Ультиматум
— Твоя мати не буде у нас жити, Андрію! Ні! Вона може приїхати, побачитися з тобою, прийти в гості, але не жити у нас! Якщо ти мене не послухаєш цього разу, то я просто розлучуся з тобою!
Олена вимовила це неголосно, майже буденно, стоячи біля балконних дверей і дивлячись на залитий сонцем двір, де діти гралися на майданчику, а їхні голоси доносилися крізь зачинене скло приглушеним гулом. Її поза була втіленням спокою — прямі плечі, руки, акуратно складені за спиною. Але це був спокій стисненої пружини, готової розпрямитися будь-якої секунди.
Андрій, що сидів за журнальним столиком із чашкою кави, підвів очі від газети. Він поморщився, наче від раптового головного болю. Знову. Знову ця розмова, якої він так старанно уникав останні три дні.
— Олено, ну навіщо ти так одразу? Це ж мама. Усього на півтора місяця. Їй просто хочеться побути з нами, відпочити від провінції. Ти ж знаєш, як вона сумує.
Він використав свій перевірений прийом — ніжне ім’я, м’який, прохальний тон, спроба викликати почуття провини. Зазвичай це спрацьовувало. Але не сьогодні.
— Я знаю, як вона сумує за можливістю все тут перелаштувати на свій лад, — Олена повільно повернулася. У її очах не було люті, лише холодна, нескінченна втома. — Півтора місяця, Андрію? Півтора місяця, коли вона знову пояснюватиме мені, як правильно варити борщ, який ти нібито обожнюєш з дитинства? Півтора місяця, коли мої журнали будуть розкладені в «потрібному» порядку, а твої костюми відсортовані за кольорами? Півтора місяця зауважень щодо моєї кар’єри, моїх друзів і того, як нерозумно я витрачаю наші гроші? Дякую, я це вже переживала.
Він відклав газету, поставив чашку на блюдце. Розмова явно переходила в ту фазу, коли ігнорувати її було вже неможливо.
— Ну не драматизуй. Вона просто хоче допомогти. Проявити увагу.
— Ні, Андрію. Вона хоче контролювати. Це абсолютно різні речі. І ти чудово це розумієш, але щоразу прикидаєшся, що не знаєш, про що я говорю. Ти ховаєшся за фразою «це ж мама», як за бронею, і дозволяєш їй руйнувати те, що ми створюємо. Наше життя. Нашу сім’ю.
Він встав, підійшов до неї, спробував обійняти за талію. Вона зробила ледь помітний рух убік, і його руки повисли в порожнечі. Цей жест був красномовнішим за будь-які слова. Андрій відчув неприємний холодок десь у грудях. Ситуація вислизала з-під контролю.
— Олено, ну що я можу вдіяти? Я не можу їй просто сказати «ні». Вона засмутиться.
— Можеш. Ти доросла людина, Андрію. Ти можеш сказати «ні» своїй матері, якщо її приїзд губить твій шлюб. Ти зобов’язаний був це зробити. Сказати, що ми будемо щасливі бачити її в гостях, але жити вона у нас не буде. Що ми можемо забронювати їй гарний готель поблизу, якщо їй так хочеться провести час у столиці. Варіантів безліч. Якщо, звичайно, бажати їх знаходити.
Він відійшов, пройшовся кімнатою. Його обличчя виражало нестерпну розгубленість. Він опинився між двох вогнів, і будь-який вибір здавався йому програшним. Він подивився на Олену, на її рішуче, безкомпромісне обличчя і зрозумів, що м’які вмовляння більше не діють. І тоді він зробив те, що робив завжди в безвихідній ситуації — пішов у лобову атаку, сподіваючись, що доконаний факт змусить її поступитися.
— Мама вже взяла квиток, Олено. Вона приїде завтра ввечері.
Він сказав це майже зухвало, дивлячись їй прямо у вічі. Він очікував чого завгодно: скандалу, звинувачень, биття посуду. Але Олена ніяк не відреагувала. Вона просто мовчки дивилася на нього кілька довгих секунд, і її погляд ставав дедалі більш відчуженим, ніби вона дивилася не на чоловіка, а на випадкового перехожого. Потім вона розвернулася і мовчки пішла на кухню.
