Смак малинового варення

Зазвичай щоранку, коли Костя прокидався, у квартирі вже стояв солодкий аромат – то пахли млинці або сирники. Він прямував на кухню, де бабуся чаклувала біля плити.

— Прокинувся? Йди вмийся, сніданок уже готовий, — вправно знімала вона черговий млинець зі сковороди.

Йому завжди було дивно: як бабусі вдається складати млинці в ідеально рівну гірку?

Та цього ранку з кухні не доносилось ані звуку. Млинців не було чути, чайник залишався холодним. Це здалося настільки незвичним, що Костя на мить застиг, а потім з жахом зрозумів — сталося щось недобре. Він рвонув до бабусиної кімнати.

Бабуся лежала на боці, у неприродній позі. Мабуть, намагалась піднятися, але не змогла.

— Ба, що з тобою? — перелякано крикнув він і кинувся до неї.

Бабуся повільно розплющила одне око, затуманене і важке.

— Зараз… — прошепотіла вона.

Костя обережно поклав її на спину. В голові блискавкою майнуло страшне слово — «інсульт». Він чув про таке лише з фільмів і розмов знайомих.

Тремтячими пальцями він набрав номер «швидкої», а потім повернувся до бабусі.

— Ба, лікарі вже їдуть. Тебе заберуть у лікарню, треба зібрати тобі речі.

Він відчинив шафу. Білизна, складена ідеальними стопками, пахла пральним порошком.

— Так, потрібно нічну сорочку… — бурмотів Костя, витягуючи її обережно, щоб не порушити порядок. — І халат… Пробач, бабусю, що риюсь у твоїх речах… — додав він, дістаючи ще декілька речей і поклавши їх до ніг бабусі.

Він озвучував кожну дію, аби не залишатися в тиші, яка лякала найбільше. Іноді поглядав на бабусю — вона лежала майже нерухомо, ліва сторона обличчя виглядала ніби з’їхала вниз.

— Мабуть, ще капці… Ти ж у капцях поїдеш, правда? Не хвилюйся, якщо щось забуду — привезу пізніше. Я приходитиму щодня… — говорив він, аби не дати страху заволодіти.

Раптом пролунав дзвінок у двері. Костя з полегшенням кинувся відчиняти.

На порозі стояв похмурий лікар. Не надто балакучий, він коротко оглянув бабусю, перевірив пульс і, не сказавши нічого зайвого, викликав санітара з ношами.

— Скільки вона вже так лежить? — запитав він.

— Не знаю… Я щойно прокинувся. Побачив, що вона на боці — перевернув.

— Ви речі зібрали?

— Так, от пакет, — Костя показав сумку.

— Це ваша бабуся?

— Так.

— Вийдемо на хвилинку, — сказав лікар і, пройшовши на кухню, сів на табурет.

— Ви живете з нею удвох?

— Удвох. А що?

— Слухай уважно, хлопче. Все дуже серйозно. Інсульт. У такому віці шансів майже нема. Якщо виживе — може не говорити, не ходити… Готуйся до найгіршого.

Костя ледве стримав емоції, хотів щось сказати, але в кімнату вже зайшов водій з ношами. Він був невисоким, жилястим, у формі, що нагадувала армійську.

— Я беру за голову, Єгор — за ноги, — коротко сказав лікар. Санітар мовчки кивнув.

Костя поклав бабусин пакет на її ноги. Усі вчотирьох обережно винесли її з квартири. На вулиці вже стояла каталка. Переклавши бабусю, Костя хутко піднявся до квартири, узяв телефон і зачинив двері.

У машині він сидів поруч, тримаючи бабусю за руку. На поворотах її голова хиталася, і Костя підтримував її вільною рукою.

— Тримайся, ба, тебе вилікують, все буде добре, — повторював він, хоч і не знав, чує вона чи ні. Можливо, говорив він це більше для себе.

Поруч сидів санітар із байдужим виразом обличчя.

Поки бабусю перекладали з машини на каталку та везли вглиб лікарні, Костя затримався надворі й набрав робочий номер — попередив, що не з’явиться, бо супроводжує бабусю до лікарні.

Услід за ними він зайшов у приймальне. Бабуся лежала на каталці біля стіни — сама. Нікого поруч. Костя визирнув у коридор крізь розчинені двері:

— Тут хтось є? Людина потребує допомоги!

Все здавалося сценою з якогось моторошного фільму. Він уже подумав, що тут нікого немає, що бабуся залишиться без допомоги. Але з-за кута неспішно вийшов літній лікар із вусами, за ним — фельдшер, а далі дрібно ступала повна медсестра.

— Чого галасуєте? Ви хто такий? — насуплено мовив лікар. — Онук? Йдіть додому. Ми зараз заберемо бабусю на обстеження.

— Я залишусь, — упевнено заявив Костя.

— Як хочеш. — Лікар розвернув каталку в бік ліфта.

Костя провів її поглядом, що проймав наскрізь. А якщо він бачить бабусю востаннє? Він швидко наздогнав медиків біля ліфта, нахилився й прошепотів:

— Ба, я тебе люблю. Все буде гаразд…

Коли двері ліфта зачинилися, Костя вийшов на двір. І раптом пошкодував, що ніколи не починав курити — зараз йому хотілося хоч якось притлумити неспокій. Змалечку бабуся була для нього всім. Мами він не пам’ятав. Та зникла, коли йому не було ще й трьох місяців. Бабуся казала, що поїхала «шукати щастя». Заміж не виходила. А батько втік одразу після звістки про вагітність.

