Не потрібно мене чекати. Розповідь.

Семен увесь час повторював, що Любі треба схуднути. В магазині викладав бекон із кошика, в крамниці одягу демонстративно показував на розмір, який підходив Любі.

— Два роки тому ще в М-ку влазила, — нагадував він.

Чути таке було Любі боляче. Повною вона себе не вважала й особливих проблем у цьому не бачила.

— А як я дитину народжу, що буде? — питала вона. — Деякі й тридцять кілограмів набирають.

Якщо раніше Семен весь час говорив про дітей, то тепер такі розмови швидко згортались. Люба хотіла запитати: ти вже передумав одружуватись на мені й заводити дітей? Але поставити таке питання було страшно.

На день народження він подарував Любі річний абонемент у спортзал. Вона проплакала всю ніч, бо була впевнена, що Семен подарує їй дзеркальний фотоапарат — вони це навіть обговорювали: Люба давно мріяла спробувати себе у фотографії, навіть на курси ходила — подруга давала їй поганяти свій фотік. Але подрузі він і сам був потрібен, а на зарплату вчителя особливо не розгуляєшся.

— Ось схуднеш — і купимо тобі фотоапарат, — пообіцяв Семен.

Люба на зло йому почала їсти все підряд: заходила після роботи в торговий центр, ішла на фудкорт, купувала картоплю фрі та піцу, запивала солодким лимонадом. Потім дзвонила мамі й плакала:

— Невже я товста? — питала вона.

Звісно, для мами вона ніколи не була товстою.

— Ти в мене найгарніша, донечко! Не слухай ти свого Семена! Приїжджай краще до мене в гості — я тобі пиріжків з картоплею напечу.

Поїздку до мами Люба весь час відкладала: Семен село не любив і надавав перевагу тому, щоб проводити вихідні та свята в місті. Люба вибачалась, обіцяла приїхати на наступні свята, але там знову щось намічалося, і вона не приїжджала. Так, на травневі свята друг Семена запросив їх на весілля. Люба цілий місяць ходила в зал і старалася тримати дієту, але сильно схуднути не вдалося — постава вирівнялася, загалом вона стала більш підтягнутою, але до омріяної М-ки, про яку так мріяв Семен, ще було далеко.

— Мені б нову сукню на весілля купити, — несміливо натякнула вона.

— Ось схуднеш — тоді й купимо, — огризнувся Семен.

— Одружимось теж, коли схудну?

Вони перехопилися поглядами. І Люба зрозуміла: вона сказала те, чого Семен сам не наважувався їй сказати. Рум’янець ударив Любі в обличчя, від образи затремтіли губи. Пропозицію він зробив їй ще рік тому, обговоривши тоді, що поспішати з весіллям не будуть — накопичать грошей, щоб і на саме весілля вистачило, і на весільну подорож. Щоправда, накопичити ніяк не виходило — Семен весь час знаходив, на що витратити.

— Я хочу, щоб ти була найгарнішою на весіллі, — сказав він. — І на нашому зокрема.

— Добре, — промовила Люба. — Давай одружимось у вересні. Обійдемось без подорожі, на Новий рік кудись злітаємо.

— Тобто ти обіцяєш схуднути до вересня? — уточнив Семен.

— Обіцяю, — видихнула Люба.

На весіллі друга вона нічого не їла. Дивлячись на струнких дівчат, які із задоволенням наминали салати з майонезом, Люба мало не плакала: ну чому їй так не щастить! Але наречена була така красива й щаслива, а Люба так давно про це мріяла — тож спробувати варто.

У зал Люба тепер ходила майже щодня. Купувала винятково дієтичні продукти, від яких її вже нудило: гречка, куряча грудка, огірки. Семен скаржився, що він на дієту не сідав, і йшов вечеряти в кафе або замовляв собі піцу. Люба замикалась у ванній і плакала, бо від запаху піци слинка текла, і хотілося забути про цю дурну дієту й з’їсти кілька шматків.

