Я на тобі, Віро, не одружуся

Напередодні весілля Денис не відчував жодних сумнівів. Усе було вирішено давно, ще до армії, тож тягнути більше не мало сенсу. Його родина з хвилюванням готувалась до свята. Він збирався одружитися з хорошою, зрозумілою дівчиною Вірою, яка чекала його всі два роки служби. Вірка була дівчиною якраз такою, як треба — без усіляких там «сюсі-пусі»: вчилась, слухалась батьків, свекруху майбутню поважала з дитинства, наче знала, що судилось їм стати ріднею. Та й на вигляд недурна, приємно глянути, а фігура — як казав батько Дениса:

— Працьовита! Така й народить легко, і поле зоре. От хороша, міцна дівчина! Радію за сина, що головою вибирав наречену!

— Мовчи, розпуснику, — обриває його дружина, — не для тебе вибирав, а собі, бач, розпустив слину.

— А я що?

— А те! Так говориш, ніби й сам не проти.

— Не ревнуй, жінко! Кращої за тебе нема!

Віра вже давно стала частиною родини нареченого. Поки Денис був в армії, вона підтримувала його листами, надсилала свої фото, і Денис дбайливо їх зберігав, іноді милувався. Денису було спокійно від того, що життя тільки починається, а в ньому вже все так стабільно: є кохана, з якою легко уявити щасливу родину. Вони були знайомі з дитинства, і Денис думав, що це і є любов — ті почуття, що він до неї мав. З нею було приємно і затишно, Віра не раз доводила свою відданість і любов.

Сама Віра трималась за ці стосунки міцно, у ролі чоловіка бачила тільки Дениса, була дівчиною серйозною, подекуди навіть занадто: усміхалася лише з поважного приводу, говорила влучно і мало. Вона була зрозумілою, як копійка, але це була Денисова копійка — така рідна, натерта до блиску від постійних дотиків, і він давно знав на її ребрі кожен надріз. Вони ще перед армією вирішили, що одружаться після демобілізації.

Усе вже було узгоджено між батьками молодих: обрали місце для святкування, кого запросити (людей мало бути чимало — дуже велике село, та й родичів вистачало), на чому їхати до РАЦСу, що одягнути, свахи склали меню і домовились із подругами про допомогу в приготуваннях.

Чоловіки підготували місце в саду — вирішили святкувати в Обухів, у Дениса, місце перед банею було найзручніше. Там встановлювали збиті з бруса столи у формі літери «П», потім прискіпливо оглядали їх, трохи навалюючись — чи не хитаються.

Мати з сестрою, між роботою та шкільними уроками (були останні дні травня, а весілля — в перший день літа), носилися по хаті. Там пахло воском, яким натерли підлогу, та накрохмаленими речами: фіранками, вишитими вручну накидками на подушки, рушниками… З килимів та доріжок вибили пил.

Весілля — через чотири дні!

— Дениску, рідненький, сходи до магазину, розміняй гроші на більші купюри, — попросила Анна Петрівна, сунувши йому до рук тугеньку пачку дрібних купюр. — Соромно таку дрібноту вам дарувати, сусіди насміхатимуться.

Денис кивнув, поклав гроші в кишеню і вийшов. День був ясний, теплий. Дорогою зустрів давніх приятелів — Кольку й Санька. Ті відразу заусміхалися.

— О, наречений! — Колька засвистів. — Невже тремтиш, як осиковий лист?

— Чого тремтіти? — Денис усміхнувся.

— І правильно. Ми твою Вірку два роки охороняли, — підморгнув Санько. — Жоден мужик до неї й близько не підійшов! Будь спокійний!

Денис пирхнув:

— Вірі охорона не потрібна. Я їй довіряю, як собі.

Приятелі перезирнулися, засміялися, але більше не чіплялися. Розійшлись.

