— Ну ти хоч посолити могла, ні? — Олексій жбурнув тарілку, і омлет із м’ясними обрізками розлетівся по плитці. — Це що, корм для собаки?
Катерина не здригнулася. Лише зітхнула. На п’ятому році цього цирку з дресируванням емоції давно перетворилися на попіл. Омлет, до речі, був нормальний. Яйця свіжі, сир — той, що він сам учора вибрав у «Сільпо», — і шматок копченого курячого стегна. Але Олексій прокинувся не з тієї ноги — а отже, день пішов за його, по-олексіївському-скотському розкладу.
— Сам собі посоли наступного разу, — тихо сказала Катерина й встала з-за столу. Плями вже вбиралися у світлу потерту плитку, яку він клав сам, голосно матюкаючись і звинувачуючи всіх у своїх мозолях.
— Що ти сказала? — Олексій навіть не повернувся. Знав, що повторювати не стане. Він так любив — кинути, вкусити, піти в позу.
— Нічого, — вона стиснула губи й пішла по ганчірку. — Йди вже, а то на роботу запізнишся. Або ти тепер у нас замість наради срач на кухні влаштовуєш?
Олексій зиркнув — як вовк у мультфільмі, тільки без гумору. Схопив портфель, грюкнув дверима, залишивши по собі запах чоловічого дезодоранту й сморід праведної злості. У вухах Катерини ще дзвеніло його: «корм для собаки». Тарілка, до речі, була з сервізу, що дістався їй від бабусі. Ну що ж — мінус ще одна.
Коли за вікном стихли його кроки, вона сіла на табурет і втупилася в мокрий омлет.
— Ага, корм, — тихо сказала вона й засміялася. Безглуздо, гірко, але без сліз.
З Олексієм вони прожили вісім років. Спочатку зустрічалися красиво — квіти, кафе, фільми. Він здавався таким доглянутим, в міру серйозним і майже ніжним. Міг почухати спину на прохання, жартував про бухгалтерів, ніби з анекдоту, і не пив. А потім — як вимикач клацнув: весілля, і весь милий фасад стерто як крейду.
Все почалося з зауважень. Потім — інструкції. Потім — крики. Потім він став «мовчати на науку», і Катерина підбирала слова, як міни, щоб не вибухнути. Потім пішли речі: тарілки, чашки, газети, якось — її мобільний. Його, до речі, він сам і купив — а потім розбив. Ремонт у ванній він робив пів року, з криками й пивом на вихідних, зате щовечора нагадував: «Ти б за такі гроші майстра не найняла».
— Ага, не найняла, — Катерина мила підлогу й відчувала, як шкребе всередині. Вона більше не хотіла. Ні омлетів на підлозі. Ні кривих розеток, які він ставив «у стилі лофт». Ні своїх кроків навшпиньки по квартирі, яку купила ще до нього. Її квартира. З її іпотекою. З її меблями. Навіть ремонт на кухні — за її гроші. Він приносив свою зарплату й одразу заявляв, що «ми живемо за його правилами». Він — чоловік, і крапка. Думку дружини — в куток, як мокру куртку.
— Катю, ти ж завжди була тиха, — казала подруга Марина, з якою вони випадково перетнулися біля під’їзду тижнів зо два тому. — Ну ти й зараз наче нічого не кажеш, але в тебе очі, як у людини, що спить із відкритим вікном узимку й чекає на запалення легень.
— Дуже влучно, — усміхнулась тоді Катя. — Тільки я вже відкрила не вікно, а двері. Трішки.
— Не затягуй. У тебе обличчя стиснуте, як недодута кульку. Вирвися. Або хочеш, щоб він тобі по голові омлетом стукав?
У той день вона вперше за довгий час увімкнула пральну машину без страху, що він увірветься з криком: «Знову? Чого ти її о сьомій ранку ганяєш?» — і штовхнула носком розкидані капці. Так, на підлозі все ще валялися його речі. Штани, які він не встиг прибрати. Шкарпетки. Його зарядка. Пилосос він забрав із собою, але розетка залишилася її.
Катя увімкнула пилосос, який привезла з дачі. Старий, але її. Гучний, незграбний, зате чисто. Вона запхала шнур під ніжку столу, відсунула табурет і втягнула насадкою грудку з омлетом.
Коли він прийшов увечері, вона вже чекала.
— Що знову? — спитав, знімаючи черевики й розглядаючи підлогу, ніби там замінована ділянка. — Ти мені капці не приготувала?
— А я тобі більше нічого не готую, Льошо. Все. Кінець. Ось двері — знайомся.
