Всупереч долі

Звістка, мов чорна хмара, пронеслася над селом: «Артем, син Любаші, загинув!» Поки листоноша, спотикаючись на кожному кроці, донесла до матері телеграму, люди вже знали, що сталося. Ще б пак! На пошті були кілька жінок, і коли листоноша прочитала надрукований текст, із неї вирвалося:

— Господи, дівчата! Яке ж то горе!

Плакали жінки, хитали головами чоловіки, діти, округляючи в побожному страху очі, передавали з уст в уста: «загинув, загинув…»

Любаша копирсалася в городі, коли побачила, як до неї біжить листоноша. Жінка, задихана, розмахувала аркушем і промовляла Любашине ім’я, серед іншого звучали слова: «ой, Любочко, яке ж горе!..»

Дивиться Любаша — а за парканом уже люди збираються, то один зупиниться, то другий, і всі щось обговорюють із сумними обличчями.

Витерла Любаша руки об фартух, взяла телеграму. Очі пробігли рядками — і раптом літери попливли, злилися в одну чорну пляму.

«Артем випав з вікна. Терміново приїжджайте.»

Серце її рвону́ло вперед, ніби хотіло вискочити, а ноги знесилились, підкосилися. Світ нахилився, земля пішла з-під ніг — і Любаша зомліла прямо на грядці, з якої щойно збирала пізній урожай буряків.

Її привели до тями. Заодно відійшла й одинадцятирічна сусідська дівчинка Нюрка — у неї стався нервовий напад, коли вона дізналася про біду з Артемом. Люди почали гадати, що ж сталося, як так вийшло.

Адже він був чудовим хлопцем! Другий, молодший синок Любаші, дев’ятнадцятирічний красень, гордість родини. Вступив того року до педагогічного інституту, вже другий рік навчався. Мати чекала його не раніше першої сесії, а тут — така біда…

— Кажуть, з п’ятого поверху… — пошепки повторила тітка Ніна почуте кимось припущення.

— А звідки відомо? — перепитав сусід із протилежного боку вулиці.

— Чула…

— Горе… — зітхав чоловік.

— І як він примудрився?

— Може, з кимось побився?

— Та з ким йому було? Спокійний, врівноважений хлопець!

— А може, хтось штовхнув навмисно? Заздрісники, недруги?

Кожен уявляв собі свою версію: чи то безглуздий нещасний випадок, чи чиясь зла воля, чи ще щось… Того ж дня Любаша зібралася до міста, а заодно з нею напросилася сусідка й подруга Шура — мати тієї самої Нюрки — підтримати. Ніхто не знав, що ж насправді сталося в місті, куди тепер летіло розбите материнське серце.

Минуло два дні — і нова звістка облетіла село: «Артемка-то живий!» Але радість ця перемішувалася з іншою, гіркою думкою: «Краще б уже одразу відмучився, бідолаха…»

Найперше Любаша з Шурою примчали до інституту, розшукали куратора. Жінка, обережно добираючи слова й відводячи погляд, сказала:

— Тримайтеся, мамо! Артем живий, але… при падінні зламав хребет. Шансів на відновлення — немає.

Дорога містом до лікарні злилася для Любаші в один довгий, болісний кошмар. Подруга час від часу підносила їй до губ фляжку з водою, але та тільки хитала головою — клубок у горлі не пропускав ані краплі. У голові стукало: «Живий… живий… це головне.» Прийняти й усвідомити, що її син більше ніколи не зможе ходити, Любаша поки що не могла.

Артем лежав між двома іншими ліжками — одне було порожнє, інше, біля вікна, займав чоловік із підвішеною догори ногою. Артем був блідий, з тінню колишньої вдачі в згаслих очах. Він повернув голову й побачив матір, його рука трохи піднялася й знову впала на простирадло. На обличчі — і сором, і вселенське горе, і блукали по ньому темні тіні невеселих думок.

— Мамо…

— Синочку… — Любаша впала поряд навколішки, обіймаючи його холодні пальці. — Що ж ти наробив? Як так сталося?

Він відвернувся до стіни.

— Та так…

Артему було соромно розповідати, але зрештою зізнання з нього витягли: в інституті в нього була дівчина. Артем поліз до неї по простирадлах на третій поверх жіночого гуртожитку. Простирадла не витримали — і він зірвався. Отака ціна юнацької пристрасті.