Денис зашвидким кроком пішов далі — до нового магазину на краю села. У голові крутилися передвесільні клопоти, списки гостей і цей клятий викуп. Усе продумано, усе знайоме — на весіллях він гуляв ще пацаном не раз, і викуп здавався йому завжди смішним епізодом. Тільки цього разу клоунами з приятелями доведеться бути йому самому.

З такими думками він зайшов до магазину… І осліп.

Це було настільки яскраве світло, ніби всі лампи спалахнули одночасно, ніби десь поряд вибухнула беззвучна ядерна бомба. У Дениса перехопило подих, думки розлетілися хто куди, він взагалі не міг збагнути, хто він такий і що тут робить. Час зупинився на якійсь прекрасній, недосяжній ноті, і в голові лунав лише ДЗІІІНЬ. Сотні, тисячі дрібних дзвіночків зазвучали навколо. Світ, такий знайомий, сірий світ, у якому він готувався до весілля з Вірою, раптово обвалився, назавжди розсипався, і збирати його по цеглинках вже не мало сенсу — йому більше не треба було цього.

За прилавком стояла дівчина, і саме від неї виходило це сліпуче сяйво. Легка, прозора, з пухнастим світлим волоссям, як у кульбаби. Магічний імпульс охопив Дениса. Дівчина чемно всміхнулась і трохи нахилилась уперед. Мабуть, Денис, як ідіот, простояв на порозі з хвилину, з обличчям людини, яка щойно гуляла по Місяцю і раптом знайшла там магазинчик.

— Що ви хотіли? Вам підказати? — спитала вона.

Її голос, мов легкий вітерець, торкнувся Дениса свіжістю й теплом.

Денис відкрив рота, але слова застрягли. Згадав про гроші, але руки не слухались.

— Я… — пробурмотів він.

Дівчина дивилась на нього з легким здивуванням.

Він потупцявся на місці, потім ткнув пальцем у полицю з чаєм. Простягнув продавчині гроші. Скільки страху, розгубленості й навіть жаху було в його очах! Що відбувається?! Дівчина теж поглядала на нього з подивом.

«Мабуть, вона подумала, що я з відставанням у розвитку…» — з гіркотою подумав Денис.

Він отримав решту й вийшов, не перерахувавши її, як це завжди робив — мати привчила.

Відійшовши трохи від магазину, він зупинився посеред вулиці. Йти далі просто не міг — він і досі був, ніби осліп. А перед очима — тільки вона. Денис не розумів, як таке можливо. Невже може настільки сильно вдарити з першого погляду?! Голова паморочилась, він був п’яний… Але не від алкоголю.

Гроші так і залишились не розміняними.

Додому він повернувся блідий, сам не свій. Люди вітались із ним, а він їх просто не бачив.

— Ну що, розміняв? — спитав батько, відкладаючи газету.

Денис мовчки поклав на стіл пачку купюр — ту саму, дрібну.

— Магазин зачинений, чи що? — насупилася мама.

Він підвів на них очі. Голос звучав чужим, Денис сам себе чув, як з телевізора:

— Весілля не буде. Я закохався.

Тиша.

Мати спершу вхопилась за плаття.

— Що ти верзеш??? — не зрозумів батько.

Денис уперто стиснув губи. Спершись на дверну раму, він дивився вбік, у вікно. Його обличчя подригувало.

— Ой, Боже мій, ой, що ж це таке… — почала голосити мати, дивлячись на абсолютно серйозного сина, на чиєму обличчі каменем застигло рішення.

— Не одружуся з Вірою. Не можу. Люблю іншу до смерті, зрозумійте.

Денис стояв, стискаючи в кишені коробочку чаю, і думати йому слід було б лише про одне:

«Як же тепер Вірі в очі дивитися?..»

Але думав він тільки про продавчиню-кульбабку. Ось вона — його доля! Тепер він точно знав, що таке любов! А почуття до Віри — то була просто дуже хороша дружба, прихильність, але нічого навіть близького до тих емоцій, які він відчув зараз, до неї він не мав.