— Ти що? — він навіть не присів, лишився стояти в передпокої, як на допиті. — Це такий жарт? Я зараз на кухню…
— Ти нікуди не йдеш. Збирай речі. І геть.
Він нахилився, ніби не почув.
— Ти себе чуєш? Це мій дім. Я тут усе робив — ремонт, стіни…
— Ти робив на мої гроші, Льошо. І зараз ти вийдеш звідси. Бо якщо ні — я викличу поліцію. Справді. Ось цим телефоном, — вона показала новий, кнопковий. Без чатів. Але з потрібним номером в обраних.
— Не сміши мене, Катю. Ти ж завжди все терпиш. Ти ж терпляча. — Він зробив крок ближче, і вперше за довгий час вона не відступила.
— А вже ні. Я — колишня терпляча. А тепер я вільна. І ти — колишній.
— Та ти зовсім з глузду з’їхала, — він завозився з курткою. — Ти розумієш, що наробила?
— Так. Нарешті розумію.
Він вийшов. З гуркотом. Без чобіт, але з образою.
А Катерина сіла на кухні й видихнула. Підлога була чиста. Повітря — прозоре. І омлет більше ніхто не жбурне.
Поки закипав чайник, Катя пішла в спальню й витягла зі шафи стару сукню. Теплу, бордову, з капюшоном. Він її не любив — називав «лахматим халатом». Але їй у ній було затишно.
І вперше за багато років Катерина вдягла її з задоволенням.
Катя прокинулася від дзвінка у двері. Не будильник, не кіт — той, як завжди, ліниво спав біля ніг, — а саме двері. Дзвінкий, настирливий, нахабний звук. Ніби хтось вимагав негайно видати йому борг, дружину чи життя.
Час — 08:12. Вона навіть каву не встигла заварити.
— Ну звісно, — пробурмотіла вона, накидаючи халат.
Він стояв із пакетом з «АТБ» і кислою фізіономією, ніби гриз лимон у ліфті.
— Забув зарядку. І сорочки. Мені на зміну завтра.
Катя перегородила вхід плечем.
— І що?
— Впусти. У мене немає часу на твої емоції. Я тут по справі. Речі — і все.
Вона подивилася йому в обличчя. Він не кліпав. Очі скляні. Обличчя натягнуте, як гумка в трусах. Колишній чоловік. Нині — роздратований гість із претензією на коридор.
— Твої речі складені в сумку. Я винесла в під’їзд. Забери й іди.
— Ти серйозно? У під’їзд? Як безхатько?
— Ні. Як колишньому, який жбурляв тарілки. Я навіть акуратно склала. Шампунь не розлився.
Він шморгнув носом і застиг.
— Ти завжди була істеричкою. Просто мовчазною.
— А ти завжди був підлим. Просто частіше посміхався.
Мить — і в його очах промайнуло щось старе, огидно знайоме: бажання взяти силою. Не фізично — по-своєму, через вину. Через «я ж тобі допомагав», «я ж чоловік», «ми ж разом».
— Ти розумієш, що робиш помилку? — почав він натиском, ніби вмовляв купити бракований холодильник. — Ми живемо у твоїй квартирі, так. Але я ж тобі допомагав. Я ж не з вулиці.
— Майже. Безхатько із ключами. Але ненадовго.
Вона простягнула руку, в якій лежав стягнутий гумкою комплект ключів.
— Ось. Забери. Я вже поміняла замок. Ці — на пам’ять.
Він не взяв. Дивився, як на отруту. Або на отруту, за яку ще й аліменти платити.
— Ти не маєш права. Ми в шлюбі…
— Вже ні. Я подала. За тиждень усе буде офіційно. Я тобі не казала, щоб хоч ці дні пожити спокійно. Але бачу — не вийде. Отже: ось ключі — і йди.
Він схопив їх, як змію за хвіст, і кинув об підлогу. Катя не здригнулася.
— Ти божевільна, — прошипів він. — Із тобою неможливо. У тебе в голові самі психози. Я ж заради тебе…
— Досить. Мені не цікаві казки. І не дзвони. Я буду зайнята — щастям.
Увечері вона пила чай біля вікна. Спокійно. Без огляду. Без крику. Навіть без телевізора. Просто чай — м’ята з лимоном. Вона знову почала купувати лимони. Він не любив — «занадто кислі, як і ти».
Телефон затремтів. Не дзвонив — саме здригнувся. СМС.
— Катю, я подумаю. Але якщо ти так себе поводитимеш, ти багато втратиш. Не забувай, я теж людина.
Вона усміхнулася. О, ще яка «людина». З двома руками, двома ногами — і нулем совісті.
Відповіді не було.
