Складне рішення

Таня перебувала на фінальних тижнях вагітності. Медики казали — залишились лічені дні, може, пара тижнів — і вона нарешті зможе побачити свою дитину. Вона рахувала кожну годину. Ходити, сидіти, навіть просто стояти було вже вкрай складно. А найтяжчими ставали вечори — щойно вона вкладалася до ліжка, малюк починав бешкетувати в животі.

— Ну точно спортсмен росте, — з усмішкою казав Сашко.

— Тобі весело, а мені вже ребра болять зсередини, — зітхала Таня. Та, попри всі труднощі, вона вже безтямно обожнювала свого синочка. І Сашко був не менше щасливий, хоча навіть не сподівався, що колись стане татом.

Сашкові щойно виповнилось 44. Він старший за Таню на дванадцять років. Комусь це могло здатися дивним, інші кепкували — та їхні почуття були справжні. Вони познайомились і вже за чотири місяці одружились. Бо навіщо тягнути, коли ти не підлітки?

До Тані Сашко не мав офіційного шлюбу. Були стосунки, але до реєстрації не дійшло. І, як він казав, ніколи ще не почувався таким щасливим, як із Танею. Вони ніби створені одне для одного.

Через кілька місяців після весілля Таня завагітніла. Вона знала, як сильно її чоловік мріє про малюка. Та й сама була вже у віці, коли задумувалась про материнство.

Того ранку Сашко, як завжди, пішов на роботу. А Таня, у декреті, зайнялась тим, що так часто буває у майбутніх мам — почала облаштовувати кімнату для немовляти.

Вона вимила підлогу в дитячій, а тоді зауважила: бракує м’якого крісла. У голові вже малювала картину — як тримає на руках малюка, заколисує… Усміхнулась. Материнство здавалося їй магічним, хоч воно ще навіть не почалося.

Недовго думаючи, замовила крісло онлайн. Надіялась, що Сашко не образиться за такий імпульсивний — і не з дешевих — подарунок собі.

Крісло обіцяли доставити вже цього ж дня — модель була в наявності. Це й стало вирішальним фактором. Терплячість ніколи не була її чеснотою, а з вагітністю ситуація тільки загострилась.

Минуло трохи понад годину — і пролунав дзвінок у двері.

— Ого, оперативні які, — пробурмотіла Таня, прямуючи до коридору. У цей момент син сильно штовхнув її, ніби нагадуючи, що швидко рухатися не варто.

Вона погладила живіт і, не подивившись у вічко, відчинила. Була впевнена, що це кур’єри.

Та замість доставки на порозі стояла незнайома дівчина. Руде волосся, веснянки, в руках — дорожня сумка. Але найбільше впадав в очі її погляд — сполоханий, наче у переляканої тваринки.

— Доброго дня. Ви щось хотіли? — чемно спитала Таня.

Дівчина кинула погляд на живіт Тані — і її обличчя стало ще блідішим.

— Доброго… — ледве чутно прошепотіла вона. — Тут… мешкає Олександр Андрійович?

— Так, це мій чоловік, — відповіла Таня, трохи насторожившись. — А ви хто?

Дівчина занервувала.

— Він… вдома?

— На роботі. А навіщо шукаєте?

— А коли буде?

— Увечері. Але скажіть, будь ласка, з чим прийшли?

Незнайомка ще раз поглянула на її живіт, опустила очі й ледь чутно мовила:

— Та так… просто так.

Таня відчула тривогу. Хоч довіряла Сашкові, щось у цій ситуації не давало спокою.

Дівчина вже повернулась, аби піти, але Таня її зупинила:

— Вибачте, але я хотіла б знати, хто ви. Це мій чоловік, і я маю право розуміти, що відбувається.

Та обійняла себе руками, глибоко вдихнула — і сказала:

— Мене Мар’яна звати. Я… донька Олександра Андрійовича.

Таня завмерла. Наче хтось вимкнув звук у світі. Донька? Її чоловіка? Доросла? І вона ніколи про це не чула?.. Це вже якась телемелодрама…

— У мого чоловіка немає дітей, — рішуче заявила Таня.

— Просто він ніколи не знав про мене. Зачекайте хвилинку…

Дівчина почала шукати щось у своїй сумці, а Таня краєм ока глянула на сходи — ще не вистачало, щоб хтось із сусідів щось почув.

— Ось, — сказала Мар’яна, витягуючи документи.

Вона простягнула Тані свідоцтво про народження. У графі «батько» стояло ім’я — Олександр Андрійович. Або повний тезка її чоловіка. Поруч — старе фото.

