Розлучена догляділа старого в селі й отримала спадок, про який навіть мріяти не могла

Галина бігла пероном, задихаючись під вагою сумок і боячись запізнитися на останню електричку. Стрибнувши майже на ходу в напівпорожній вагон, вона зітхнула з полегшенням, сіла на лавку й ще довго намагалася віддихатися. Дістала з дамської сумочки маленьке дзеркальце, глянула на себе. «Ого! Зморшки — жах, мішки під очима, а ця дурнувата хімія з перепаленими кінцями — зовсім, як стара стала! Ось до чого мене довів цей колишній чоловік, щоб йому лиха не було!»

Їхати було далеко, близько півтори години, тож жінка прикрила очі й почала згадувати своє минуле, яке ніяк не давало їй спокою.

Хто її батьки й чия вона взагалі, Галя не знала. Її в п’ятирічному віці знайшли міліціонери, заплакану на вокзалі, що випрошувала у перехожих шматок хліба. Поруч не було жодного дорослого. Про себе вона могла сказати лише те, що звуть її Галя, а прізвища не пам’ятає, де живе — також не знає. Горе-батьків, звісно, швидко відшукали, адже жили вони неподалік. Але ті, перебуваючи в п’яному чаді, навіть не помітили, що їхня донька зникла, тож відмовилися від неї легко й просто.

У дитбудинку дівчинку довго лікували — був важкий бронхіт, виводили вошей і коросту, обстригли під хлопчика і тут же дали кличку Галка — за гострий носик, тоненьку шийку, чорне, як смола, волосся і схожість із цією пташкою. Дивно, але вона зовсім не пам’ятала своїх батьків і не сумувала за ними, а добросерді нянечки ніколи про них не розповідали, щоб не травмувати дитячу психіку.

Життя в притулку, звісно, було не цукор. Діставалося і від злих ровесників, і від суворих вихователів, які за найменшу провину могли на ніч закрити в комірчині з пацюками. Відчуття постійного голоду переслідувало її ще дуже довго після випуску з дитячого будинку. За законом їй мало дістатися житло від держави після повноліття, але насправді їй надали вбиту стару кімнату з дірами в стінах і розбитим вікном, кинувши на ходу: «Ну давай, не вішай носа, обживайся, дорогенька!»

Але жити там було просто неможливо, до того ж гуртожиток був аварійним і через рік його просто знесли, пообіцявши на паперах надати нове житло замість старого. Так Галя опинилася зовсім на вулиці. Треба було якось виживати, і вона влаштувалася прибиральницею в дешевий мотель, а жила там же, в підсобці без вікон. Робота була важка й невдячна, а платили сущі копійки, але вона й тому була рада, адже без досвіду та освіти її взагалі нікуди не брали.

Дівчина сподівалася, що, може, хоч із заміжжям пощастить, і вона зустріне свого принца. Адже зовні наша героїня була дуже навіть привабливою. Невисокого зросту, але струнка, симпатична й усміхнена. Одного разу Галя викликалася допомогти своїй знайомій переклеїти шпалери та затрималася в неї допізна. У свою підсобку бігла вже зовсім у темряві провулками, скорочуючи таким чином довгий шлях. Тоді до неї й причепився Микола. Усе намагався познайомитися, робив компліменти й не відставав ані на крок!

Хлопець був трохи напідпитку, і дівчина його дуже боялася, тож майже перейшла на біг. Він наздогнав її майже біля самого мотелю, різко розвернув до себе і пристрасно поцілував! Дівчина ледве вирвалася і почала кричати:

— Ти що, дурний? Відчепися від мене! Люди! Допоможіть!

Молодий чоловік трохи злякався й утік, крикнувши навздогін:

— Все одно моєю будеш, чорнява! Дуже ти мені сподобалася!

Галя всю ніч крутилася на своєму продавленому дивані. З голови ніяк не виходив цей зухвалий незнайомець. Від його пристрасного поцілунку в неї аж ноги підкосилися, і голова пішла обертом. «От нахаба! Маніяк якийсь ненормальний, але ж як він чудово цілується!»

Наступного дня дівчина, як завжди, прибирала хол, коли її покликала Лена з рецепції:

— Галка, біжи сюди швидше! Тут до тебе кавалер прийшов!

Вона сторопіла: «Який ще кавалер? У мене таких зроду не було!»

Внизу її чекав той самий незнайомець — тверезий, поголений і з квітами. Хлопець широко усміхнувся і підморгнув:

— Ну привіт, чорнява! Ти це… вибач… незручно вийшло. Мене Коля звати, а це тобі! Від чистого серця! Може, підемо ввечері прогуляємось?!

Дівчина залилася рум’янцем:

— Дякую, а я Галина. Ну от ще, я з незнайомими хлопцями не гуляю! Чого ти до мене причепився?

Коля засміявся:

— Я ж тобі сказав, моя будеш! І крапка. Все, біжи працювати, чекаю тебе на цьому ж місці о дев’ятій вечора. Бувай, чорнява!

