Коли ти встигла такою стати? – кричав він на Олену. – Тобі для брата шматка хліба шкода — дожилися!

— Ти розумієш, що залишила голодними цілу купу людей?! – обурювалася в слухавці Алла Прокопівна. – Як тобі не соромно?

— Мамо, у мене можуть бути свої справи, – спокійно відповіла їй Олена. – Чи ти так не вважаєш?

— Я знаю, що ти спеціально це зробила, – не вгамовувалася Алла Прокопівна. – Ну, признайся!

— А якщо й так? – Олена продовжувала зберігати спокій. – Мамо, невже ти сама не розуміла, що ситуація зайшла надто далеко?

— Та що такого було? – з удаваною наївністю поцікавилася Алла Прокопівна. – Усі ж свої люди, не чужі. Тобі важко, чи що, було? Усі вже звикли.

— Так, важко! – рішуче відповіла Олена. – І важко, і дістало. А до хорошого, так, швидко звикають.

Жінка на якийсь час замовкла, мабуть, обмірковуючи слова старшої доньки.

— Ти сьогодні прийдеш? – нарешті запитала вона.

— Ні, мамо, не прийду, – відповіла Олена. – Я повернуся лише заради переїзду!

— Олено, так не можна! – спробувала змінити тон розмови Алла Прокопівна. – Ти розумієш, у якому становищі мене залишаєш?

— Мамо, ти сама заварила цю кашу, – сказала Олена. – Я тебе просила, попереджала, але…

— Олено, але…

— Мамо, я все сказала! – рішуче відповіла жінка і відключилася від розмови.

Серце Олени було готове розірватися на частини. Вона хотіла передзвонити матері й сказати, що погарячкувала, скоро приїде й усе буде, як раніше. Але вона змусила себе стриматися, розуміючи, що, як раніше, вже не буде ніколи.

Це страшне слово «ніколи»… У Олени став ком у горлі. Вона розуміла, що це потрібно було зробити давно, але… Це було боляче, дуже боляче…

Колись Олена дуже любила батьківський дім, у якому народилася й виросла. Він був великим, просторим, затишним, гамірним і веселим. Батько Олени, Павло Вікторович, обожнював готувати й приймати гостей. Він із задоволенням смажив м’ясо у дворі, міг запекти качку чи зварити неймовірний борщ.

Аллу Прокопівну в цьому плані природа талантами обділила. Вона примудрялася зіпсувати навіть звичайну крупу чи макарони. Тому Павло Вікторович дружину до плити близько не підпускав.

А вона й не прагнула, насолоджуючись заздрісними поглядами та коментарями родичок, які змушені були більшу частину свого життя проводити на кухні.

В Олени був іще молодший брат Михайло, на п’ять років молодший за неї. Гості приходили з дітьми — двоюрідними й троюрідними братами та сестрами Олени й Михайла, тому нудьгувати їм не доводилося.

Коли Олені виповнилося 23 роки, вона вийшла заміж і переїхала до чоловіка в малосімейний гуртожиток. У пари незабаром народився син Петро. Чоловік Олени, Микола, постійно казав дружині, що на роботі йому от-от дадуть квартиру. Але час минав, Петько ріс, а обіцяної житлоплощі так і не було.

Павло Вікторович неодноразово пропонував Олені й Миколі перебратися до них.

— Будинок великий, місця всім вистачить. А Петькові потрібен простір, – говорив він зятю. – Що ви там тулитеся в тій клітці?

Але Микола категорично відмовлявся. Олені він пояснював, що не зможе почуватися там повноцінним господарем.

— Коля, невже тебе тільки це хвилює? – дивувалася Олена. – Чому ти не хочеш подумати про нас із Петьком?

— Я про вас думаю, – ухильно відповідав Микола. – Але гордість ніхто не скасовував.

Незабаром Олена зрозуміла, що річ не лише в гордості. У батьківському домі завжди була робота, а Микола перетруджуватися не любив. Точніше, він взагалі не прагнув працювати. Олена дедалі більше розуміла, що дуже помилилася у виборі супутника життя. Однак Петі був потрібен батько, тому жінка терпіла.