Мріяти про «кульбабку» довго не довелося: мати завила так, ніби він щойно помер, а батько, заревівши й обізвав сина ганьбою роду, вихопив зі шафи свій шкіряний ремінь і пообіцяв, що зараз виб’є з нього всю цю дурню.

— Бий! Хоч убий мене! Давай! Замкни, позбав усього! — вигукнув Денис. — А я все одно одружуся з тією дівчиною.

Батько кілька разів пройшовся ременем по спині та задній частині сина. З кожним ударом він лупцював усе сильніше, але Денис тільки стиха стогнав, а голосно вищала, ніби били її, мати. Батько, лаявшись, обзиваючи його і проклинаючи, питав:

— Відпустило?

— Ага, ні.

І бив далі.

Після п’ятого разу він плюнув, жбурнув ремінь у кут і заявив, що Денис увесь у діда-кобеля, звісно ж, по лінії матері.

— Прокляте насіння! Щоб вас усіх! Придумав, як нас осоромити! Як людям у вічі дивитися? Я про її батьків. Ти подумав? А що Вірі сказати? Вона вже у сукні сидить!

Денис мовчав. Батько вийшов на ґанок і витяг пачку цигарок. Мати лежала на ліжку й ридала.

Цього дня і наступного в хаті Обухових стояла важка, гнітюча тиша, яку порушували лише материні ридання й глухий рик батькового голосу. Дениса не випускали з дому, наче він був не дорослий чоловік, а провинився підліток.

— Отямся! — хрипів Іван Сергійович, стискаючи кулаки. — Як ти міг?! Віра — золото, а не дівчина!

— Я не можу, — твердив Денис, дивлячись у підлогу. — Не можу одружитись, якщо серце не лежить.

— Серце! — зітхнула мати. — Та ти просто з глузду з’їхав, Денисе!

Підготовка до весілля застигла, мати прикидалася перед свахою хворою: то там у неї болить, то тут відвалюється, та нічого, встигнемо… Сама ж проклинала себе за брехню, сором розливався по щоках.

До обіду другого дня батьки, зневірившись, покликали його друзів — Кольку і Санька. Мовляв, може, ровесники втовкмачать.

Хлопці прийшли, вислухали, перезирнулися.

— Ну, справа серйозна, — сказав Колька, чухаючи потилицю. — Треба спершу на ту дівку глянути.

— Бо мало що, — підхопив Санько. — Може, тобі просто голову знесло після армії. Жінок давно не бачив.

І вони вирушили до того самого магазину.

Довго топтались біля входу, перешіптувались. Нарешті Колька, набравшись сміливості, зайшов першим. За хвилину вискочив — очі круглі, посміхається.

— Ну що? — запитав Санько.

— Заходь сам, — тільки й мовив Колька.

Санько зайшов. Повернувся ще швидше, з таким самим виразом обличчя.

— І що?

— Та… — Санько облизався. — Краля.

Потім вони зайшли разом. Довго блукали між прилавками, роблячи вигляд, що вибирають товар, але погляди раз у раз ковзали в бік каси. Дівчина-кульбабка сором’язливо опускала очі, червоніла й нервово перебирала дріб’язок.

— Вам щось потрібно? — нарешті тихо спитала вона.

— Та ні, — закашлявся Колька. — Просто дивимось.

— Просто дивимось, — кивнув Санько й подумки додав: «На тебе».

І вони вийшли.

Повернулися до Дениса, де батьки чекали з надією.

— Ну що, хлопці? — спитав Іван Сергійович. — Уся надія на вас.

Колька і Санько перезирнулися. Потім Колька зітхнув, потер підборіддя і сказав:

— Дядь Ваню… вона й справді хороша.

— Що?! — ахнула мати.

— Ну, в сенсі… — Санько засовався. — Гарна. Дуже навіть. І мила. Ну… загалом, нічого така.

— Та ви що, всі троє з глузду з’їхали?! — заревів Іван Сергійович.