Так і закрутився їхній із Миколою бурхливий роман. Хлопець був жартівник і балагур, душа компанії, вони часто ходили в гості й веселилися до упаду. Коля розповідав, що він спортсмен, футболіст, і його скоро візьмуть у збірну. Він і справді був підтягнутий і в чудовій спортивній формі. Галя й сама не помітила, як закохалася по вуха! І зовсім скоро молоді розписалися й переїхали до Миколи в хрущовку. Спочатку жили скромно, але дружно, все робили разом.

Та згодом почали з’являтися перші тривожні дзвіночки. Хлопця чомусь не брали до жодної збірної, роботу він шукати не поспішав і часто любив випити з друзями, іноді не знаючи міри! Галя спершу просто бурчала, пробувала з ним поговорити, закликати до совісті, але він усе віджартовувався:

— Ой, не пиляй, Галка, і так голова розколюється. Сказав же, востаннє! Все, з понеділка — ні краплі! Та й на роботу влаштуюсь! Почекай трохи!

Але роки йшли, Галя гарувала, як кінь, за двох, а Коля чудово жив її коштом, ні в чому собі не відмовляючи!

У сім’ї почалися серйозні сварки, справа йшла до розлучення. Галя потроху відкладала копійку на своє житло, розуміючи, що рано чи пізно їм доведеться розійтися.

Урешті-решт, коли за п’ять років накопичилася достатня сума, щоб купити невеликий будиночок або хоча б кімнату, Галя в один далеко не прекрасний день полізла до шафи з білизною, де дбайливо зберігала свої заощадження, і не виявила їх там. У неї всередині все похололо, ноги підкосилися! Вона почала гарячково перевіряти всі речі, але марно! Грошей не було. Як, утім, і чоловіка, який останнім часом взагалі не вставав із дивана!

Вона все одразу зрозуміла! Це він, Микола, вкрав усі її заощадження! Жінка чекала його пів ночі, сподіваючись, що він ще не встиг їх нікуди витратити. Але чоловік приповз додому під ранок, п’яний у дим! Галя трясла його, кричала й намагалася дізнатися, куди цей негідник подів її гроші, але той лише впав просто в коридорі й голосно захропів, ні на що не реагуючи.

Уранці вибухнув величезний скандал! Галя кричала:

— Коля! Навіщо ти взяв гроші? Куди ти їх подів?! Я ж їх своїм горбом заробила! Хотіла нам будиночок купити!

Той тільки зло сміявся їй в обличчя:

— Нам? Думаєш, я повірив? Отже, вирішила втекти від мене… А ось тепер — вийшов облом! Я вчора добре погуляв, а решту надійно сховав. Проп’ю пізніше, ближче до свят!

Галя була шокована такою нахабністю, вона кричала йому у відповідь:

— Підлість! Покидьок! Ненавиджу! Я подаю на розлучення й іду від тебе! Все життя мені занапастив! Тільки й знаєш, що пиячити! Жодного дня як належить не працював! За що мені все це?!

— Ну і котись геть із моєї квартири! Кому ти потрібна без свого кута? Знову в підсобку переселишся? Дорога тобі відкрита!

Галя в істериці зібрала свої речі й пішла, грюкнувши дверима. Вона довго плакала, блукала містом із сумкою напереваги й не знала, що ж їй тепер робити. На останні гроші зняла кімнатку на околиці й почала виживати на самоті. Їй було так прикро і гірко: «Яка ж я дурепа! Стільки років змарнувала на цього козла! Гарувала, як кінь, і вдень і вночі, собі в усьому відмовляла, і що? Що я маю? Ні житла, ні дитини, і виглядаю, як стара! Себе не жаліла, не берегла! Як далі жити?»

Вона ледве-ледве розтягувала останні копійки, щоб вистачило на їжу, оплату комунальних послуг і оренду кімнати, паралельно переглядаючи оголошення про роботу. Одного разу їй на очі потрапило цікаве оголошення: догляд за літньою людиною в обмін на будиночок у селі з проживанням. Вона вчепилася за цей шанс, як за соломинку! Адже самій купити житло Галя не могла навіть у далекій перспективі, а поневірятися чужими кутками, коли тобі вже за сорок, ставало все важче. Вона зателефонувала й домовилася про зустріч.

Приїхавши за вказаною адресою, її зустрів дідусь, справжній «божий кульбабчик», років вісімдесяти. Він провів гостю на кухню, налив чаю і почав розповідати про себе:

— Мене звати Василь Іванович. Сам я сільський, з Оріхівки, це кілометрів вісімдесят звідси. Все життя трактористом працював, господарство тримав, город величезний мав. Колись і сім’я була, і син, все, як у людей. Ви не думайте, що я якийсь буркотун! Так, дружина моя, Євдокія, рано померла, залишила мене одного на білому світі, а син зник безвісти, поїхав до столиці й пропав, уже десять років ні слуху ні духу. А от на старість зовсім несила стало, руки он тремтять, ледве чашку чаю до рота підношу. Ноги теж майже не слухаються, з палицею й то не можу ходити. Страшна річ — старість, особливо коли сам-один і нікому навіть склянку води подати.