Люба зривалася. Колега приносила торт на день народження, і вона здавалася під натиском переконань, що з вагою в неї все гаразд і худнути не треба. Після спортзалу Люба заходила в супермаркет, купувала пачку чипсів і з’їдала її дорогою додому, обливаючись слізьми від власного безсилля. Дзвонила мамі й жалілася, що нічого не виходить. Мама казала:

— Приїжджай до мене, донечко. Не хочеш пиріжків — буду тобі пісний супчик варити. Ти тільки приїжджай.

У червні Семен, задоволений, підніс Любі велику кремову коробку.

— Що це? — спитала Люба.

— Подарунок.

Люба відкрила. Усередині лежала весільна сукня. Розмір — М, звісно. На Любу вона не налізла. Але схуднути до неї було цілком реально, справа була не в цьому: Люба мріяла, що сама вибиратиме сукню, що мірятиме різні — зефірні об’ємні чи елегантні шовкові — в салонах… А тут… Вона не стрималась і розплакалась.

— Вічно ти всім незадоволена, — образився Семен. — Я ж хотів як краще.

Люба вибачилась і сказала, що сукня чудова. І пообіцяла, що схудне до неї. Але для цього поїде у відпустку до мами.

— Ми ж хотіли в Карпати, — нагадав Семен. — І на фестиваль з’їздити.

— У дорозі я не зможу голодувати, — пояснила Люба. — У селі спокус менше.

— Ну гаразд, — погодився Семен. — Я тоді Кольку з собою покличу.

Мама приїзду Люби зраділа й поставилася до її задачі серйозно й з розумінням, хоча й з легким докором:

— Ну який у тебе зайвий вес, лялечко моя? Ладно, як скажеш.

Спокус у селі й справді було мало: ні фастфуду, ні супермаркетів, ні доставки їжі. Мама не готувала пиріжки й млинці, які Люба так любила, а морочилась із овочами й курятиною.

— Кролятина вважається зовсім дієтичною, — повідомила мама. — Домовлюсь з Івановичем, братимемо м’ясо в нього.

Федір Іванович — їхній сусід, Люба його добре пам’ятала. По м’ясо пішла до нього сама — мама підвернула ногу, їй тяжкого носити не можна.

— Трьох кролів тобі забив, — весело повідомив Федір Іванович. — Ну яка ж ти красуня виросла! Прямо наречена! Жених є?

— Є, — з приємністю зізналась Люба. — У вересні весілля.

— Не дивно, така мадмуазель!

— Ой, а це що?

Люба побачила на столі у Федора Івановича дзеркальний фотоапарат.

— Це? Племінника мого, Богдана, пам’ятаєш його?

Богдана Люба пам’ятала нечітко. Він приїжджав кілька разів улітку до Федора Івановича, але тоді Люба була ще зовсім малою.

— Ні, — сказала вона. — А він що, фотограф?

У Любиному уявленні фотограф — це професія мрії.

— Фотокореспондент! — з гордістю відповів Федір Іванович. — Ех, шкода, що ти в нас уже з нареченим, а то сватались би! Богдан у нас неодружений. Та й хто з ним житиме — постійно у відрядженнях. Оце тільки повернувся — чотири місяці в Африці був.

Звісно, Люба не могла впустити такого шансу: познайомитись із людиною, яка подорожує світом і заробляє фотографією… Вона не стала фарбуватись і вдяглася просто, щоб ніхто не подумав, ніби вона має якісь плани на Богдана. Але коли його побачила, зніяковіла від власних думок: навіть якби й хотіла його «підчепити» — шансів просто нуль — Богдан виявився ще й харизматичним височенним блондином, поруч з яким Люба відчула себе сірою мишкою.

— Ого, як ти виросла! — здивувався Богдан. — Я пам’ятав тебе зовсім дівчинкою.

— Ну, я, взагалі-то, вже в школі працюю, — зізналася Люба.

— Ух ти! А який предмет?

— Молодші класи.

— Дітей любиш?

— Ага.

— Ну, класно. Дядько казав, ти фотоапаратом зацікавилась. Фотографуєш?

Люба розповіла йому про фотошколу і свої спроби знімати на мильницю.

— Ой, а в мене ж ще «Зеніт» є! Ти не пробувала на плівковий?

— Ні, у нас навіть у дитинстві такого не було.