Андрій напружився. Ця тиша була набагато страшнішою за будь-який скандал. Він поспішив за нею. Олена налила в склянку води, дістала з холодильника лимон і почала повільно вичавлювати у воду сік. Кап, кап, кап — тихий звук лунав по кухні, відраховуючи секунди. Вона була абсолютно спокійна. Моторошно спокійна.
— Зрозуміло, — сказала вона нарешті, не відриваючи погляду від лимонних часточок, що плавали у воді. — Ти прийняв рішення.
Він готувався до вибуху. До бурі, яка неминуче мала настати після його зізнання. Але вибуху не було. Олена випила воду одним ковтком, поставила склянку в мийку з сухим, виразним звуком і, взявши телефон, вийшла з кухні. Її хода була розміреною та впевненою, в ній не було ані краплі сумніву. Андрій залишився стояти біля столу, розгублено дивлячись їй услід. Те, що відбувалося, не вкладалося в жоден зі знайомих йому сценаріїв. Він був готовий до закидів, до сварки, навіть до того, що вона збере сумку і поїде до сестри на кілька днів, щоб охолонути. Але цей крижаний, методичний спокій вибивав опору в нього з-під ніг.
Він почув її голос із вітальні — рівний, діловий, без найменшого тремтіння. Голос людини, яка замовляє квитки або викликає кур’єра. Він встав і на непевних ногах пішов на звук. Олена стояла посеред кімнати, притиснувши телефон до вуха, і дивилася в ту ж точку за балконними дверима, з якої все почалося.
— Алло, це агентство нерухомості? Добрий день. Я хочу винайняти квартиру на півтора місяця. Так, із післязавтра. Гарний район, бажано недалеко від метро, в межах семи-десяти хвилин ходьби. Однокімнатна, можлива студія. Головне — чисто, сучасно і щоб усе необхідне було. Бюджет не обмежений.
Андрій завмер у дверному отворі. Світ, який ще десять хвилин тому здавався йому звичним і стабільним, тріщав по швах, розсипаючись на дрібні, гострі осколки. Він не міг повірити своїм вухам.
— Що ти робиш? — прошепотів він, але вона або не почула, або проігнорувала.
— Так, чекаю пропозиції на пошту. Дякую, буду на зв’язку, — вона завершила розмову й опустила телефон. Тільки тепер вона подивилася на нього. Прямо, відкрито, без тіні емоцій.
— Ти що, з глузду з’їхала? Яка орендована квартира? — його голос нарешті набув сили, але в ньому лунали нотки паніки.
— Забезпечую твоїй мамі комфортне перебування у столиці, — відповіла вона незворушно. — Вона ж їде до сина, у його затишне сімейне гніздечко. Ось нехай тут і живе. Із сином. А я не хочу їй заважати. Я винайму квартиру. Для себе. А ви живіть тут удвох, — вона зробила паузу, обводячи поглядом їхню обставлену з такою любов’ю вітальню. — Готуй, пери, розважай. Створюй те саме «насичене столичне життя», про яке вона мріє. Через півтора місяця повернемося до цієї розмови. Якщо мені захочеться.
Це прозвучало так просто, так буденно, що Андрій на мить втратив здатність говорити. Він підійшов до неї впритул, вдивляючись в її обличчя, намагаючись знайти там хоч якусь зачіпку — гнів, біль, бажання поторгуватися. Але нічого не було. Лише рівна, гладка поверхня, як у замерзлого ставка.
— Олено, це ж абсурд! Це наша квартира!
— Це була наша квартира. Тепер це квартира, в якій завтра оселиться твоя мама, тому що ти так вирішив, не порадившись зі мною. А я в домі твоєї мами жити не маю наміру. Можеш вважати це моїм півторамісячним відпочинком від сімейного життя. Твого сімейного життя.
З цими словами вона пройшла повз нього до спальні. Він поплентався слідом, як побитий пес. Вона відкрила шафу. Її рухи були вивіреними та економними. Вона не згрібала речі в оберемок, не жбурляла їх. Вона акуратно складала у середню дорожню сумку кілька комплектів білизни, штани, пару блузок, домашній халат. З туалетного столика до косметички перемістилися найпотрібніші речі. Потім вона відімкнула від розетки планшет і склала до його чохла зарядні пристрої.
— Зупинися! Будь ласка, обговоримо! — почав благати він, хапаючи її за лікоть. Вона акуратно вивільнила свою руку.