Ось, добрі люди мені тут квартиру винайняли та й запропонували оголошення в газету дати. А там будиночок мій стоїть пусткою, але й тут самому справлятися вже сил немає. Тож я хочу дожити свій вік у спокої, мені ж недовго залишилося, я відчуваю. А натомість перепишу на вас той будинок, все по-чесному. Ну що, згодні зі старим вовтузитися?

Галя відповіла:

— Із задоволенням. Ви, я бачу, людина неконфліктна. Я теж, тож уживемося. А то я після розлучення з чоловіком зовсім на вулиці опинилася. Так от у житті буває… Все життя цьому підлому чоловікові віддала, а він мене вигнав, та ще й гроші мої вкрав, які я на житло відкладала.

Мене, до речі, Галина звати. Будемо знайомі. Діток Бог не дав, тож я теж одна, як перст. Мені навіть у радість буде хоч за кимось доглядати. Тоді я завтра звільню кімнату і відразу до вас переїду. А поки що я тут, давайте-но я вам щось приготую. Так, що тут у нас у холодильнику? О, та тут зовсім порожньо… Тоді я спочатку в магазин, а потім готуватиму. Згода? Що ви хочете на вечерю?

Галя зварила густий борщ і молочну кашу, дідусь їв із величезним задоволенням. Вона допомогла йому роздягтися і вклала в ліжко. Зашторила гардини та сказала:

— Ну все, Василю Івановичу, відпочивайте, до завтра. Я побігла збиратися.

Старий блаженно усміхнувся:

— До завтра, Галочко! Я вас дуже чекатиму. Давно так смачно не їв… Чесно!

Минув час, Галя прожила з Василем Івановичем душа в душу, сумлінно виконувала всі свої обов’язки, але роки беруть своє, старенькому ставало дедалі гірше, він уже майже не вставав із ліжка, поступово згасав і восени тихо помер. За всі ці дні вони так зблизилися, стали зовсім рідними людьми.

Галя щиро сумувала: з ким тепер поговорити до душі? Для кого готувати їжу? Вона взяла на себе організацію скромного похорону та поминок, адже рідний син Василя Івановича так і не давав про себе знати, а інших родичів у нього й не було.

Згодом Галя вступила в право спадщини, і будинок офіційно перейшов у її власність. Ось і сьогодні вона їхала після роботи на вихідні в Оріхівку — треба ж починати приводити своє житло до ладу…

Підійшовши ближче до будинку, Галя все більше занепадала духом! Паркан був повністю прогнилим і лежав на землі. Двір і город заросли бур’янами та чагарниками. Вона ледве відкрила іржавий навісний замок і зайшла всередину. Усюди було пилюка та сутінки. Але Галя не звикла відступати перед труднощами. Вона одернула себе: «Так, досить скиглити! Швидко перевдягатися, і поки не стемніло, треба хоча б спробувати підняти паркан!»

Засукавши рукави, вона взялася до роботи з великим завзяттям. Але, чесно кажучи, виходило не дуже — без чоловічої сили й кмітливості тут явно не обійтися. Випадково вдарила себе молотком по пальцю, подряпала ногу гнилою дошкою, вся перемазалася, а паркан так і не зрушився з місця. Жінка сіла на лавку й витерла піт із чола: «Як не крути, а доведеться просити допомоги у якогось чоловіка! Самій мені це не здолати!»

На вулиці насувалася страшна гроза, пориви вітру посилилися, і раптом, ніби з відра, хлинув дощ! Галя поспішила в дім, запалила свічки, коли раптом у вікно голосно й настирливо постукали. Жінка навіть злякалася: «Хто б це міг бути? Я ж тут нікого ще не знаю… Та ще й у таку негоду!»

Господиня швидко накинула куртку й вийшла у двір відчинити хвіртку. На порозі стояв незнайомець у куртці кольору хакі з капюшоном, що закривав пів обличчя. Він був похмурим, неголеним і страшенно виснаженим. За плечима ніс важкий, пошарпаний рюкзак.

Галина злякано запитала:

— Добрий вечір, ви до кого? Ми, здається, не знайомі!

Чоловік благально глянув на неї й попросив:

— Благаю! Пустіть на нічліг! Не женіть! Мені нікуди йти! Дощ закінчиться — і я вранці тихо піду!

Жінка розуміла, що це великий ризик, хто знає, що в нього на думці, та й вигляд незнайомця, чесно кажучи, був лячний. Але чомусь вона не змогла йому відмовити. Мовчки пропустила його в дім.

Потім тихо сказала:

— Вибачте, у мене тут не прибрано. Я сама тільки-но приїхала. Зараз щось вам приготую перекусити й постелю в сінях на розкладачці. До хати не запрошую, не ображайтеся. Мене Галина звати. А вас як? Звідки ви? Видно, що здалека! Що привело вас у село в такий пізній час?