— Але чому ж ти не пішов по сходах?! — обурилася Любаша.

— Там вахтерка… не пускала нас.

Село не вміло ховати погляди. Кожного разу, коли Любаня вивозила Артема у двір подихати свіжим повітрям, сусіди мимоволі сповільнювали крок, кидали співчутливі, але такі колючі погляди.

— Ех, хлопець же… — хитала головою сусідка Маша, міцніше стискаючи в руках вузол із базару.

— А яким був… — зітхав хтось у відповідь.

Артем сидів у візку, стискаючи зуби, і відчував ці погляди на своїй спині, мов дотики холодних пальців. Він ненавидів це. Ненавидів їхню жалість, їхній шепіт за парканом, їхнє незручне мовчання, коли випадково з кимось зустрічався поглядом.

З часом він перестав виїжджати навіть у двір. Його світ звузився до меж кімнати — вікно, ліжко, стіл з ліками та потрісканий від часу підвіконня, на якому він безцільно виводив пальцем візерунки.

Спочатку листи з інституту приходили часто.

— Артеме, тримайся, брате! — писав його колишній сусід по гуртожитку. — Як піднімешся — повернешся до нас!

Але Артем знав — не повернеться.

Потім листи ставали коротшими, рідшими. Якось приїхали двоє хлопців — привезли касети, книжки, говорили голосно й надто весело, наче грали в нормальне життя. Артем підігрував, усміхався, але коли вони поїхали — довго лежав, втупившись у стелю, поки мати не вивезла візок до іншої кімнати — аби не бачити його сліз.

А потім і листи припинилися зовсім. Два роки прожив Артем, мов у заціпенінні.

Любаня боролася за нього, як птаха, яка звила на чиємусь балконі гніздо, відлетіла по корм, а повернувшись — застала балкон зачиненим. Глухо. Але птаха мусить дістатися до своїх дітей — і крапка. Вона б’ється об невидиму перепону знову й знову… Так і Любаня билася об чорне скло, яке збудував довкола себе її син.

— Синочку, може, спробуєш випалювати? — якось запропонувала вона, приносячи набір з узорами й лаком. — Он, подивися, які дощечки гарні…

Артем байдуже відвернувся.

— Навіщо?

— Ну як… людям можна продавати, в сувенірній крамничці… Займеш себе.

— Кому воно треба? — буркнув він глухо, дивлячись у вікно.

Любаня не здавалась. За тиждень притягла фарби й пензлі.

— Тоді розпис по дереву! Пам’ятаєш, у дитинстві ти гарно малював?

Артем глянув на яскраві тюбики, і в його очах майнуло щось живе — але відразу згасло.

— Це не моє.

— Але ж треба щось робити, синочку! — її голос затремтів. — Так не можна…

— Можна, — відрубав він. — Я ж уже нічого не можу. І не хочу. Для світу я тепер — нікому не потрібне, порожнє місце.

Любаня відвернулась, аби він не побачив, як її трясе від безсилля.

По ночах Артем лежав без сну, слухаючи, як за стіною тихо плаче мати. Він знав — вона страждає за нього. Але світ стиснувся до вікна, за яким шуміло чуже, непотрібне йому життя. А візок стояв у кутку — як німе нагадування про його безрозсудність.

Подруга Шура як могла підтримувала Любаню: і ділом, і словом. Допомагала доглядати Артема, намагалася бодай трохи підбадьорити подругу, переконати, що й з інвалідністю є життя — просто потрібен час, аби змиритися.

— Та ж і одружуються з такими вадами! Вір! Знайдеться й для Артема добра дівчина, бо ж хлопець гарний, розумний, дуже цікавий.

Але вдома, серед своїх, Шура говорила зовсім інше.

— Намучиться з ним Любаня. Кому він тепер такий потрібен? Хрест на матері до кінця життя! Тягтиме його, бідна, до самої смерті. От так-от доля-доленька… Бачиш, Нюро, як буває? — зверталася вона вже до дочки. — Дивися в мене! Нікуди не лізь, любите ви вештатись, де не слід. Згублене здоров’я не повернеш. Зрозуміла?

— Угу… — кривила губи Нюрка.