— Ми вже обговорили, Андрію. Ти все сказав, коли повідомив мені про квиток. Це був фінал розмови. А це — його наслідки.
Вона застебнула блискавку на сумці й, узявши її, попрямувала до передпокою. Він кинувся за нею, став біля вхідних дверей, перекриваючи вихід.
— Ти не можеш просто так піти.
Вона мовчки взула туфлі, накинула жакет. Потім підняла на нього очі. У її погляді не було ані ненависті, ані презирства. Лише щось схоже на розчарування лікаря, який поставив невтішний діагноз.
— Можу. Дивись.
Вона взялася за ручку дверей, і він інстинктивно відсторонився. Двері відчинилися. Олена ступила на сходовий майданчик. Потім двері за нею зачинилися. Не грюкнули, а саме зачинилися, з м’яким, остаточним клацанням замка. Андрій залишився стояти один посеред передпокою. Квартира, їхня квартира, раптом стала величезною, гучною і нестерпно порожньою. І в цій приголомшливій тиші він нарешті з жахливою чіткістю зрозумів, що щойно сталося.
Валентина Іванівна зійшла з поїзда, як сходить на берег адмірал флоту, який прибув у завойований порт. Вона була невисокою, міцною жінкою з гострим, всепроникним поглядом та енергією, яка, здавалося, могла б забезпечити електрикою невелике містечко. Андрій, який зустрічав її на вокзалі, вичавив із себе радісну усмішку і, підхопивши важку валізу, повів матір до таксі.
— А Оленка де? На роботі, не змогла відпроситися? — пролунало перше запитання, щойно вони рушили. У ньому не було докору, лише діловий інтерес. — Так, мамо, аврал у неї, сама розумієш, кінець кварталу, — збрехав Андрій, дивлячись у вікно на вітрини, що проносилися повз. Брехня вийшла якоюсь млявою і непереконливою навіть для нього самого.
У квартирі Валентина Іванівна спочатку не роздяглася, а здійснила хазяйський обхід. Вона провела пальцем по підвіконню в коридорі, зазирнула до туалету, оцінила чистоту духовки на кухні. Її мовчання було гучнішим за будь-які зауваження.
— Ну, розташовуйся, мамо. Ось ця кімната твоя, — Андрій кивнув на колишній кабінет, де він поспіхом розібрав робоче місце, перенісши комп’ютер у вітальню.
— Добре. Затишно у вас, — промовила вона, але тон був таким, ніби вона сказала: «Стерпно, але доведеться багато чого виправити».
І вона почала. Негайно, без розігріву. Увечері, коли Андрій, стомлений після роботи, вирішив приготувати собі просту вечерю — гречку із сосисками — вона виникла на кухні, як джин із лампи.
— Синочку, що ж ти нісенітницею харчуєшся? Давай я тобі зараз борщу наварю по-швидкому, у мене з собою і м’ясо домашнє, і буряк гарний.
— Мамо, не треба, я не голодний, просто перекушу.
— Нічого не знаю. Чоловік має їсти суп, — вона рішуче відтіснила його від плити.
Через годину вся квартира наповнилася густою парою від вареної капусти та запахом олії, який Олена на дух не переносила. Андрій сидів за столом і автоматично сьорбав переварений, але зроблений «від душі» борщ. Його затишна кухня, що пахла кавою та Олениними парфумами, перетворилася на філію сільського будинку. Це був лише початок.
Перший тиждень перетік у другий, і квартира повільно, але неухильно переставала бути його домом. Вона ставала володіннями Валентини Іванівни. Пульт від телевізора тепер лежав на її тумбочці біля ліжка. Вечори заповнилися звуками кулінарних передач, які Андрій терпіти не міг. Його улюблена кружка була прибрана в дальній кут шафи, тому що в неї «негарна форма», а замість неї на столі стояла емальована кружка в горошок із материного набору. Вона не питала дозволу, вона просто діяла. Кожна її дія супроводжувалася тією самою фразою: «Я ж добра тобі бажаю».
— Андрійку, ну хто так сорочки складає? Треба ж на плічки вішати, а то помнуться. Дай, я перекладу.
— Андрію, чому ти молоко в пакеті тримаєш? Воно ж скисає! Треба в глечик перелити. Немає глечика? Завтра сходимо купимо.