Чоловік тихо відповів:

— Михайло я. Ви маєте рацію, здалека. Геолог. Так сталося… Потім якось розповім. Та нічого страшного, я й у сінях переночую. Дякую вам, що не прогнали.

Галина заварила чай, швидко зробила бутерброди. Вони повечеряли мовчки й лягли спати. На ніч жінка щільно зачинила двері у свою кімнату й навіть підперла їх стільцем — на випадок, якщо незнайомець спробує зайти, стілець впаде й розбудить її. Тільки під ранок втома взяла своє, й вона заснула.

Прокинулася від гучних ударів за вікном. Галя різко підхопилася, оглянула кімнату: стілець стояв на місці, отже, ніхто до неї не заходив. Вона тихенько відсунула його й пройшла у сіни. Михайла там не було, але його рюкзак залишався на місці.

Вона вийшла на вулицю — і обімліла. Чоловік спритно працював молотком і пилкою, вже майже закінчував лагодити паркан! Йому так добре й легко вдавалося справлятися, що Галя мимоволі усміхнулася й пішла готувати сніданок.

— Михайле, добрий ранок! Біля сараю є бочка з водою, вмийтеся й заходьте снідати. У мене майже все готове.

— Добрий, уже йду!

Михайло мовчки, але з величезним апетитом їв яєчню з ковбасою й оладки. Наприкінці трапези стримано подякував:

— Дякую вам, дуже смачно. І за нічліг теж вдячний. Можна мені ще на кілька днів залишитися? Допоможу вам тут. Вам же самій важко по господарству поратися. Не жіноча це справа — молотком орудувати. Якщо ні, то піду просто зараз.

Галина трохи замислилася, а потім відповіла:

— Це вам дякую, так спритно ви паркан полагодили! Залишайтеся, ви мені не завадите. А чоловіча сила тут і справді знадобиться! Тільки без дурниць! Ви ночуєте, як і раніше, у сінях!

Після сніданку вони дружно боролися з бур’янами у дворі, працювали до сьомого поту. Михайло наколов дров і розтопив баню. Галина першою попарилася, а потім пішла накривати на стіл. Коли ж гість пішов митися, господиня хотіла перекласти його одяг зі стільця і помітила нашивку. Придивилася – і ахнула! Та це ж тюремна!

Її охопила паніка: «Дурепа! Бродягу-зека прихистила! Мамочко… Що тепер буде? Точно або задушить, або заріже! Хоча, з іншого боку, якби хотів – зробив би це ще вночі! Та й що у мене взяти? Багатства в домі немає. Ось чому він так мовчить і нічого не розповідає! Ну і влипла ж я в історію!»

З баньки чоловік вийшов поголений, рум’яний і свіжий. Тихо сказав:

— От добре! Давно такого задоволення не відчував.

Галина уважніше подивилася на Михайла: середнього зросту, симпатичний, як виявилося, кучеряве волосся і ямочка на підборідді. Але найголовніше — його очі. У них стояла така туга і безнадія, як у загнаного в капкан звіра.

Чоловік тільки глянув на свою робу, яка лежала не так, як він її залишав, і все одразу зрозумів. Пристально подивився на Галину, у тієї аж піджилки затряслися, і запитав:

— Побачила? Я так і подумав. Та не переймайся ти так, я ж не за вбивство строк отримав! Так, я зек. Причому втікач. Це чиста правда.

Він сів на лавку і заговорив тихо, спокійно, без агресії:

— Перший раз ще малим сів, машини дуже вміло зламував, але швидко попався. Нас троє було. Друзі вмовили взяти все на себе. Мовляв, мені по малолітці багато не дадуть, от я і погодився. Потім вийшов, думав — все, більше ніколи. Але це замкнене коло. З довідкою про відсидку на роботу нікуди не беруть, а жити на щось треба. От і починаєш знову провертати ті самі справи.

Другий раз сів п’ять років тому. Я вже до того в цій справі наловчився, що мене роками не могли впіймати. Я ж тільки у багатих мажорів машини угоняв, у тих, у кого грошей кури не клюють. З них не збідніє, все одно не на зарплату їх купували.

Мені рік залишалося досидіти. Дурень я, що на спокуси друзів повівся і погодився на втечу. Втекти нам вдалося, на диво, але далі наші дороги розійшлися. Вони мене знову кликали займатися тим самим — машини угоняти, номери перебивати. А я вирішив, що все, досить! Досита нахлебтався тюремної баланди! Думаю, краще зникнути, як собака, під парканом, ніж знову красти.

От і відсиджувався в лісах, ночував у покинутих дачних будинках. Що робити далі, чесно, не знаю. Ось такі справи.

Тепер ти все знаєш, тож, мабуть, я піду. Все розумію, кому хочеться впускати в дім втікача-зека і мати проблеми?

Галина помовчала, потім тихо сказала:

— Виходить, у тебе доля ще гірша за мою. Я теж з дитинства бідувала. Виросла в дитячому будинку, потім пів життя прожила з алкоголіком, не бачила білого світу. А потім доглядала за дідусем, і він мені у вдячність цей будиночок відписав. Хороша людина була.