Мати підкликала її, милувалася, крутила дівчину, як ляльку. Нюрці це не подобалося — хлопчакувата росла, собі на умі. Шура це бачила й придушувала всі спроби доньки до вибриків. Виховувала її за своїми уявленнями, а Нюрка тим уявленням відповідати не поспішала. Тим не менш, Нюрка подавала надії стати красунею — і це страшенно втішало Шуру: у красунь життя має складатись, як у казці. От вступить Нюрка до університету, знайде гарну роботу, не важку, вийде заміж за розумного хлопця з інтелігентної родини — і заживуть… Їздитиме Шура до них у гості, милуватиметься міськими квартирами. А от сусідка її, Любаня…

— Ех, ростиш дітей… Не дай Боже! Бідна Любка! — зітхала Шура.

Так минуло два роки, у яких не було нічого, крім скрипу візка, глухого відчаю в очах сина і нескінченного шепоту за парканом: — Чула, Артем зовсім здався…

А потім новина, наче ще одна чорна хмара, збурила село: — Артема забрали в дурку, вішався на спинці ліжка!

Люди підходили до хати, але Любаню не бачили, і сам будинок стояв глухий, віконниці зачинені, мов і він сам відвернувся від світу. Повернулася Любаня за три дні, розповідати нічого не хотіла.

Через два місяці повернувся й Артем — блідий, похмурий, ще худіший. Не годували його там, чи що? — думали люди. Кидали на хлопця косі погляди, перешіптувались:

— Ну як він тепер? З глузду з’їхав, чи що?

— А воно ж на голову впливає, — говорили йому вслід. — З дурки здоровими не повертаються.

Артем з матір’ю проїжджали повз, не зупиняючись. Парубок чухав обросле щетиною обличчя, насуплював лоба. Очі впалі, тьмяні, під ними — темні кола.

На другий день після виписки на асфальті перед хатою Любані з’явився напис крейдою. Послання адресувалося Артему:

«Ще раз таке зробиш — за тобою і я повішусь».

Без підпису.

Якраз Любаня вивезла Артема на прогулянку — і обидва застигли.

Очі Артема спалахнули. Він давно не усміхався, а тут не міг стримати усмішки цілу дорогу: вона блукала по його обличчю, погляд став мрійливим, далеким… Він перебирає в думках усіх дівчат у селі й солодко мучиться в здогадах — хто ж це? Може, Світка, з якою колись недовго зустрічались в одинадцятому класі? Та ні, вона ж уже заміжня… А може Танька Кособрюхова? Непогана дівчина, саме пора сім’ю створювати, засиділася в дівках, двадцять шість минуло. Ще хлопчаком Артем був у неї закоханий — струнка, жвава, яскрава. Перебирав і Наталок, і Машок — усіх у думках пройшов.

Він мусить дізнатись правду. Кому він настільки небайдужий?

І Артем — уперше за два роки — ожив.

Він їздив по селу, допитувався:

— Ніхто не бачив? Чиїх рук діло?

Очі його палали надією, і йому було байдуже, що за спиною сміються. Він почав уважно придивлятись на вулиці до дівчат, весело вітався з ними, стежив за їхньою реакцією. А раптом — вона? Але жодна не викликала підозр.

А село шепотіло:

— Та це сама Любаня написала! — божилась Зіна біля криниці. — Щоб налякати його, аби не посмів більше!

Тиждень пошуків і розпитувань нічого не дав. Аж раптом — нове послання крейдою на асфальті:

«Не шукай мене, закінчу школу — сама прийду».

Крейда розсипалась по літерах, ніби хтось писав поспіхом, боячись бути поміченим. Артем прочитав — і знову здригнулась його закам’яніла за ці роки душа.

Він швидко прикинув, що до випускного лишалося пів року. Почав приглядатися до кожної дівчини-випускниці.

— Ну що, впізнаєш свою суджену? — підбивала Любаня, коли вони проїжджали повз школу.

Артем лише хмикав. Його погляд ловив кожну дрібницю: ось Олька Смирнова несе купу зошитів — але вона завжди була тихонею, не з тих, хто пише крейдою любовні послання. Ось Оленка Петрова голосно сміється з подругами — занадто відкрита, не стане ховатись. А от Настя… Артем прожогом вгризається в неї поглядом, а дівчина йде, опустивши очі. І всі дівчата, помітивши його пильний погляд, хіхікали, прикриваючи рота долонею, але в їхньому сміху не було злості — лише сором і жалість.

Та Артем знав і вірив: серед них є ВОНА. І це давало йому силу. Напевно, в неї суворі батьки — от вона й ховається.