На знімку — молодий Сашко. А біля нього — молода жінка, що була напрочуд схожа на Мар’яну.

— Це моя мама, — мовила дівчина. — А це він — мій тато.

У Таніних грудях усе стислося. Вона не вірила, що все це відбувається з нею. Хотілось просто зачинити двері й чекати, поки Сашко сам розбереться в усьому.

Наче відчувши її намір, дівчина поспішно додала:

— Я просто зачекаю його на сходовому майданчику. Перепрошую, що потурбувала.

Таня важко зітхнула. Було зрозуміло — цю ситуацію оминути не вийде.

— Заходь, — коротко сказала вона.

— Ні, справді, не варто, — заперечила Мар’яна.

— Досить шоу на весь під’їзд. Кажу — заходь.

Дівчина нерішуче переступила поріг. Малюк у животі знову копнув, і Таня інстинктивно погладила живіт, намагаючись заспокоїти і його, і себе. Хоча розуміла — спокою зараз не буде.

— Хоч трохи голодна? — запитала вона з холодною ввічливістю.

— Ні, — відповіла та майже пошепки, опустивши очі.

— А якщо чесно?

Дівчина проковтнула й ледь помітно кивнула.

Таня вказала їй на стілець, розігріла обід і поставила перед нею тарілку.

— Їж. І розповідай усе, як є.

Дівчина почала їсти, повільно, з острахом, і водночас розповідати.

Як виявилось, її мама завагітніла від Сашка. Але дізналась про це вже після того, як вони розійшлись. Вона образилась і вирішила не казати йому про дитину. Та коли Мар’яна трохи підросла, жінка розкрила їй правду: хто її справжній батько, показала фото, назвала адресу.

Сашко з Танею жили у квартирі, яка залишилась йому від батьків. Саме цю адресу й знала мати Мар’яни.

Втім, зустрічатись з батьком дівчина не планувала. Але життя саме підштовхнуло її.

Кілька років тому мама Мар’яни познайомилась із чоловіком. Спершу вони орендували житло, згодом переїхали до нього. Та новий чоловік не приймав Мар’яну, терпів лише задля мами.

Місяць тому сталося нещастя — її маму збив п’яний водій. Після похорону вітчим просто сказав: «Збирай речі й іди».

На той момент Мар’яні виповнилось 18. Вона тільки закінчила школу і вступила до технікуму. Жити не було де — гуртожиток при навчальному закладі не передбачався. Вона знайшла підробіток, але заробленого ледве вистачало на їжу.

Декілька тижнів перебивалась у подруги, але зрештою її батьки натякнули, що час збиратись.

Відчайна, вона прийшла сюди. До нього.

— Мені від вас нічого не треба, чесно, — тихо сказала Мар’яна, і в її очах блищали сльози. — Якщо можете, позичте трохи грошей. Я залишу навчання, влаштуюсь на роботу. Зніму хоч якусь кімнату. А згодом поверну все до останньої копійки.

Таня мовчки слухала. У ній боролися емоції. Її життя ось-ось зміниться — вона чекає дитину, у них із Сашком усе добре… І тут — це.

Та поглянувши на цю змучену, самотню дівчину, вона не могла не співчувати. Якщо Мар’яна не бреше — вона втратила все.

Не вагаючись, Таня набрала чоловіка:

— Ти можеш приїхати? Нам треба поговорити.

Сашко, нічого не питаючи, відпросився з роботи. І прибув практично одночасно з доставкою крісла, про яке Таня давно забула.

— Що сталося? — здивувався він, коли в коридорі побачив коробки. — Через меблі?

— Ні, — коротко відповіла Таня.

Після розрахунку з вантажниками вона завела чоловіка в кімнату.

— Познайомся, — сказала рівно. — Це Мар’яна. Твоя донька.

— Що?! — Сашко застиг, не вірячи своїм вухам. — Це якийсь абсурд?

Далі — усе по колу: пояснення, документи, фото.

Усе сходилося. Він дійсно мав стосунки з її матір’ю. І вік дівчини цілком відповідав.

Мар’яна мовчала. Вона сиділа на краю дивана, згорбившись, втупившись у підлогу. Здавалася виснаженою, надламаною — майже тінню самої себе.

— Йдемо, треба поговорити, — м’яко промовила Таня, звертаючись до Сашка.

Вони пройшли на кухню й тихо зачинили за собою двері.

— І що тепер робити? — запитала Таня, знизивши голос.