Ми з Василем Івановичем так ладнали, він мені став майже рідним. Усе переживав за сина, що той зник десь і ні слуху ні духу. Так що теж не цукор.

Зараз знову працюю прибиральницею в мотелі, сил вже немає, живу там же, у підсобці метр на метр. Ось думаю, будиночок до ладу довести, та переїхати сюди назавжди. Огородом займуся, може, дояркою влаштуюся чи ще куди. Тут легко якось, вільно дихається.

Я не виганяю тебе, побудь ще трохи. Ти мені здорово допомагаєш!

Вихідні пролетіли, як один день. Михайло став усміхненим, балакучим. Виявилося, що він хороший співрозмовник, не лаявся, не вживав тюремного жаргону. За ці два дні вони з Галею багато чого зробили по господарству.

Жінці треба було повертатися на роботу. Вона зібрала речі й перед від’їздом сказала:

— Ну все, я їду. Приїду в п’ятницю назавжди. Розрахуюсь на роботі й перевезу всі речі.

Чоловік здивувався:

— І що, ти ось так мене тут одного залишиш і поїдеш? Знаючи, що я зек? Не боїшся? Відчайдушна яка… Я таких ще не зустрічав.

Жінка тяжко зітхнула і махнула рукою:

— Боюся, якщо чесно. Брехати не буду. Але, з іншого боку, що тут красти? Я ж сама живу бідно. Сподіваюся, все буде добре, і ти мене не підведеш. А що дурна довірлива — так це я й сама знаю. Але що вже тепер, мене не переробити. Через це все життя й страждаю.

Увесь тиждень Галя не знаходила собі місця, постійно думала про Михайла і свій будинок. Лаяла себе: «Може, раніше приїхати? От же дурепа я довірлива! І так усе життя! От приїду, мабуть, а він уже дружків своїх тюремників у дім привів, і я знову на вулиці опинюся… І що тоді робити?»

Вона ледь дочекалася п’ятниці, звільнилася з роботи й поспішила до села. До будинку підходила обережно, прислухалася та приглядалася. Але, на її подив, усе виявилося в повному порядку! Мало того, у хаті було чисто, на плиті димилася смажена картопля, а Михайло наводив лад у сараї, складаючи дрова акуратною стопкою. Він був так захоплений роботою, що навіть не одразу її почув.

Галя весело сказала:

— Привіт, Михайле! Та ти молодець, яка чистота навколо! Просто очей не відвести, даремно я переживала.

Чоловік усміхнувся і відповів:

— Привіт-привіт! Та годі вже хвалити. Це я так, щоб з нудьги не померти. Вдвох-то воно веселіше, а самому тут зовсім тоскно. Добре, що ти тепер назавжди. Підемо вечеряти? Я там дещо приготував!

Так пролетіло ще кілька днів. Галя ловила себе на думці, що їй дуже добре і легко з Михайлом, наче вони чоловік і дружина і все життя прожили разом. Михайло нічого зайвого собі не дозволяв, але дивився на неї так красномовно, що жінка, яка давно не відчувала чоловічої уваги, ніби танула. Адже з чоловіком-алкоголіком у них уже давним-давно не було близькості.

Але все закінчилося в одну мить, коли до Галиного будинку увірвалися поліцейські й різко скрутили Михайла! Той навіть не чинив опору, лише з докором глянув на жінку, думаючи, що це вона його видала.

Галя одразу все зрозуміла й у розпачі закрутила головою:

— Михайле, не думай на мене! Це не я!

Поліцейський пояснив, що інформацію про місцеперебування Михайла повідомив сусід Ігор — неприємний тип, який випадково підслухав їхню розмову того дня. Більше того, він впізнав у ньому сина колишнього господаря, Василя Івановича, адже знав його з дитинства. А оскільки Галина відмовила Ігорю у залицяннях і різко відсікла всі його спроби наблизитися, той затаїв злобу й вирішив їй насолити таким чином.

Поліцейські давно знали Ігоря — він був у них надійним інформатором і доносив на всіх у селі.

Галя зі сльозами на очах проводжала Михайла:

— Напиши мені хоч рядок! Де ти і як! Я до тебе приїду, чуєш? Вір мені!

— Дякую тобі за твою доброту, Галочко, вік не забуду!

Михайла забрали, і Галя знову залишилася сама. Так самотньо їй ще не було. Вона впала на диван і розридалася: «Ну чому я така невезуча? Якщо зустріну чоловіка, до якого душа тягнеться, то або п’яниця, або зек утікач! Ну, звідки взявся цей сусід, бодай би його! Хоч би ще трохи пожити з Михайлом, відчути себе жінкою… Та ну їх усіх! Видно, судилося мені самій доживати свій вік!»

Але вона взяла себе в руки й з головою поринула в роботу — як не крути, а сільське життя простоїв не любить.