Але друзі тільки розвели руками.

— Ми ж не кажемо, що він правий, що весілля треба скасовувати, — пробурмотів Колька. — Але… розумієте… любов іноді приходить зненацька…

— Геть звідси! — підскочивши, заревів батько, і хлопці з радістю вислизнули за двері.

Денис сидів, опустивши голову, але в куточку губ ледь тремтіла ледь помітна усмішка. Мати затулила обличчя руками:

— Господи, що ж це таке…

Іван Сергійович довго стояв на ґанку, курив одну за одною цигарки, а потім раптом різко струсив попіл і повернувся до хати, рішуче надівши кепку.

— Ваню, ти куди?! — схлипнула дружина.

— Подивитись на ту… диво-пташку, — кинув він через плече.

Денис сидів за столом, стиснувши кулаки. Він не намагався зупинити батька. Хай дивиться. Хай усі подивляться. Вони все одно не зрозуміють.

Магазин зустрів Івана Сергійовича тим самим сліпучим світлом. Він навіть на мить зажмурився. А коли відкрив очі — побачив її. Дівчина за касою підвела на нього перелякані очі — великі, ясні, мов лісові озера.

— Добрий день, — мовила вона.

Іван Сергійович мовчав. Стояв і дивився. Потім різко розвернувся й вийшов.

Додому повернувся блідий, сів за стіл, налив чарку. Випив. Потім ще одну.

— Ну що? — спитала дружина, заламуючи руки.

— Ладно, — глухо сказав Іван Сергійович. — Одружуйся.

Денис підняв голову, не вірячи.

— Як її хоч звати? — запитав батько.

— Ще не знаю… — зізнався Денис. — Напевно, вона приїжджа, не з наших.

— Як це?! — ахнула мати. — Ви навіть не знайомі?

— А якщо вона не вільна? — хрипко спитав батько.

Денис підвівся. Очі палали.

— Все одно. Відвоюю. Битимусь, викраду і вивезу. Я просто знаю, що тільки вона буде моєю дружиною!

Іван Сергійович знову налив собі. Випив.

— Д у р е н ь, — сказав він. Але в голосі вже не було злості.

Мати знову заплакала.

— А Віра? Бідна Вірочка…

Денис стиснув щелепи.

— Я їй усе поясню.

— Поясниш, — усміхнувся батько. — Після двох років очікування.

Денис вийшов у двір, глянув на небо — ніч обіцяла бути зоряною. Десь там, через вулицю, Віра, можливо, вдесяте міряє весільну сукню. А він стояв і думав про дівчину, ім’я якої навіть не знав. Але знав одне — дороги назад нема.

Денис йшов до будинку Віри повільно, ніби ноги стали свинцевими. Кожен крок віддавався в скронях важким стуком. Він знав — це буде найважча розмова в його житті.

Віра відчинила двері одразу, ніби чекала. На ній було те саме блакитне плаття з фотографії — те, в якому вона знімалась для нього під час служби. Вона зустрічала його з радісним блиском в очах.

— Денис! — вона усміхнулася, поправляючи неслухняне пасмо волосся. — Як вчасно, я саме хотіла тобі показати…

Вона зробила крок назад, запрошуючи увійти. У передпокої висіла її весільна сукня — біла, повітряна, з мереживними рукавами.

— Ой, не дивись на сукню, це ж до нещастя! — загородила її собою Віра.

— Віро, мені треба з тобою поговорити, — голос Дениса звучав чужим.

Вона завмерла, вловивши щось у його тоні.

— Щось сталося?

Він провів долонею по обличчю, відчуваючи, як підступає нудота. Вона завела його до своєї кімнати.

— Я не можу одружитися з тобою.

Віра повільно опустилася на стілець, ніби ноги її більше не тримали.

— Я зустрів іншу, — уточнив Денис з виглядом побитого пса.

Очі Віри розширилися. Вона стиснула кулаки так, що аж побіліли кісточки пальців.

— Ти жартуєш.