Щоб як слід підготуватися до зустрічі з тією єдиною, хто знову подарував йому фарби життя, Артем замовив тренажери з каталогу — поштою. Любаня привезла їх на тачці, важкезні, хай їм грець. І він почав тренуватися.

Спершу — біль. Різкий, пекучий, мов тіло, що забуло рух, згадувало його через муки. Потім — перша перемога: він зміг сам пересадитись у візок. Потім — міцні руки, погляд, у якому знову спалахнув вогонь, і рум’янець на щоках.

Любаня, дивлячись на нього, не могла натішитися. Але все ж черв’як сумніву іноді підгризав: а раптом ці написи були лише чимось на кшталт… ні, не злим жартом, але… просто спробою когось з Артемових приятелів дати хлопцю надію, а там — як карта ляже.

Настав випускний вечір. Село гуляло — музика лилась з клубу, дівчата в яскравих сукнях кружляли під гітару, хлопці незграбно кликали їх до танцю. А Артем чекав. Він причепурився — біла сорочка, темні штани, навіть краватку зав’язав, як у старі часи.

Але вона не прийшла того дня. І на другий день теж. І на третій. І на четвертий. Ніхто не прийшов. Артем трохи погорював, знітився, а потім знову підбадьорився:

— Вона ж не писала, що випускається саме цього року! Значить, чекатиму наступного!

Бо якби це друзі — вони б не виводили ті літери тремтячою рукою так старанно. А Артем запам’ятав кожну з них. І друзі не змогли б змусити його знову хотіти жити. Та й де ті друзі… Роз’їхались хто куди по училищах та технікумах, будують життя поза селом. Він не знав, хто писав ті слова. Але знав — комусь у цьому селі він був не байдужий. А значить, він буде чекати.

Минуло ще чотири роки. Чотири випускних, на які Артем вдягав святкову сорочку, поправляв краватку і прислухався до кроків за хвірткою. Чотири рази Любаня, зціпивши зуби, пекла святковий пиріг — і чотири рази ховала його недоторканим у буфет, коли ніч спадала на село, а надія танула, як роса на світанку.

Але за ці роки сталося й інше.

Артем знайшов собі справу. Якось він побачив у журналі, який мати принесла з бібліотеки, фото з прикладами інкрустації дерев’яних речей. Тонкі візерунки з перламутру, вплетені в темний дуб — наче світло проривалося крізь темряву.

— Хочу спробувати таке зробити, — сказав він Любані.

Інструментів спочатку багато не треба було: різець, молоток і кусачки з твердосплавними вставками. Матеріалів — теж небагато, він же тільки вчився, тому згодилися найпростіші речі. А вже потім, коли Артем набив руку, мати продала бабусині сережки й купила йому верстат, матеріали.

Тепер день у день у їхньому домі лунали рівні удари молоточка, скрегіт різця по дереву, а іноді — тихий сміх і поклик до матері, аби та підійшла подивитися, коли щось виходило особливо гарно.

Село перешіптувалося:

— Дивися, Артем скриньки робить… — сусідка Шура показувала подругам шкатулку з візерунком виноградного листя. — Листя як справжнє! Ну ж краса!

— Та кому воно треба? — кривився дід Єрофей, але нишком проводив пальцем по гладкій поверхні, здивовано цокаючи язиком.

А роботи Артема їхали в місто — спочатку через знайомих, потім через крамничку при музеї, на виставки. Грошей було небагато, але очі його — ті самі, що ще недавно дивились у вікно з мертвою тугою — тепер палали.

Знову настали випускні іспити, наливалися перші бутони троянд біля ґанку Любаші. От-от вирушить у нове життя чергова партія випускниць. Сама Любаня радіти не поспішала. Витираючи нишком сльози, жалілася Шурі:

— Чекає знову. Вже нову сорочку купив, леза в верстаті поміняв — зібрався голитись.

— Та хто ж до нього прийде? — зітхала Шура. — Чотири роки минуло… Та, що писала, вже й забула, може й заміж вискочила.

— От-от! — підхопила Любаня, — обдурила якась д у р е п а хлопця, а він чекає, нема вже сил моїх дивитись кожен рік на його розчарування.

Вона знала — син живе від випускного до випускного. Щоразу весною він завмирає, частіше дивиться на дорогу, а в майстерні лишаються недороблені речі — мовби руки чекають чогось важливішого.