Минуло п’ять місяців, і раптом листоноша принесла Галі листа!

Вона вже від дверей кричала:

— Галю! Хахаль твій заїжджий тобі листа прислав! Любить, значить, не забув! Але ти дивися, не надто радій! Вони всі такі — пишуть жінкам із тюрми, щоб потім за чужий рахунок жити, я по телевізору бачила!

Галя тільки відмахнулася від листоноші, як від набридливої мухи, і, з тремтячими руками, відкрила конверт. Почерк був нерівний, але видно, що чоловік дуже старався писати розбірливо:

Здрастуй, мила моя, дорога, Галочко.

Довго думав і все ж вирішив тобі написати. Мені додали строк за втечу. Ти краще забудь мене, непутящого дурня! Не приїжджай! Не ламай собі життя!

Хочу сказати тобі щось дуже важливе, тому й пишу. Знай, ти для мене залишишся у пам’яті як найщасливіший і найсвітліший момент у моєму нікчемному, зламаному житті! Ти навіть не уявляєш, яка ти чудова жінка. Тебе на руках носити треба! Таку розумницю і господиню в наш час не знайти. Шкода, що ми не зустрілися раніше.

Сподіваюся, тобі ще зустрінеться достойний чоловік, без тюремного минулого. Прощавай, моя хороша. Міцно тебе обіймаю. Не згадуй лихом.

Галя стискала листа в руках і гірко плакала: «Значить, пам’ятає, не забув! Ну чому все так! Як же я за ним сумую!»

Ще тиждень вона мучилася, вагаючись, але потім вирішила: «Поїду до нього на побачення! Може, пустять? Хоч одним оком на нього ще раз подивлюся! Розумію, що це нерозумно, але серце рветься до цього нещасного, хоч убий!»

Вона довго оббивала пороги різних інстанцій і лише через пів року домоглася дозволу на тривале побачення з Михайлом. Увесь цей час вони переписувалися, і Галя чекала кожного листа із завмиранням серця.

Сусіди та односельці засуджували її, відмовляли від такого кроку:

— Галю! Не дурій! Ну навіщо тобі цей зек? Він же навіть рідного батька не поховав, усе по таборах сидів. Ну яка з ним буде сім’я? Тільки проблем наберешся! Воно тобі треба? Мало, чи що, нормальних мужиків на світі?

Але вона нікого не слухала. Нарешті їй дозволили зустрітися з ув’язненим.

Галя зібралася в далеку дорогу. Накупила всього, що можна було передати Михайлу, і поїхала. Для побачення їм виділили окрему кімнату під охороною. Вона накрила стіл і нервово поправляла зачіску перед дзеркалом. Все переживала: «Що він у мені знайшов? 45-річна баба зі слідами невдалого життя на обличчі! Нічого привабливого. Фігура теж давно вже розпливлася і перестала бути дівочою…»

Через пів години завели Михайла. У тюремній робі, з поголеною головою, він виглядав ще молодшим і вразливішим. А очі на худорлявому, виснаженому обличчі здавалися ще виразнішими.

Як тільки за конвоїром зачинилися двері, він підійшов до неї, міцно обійняв і сказав:

— Ну здрастуй, Галченя! Приїхала-таки! Як я щасливий! Мене ніхто і ніколи ще так не любив! Взагалі! Іди до мене, моя хороша!

І вони понеслися у вир почуттів. Він ніби не помічав її зморшок, цілував кожну і шепотів найніжніші слова! Господи, та її колишній чоловік-алкоголік за все життя не сказав їй стільки слів любові, скільки Міша за ці кілька годин!

Вони не могли відпустити одне одного ще довго. Потім говорили про життя, про майбутнє. Галя пообіцяла, що обов’язково його дочекається, що їй ніхто інший не потрібен. А Міша сказав, що назавжди зав’яже зі злочинним життям, знайде роботу в селі, і вони обов’язково одружаться, житимуть разом у їхньому маленькому будиночку.

Їхню ідилію перервав суворий конвоїр:

— Час вийшов.

Він подивився на Галю, як на блаженну, з осудом і подивом, не розуміючи, чому жінки їдуть за тисячі кілометрів до в’язнів. Адже це не рідкість. І ладно б молода, дурненька, а то ж доросла жінка, а все туди ж!

З важким серцем Галя поверталася додому. Так не хотілося розставатися і знову залишатися в порожньому будинку.

Але тепер у неї з’явився промінчик надії!

Вона вірила – Міша не зрадить, не обдурить! Він кохає її по-справжньому, вона це відчувала!

Ну і нехай її засуджують, нехай сміються в обличчя скільки завгодно!

А їй добре з ним – і все тут!

Через кілька місяців після побачення Галя стала відчувати дивне нездужання.

Її постійно нудило, не хотілося нічого робити, лише спати. Вона все списувала на вікові хвороби, журилася, що симптоми загострилися одразу, і тільки коли в животі щось чітко зашевелилося й штовхнуло її, до Галини почало доходити!