— Я ніколи не брехав тобі. І зараз не можу, — сказав він.

Кімната почала пливти перед очима. Віра схопила зі столу фотографію — вони з Денисом на випускному.

— Два роки! — її голос тремтів. — Дві зими, два літа я чекала! Щотижня листи, щоночі — думки про тебе!

Денис опустив голову.

— Я думав, що це любов. А виявилось…

— Виявилось що?! — вона жбурнула фотографію, скло розбилося.

— Що любов — інша. Це коли ніби повітря забрали. Коли бачиш людину — і все, кінець. Я пропав.

— І з нею… ти так себе почуваєш?

Він кивнув.

Тоді вона зробила несподіване — спокійно підійшла до шафи, дістала коробку з його армійськими листами.

— Забери.

— Віро…

— Я сказала, забери! — раптом закричала вона й швиргонула коробку йому в руки. Конверти розсипалися по підлозі. — І забирайся разом з ними. У них ти мені писав про якусь не ту любов!

Денис бачив, як сльози нарешті прорвалися — вони текли по її обличчю, але вона навіть не намагалася їх витерти.

— Пробач, — прошепотів він.

— Іди. Будь щасливий. Я… я обіцяю, що ніколи не втручатимусь у твоє життя.

Коли двері за ним зачинилися, Денис почув глухий стогін, а потім гуркіт — Віра впала на підлогу. Він завмер, рука сама потяглася до ручки, але…

Він розвернувся і пішов геть.

Наступного дня все село гуло. Батьки Віри увірвалися до Обухових з криком:

— Як ви могли?! Ваш син — мерзотник!

Батько мовчав, опустивши голову. Мати кидалася між усіма, намагаючись щось пояснити, відчуваючи величезну провину.

— Ми стільки років дружили родинами! — кричав батько Віри. — А ваш Денис нашу дочку в багно втоптав!

— Нам самім не до радості… — пробурмотів Іван Сергійович.

— Не до радості?! — мати Віри схопила тарілку зі столу й розбила її об підлогу. — Та щоб ви всі провалились!

Коли вони пішли, в будинку Обухових запанувала мертва тиша. Дениса ж удома не було — він вже стояв біля магазину, дивлячись на ту, через яку все зруйнувалося. Він зайшов усередину. Дівчина підняла очі й усміхнулася, трохи злякано — вона вже встигла втомитися від усіх тих чоловіків і хлопців, які приходили в магазин просто подивитись і мовчки витріщались на неї. Але цього разу Денис, такий же зачарований, як і першого разу, заговорив.

Її звали Олена, і вона переїхала сюди з батьками — її тато був ветлікар, отримав посаду, а мама влаштувалася поки що в магазин, але захворіла, і Лена її підміняла. Вона виявилася дуже легкою й щирою в спілкуванні, їхні розмови лилися самі собою, і Денис без проблем запросив її на прогулянку.

Він просто з розуму сходив… Залишав квіти біля її хвіртки, складав наївні пісні, дарував подарунки без приводу. За тиждень Денис зробив їй пропозицію. Вона погодилась. Денис розповів їй про Віру, про те, як побачив її — Олену — і миттєво втратив голову. Олена дуже засмутилася, їй було шкода Віру, прикро за добру дівчину… Але вона теж зізналася, що з першої зустрічі з Денисом відчула, ніби її вдарив електричний струм.

Вони одружилися. Через рік після їхнього весілля вийшла заміж і Віра. Вона почала нове щасливе життя, і Дениса з Оленою перестало мучити почуття провини. Їхнім шлюбам уже понад двадцять років. Денис жодного дня не пошкодував про свій вибір — він досі обожнює свою дружину. Вони не стали ні друзями, ні ворогами з родиною Віри. Просто: «привіт». Просто: «нормально», якщо питають «як справи». Напевно, Денис занадто глибоко поранив Віру — розрізав її довіру та відданість навпіл. А це вже нічим не склеїш.