— Ніхто не вміє, доки не спробує, — сказав він і простягнув їй камеру. — Я якраз хотів протестувати. Підеш зі мною?

Вони пішли до річки, де світло було м’яким, і Богдан показував, як працювати із «Зенітом».

— Тут лише один шанс. Клац! А що вийшло — тільки потім дізнаємось.

Люба сміялась, руки в неї тремтіли, а він поправляв її пальці на затворі, і від цих дотиків їй ставало якось тривожно.

— Ось так, — казав він за її спиною, і Люба відчувала його дихання на своїй шиї. — Лови момент!

Наступного дня він вмовив її встати рано, ще до світанку, й піти до річки. Дорогою їх заїдали комарі, але, як здалося Любі, їм вдалося зробити кілька дуже вдалих знімків. Принаймні, на дзеркальному фотоапараті вийшло круто: його Богдан теж узяв із собою.

Люба думала, що він постійно хизуватиметься своїми подорожами й здобутками. Але Богдан майже нічого не розповідав про себе. Зате багато розпитував про Любу: про роботу, про дітей, що їй подобається в професії, а що — ні. Це було приємно — Люба давно не відчувала до себе такої уваги. Богдан фотографував її, і спершу вона соромилася, але згодом розслабилася.

Потім була темна лазня Федора Івановича, переобладнана під фотолабораторію. Червона лампа відкидала загадкові тіні, а в повітрі пахло проявником. Вони схилилися над ванночками, спостерігаючи, як на папері проявляються їхні знімки: захід сонця над полем, корова з сумними очима, кумедна сільська дітвора.

І раптом — її портрет. Той, що він зробив нишком, коли вона мружилась від сонця. Не модель з обкладинки, звісно, але й непогано, та й зовсім не повна.

— Гарно, — несміливо сказала Люба.

— Гарна, — повторив він, дивлячись не на фото, а на Любу.

І в тій теплій напівтемряві, серед запахів хімії й мокрого паперу, між ними щось невловимо змінилося.

Літо в селі тягнулося повільно й солодко, як густий мед. Люба й Богдан багато часу проводили разом. Вони зустрічали світанки з фотоапаратом, сміялися над невдалими кадрами й засиджувались біля багаття до глибокої ночі, коли зорі здавались ближчими, ніж будь-коли. Люба плюнула на дієту і їла печену картоплю та сардельки, які вони з Богданом смажили на шампурах.

Між ними виникло те, що не можна було назвати просто дружбою. Погляди затримувались довше, ніж слід, випадкові дотики пришвидшували серцебиття, а в тиші було надто багато невисловленого. Мама все помічала, як здавалося Любі, але мовчала. Лише раз спитала про Семена.

— Він поїхав на фестиваль з другом.

Із Семеном спочатку вони телефонували щодня, потім через кілька днів, а тепер лише переписувались. Дивно, але Люба зовсім не сумувала. «Ні, я не закохалась у Богдана, — переконувала себе вона. — Просто нам потрібно трохи відпочити одне від одного перед весіллям».

Богдан вчив її не тільки фотографії, а й умінню бачити світ — помічати відображення неба в калюжі, гру світла на листі, миттєві емоції на обличчях людей. А Люба вчила його простим сільським радощам: їсти малину прямо з куща, слухати, як шумлять берези, і не боятися забруднити руки землею.

— У мене скоро знову відрядження, — зізнався Богдан.

Серце в Люби чомусь стиснулося.

— Коли?

— У п’ятницю.

— Так швидко?

Ці слова вирвались самі. І вона поспішила залагодити ситуацію:

— А коли повернешся?

— Через пів року.

Вона кивнула, але всередині все обірвалось. Пів року — це ціла вічність.

Богдан раптом узяв її за руку:

— Любо, я не хочу їхати.

І тоді вона сама потягнулася до нього. Перший поцілунок був незграбним, ніби вони обоє боялися, що це помилка. Але потім страх розчинився в теплі його губ, у його надійних, міцних обіймах. Крони беріз шелестіли над ними, а десь далеко кричали деркачі, ніби поспішали заспівати свою літню пісню до кінця. Вони не говорили про кохання — навіщо, якщо кожен дотик уже був зізнанням?

