Щастя — це недобре

Ірина та Григорій розійшлися, коли їхній донечці Ані щойно виповнилося два роки. Григорій просто втомився від життя поруч із дружиною. Вона постійно була невдоволена, зла, дратівлива. То грошей, мовляв, заробляє замало, то вдома його майже не буває, а якщо й буває — зовсім не допомагає з дитиною.

Гриша справді намагався робити все, аби влаштувати сімейний побут. Але марно. Друзі припускали, що в Іри — післяпологова депресія. Казали, що варто б звернутися до фахівця, пропити курс ліків.

Та Григорій мав іншу думку. Вона й до народження доньки не була легкою в спілкуванні, а тепер і зовсім стала, як чужа — нервова, як наелектризована пружина.

Він навіть не міг пригадати, коли востаннє бачив на її обличчі усмішку. Навіть коли Іра займалася з Анею, з її виразу читалась така напруга, що Григорію хотілося якнайшвидше забрати дитину подалі від тієї напруженої атмосфери.

Та все ж він спробував: запропонував дружині зустрітися з психологом. У відповідь отримав шквал гніву, якого не очікував.

— Ти вважаєш, що я хвора на голову?! Думаєш, я істеричка, так?! Та з тобою тут кожен з розуму зійде!

Після тієї сварки Григорій остаточно зневірився й сказав, що подає документи на розлучення. Іра, розлючена, вирішила помститись: забрала доньку й переїхала до іншого міста. Ані аліменти не вимагала, ані нову адресу не залишила.

Гриша певний час намагався знайти дочку. Але потім зупинився. Він дуже любив Аню, щиро хотів залишатися її батьком. Проте, як тільки уявляв собі розмови з колишньою, її образи й претензії, опускались руки.

Ірина ж жила у постійній злості. Вона не дозволяла собі відпустити образу, постійно твердячи, що чоловік її зрадив, покинув заради іншої. А те, що причина — в ній самій, навіть не допускала до думки.

Зрештою, уся ця гіркота й розчарування почали виливатися на її доньку.

Фізично Іра Аню не ображала, але дівчинка росла у такій емоційній атмосфері, що багато хто й не уявляє подібного. Постійна напруга, відсутність тепла — це було нормою в їхньому домі.

Свят там не було ніколи. Аню вперше дізналася, що існує день народження, тільки в садочку.

— Мамочко, уяви, в Антошки сьогодні день народження був! Йому всі аплодували, співали, а потім подарунок подарували! А в мене теж буде таке свято?

— Ні. Це дурниці. Нема чого влаштовувати святкування, до якого ти не маєш жодного стосунку. Це я тебе народила — от мені й честь. І взагалі, не задавай дурних питань. День народження — це просто витрата грошей!

Новий рік у них також не святкували. Єдине, що рятувало — це дитячий садок, де приходив Дід Мороз і влаштовував дітям свято. Лише тоді Аня відчувала щось особливе. А вдома — звичайна вечеря і сон.

Сміху Іра терпіти не могла. Ймовірно, тому, що сама давно розучилась сміятись. Коли Аня дивилась мультики й голосно сміялася, мати одразу грубила.

— Чого ржеш, як коняка?! Там зовсім не смішно!

Аня зрозуміла: сміятися — це погано. Усмішка — це щось заборонене. Треба бути серйозною, мовчазною й похмурою, як мама.

Чи мала Іра якісь психічні порушення — невідомо. Адже вона так і не звернулася до спеціалістів, вважаючи психологію шахрайством. А ще вона була впевнена, що життя — це не свято. Веселі люди, на її думку, були або дурні, або безвідповідальні.

Аня вперше скуштувала цукерки саме в дитячому садку — на дні народженні когось із дітлахів. І вони здалися їй неймовірно смачними!

Увечері вона лягала спати, мріючи, як виросте й купить собі цілий пакунок солодощів. Ця думка гріла її серце, і навіть на обличчі з’являлася тиха, обережна усмішка — заборонена в їхньому домі розкіш.

Хто знає, як би склалося життя цієї дівчинки, якби вона й далі залишалась з матір’ю. З кожним роком Іра ставала дедалі жорсткішою, все більше відчуженою й озлобленою. Її сусіди почали уникати, переходячи на інший бік вулиці, а старенькі жінки хрестились їй услід, шепочучи, що в тій жінці, мабуть, сам нечистий оселився — бо не може людина бути настільки лютою.

Але, схоже, та внутрішня темрява й агресія почали знищувати і її власне тіло. У Іри виявили онкологію. Вона відмовлялась ходити до лікарів і звертатися по допомогу, а до лікарні її привезли вже у важкому стані — коли шансів майже не лишалось.

На той час Аню прихистила добросерда сусідка. Перед тим, як Іру повезли, вона встигла назвати ім’я, прізвище та місто, де мешкає батько дитини. Все ж, навіть у той момент вона не змогла повністю бути байдужою до власної доньки.

З лікарні Ірина вже не повернулася. Ані навіть не сказали одразу, що мами більше немає — дівчинка й без того була налякана, тремтіла при кожному слові, боялась зробити щось не так.

Сусідка передала службі опіки останні слова Іри, й ті досить швидко вийшли на Григорія.

На той час Гриша вже пів року як був одружений вдруге. Коли йому подзвонили з органів опіки й пояснили ситуацію, він глянув на дружину й сказав твердо:

— Я не можу залишити доньку. Я ж її шукав.

Його дружина, добра, чуйна жінка, знала, як сильно він сумував за Анею всі ці роки. Тож вона лише кивнула:

— Їдь. І привези її додому.