— А що це Олена тобі зовсім не дзвонить? Посварилися, чи що? Я ж бачу, щось не так. У неї до тебе зовсім немає поваги.
Він намагався телефонувати Олені. Перші кілька днів вона відповідала. Коротко, по суті.
— Привіт. Як справи?
— Привіт. Нормально. Щось сталося?
— Ні, просто… дізнатися хотів. Може, зустрінемося? Кави вип’ємо?
— Андрію, ми домовилися. У мене все гаразд, квартира чудова. Я зайнята. Зустрінемося за п’ять тижнів.
Її голос був рівним і спокійним, як у диспетчера служби підтримки. У ньому не було ані образи, ані злості, і це було найгірше. Це була байдужість. Після четвертої такої розмови він перестав телефонувати. Він потрапив у пастку, яку сам собі й улаштував. Вдень він ішов на роботу, як на волю, а ввечері повертався до своєї квартири, як у гості. У чужі, задушливі гості, де на нього чекала турботлива, любляча мати, чия турбота відчувалася як повільне удушення.
Напруга наростала. Він ставав нервовим, відповідав односкладово. Одного вечора, працюючи за ноутбуком у вітальні, він відчув, як вона стоїть у нього за плечем.
— Що ти все у свій комп’ютер дивишся? Зір зіпсуєш. Краще б пішов прогулявся. І поставу виправ!
— Мамо, я працюю, — процідив він, не відриваючи погляду від екрана.
— Робота, робота… Усе життя на цю роботу витратите, а потім і згадати нічого. Ось Оленка твоя теж, напевно, працює. Кинула чоловіка самого, і працює.
Це стало останньою краплею.
— Її тут немає, тому що ти тут! — зірвався він на крик. — Ти цього хотіла? Ти це отримала!
Валентина Іванівна відсахнулася. Її обличчя на мить спотворилося образою.
— Що ти таке кажеш, синку? Я ж до тебе приїхала, допомогти, побути поруч…
— Мені не потрібна така допомога! — вигукнув він, схоплюючись. — Я хочу жити своїм життям! У своїй квартирі! Він замовк, важко дихаючи. У тиші, що настала, голосно цокав годинник.
Валентина Іванівна мовчки розвернулася і пішла до своєї кімнати. Андрій залишився сам посеред вітальні. Квартира пахла її одеколоном і тушкованою капустою. На кріслі лежав її в’язаний жилет. На журнальному столику — її окуляри й газета з кросвордами. Він озирнувся і з жахом зрозумів, що від його колишнього життя, від їхнього з Оленою життя, тут не залишилося майже нічого. А попереду був ще цілий тиждень цього кошмару.
Рівно через сорок п’ять днів, у неділю, о другій годині дня, у двері подзвонили. Андрій, який провів ранок у гарячковому прибиранні, кинувся відчиняти. Останні два тижні минули у гнітючому мовчанні. Після їхньої сутички Валентина Іванівна ходила з кислим обличчям і спілкувалася з ним виключно з побутових питань, що було ще болісніше, ніж її постійні настанови. Він відправив її в аптеку по ліки, викроївши собі, як він сподівався, годину на вирішальну розмову. Він вірив, він змушував себе вірити, що Олена повернеться. Що ці півтора місяця були уроком, жорстоким, але потрібним. Він усе зрозумів.
На порозі стояла Олена. Вона була в джинсах і простій білій сорочці, але виглядала відпочилою, посвіжілою. Спокійною. Поруч із нею на майданчику стояли чотири порожні коробки.
— Привіт, — сказала вона рівним голосом, у якому не було ні теплоти, ні ворожості. — Я по речі.
Серце Андрія провалилося кудись униз. Він очікував чого завгодно — докорів, умов, але не цієї ділової відстороненості.
— Олено, зачекай. Давай поговоримо, — він спробував перегородити їй дорогу, але вона м’яко обійшла його, заносячи коробки в передпокій.
— Говори. Я поки що зберу книги.
Вона пройшла у вітальню і почала методично, не поспішаючи, виймати з полиць свої книги та складати їх у коробку. Її рухи були точними, як у годинникового механізму. Андрій поплентався за нею.