Коли хлопчику було вже 10 років, Микола сам не залишив Олені вибору, заявивши, що покохав іншу.

— Коли ти встиг? – здивувалася Олена. – Ти ж майже не вставав із дивана.

— Ну ось, встиг, — винувато сказав Микола. — Так склалося. Тож давай розлучимося, Оленко.

Виявилося, що нова пасія Миколи має власну квартиру, куди чоловік радо й переїхав.

— А що, у її квартирі ти почуватимешся господарем? — насмішкувато спитала його Олена.

— Там у мене конкурентів немає, — заявив Микола.

Олена вирішила теж не залишатися в гуртожитку, де все нагадувало про зраду чоловіка. Вона знайшла орендарів їхньої кімнати, а сама разом із сином повернулася до батьків.

Олена працювала, гроші від здачі кімнати були невеликими, але стабільними.
Микола платив аліменти, тож Олена з Петьком особливо не бідували. Хлопчик був злий на батька, тому спілкуватися з ним особливо не рвався. Тим більше, у нової дружини через пів року народилася дитина, і Микола з головою поринув у турботу про «нового» сина.

Роки йшли, Петько ріс. Михайло, брат Олени, одружився й переїхав до дружини. Коли Петрові виповнилося 18, він поїхав вступати до столиці.

А потім помер батько Олени…

З його відходом будинок одразу спорожнів і став похмурим. Він нагадував склеп. Гості перестали збиратися, бо пішла душа всіх посиденьок. Олена й Алла Прокопівна залишилися вдвох.

Як уже згадувалося, Алла Прокопівна зовсім не вміла готувати. Тож цю місію взяла на себе Олена. Вона ж і купувала продукти. І обережно почала вмовляти матір продати будинок і купити три квартири — їй самій, Олені та Михайлові.

Алла Прокопівна обіцяла подумати.

Брат Михайло, здавалося, підтримав ідею сестри. Але коли мати говорила, що будинок їй дорогий, як пам’ять, він теж підтакував.

Після смерті Павла Вікторовича Михайло рідко навідував матір, посилаючись на справи. Одного разу Михайло завітав під час обіду, й Алла Прокопівна запросила його приєднатися.

— Слухай, Олено, а ти класно готуєш, виявляється! — похвалив сестру Михайло. — Не те, що моя Ніна, і…

Він не договорив і кинув швидкий погляд на матір.

Наступного дня Алла Прокопівна зателефонувала Олені на роботу й попросила прийти раніше. Михайло збирався до них на вечерю. Дома Олена застала самого Михайла, його дружину Ніну та двох їхніх дітей, Антошку й Катюшу.

— Майже як у старі добрі часи! — радісно зауважила Алла Прокопівна, милуючись галасливою компанією за столом.

Олені теж було приємно згадати минуле. Але ненадовго… Тепер, «як у старі добрі часи», стало відбуватися щодня. Усе сімейство Михайла приїжджало на вечерю, а інколи й на обід.

Купівля продуктів, як і раніше, була на Олені, але тепер її витрати значно зросли. Вона намагалася поговорити про це з матір’ю, але Алла Прокопівна починала дорікати.

— Це ж твій рідний брат і твої племінники! — виговорювала вона дочці. — Тобі для них тарілки борщу шкода?

— Мамо, я ж не мільйонерка, — намагалася достукатися до жінки Олена. — Тоді я не платитиму половину за комуналку.

— Як це не платитимеш? — обурювалася Алла Прокопівна. — Я зі своєю пенсією не витягну.

— Тоді давай швидше продамо будинок, — наполягала Олена. — Ти ж розумієш, що для нас двох він надто великий.

— Я подумаю, — в сотий раз із посмішкою обіцяла Алла Прокопівна.

Під час наступного візиту сімейства Михайла Олена знову завела розмову про продаж будинку.

— А навіщо? — сказав Михайло. — Тут класно. І дітям моїм подобається.

