. Вони знайшли спільну мову, і Аріна відчула до дівчини справжню симпатію.
Дарина була надзвичайно схожа на Федора, і Аріна не могла не думати про те, що така дитина могла б народитися у них. Але доля вирішила інакше.
— Мені час іти, — промовила Дарина, глянувши на годинник.
— Як ти збираєшся йти одна в темряві? — занепокоїлася Аріна. — Залишайся в мене, у мене є вільна кімната. Вранці підеш.
— Дякую, — усміхнулася Дарина. — Чесно кажучи, я боюся темних вулиць.
— І правильно робиш. Ми тепер не чужі, — сказала Аріна з доброзичливою усмішкою.
— Ви надзвичайно добра людина. Моя мама була іншою. Іноді мені здавалося, що вона мене зовсім не любила, — тихо промовила Дарина.
— Як можна не любити свою дитину? — задумливо відповіла Аріна, пригадавши свої мрії про материнство. Вона знову побачила перед очима той момент, коли вперше дізналася, що стане мамою. Вона вже підбирала імена для дитини, уявляла, як її життя зміниться. Але потім усе перервалося кровотечею, лікарнею й суворим голосом лікаря. Це повторювалося знову і знову, доки вона не зрозуміла, що більше не витримає таких втрат.
Наступного ранку Аріна прокинулася раніше за Дарину й вирішила приготувати сніданок. Це заняття вперше за кілька років принесло їй задоволення. Раніше після смерті Федора вона часто обходилася бутербродами, а тепер почувалася по-справжньому щасливою.
— Сідай снідати, Дашо, — привітно сказала Аріна, коли Дарина зайшла на кухню.
— Дякую, — відповіла Дарина трохи зніяковіло. — У самотності я майже не готую. Часто їм що-небудь швидке.
— Це неправильно, — серйозно відповіла Аріна. — Харчування дуже важливе для нашого здоров’я.
Після цього сніданку їхній зв’язок лише зміцнів. Аріна пробачила Федора й навіть дякувала йому за те, що в її житті з’явилася Дарина. Дівчина, яка виросла без материнського тепла, знайшла в Аріні те, чого їй завжди бракувало. Їхні стосунки переросли в дружбу, а згодом у справжню родинну близькість.
Коли Дарина вийшла заміж і народила дітей, Аріна стала для них турботливою бабусею. Вона піклувалася про онуків так, що ніхто й не здогадався б, що вони їй не рідні.
Та чи можна назвати їх чужими, якщо вона любила їх усім серцем? Життя часто ставить перед нами вибір: пробачити чи відкинути, прийняти чи закрити своє серце. Герої цієї історії зробили правильний вибір і не пошкодували про нього.
— Досить лежати! Швидко вдягайся і йди гостей моїх обслуговувати! — гаркнув чоловік. — Новий рік, як-не-як…