На УЗД показало двійню. Вона мало не впала з кушетки. У голові стукала думка: «Цього не може бути! Мені ж сорок п’ять! Та й із Мішею ми всього нічого! Невже це правда, і я стану мамою? Ой, як страшно! Одразу двоє! Чи зможу я їх поставити на ноги? Чи вистачить сил і здоров’я? А як сказати Міші, чи повірить?»

На жаль, аналізи були дуже погані. Вік критичний, лікарі серйозно побоювалися за її життя і дітей. Тому Галю негайно госпіталізували на збереження, аж до самих пологів, і навіть не дозволяли вставати з ліжка.

Це була найскладніша вагітність.

Галі було дуже важко – з усіх знайомих її відвідувала лише добросерда листоноша Зіна, яка інколи приїжджала у місто у своїх справах. Дні у лікарні тягнулися довго і нудно, і, здавалося, їм не буде кінця.

Жінка рвалася додому, адже там усе занепадало без догляду. Але найголовніше – їй треба було повідомити Міші радісну новину, що він скоро стане батьком двійні! Як він це сприйме?

Галя мучилася від переживань. Лікарі не давали гарних прогнозів при такій складній вагітності.

Але найгірше було те, що від Міші не приходило жодної відповіді…

Вона написала йому кілька листів, та минали тижні, а звісток не було.

Після чергового тижня очікувань Галя не витримала й гірко заплакала:

«Ось ти який, Міша, насправді… Не потрібні тобі діти і тим більше сім’я. Люди мали рацію, а я їх не слухала… Вірила, як школярка, у чисте кохання…»

Але вона не знала правди.

Нещодавно Михайла перевели в іншу колонію, а листи все йшли на стару адресу, залишаючись без відповіді.

Міша теж мучився, не отримуючи листів від коханої Галочки.

«Може, з нею щось сталося? Вона не могла просто так перестати писати й кинути мене! Хоча… А раптом вона таки знайшла нормального чоловіка, з бездоганною репутацією? Ох, як боляче на душі! Тільки почав вірити, що доля повернулася до мене обличчям, що ось воно – щастя, зовсім поруч, тільки руку простягни! Але ні, знову провал…»

Він ледь дочекався виходу з колонії і відразу помчав в Оріхівку!

Будинок обійшов тричі – усе занедбане, двір і город заросли, на дверях висів іржавий замок.

«Куди ж вона могла подітися? Виїхала? У неї ж нікого немає… Значить, пішла до когось жити! Знайшла чоловіка… Як же так? Я ж їй вірив! І що тепер? Як жити?»

Він сів на лавку і схопився за голову.

Куди йти? Що робити? Галя була його останньою надією…

Раптом його помітила баба Маша – сусідка, що саме поверталася з магазину.

— Ти що, Галю чекаєш? Так вона в пологовому будинку!

Михайло аж підскочив.

— Не може бути! Оце новина! Чому ж вона мені не написала?!

— Ой, чудний! Та вона там намучилася вся, бідолашна! Жартуєш чи що, у такому віці народжувати надумала! Інші вже онуків няньчать!

— А де її знайти? Який пологовий будинок?

— Не поспішай, дай хоч передачку їй зібрати! Що ж ти, з порожніми руками до дружини та дітей ідеш?! Передай їй від мене вітання. Хороша вона баба, хоч і дивакувата трохи! Провідаєш – і мерщій додому, наведи лад, щоб вона з дітьми повернулася не в хаос!

— Добре! Я все зроблю, бабо Машо! Спасибі вам величезне!

Михайло від щирого серця подякував бабусі і, не гаючи часу, помчав у лікарню.

У вестибюлі його обрадували:

— Галина Козлова? Народила. Двійня. Хлопчик і дівчинка. Вага: два дев’ятсот і два з половиною. А ви хто, батько? Давайте запишу ваші дані! Передачу залишайте, але до неї не можна. Пологи були дуже складні, тим більше у нас суворий режим.

Михайло запереживав страшенно, що не зможе побачити Галочку.

— А записку передасте? Я хоча б пару слів їй напишу! Будь ласка, для мене це дуже важливо! У якій вона палаті й коли до неї пустять?

Галя повільно приходила до тями після важких пологів, які вкрай її виснажили.

Сил майже не залишилося. Вона дуже хвилювалася за малюків, чула, як лікарі перешіптувалися, що вони дуже слабенькі, і віднесли їх кудись.

«Хоч би з ними все було гаразд!»

Раптом вона почула крик під вікном і до болю знайомий хриплуватий голос:

— Галочко! Дякую за діток! Я тебе кохаю!

Жінка не могла повірити своїм вухам.

«Невже це Міша? Він повернувся?»

Вона, кривлячись від болю, ледве-ледве докрокувала до вікна й махнула йому рукою. Михайло, побачивши її, страшенно зрадів, почав посилати їй повітряні поцілунки й навіть підстрибувати від щастя.

Обоє плакали навзрид, не маючи сил стримувати емоції.

Галя пролежала в лікарні ще три тижні разом із малюками.