За день у двері знову подзвонили.
Вона відкрила, не дивлячись у вічко — подумала, що сусідка.
На порозі стояла Надія Василівна. Його мати.
Катя навіть не одразу зрозуміла, хто це. Жінка постаріла років на п’ять за рік. Волосся злиплося на скронях. Куртка — з чужого плеча. І очі — вологі, випалені.
— Катрусю… Можна з тобою поговорити?
Катя застигла. Серце — в п’яти. Ця жінка ще місяць тому казала на сімейній вечері: «Катя, тобі пощастило. Олексій — чоловік, якого зараз рідко знайдеш. Додому несе, в домі — порядок».
Порядок? Ха.
— А ви чого? — Катя зробила крок убік. — Це Олексій вас прислав?
— Ні. Я сама. У мене… розмова. Можна?
Катя мовчала. Вона не хотіла. Не хотіла варити чай, усміхатись, кивати. Але виховання — як пришитий ґудзик. Не вирвеш без шраму.
— П’ять хвилин. І тільки в коридорі.
Надія Василівна зайшла, тримаючись за стіну, ніби море хитає. Руки тремтіли. Пахло аптекою й образою.
— Катю, я знаю, він… ну… перегинав. Але ж ти розумієш — у нього робота нервова, у нього батько теж був запальний…
— Це не виправдання. — Катя дивилася прямо. — Він кидав у мене речі. Кричав. Лякав. Ви це називаєте запальністю?
— Він страждав… казав, що ти холодна, що не поважаєш його…
— Я його боялась.
Тиша. Навіть кіт пішов у кімнату.
— Я ж не за цим прийшла. Я, можна сказати… у справі.
— У якій ще справі?
Свекруха випросталася. Плечі затрусилися.
— Катю, ти ж розумієш, у тебе квартира… А Льоші тепер нікуди. А ви ж стільки років разом…
Катя підскочила.
— Ви хочете, щоб я його впустила назад?
— Ні! Ні… — Надія Василівна опустила очі. — Але якби ти… хоча б… тимчасово дозволила йому частину здати. Або допомогла з житлом. Він же не ворог тобі.
— Він — не друг. І більше ніколи ним не буде. Це моя квартира. Я нічого не винна. Ні йому, ні вам. Вибачте, Надіє Василівно. Але ви теж були свідком. Ви все чули, все знали. І мовчали.
— Я — мати…
— А я — не мучениця. До побачення.
Коли двері зачинилися, Катя впала на диван і сховалася обличчям у подушку. Вона не плакала. Просто тремтіла. Дрібно, як після крижаної води.
Ззовні стихли кроки.
Її дім знову став тихим.
Але вона знала — це не кінець.
Олексій просто так не піде. Він почне нову гру. Через матір. Через роботу. Через жалість. Через спільних знайомих.
Наступного дня їй зателефонували з роботи. Відділ кадрів.
— Катерино Олексіївно, надійшла інформація, що ви нібито систематично порушуєте трудовий розпорядок. Ми зобов’язані провести службову перевірку.
Катя сіла.
— Хто повідомив?
— Це анонімно, — розвели руками.
Вона знала.
Усміхнулася в трубку.
— Зрозуміла. Дякую. Чекаю на комісію. До чаю поставлю м’яту.
Катя сиділа в коридорі ЖЕКу, на жорсткому пластиковому стільці з облізлою наклейкою «Очікуйте виклику». Перед нею нервово перебирала хустку пенсіонерка у в’язаній кофті, ззаду хтось голосно жував жуйку. Пахло пилом, лінолеумом і ксероксом.
Вона тримала в руках теку з документами: свідоцтво про розлучення, витяг з Реєстру прав власності, довідку від дільничного про «випадки конфліктів побутового характеру».
«Побутового характеру» — гарна назва для пекла.
— Катерино Олексіївно? — окликнули з-за мутного скла.
Катя підвелася, наче підіймала не себе, а вагон піску. Зайшла в кабінет.
За столом сиділи двоє: жінка в окулярах на ланцюжку і чоловік з обличчям «я тут не за власним бажанням». Вони гортали папери.
— Ви звертаєтесь щодо зміни реєстраційного статусу вашого колишнього чоловіка?
— Так. Його вже виписано. Але, попри це, він намагається заявляти права на частину квартири. Хоча у нас є шлюбний договір. Його там не вказано.
Жінка в окулярах кивнула, не відриваючи очей від документів.
— Він подав зустрічний позов на поновлення реєстрації. Пояснивши, що «не має іншого постійного місця проживання». І, як написано в поясненні, «не може бути позбавлений права на житло, набуте в шлюбі».
