Подвійне життя

Сталося це цілком несподівано. Алла ніколи не вдавалася до шпигування за чоловіком: не заглядала до його повідомлень, не перевіряла рахунки на картках. Вона була завантажена власними справами: працювала в туристичному агентстві, допомагаючи клієнтам вирішувати безліч організаційних питань, а потім поспіхом забирала трирічного сина Максима з дитячого садка, одразу занурюючись у його численні потреби. Далі все йшло за планом: готувати їжу, випрати речі, приділити трохи часу улюбленому серіалу… Тож що саме робить її чоловік Андрій протягом тижня, вона могла лише уявляти. Алла знала лишень те, що він працює програмістом у великій IT-компанії, двічі на тиждень ходить на айкідо й часом виїжджає з товаришами на рибалку.

Того злощасного дня в Алли виникла проблема: група з п’яти людей не встигла на потрібну пересадку через затримку літака. Вона просиділа весь вечір на телефоні, узгоджуючи деталі їхнього перельоту, втомилася неймовірно, і коли нарешті все владналося, вирішила прийняти ванну. Чоловік іще не повернувся з тренування, тому Алла залишила двері прочиненими, щоб прислухатися до сина, й дала Максиму погратися на своєму телефоні. Спочатку все було мирно, але раптом вона почула, як хлопчик пронизливо заплакав. Алла миттю вистрибнула з ванни, ледь не заплутавшись у халаті, й кинулася до сина. З’ясувалося, що він упав — разом із ним полетів додолу і телефон. Екран повністю розколовся, а на чолі у хлопчика з’явилася розсічена ранка, з якої стікала кров. Алла мало не панікувала, та взяла себе в руки, міцно пригорнула Максима, намагаючись заспокоїти його, а потім вихопила стаціонарну слухавку й викликала швидку допомогу. На диво, медики приїхали швидко, а молода фельдшерка, оглянувши хлопця, повідомила:

— Треба накласти шви. Збирайтеся, поїдемо до лікарні.

Алла стояла в напівмокрому халаті з вологим волоссям, думаючи, як у такому вигляді вирушати в медзаклад. На щастя, саме тоді в замку повернувся ключ, і вона з полегшенням почула, що повернувся Андрій. У кількох словах розібравшись у тому, що сталося, він підхопив Максима на руки й рішуче сказав:

— Я сам його відвезу.

— Візьміть і мене, — винувато попросилася Алла, картаючи себе за недогляд.

— Ти ж вся мокра, — похитав головою Андрій. — Спочатку приведи себе до ладу, висуши волосся й потім під’їдь до нас на таксі.

Алла тільки зітхнула й показала йому свій розтрощений телефон, екран якого без упину блимав. Андрій дістав власний мобільний і простягнув їй:

— Ось, користуйся моїм, а нам уже час бігти.

Проковтнувши гордість, Алла ввімкнула фен, швидко висушила волосся, натягла джинси й светр. Далі відкрила додаток для виклику таксі на Андрієвому смартфоні. Сервіс тут же попросив оцінити попередню поїздку. Вона машинально натиснула на зірочки й лише тоді помітила, що перша адреса в історії поїздок була їй зовсім незнайомою. Не маючи часу з’ясовувати, вона викликала машину за потрібним маршрутом. Але вже сівши в таксі, знову глянула на історію замовлень, щоб дізнатися, куди це міг їздити чоловік. Алла відчула, як у неї зашарілися вуха — раніше їй ніколи не спадало на думку нишпорити по Андрієвих поїздках. Здавалося, й таксист, суворий чолов’яга з вусами, здогадався, що пасажирка робить дещо заборонене, та мовчки дорікає їй поглядом. Проте увагу Алли швидко привернув факт: невідома адреса повторювалася саме тоді, коли Андрій мав «тренування з айкідо».

Збентежена, вона вимкнула екран. «Нащо я взагалі в це влізла?» — подумала вона. Однак цікавість уже взяла верх, і вона знову ввімкнула телефон, проглядаючи список останніх дзвінків. З’ясувалося, що там частенько фігурує контакт із підписом «Лєна». І оце називається «біда не ходить одна»…

Коли Алла дісталася лікарні, їй насилу вдалося відшукати Андрія з сином. Максима щойно оглянули й готували до процедури зашивання рани. Алла хотіла бути поруч, та Андрій лагідно прибрав її руку й запевнив, що краще він сам побуде при синові, аби вона не бачила всіх цих медичних маніпуляцій.

Повернулися вони додому пізно ввечері, нагодували Максима хрумкими пластівцями з молоком, а потім Андрій, як завжди, прочитав хлопчикові коротку казку на ніч. Алла не могла вирішити, як їй поводитись далі. Якби чоловік звинуватив її в тому, що вона покинула дитину саму, вона б у відповідь могла випалити: «Якби ти йшов після роботи додому, замість бігати до Лєни, хтось би наглянув за сином!». Але Андрій навіть думки не мав лаяти її — навпаки, він її заспокоював, мовляв, таке може статися з кожним. А вже зранку він подарував Аллі новий телефон.

— Навіть не думай нічого йому казати! — застерегла подруга, єдина людина, якій Алла довірилась. — Зазвичай вони самі прагнуть, щоб їх «розкусили». Можливо, у нього просто якась криза чи буденність набридла. Перечекаєш — і все минеться.