Аня, звичайно, не пам’ятала тата. І дуже боялася — думала, що з ним буде ще гірше, ніж з мамою.

Коли Григорій приїхав, дівчинка ще перебувала у сусідки. Опікунська служба дозволила залишити її там до приїзду батька, щоб зайвий раз не травмувати дитину.

По дорозі Гриша купив великого м’якого котика — такого, що можна було обіймати. А ще — купу різних цукерок.

Коли він зайшов до хати, Аня стояла в кутку й боязко спостерігала. Її насторожував кожен рух. Та коли побачила в руках у чоловіка велику іграшку, а за нею — солодощі, її погляд мимоволі засвітився.

Цим тато миттєво завоював її симпатію. У її уявленні ті, хто приносять цукерки, не можуть бути поганими. Адже саме такі — Дід Мороз і садочкові друзі — дарували їй маленьке щастя. Більше ніхто ніколи нічого їй не давав.

Поки Аня знайомилася з іграшкою й потроху смакувала цукерки, сусідка ділилася з Григорієм спостереженнями.

— Про померлих або добре, або нічого… Але твоя колишня… ну, скажімо прямо, була непроста. Ніколи не віталась, усмішки від неї ніхто не бачив. Всіх, хто не подобався, проклинала вголос. А дитина твоя — тінь. Тиха, зацькована, не мов дівчинка, а примара.

Григорієві стискалося серце. Він сам себе картав: чому не шукав наполегливіше? Чому дозволив страху зустрічі з Ірою переважити батьківські почуття? Через власну слабкість постраждала його дочка…

Коли з документами розібралися, і похорон минув, Гриша забрав Аню до нового дому.

— У тебе ж скоро день народження, — сказав він, усміхаючись, намагаючись знайти підхід. — Що б ти хотіла отримати в подарунок?

Аня здивовано глянула на тата, і Григорій не відразу збагнув, що саме її так вразило.

— Я не знаю, — прошепотіла вона. — Мама ніколи не дарувала мені подарунків. І ми не святкували день народження.

— Як таке може бути? — розгублено перепитав Гриша.

— Вона казала, що це дурниці. Що в мене немає ніяких заслуг, щоби мене вітали.

— Це зовсім не так… — ледь стримуючи емоції, мовив він. — День народження — це привід радіти. Бо ти є. Бо ти — наша радість.

— А можна… мені тоді просто пакетик цукерок? — несміливо запитала Аня. — Я їх дуже люблю.

Гриша мовчки кивнув. Від хвилювання йому перехопило горло, й жодне слово не змогло зірватися з вуст.

Коли Наталя, дружина Григорія, ближче познайомилася з Анею, вони разом вклали дівчинку спати. А Гриша тихенько пішов на кухню, дістав пляшку вина й залпом випив келих.

— Вона не святкувала її день народження… — пробурмотів він, коли Наталя приєдналася до нього. — Ти уявляєш? Знаєш, що Аня замовила в мене на подарунок? Цукерки… Те, що є в кожної дитини просто так, без нагоди. Боже мій… Як я дозволив цьому статися? Навіть якщо не було грошей — навіщо так жорстоко? Вона просто хотіла зробити боляче… через мене страждала наша дитина!

Наталя ніжно обійняла його за плечі.

— Не шукай у цьому логіки. Життя вже дало їй урок. Її не стало — і це вже покарання.

— Та я не її звинувачую… Я себе картатиму все життя. Я переконав себе, що Ані з матір’ю добре. Що нема потреби втручатися. А тепер бачу перед собою дитину, яка боїться навіть усміхатися.

— Тоді давай змінимо її життя, — з легкою усмішкою відповіла Наталя. — Давай подаруємо їй таке свято, яке вона запам’ятає назавжди. За всі ті дні народження, яких у неї не було.

Святкування мало відбутись за тиждень. Увесь цей час Аня звикала до нової родини.

Найбільше її вражало, що тато й тітка Наталя постійно сміються. Що вони просто радіють, жартують. Аня була впевнена: дорослі не вміють сміятись.

І ще вона дізналась, що вранці можна їсти не тільки клейку, несмачну кашу. Наталя готувала сирники, млинці, сир із ягодами, фрукти, ароматні тости — справжній гастрономічний рай.

Але найбільшим відкриттям для дівчинки стали цукерки. Вони просто були в хаті. Постійно. І їх не ховали. Тато сказав, що можна брати й не питати, тільки не зловживати, щоб животик не розболівся.

А коли настав день народження й Аня розплющила очі, то вирішила, що ще спить. Бо все було, як у казці.

Її кімната була прикрашена повітряними кульками. А на сніданок був справжній торт зі свічками, які вона задувала, загадуючи бажання.

Після цього вони вирушили в парк атракціонів. Аня отримала сім подарунків — стільки, скільки їй виповнилося років.

Діти швидко звикають до нового. А до доброго — ще швидше. Через кілька тижнів Аня вже безтурботно сміялася, кричала від радості, коли емоції брали верх, і часто обіймала тата й тітку Наталю. Мама не дозволяла їй цього — їй було не до обіймів.

Аня пішла до школи. Її життя стало світлішим. Часом вона й сама не розуміла: її минулі спогади — це реальність чи кошмар? Але вона знала одне напевне: їй пощастило опинитися з татом і Наталею. І хоч їй було шкода маму, але вона вірила — якби залишилася з нею, було б ще гірше.

А через рік сталося щось особливе — Аня вперше назвала Наталю «мамо». Бо, як би боляче це не звучало, Наталя стала для неї кращою мамою, ніж рідна Ірина.