— Може, тоді теж візьмеш на себе частину комуналки?

— З якого дива? — здивувався Михайло. — Я ж тут не живу, а тільки в гості приїжджаю.

Олена злилася, але нічого вдіяти не могла. Ситуація не зрушувала з мертвої точки. Сімейство Михайла продовжувало щодня харчуватися в батьківському домі, а Олена носити повні пакети продуктів і годинами пропадати на кухні.

На канікули приїхав Петро, який став свідком сімейного застілля.

— Мамо, воно тобі треба? — спитав він Олену, коли вони залишилися вдвох на кухні.

Олена саме мила посуд після численних гостей.

— Вони ж усі тобі сіли на шию й ніжки звісили, — додав Петро. — Невже ти цього не розумієш?

— А що мені робити? — спитала Олена. — Я тут живу. Діватися нікуди.

— Просто припини все це, — сказав їй син. — Сама привчила. Тепер відучуй.

Через тиждень Петро поїхав. А ще через кілька днів орендарі кімнати Олени в гуртожитку повідомили, що з’їжджають. І Олена зрозуміла, що це знак.

Щоб уникнути передчасних запитань і реакції з боку матері, Олена вночі зібрала свої речі, а рано-вранці відвезла їх у гуртожиток. Туди ж вона повернулася після роботи.

Звичайно, після просторого батьківського будинку важко було звикати до тісноти, але в Олени не було іншого виходу. Вона зателефонувала матері й повідомила, що не приїде.

— Як це не приїдеш? — здивувалася мати. — А як же я? Як же Михайло?

— Мамо, я повернулася в гуртожиток, — повідомила Олена. — І житиму тут, поки будинок не буде продано.

Алла Прокопівна не повірила, що донька говорить серйозно.

Але Олена не приїхала в батьківський дім ні наступного дня, ні через день. Хоча Михайло зі своїм сімейством із маніакальною впертістю продовжував навідуватися в надії на смачну вечерю.

Олена трималася два тижні, коли мати знову зателефонувала й запросила на серйозну розмову. Михайло теж був там, цього разу один, без свого ненажерливого сімейства. І мати, і брат одразу ж накинулися на Олену з докорами. Вони звинувачували її в дріб’язковості, меркантильності й повній бездушності.

— Цей будинок — пам’ять про батька! — обурювався Михайло. — А ти хочеш сюди чужих людей впустити.

— Тобі легко міркувати, а мені ця пам’ять надто дорого обходиться, — відповіла Олена. — Як і твоє сімейство!

Від таких слів сестри Михайло спочатку навіть остовпів, а потім буквально вибухнув.

— Коли ти встигла такою стати? — кричав він на Олену. — Тобі для брата шматка хліба шкода, так? Дожилися!

— Олено, не можна так, — вторила йому мати. — Ми ж усі рідні люди. І маємо підтримувати одне одного.

— Тільки чомусь у вас цей принцип працює тільки в один бік, — огризнулася Олена. — Я все сказала!

Вона рішуче підвелася й направилася до виходу.

— Тепер я з’явлюся тут тільки заради переїзду! — нагадала вона на ходу.

Ще через тиждень їй прийшло повідомлення від матері, що будинок, нарешті, продано. Олена вирушила допомогти матері зібрати речі й забрати свою частку грошей від продажу. Михайло теж був там і показово ігнорував сестру.

Але Олені було байдуже. Матері купили однокімнатну квартиру, Михайло й Ніна продали квартиру Ніни, додали гроші, виручені за будинок, і придбали трикімнатну.

А Олена, нарешті, позбулася кімнати в гуртожитку й переїхала у власну, довгоочікувану двокімнатну квартиру. Як виявилося, вчасно. Петро повідомив, що повертається в рідне місто на стажування. Олена була щаслива, що їм із сином більше не доведеться тіснитися.

Жми «Нравится» и получай только лучшие посты в Facebook ↓

Коли ти встигла такою стати? – кричав він на Олену. – Тобі для брата шматка хліба шкода — дожилися!