Катя посміхнулася. Сухо.
— Це не зовсім так. Квартира куплена до шлюбу. Заповідана мені бабусею. Він просто тут жив. Гість. Гучний гість із кулаками.
Чоловік із кислим обличчям хмикнув. Вперше за всю розмову.
— Це вирішує суд. Але, чесно кажучи, таких позовів багато. Особливо від чоловіків після розлучення. Прописуються, живуть, потім їх виганяють — і починається боротьба за «куток».
Жінка подалася вперед.
— Він просив тимчасово призупинити ваше розпорядження квартирою. Ви не плануєте її продавати?
— Ні. Але навіть якби й планувала — він ніхто. Ні власник, ні спадкоємець, ні навіть квартирант. Просто колишній. Зі злими фантазіями.
Суд був за тиждень.
Катя прийшла завчасно, у світлому пальті й з текою під пахвою. Олексій запізнився на п’ятнадцять хвилин. Був у костюмі, м’ятому. З адвокатом — молодим, лощеним, який пахнув парфумом, як вітрина «Брокард».
— Ми наполягатимемо, — тихо сказав адвокат, — на визнанні факту спільного проживання як підстави для часткового права.
Катя лише кивнула.
Адвокат навіть не дивився на неї. Дивився в підлогу, в документи, на годинник. На неї — ні.
Суддя — жінка років п’ятдесяти з обличчям, як у завуча, — гортала документи й ставила формальні запитання. З боку Каті все було чітко: документи, свідчення, скриншоти погроз, шлюбний договір, покази сусідів.
З боку Олексія — слова. І тон, повний образи.
— Я ж допомагав… я робив ремонт… ми жили разом… я був як чоловік… навіть її мама називала мене сином…
— Ви викликали поліцію в листопаді, — перебила суддя, — і казали, що «боїтеся за своє життя». Це ви писали?
Катя кивнула.
— А потім ви видали йому ключі?
— Я не видавала. Він зробив копію.
— І ця заява — про погрози… ви підтверджуєте?
— Так. Можу надати аудіо, якщо потрібно.
Суддя підняла брови.
— Не потрібно. І так усе ясно.
Рішення оголосили за два дні. Відмова в позові. Задоволення зустрічної заяви Катерини про заборону наближення на відстань 50 метрів — на підставі документально підтверджених епізодів агресії.
— Ти з глузду з’їхала, — гарчав Олексій їй в обличчя вже на вулиці, біля під’їзду. — Ти мені все життя зруйнувала. Хто тепер мене впустить? Куди? У мене й роботи більше немає, ти ж і на це поскаржилася. Думаєш, я не здогадався?
Катя мовчала. Просто стояла.
Він підійшов ближче. Впритул. Майже дихав в обличчя.
— Ти ж любила мене. А тепер — хто ти? Стара баба в однушці. Без чоловіка, без дітей, без нічого.
І тут Катя зробила те, чого не робила ніколи.
Вона підняла руку.
Ні, не вдарила. Просто поклала йому долоню на груди — спокійно, впевнено — і відштовхнула. М’яко, але чітко.
— Іди. Назавжди. Більше ти сюди не ввійдеш.
— Ти…
— Все. Більше не дзвони. Не пиши. Я тебе забула. Стерла. Як пляму з кахлю. Були ми. Було. Минуло. Не повертайся. Тут тебе більше нема.
Він застиг. Потім зло видихнув і пішов. Не озирнувся. Лише гримнув дверима під’їзду так, що скло дзенькнуло.
Навесні Катя повісила нові штори. Світлі, напівпрозорі, з тонкою зеленою гілочкою в кутку. Вона змінила замок. Викинула з кухні стару чашку з написом «Найкращий чоловік» — розбила об батарею й не шкодувала. Купила собі тостер. І велику білу чашку з написом: «Сніданок для однієї — і це свято».
Одного разу до неї підійшла сусідка з третього поверху, тітка Люда.
— Катю, ти молодець. Ми чули. Усі, звісно, шепотілися… Але ти — молодець. Поважаємо тебе.
Катя лише кивнула. Стримано. Але ввечері довго дивилася у вікно — і вперше за довгий час не думала ні про нього, ні про суд, ні про слова «розлучення», «погроза» чи «миріться».
Вона думала про те, що жити — це коли ти п’єш чай у тиші. Без страху. Без чужого погляду. Без очікування скандалу.
Просто чай. Просто вечір.
Просто життя. Своє. Чисте. Справжнє.
— Я тобі вже сказала і більше повторювати не збираюся! Твоя сестра зі своїм хлопцем у нас тиждень жити не будуть