У день від’їзду Богдана ранок був туманним і тихим, наче сама природа затримала подих, щоб не злякати їх останні хвилини. Богдан вантажив речі в автівку, крадькома кидаючи погляди на Любу. Вона стояла на ґанку, загорнувшись у свій розтягнутий кардиган, і стискала в руках проявлену напередодні світлину — їхній спільний автопортрет, де вони сміються, притулившись головами одне до одного.

— Богдане… — почала вона, але голос затремтів.

Він різко грюкнув багажником і підійшов ближче. Його очі були жорсткими, якими вона ще ніколи їх не бачила.

— Любо, давай без сліз, — сказав він різкувато, але пальці, що поправляли пасмо її волосся, були ніжними. — Ти знаєш, хто я. Бродяга без постійної адреси: сьогодні тут, завтра — на краю світу.

— Я можу чекати, — прошепотіла вона.

— Не треба.

Він різко відступив, закурив. Дим змішався з туманом.

— Я не Семен. Не зможу дати тобі дім, дітей, спокій. Навіть якщо повернуся — то ненадовго.

Люба кивнула, дивлячись кудись повз нього, на мокрі від роси поля. Вона раптом зрозуміла, що любить його саме за це — за вітер у його волоссі, за те, що він ніколи не стане «як усі».

— Гаразд, — сказала вона твердо. — Не чекай, що я страждатиму. Я зроблю сто кадрів, напишу десять листів, а на одинадцятому — забуду.

Богдан засміявся, але в очах блиснув біль:

— От і правильно.

Він сів у машину, зачинив двері. Через брудне скло вони востаннє перехопили погляди одне одного. Двигун заревів, колеса розбили багнюку.

Люба не махала йому вслід. Вона стояла, поки звук мотора не розчинився в тумані, потім сховала їхнє спільне фото в кишеню й прошепотіла:

— Дурненький. Я все одно чекатиму.

Дивно, але коли вона повернулась до міста, то від усіх переживань справді схудла — і весільна сукня сиділа на ній ідеально. От тільки ні вона, ні Семен не відчували від цього особливої радості. Люба хотіла одразу розповісти йому про свій літній роман, але не наважилась. Семен ніби похвалив її фігуру, але був похмурий і говорив про весілля без ентузіазму.

— Може, ми поспішили? — нарешті заговорила Люба.

На обличчі Семена промайнуло здивування.

— Ти про що?

— Про весілля.

Він опустив очі.

— Ти не хочеш виходити за мене?

Люба відчула, як по щоках побігли сльози.

— Не хочу, — зізналась вона. — Пробач.

— Це ти мене прости, — раптом сказав Семен. — Я був неправий, коли змушував тебе худнути.

— Тобі не подобається, яка я стала?

— Подобається! Але…

Семен знову відвів очі.

— Я зустрів іншу, — зізнався він. — І… мені зовсім неважливо, яка в неї вага. Розумієш?

Це було боляче. Але вона й сама втяглась в іншу історію. У таку, де готова була чекати пів року, аби лише ще раз його побачити.

— Розумію, — відповіла Люба. — Добре, що це сталося до весілля.

Розійшлись вони мирно. Добре, що ресторан ще не забронювали й запрошення не встигли розіслати. Шкода було лише сукні, але Семен вирішив, що її можна буде продати. Він виїхав із квартири, і Любі стало важко самій платити за оренду. Довелося шукати підробіток: Люба почала готувати дошкільнят до школи — виявилось, що такі послуги мають попит.

Вага швидко повернулась: ну не могла Люба відмовити собі в картопельці й тістечках. Звісно, вона намагалась стримуватись, але більше задля здоров’я: шлунок після дієт болів від усього того фастфуду. Ото б рагу з кролика або мамин супчик!

А через місяць вона отримала посилку. Відправник — інтернет-магазин, але Люба нічого не замовляла. Що за дивина? Вона відкрила коробку — і ахнула: там лежав фотоапарат. Номера телефону Богдана в неї не було — вони спеціально вирішили не обмінюватись. Але вона була впевнена: це від нього.

Що ж, вона чекатиме, щоб подякувати йому.

Хоч пів року.

Хоч вічність.