Діти були слабенькими, але нарешті їх виписали додому.

Біля порогу пологового будинку її вже чекав Михайло з сусідом, який приїхав на машині.

Міша з трепетом узяв дітей на руки й боявся навіть поворухнутися, щоб вони раптом не заплакали. Він вдивлявся в крихітні носики й оченята, не вірячи, що тепер він батько двох дітей!

«І це при тому, що нам із Галочкою вже по сорок п’ять років! Чудо, та й годі!»

По приїзду додому Галя не повірила своїм очам.

— Боже мій! Міша! Ти… Як це в тебе вийшло?

Він тільки зніяковіло посміхнувся.

Будинок був у ідеальному порядку: чисто, затишно, а на столі чекали нехитрі частування.

Галя зайшла до дитячої й ахнула – Михайло власноруч зробив дві чудові дерев’яні колиски для двійнят!

Вона обійняла його й прошепотіла:

— Яка ж я щаслива! Ти золотий! Я-то думала, зараз повернуся, а вдома бруд, павутиння… А ти й порядок навів, і таку красу зробив! Я рада, що ми з тобою зустрілися…

Михайло засяяв, але раптом посмутнів:

— Шкода тільки, що я дурень, так життя бездарно прожив. Де тепер роботу шукати, якщо пів життя по таборах мотався? Та й дітям як пояснити, що їхній батько зек? Сором…

Галя ніжно взяла його за руку:

— Найголовніше, що ти все усвідомив і починаєш нове, зовсім інше життя. Підеш до голови сільради, поговориш, може, щось і знайде для тебе. А якщо ні, то заведемо велике господарство, будемо торгувати м’ясом і молоком. Головне, що ми разом!

Вони розписалися і стали справжньою дружною родиною.

Сусіди дивувалися, як у них усе складно та злагоджено.

Спочатку почали з кроликів і курей, а закінчили невеликою фермою.

Галя навчилася робити сир і масло, їхню продукцію на ринку розбирали миттєво, не кажучи вже про топлене молоко.

Працювали разом, до сьомого поту, але й про дітей не забували.

Віка й Ромчик, хоч і були ще малюками, вже допомагали батькам.

Селяни довго про них говорили, навіть трохи заздрили:

— Ти диви, хто б міг подумати! Сирота і зек, а таке діло осилили!

— От як буває! Ми ж думали, що Мішка ніколи за розум не візьметься!

— А дітки які в них гарні! Симпатичні, розумні! Ну просто зразкова сім’я!

Доходи поступово зростали, і одного разу Галя вирішила здійснити давню мрію – поставити пам’ятник Василю Івановичу.

Вона довго не наважувалася на цю розмову, але одного вечора все ж сказала:

— Коханий, я давно хотіла запитати в тебе одну річ…

Михайло насторожено подивився на неї.

— Ми ніколи про це прямо не говорили… Чому ти так і не розповів мені, що ти син Василя Івановича? Адже це саме його я доглядала?

Він знітився, опустив очі.

— Ти ж ніколи не говорив про свою родину… Чому?

Михайло важко зітхнув і провів рукою по обличчю.

— Та все просто, Галочко. Немає тут ніякого секрету. Мені просто страшенно соромно про це говорити… Бо я жахливий син, ганьба для своєї сім’ї!

Він на мить замовк, а потім тихо додав:

— Мама померла саме після того, як дізналася, що я крав і вперше сів у тюрму. Не змогла вона пережити такого удару. Фактично на мені її смерть… Тому я тоді й порвав усі зв’язки з батьком. Щоб він не знав, який його син покидьок. Нехай краще думав, що я безвісти зник.

Михайло з жалем похитав головою.

— А ти… ти, Галочко, навіть тут стала нашим ангелом-охоронцем. Провела мого батька в останню путь так, як я повинен був зробити… Дякую тобі, кохана. А мені немає прощення…

Галя ніжно погладила чоловіка по руці.

— Тоді давай замовимо гарний пам’ятник твоєму батькові, — тихо запропонувала вона. — Це буде нашою даниною поваги. Адже людина була дуже хороша. Як ти гадаєш?

Очі Михайла наповнилися сльозами.

— Яка ж ти розумниця, все-таки… А я чурбан, навіть не додумався до цього! Звісно, замовимо. Все-таки Господь сам мені тебе послав, щоб я одумався і взявся за розум, не інакше! Як же я тебе люблю!

Галя засяяла від таких теплих слів, ще міцніше пригорнулася до чоловіка і подумала:

«Нарешті і я, після довгих поневірянь і страждань, знайшла своє, нехай і не ідеальне, але справжнє щастя! Ще зовсім недавно я була змученою життям одинокою розлученою жінкою без житла і перспектив. А тепер у мене є власний будинок, коханий чоловік, двоє чарівних малюків і навіть невеликий власний фермерський бізнес!»

Хіба це не щастя – знати, що тебе чекають удома? Що є кого любити і про кого дбати… і найголовніше – що це взаємно!