Алла слухала й кивала. Вона й сама не бажала розривати стосунки: сину потрібен тато, та і їй самій не хотілося ламати сім’ю. Проте довго стримуватися вона не змогла. Щоразу, коли Андрій повертався з «айкідо» й із показною недбалістю кидав на підлогу сумку зі своїм одягом, Алла відчувала, як у ній закипає лють. «Як він примудряється так безсоромно брехати?» — думала вона. І одного вечора вона просто не витримала: вивернула вміст тієї сумки на підлогу й помітила, що форма була абсолютно чистою, мов щойно випрана. Тоді вона, ледве стримуючи сльози, спитала:

— Ти взагалі носив це? Воно ж пахне порошком, навіть жодної складочки немає…

Андрій збентежено дивився на неї, а Алла, опустившись на табурет, розплакалась і прошепотіла:

— Скажи, хто така Лєна?

Чоловік тихо видихнув, а потім промовив:

— Я припускав, що довго ховати все це не вдасться… Пробач…

— Пробач?! — у нестямі вигукнула Алла, мало не кидаючись на нього з кулаками. — І це все, що ти можеш мені сказати? Збирай речі й геть із моїх очей!

— Саме цього я й боявся, — опустив він погляд. — Що ти миттю розірвеш зі мною всі зв’язки.

— Але їздити до неї ти чомусь не боявся, — розлючено відрубала Алла. — Тебе хтось змушував?

— Ні, я сам так вирішив, — чесно зізнався Андрій. — Тільки ж ти подумай: хто їй допоможе, крім мене?

— Тобто я маю співчувати тобі? — обурено вигукнула Алла. — А хто співчуватиме мені? Вона, до речі, в курсі, що ти одружений і що є син?

— Авжеж, — зітхнув він. — Я показував їй наші родинні світлини.

Алла з трудом уявляла, як він сидить удвох із коханкою, розглядаючи знімки, де вони з Максимком обіймаються, а вона сама — з букетом квітів. Це здавалося якимось абсурдом.

— Все, мовчи, — зірвалася вона. — Я більше нічого не хочу слухати. Забирай свої речі й іди.

Не сперечаючись, Андрій акуратно склав у сумку пару сорочок, штани, бритву й ноутбук.

— Решту заберу пізніше, — кивнув він, виходячи з квартири.

Алла сказала Максиму, що батько тимчасово у відряджені. У неї не вистачало душевних сил пояснювати трирічному синові, що тато веде подвійне життя й тепер не житиме з ними. Вона розридалася того вечора, проте зранку мусила братися до щоденних справ, де не залишалося часу на сльози.

Наступного дня пізно ввечері у двері хтось подзвонив. Алла була впевнена, що це Андрій — або прийшов помиритися, або вирішив остаточно зібрати решту своїх речей. Вона вже приготувалася розрядити на нього весь гнів. Але на порозі стояла худенька дівчина років п’ятнадцяти у синій курточці та кросівках на босу ногу.

— Добрий вечір, — сум’ятливо промовила дівчина. — Ви Алла?

— Так, — прохопилася Алла, розглядаючи незнайомку.

— Я — Лєна, сестра Андрія.

Алла, мабуть, так здивовано на неї глянула, що дівчині довелося пояснити:

— Тобто сестра вашого чоловіка. Він розповів, що ви дізналися про мене й про нашу матір.

— Сестра? — ледь вимовила Алла. — Але ж він стверджував, що він сирота…

Дівчина збентежено відвела погляд. У голові Алли вже починало складатися все докупи.

— Вибач… — прошепотіла вона. — Заходь у квартиру.

Алла трохи відступила, і Лєна зайшла в коридор. У цей час до них вибіг Максим — він уже одужав після травми, хоч на лобі ще виднілася смужка від зеленки.

— Максиме! — вигукнула дівчина з радістю, а потім, перехопивши скептичний погляд Алли, докинула: — Дуже хотіла з ним побачитись…

Алла потягла Лєну на кухню, і поки дівчина просила вибачити Андрієві й запевняла, що це вона у всьому винна, Алла розпитала її й зібрала повну картину. Виявилося, коли Андрій зустрів Аллу — дочку мистецтвознавиці та професора, — то побоявся зізнатися, що його справжній батько загинув під час вуличної сутички, а мати мала проблеми з алкоголем. Не хотілося зізнаватися родині Алли в такій неславній історії, тож він і вигадав, що лишився сиротою. Далі одна брехня за собою потягнула іншу. Насправді ж Андрій не міг покинути напризволяще ні матір, ні молодшу сестру. Він допомагав їм як міг: привозив харчі, лагодив розетки й крани, а ще готував Лєну до складання іспитів (зокрема НМТ). Ось хто та сама «Лєна», а зовсім не суперниця.

— Він зараз у вашій квартирі? — поцікавилася Алла.

Дівчина кивнула.

Алла не стала відкладати справу: одягла Максима, викликала таксі й вирушила з Лєною на ту саму «загадкову» адресу. Максим по дорозі спитав:

— А хто така Лєна?

— Це твоя тітка, — пояснила Алла, — і зараз ми познайомимося ще й із бабусею.

Як не дивно, вона не відразу пробачила чоловікові. Алла злилася не лише через обман, а й тому, що Андрій соромився рідної сім’ї й не давав матері з сестрою бачитися з онуком.

— Ти читав у дитинстві казку «Манна каша»? — якось спитала вона, коли біль і образа почали потроху відступати. Андрій узяв її настрій такий, яким він був, і посміхнувся:

— Звісно, читав. Усе таємне колись виходить на світ. Я дуже шкодую й ніколи більше не наважуся на таке.

І обоє розсміялися.