Через кілька днів Артем сидів на ґанку, вдивляючись у присмерки. Десь у школі гриміла музика, сміялися дівчата, вибухали хлопавки. І знову ВОНА не прийшла…

А вранці — не встигла Любаня прибрати зі столу після сніданку — у двері хтось тихенько постукав.

— Кого це несе в таку рань? — пробурчала вона, відсовуючи фіранку…

На порозі стояла Анюта — донька сусідки Шури, яку всі по старій пам’яті називали Нюркою. Тільки тепер це вже була не та худенька дівчинка з косичками, що колись носила Артему яблука, а висока, струнка дівчина з темними, мов стигла черемха, очима.

— Чого тобі, Нюрко? — безцеремонно мовила Любаня. — Мати за чимось послала?

Дівчина потупцювала на порозі, потім вдихнула на повні груди й твердо сказала:

— Ні. Я жити у вас буду. З Артемом. Якщо ви й він не проти.

Любаня остовпіла.

— Як… жити?

— А отак, — Нюрка почервоніла, але очей не опустила. — Я його скільки себе пам’ятаю — люблю. Тільки була мала, а він на мене й не дивився.

З кімнати почулося стукотіння коліс — швидке, нервове. Артем викотився в коридор, вчепився поглядом у Нюрку.

— То це ти писала мені?!

Його голос тремтів, ніби він боявся, що ось зараз прокинеться — і знову буде один у своїй кімнаті, з порожніми надіями та крейдяними літерами, змитими дощем.

Нюрка всміхнулася. Просто. Тихо.

— Я.

І додала, трохи капризно зморщивши носа, як у дитинстві:

— Приймеш мене? Чи досі не мила?

Артем засміявся — по-справжньому, вперше за стільки років.

— А чому б ні…

Вони зачинилися в його кімнаті. Довго розмовляли.

Любаня не підслуховувала, але крізь двері долинали то сміх, то зітхання, то тихі, щасливі слова, яких вона не розбирала — та й не треба було.

Вона стояла на кухні, місила тісто на пиріжки й плакала — тихо, аби не злякати цього дива.

А за вікном шуміла береза, і дзвеніли кришталевою чистотою троянди, що розпускались, і жодної хмари не було над селом того ранку — тільки ясне небо, тільки спів невидимих пташок…

Увечері того ж дня дві сусідки, вони ж і найкращі подруги (Любаня й Шура), посварилися вщент. Не про таке щастя мріяла мати для доньки.

Шура, червона від злості, увірвалася у двір Любані, гримнула хвірткою з усієї сили:

— Виводь мою дочку! — кричала вона, трясучи кулаком у бік завішеного вікна Артемової кімнати. — Тільки через мій т р у п вони житимуть разом!

Любаня, схрестивши руки на грудях, стояла на ґанку — бліда, але непохитна.

— Сама не піде. Та й не змусимо.

— Каліка! — вирвалося у Шури. — Що вона в ньому знайшла?!

Любаня здригнулась, ніби її хльоснули по обличчю. Але не здалась.

— Людину, — тихо сказала вона. — Знайшла людину.

А за вікном, за тонкою фіранкою, дві тіні — одна в інвалідному візку, інша, обійнявши його за плечі, — мовчки слухали.

Жодні погрози не допомогли. Анюта вийшла заміж за Артема. Скромно, без розкоші — лише Любаня, Шура з чоловіком (зі скреготом зубів) і Анькина подруга у свідках. А за півтора року молоді поїхали до міста.

Артем влаштувався інкрустатором на фабрику — його роботи цінували, заможні люди стояли в черзі, щоб зробити замовлення. Анюта закінчила університет, стала інженером-технологом. А потім вони всиновили хлопчика — світловолосого, з очима, як в Артема в дитинстві.

У селі мали свої версії:

— Своїх-то не вийшло. Все, що нижче перелому, в нього ж не працює…

Але Нюрка не слухала. Вона вже думала про дівчинку…

Минуло ще трохи часу — і Любаню вони забрали до себе. А потім, лишившись на самоті, стала частіше приїжджати й Шура.

— У гості до внука, — бурчала вона, а очі її теплішали, коли хлопчик кидався їй на шию.

Не все у них було, як у казці… То сварилися, то мирилися, то разом плакали, але любили одне одного. Одне слово — жили. Не так, як мріялося колись. Не так, як «належить». А як вийшло. Всупереч. Наперекір. Але — жили. І досі живуть.