— Олено, я все зрозумів. Чесно. Ці півтора місяця… це був кошмар. Я був неправий, що поставив тебе перед фактом. Я мав тебе послухати. Я більше ніколи так не зроблю. Давай почнемо заново. Будь ласка.
Вона, не зупиняючись, продовжувала своє заняття.
— Для тебе це був кошмар, Андрію. А для мене це був експеримент. Експеримент життя, у якому мені не потрібно нікому нічого доводити. У якому мій дім — це моя фортеця, а не прохідний двір для родичів. У якому мої рішення поважають. Мені сподобалося.
Її слова були як удари. Холодні, вивірені, що б’ють точно в ціль. Він дивився на неї, на жінку, з якою прожив сім років, і не впізнавав її. Колишня Олена спалахнула б, накричала, але потім, можливо, пробачила б. Ця — ні. Ця виносила вердикт.
— Але я ж кохаю тебе! — вирвалося в нього відчайдушно. Вона на секунду застигла, тримаючи в руках том Лесі Українки. Потім подивилася на нього так, ніби побачила вперше.
— Правда? Любов — це коли ти захищаєш людину, а не підставляєш її під удар. Завжди. Ти не кохаєш мене, Андрію. Ти просто звик, що я поруч і вирішую проблеми. У тому числі й ті, які створюєш ти зі своєю мамою.
У цей момент у замку повернувся ключ, і до квартири увійшла Валентина Іванівна з сумкою, повною ліків. Вона побачила Олену, коробки, розгубленого сина й миттєво все зрозуміла по-своєму. Її обличчя скам’яніло.
— А, з’явилася! Речі збираєш? Вирішила обчистити його дочиста, доки мене немає? Я так і знала!
Олена навіть не повернула голови в її бік. Вона неначе не чула її, продовжуючи вкладати книги. Уся її увага була зосереджена на Андрієві. Валентина Іванівна, проігнорована, завелася ще сильніше.
— Що мовчиш? Я з тобою говорю! Приїхала тут, порядки свої наводити! Андрію, ти подивися на неї! Вона ж тебе нізащо не має!
Вона підійшла ближче, майже кричачи йому у вухо. Андрій смикнувся, намагаючись щось сказати, заспокоїти матір, звернутися до Олени, але слова застрягли в нього в горлі. Він був паралізований, розриваючись між двома жінками. Олена закрила першу коробку, взяла другу і пішла до спальні. Валентина Іванівна рушила за нею, продовжуючи свою тираду.
— Кинула чоловіка на півтора місяця самого! Де це бачено! Жодна порядна дружина так не зробить!
Олена мовчки відчинила шафу і почала складати в коробку свої речі. Не всі, тільки найдорожче, найважливіше для неї. Андрій дивився на цю сцену, і крижаний жах сковував його. Він бачив свій шлюб, своє життя, що розсипалися на частини прямо в нього на очах, під акомпанемент материнських криків.
Нарешті, Олена закінчила. Вона винесла три запечатані коробки в коридор, залишивши четверту порожньою. Потім вона взулася, накинула жакет. І тільки тоді вона знову подивилася на Андрія. Вона дивилася на нього поверх голови його матері, яка все ще щось говорила, але її слова вже перетворилися на безглуздий білий шум.
— Річ ніколи не була в ній, Андрію, — сказала Олена тихо, але її голос прорізав простір, змусивши Валентину Іванівну замовкнути на півслові. — Вона просто індикатор. Лакмусовий папірець. Річ завжди була в тобі. У твоїй нездатності бути чоловіком своєї дружини, а не сином своєї мами. Ти хороший син, можливо. Але як чоловік ти — порожнеча. Ніхто. Живи з нею. Ти на неї заслужив.
Вона розвернулася, відчинила двері та вийшла, залишивши їх незамкненими. За хвилину вона повернулася, мовчки підхопила коробки одну за одною і забрала. Андрій чув, як піднявся ліфт, як зачинилися його двері. І все.
Він залишився стояти посеред коридору поряд із матір’ю. Валентина Іванівна щось говорила про «стерво», про те, що «так навіть краще, синочку, знайдеш собі гідну». Але він її не чув. У вухах у нього дзвеніли останні Оленині слова. У квартирі, з якої пішло життя, залишився тільки запах тушкованої капусти, валокордину та його нищівної, остаточної поразки.
Джамала потішила шанувальників рідкісними кадрами з трьома синами