— Я й сам досі не можу повірити… — відповів він, розгублено дивлячись у порожнечу.

— І я, — зітхнула Таня, обхопивши руками край стола.

— Вибач, — прошепотів Сашко. — Я й гадки не мав…

Після недовгої, але важкої розмови вони дійшли згоди: Мар’яна поки залишиться в них. Виганяти дівчину на вулицю — не варіант. А далі зроблять ДНК-аналіз, щоб розставити всі крапки.

Тимчасово їй відвели місце у вітальні. Щойно дівчина лягла — миттєво заснула. Було видно, що втома просто виснажила її.

Коли результати тесту прийшли, сумнівів не лишилося — Сашко справді був її батьком. Поки тривало очікування, Мар’яна залишалась у їхній квартирі, стараючись не заважати: зранку ходила на заняття, увечері — працювала.

Та раптом у Тані почались перейми. Усі інші турботи відійшли на задній план. Найважливіше було — народити здорового малюка.

Коли Таня повернулась додому з новонародженим, Мар’яна все ще була в них.

— Я вже скоро піду, — тихо мовила дівчина, поглядаючи на згорток у Таніних руках.

— Хочеш потримати? — спитала Таня. — Це ж твій брат.

Мар’яна мовчки кивнула та обережно взяла немовля.

Перші дні минали в адаптації. Новий ритм, нові ролі. І питання щодо майбутнього Мар’яни знову відійшло на другий план. Тим більше вона проявила себе як справжній помічник: варила їжу, прибирала, виконувала всю хатню роботу, щоб Таня могла приділити максимум уваги синові.

Одної ночі Таня прокинулася — їй здалося, що Левко заплакав. У кімнаті було тихо, але вона вирішила пересвідчитись.

Тихенько відчинивши двері до дитячої, Таня побачила Мар’яну, що ніжно тримала сина на руках і заколисувала його.

— Тссс… Маленький, — шепотіла вона. — Не розбуди маму, дай їй трохи відпочити. Я з тобою побуду…

Таня застигла на порозі. Їй перехопило подих. Вона раптом усвідомила: Мар’яна не просто прийшла за допомогою — вона шукала зв’язку, близькості, місця у цьому житті. Все її життя крутилось навколо мами. А тепер вона залишилась зовсім одна.

Навіть якби вони з Сашком зняли їй квартиру, допомогли грішми — це не вирішило б головного: відчуття самотності. Вона потребувала не житла, а родини. І Таня знала: не має права цього в неї забрати. Відсутність батька — це ж не її провина.

Мар’яна обернулася й помітила Таню.

— Левко трохи заворушився, — пояснила вона тихо. — Я не спала, то й вирішила трохи його погойдати, щоб тебе не розбудив…

— Все добре, — відповіла Таня з теплою усмішкою. — Спить?

— Угу, — кивнула дівчина й несміливо посміхнулась у відповідь.

Наступного ранку, коли Мар’яна вирушила на навчання, Таня заговорила з чоловіком.

— Я думала… Нехай поки поживе з нами. Вона ще молода, сама, без підтримки. До того ж допомагає мені. Як ти на це дивишся?

— Я тільки «за», — погодився Сашко, щиро усміхаючись.

Коли вони сказали Мар’яні, та не одразу повірила.

— Я ж вам тільки заважаю… — прошепотіла вона, нервово дивлячись у підлогу.

— Поки не заважала, — спокійно відповіла Таня. — А там побачимо. Як завершиш навчання — тоді вирішиш, що далі. Поки що — залишайся.

Так Мар’яна залишилась у їхньому домі до самого закінчення технікуму. Вони стали справжньою сім’єю. Вона піклувалася про Таню, з любов’ю ставилась до брата й щиро прийняла тата, якого довгі роки не знала.

Коли з’явилась постійна робота і можливість орендувати житло — Мар’яна переїхала, але часто навідувалася в гості.

Таня прийняла її. Бо зрозуміла: ця дівчина не винна ні в чому. Навпаки — вона принесла у дім ще більше тепла.

І, можливо, Таня отримала набагато більше, ніж очікувала. Не просто підтримку, а й віддану подругу.

А все могло б бути зовсім по-іншому. Якби тоді вона просто зачинила двері. Якби не дала шансу. Якби між нею та Сашком з’явилась тріщина.

Могло зламатись одразу кілька життів. Левко міг ніколи не дізнатися, що в нього є старша сестра. А може — й не ріс би у повноцінній родині.

Іноді справді важливо прийняти правильне рішення. Навіть якщо воно — найважче у житті.