І що найдивніше — Костя ніколи не комплексував через відсутність мами. Бабуся була йому за все. Хоча він частенько грубив їй, сперечався, сердився — як усі підлітки.

Але йому здавалося, що бабуся завжди буде сильною. Вона ж не виглядає на стару! Вона ще всім дасть фору! А лікарі… просто не уявляють, яка вона насправді.

Виснажений від переживань, він безцільно ходив двором лікарні, а потім вирішив повернутись. Щойно зайшов у приймальне — зіткнувся з тим самим лікарем.

— Як вона?

— А, онук. Ну що сказати — до повного одужання справа не дійде. Пошкодження значні. Може й житиме, але скільки — і в якому стані — не спрогнозую. Готуйся до гіршого. Ти студент?

— Так. Заочне. Другий курс.

— Добре. Значить, маєш змогу працювати. Шукатимеш доглядальницю. З досвідом. І щоб вміла робити масаж.

— Добре… А можна до неї?

— Ні. До завтра — жодних відвідин. Їй зараз не можна хвилюватися.

Костя пішки повертався додому. Ноги самі тягли, але серце гальмувало. Порожня квартира страшила. Наступного дня, скориставшись обідньою перервою, він поїхав назад.

Бабуся лежала в палаті разом із ще одною жінкою — повненькою, яка весь час щось витягувала з пакета, розгортала й жувала. На вигляд — абсолютно здорова, але попросити її вийти Кості було ніяково.

Бабуся виглядала зовсім іншою — бліда, ніби хтось витягнув із неї життя. Руки лежали поверх ковдри. Він сів поруч, узяв її за долоню. Повіки злегка здригнулися — але вона не розплющила очі.

— Ба, ти сильна. Ти ще піднімешся. — Костя заговорив, розповідаючи, як поперебирав її речі, як поїв учора. Пообіцяв привезти бульйон, бо ці лікарняні страви — не для відновлення.

Перш ніж вийти, він заглянув до лікаря.

— Вона житиме?

— Ми намагаємось зробити все можливе. Але ми не чарівники. Її вік — не на її боці. Стан стабільний, але самостійно вона навіть не їстиме. Починай шукати опікуна.

З лікарні Костя поїхав на роботу. В дорозі весь час думав про бабусю. З нею він був майже нерозлучний. Хіба що шкільні походи чи поїздки до Львова. Але завжди прагнув повернутися й поділитися враженнями. Обіцяв, що коли виросте — разом кудись поїдуть. Бабуся ж ніколи не виїжджала за межі рідного міста. Їздила лише до універмагу чи на базар.

На третій день він знову прийшов у палату — ліжко було порожнім, без постелі.

— Померла сьогодні вночі, — буденно мовила сусідка, не відриваючись від пакета, що шелестів у її руках.

Костя кулею вилетів із палати, розшукав лікаря. Той дав йому якісь документи: виписку, довідку, щось бурмотів про ритуальну службу. Але Костя майже нічого не чув — у голові луною віддавалося одне: бабусі більше немає. А він же лише вчора зідзвонився з агентством і домовився про доглядальницю…

У кишені задзеленчав телефон.

— Самсонов, ти глузуєш? Де тебе носить? Яка ще бабуся?! — верещав начальник. — Терпів твої запізнення й прогули — досить! Три дні на похорон, якщо це правда. Не з’явишся — можеш вважати себе звільненим!

— Звільняйте, — тихо кинув Костя і вимкнув слухавку.

Він брів додому, майже не зосереджуючи погляду ні на чому. Усе навколо стало сірим, безбарвним, позбавленим сенсу.

У дворі його перехопила сусідка. Коли дізналася про смерть бабусі, тяжко зітхнула, а тоді серйозно порадила:

— Не забудь замовити відспівування. Інакше душа не знайде спокою.

— Навіщо? — щиро здивувався Костя.

— Без того ніяк. Для прощення гріхів, для упокоєння.

«Які ж у неї були гріхи?» — подумав він, але наступного дня поїхав до моргу з вузликом, який бабуся підготувала заздалегідь, навіть не розгортаючи його, і там-таки замовив панахиду.

Сусідка допомогла з організацією поминок. Костя здивувався, коли побачив на кладовищі кількох літніх жінок, яких ніколи не зустрічав раніше. Сусідка мовила, що бабуся була б рада. Сперечатися він не став.

Після похорону всі повернулися в квартиру. Жінки їли з апетитом, пили по чарці, згадували, якою господинею була Ніна Петрівна. Кості ж не йшло до рота. Він не відводив погляду від бабусиної фотографії з чорною стрічкою. У її усмішці ніби читалося: «Тримайся. Все налагодиться…»

— Матері ти не повідомив? — несподівано запитала сусідка, подаючи йому начищені тарілки.

Костя натирав їх аж до блиску — так любила бабуся.

— Вона десь в Америці. І яка їй справа до нас? — відмахнувся він.

— Але ж вона повернулась. Тобі хіба бабуся не казала? — сусідка застигла з тарілкою.

— Ні. Коли це?

Сусідка тяжко зітхнула.

— Приходила, коли тебе вдома не було. А Ніна потім ходила до неї в готель. Якось повернулась — а обличчя бліде, ніби з воску. Думаєш, чому інсульт стався? — вона вимкнула кран і сіла.

— Вона сказала, що приїхала по тебе. Хотіла, щоб ти поїхав з нею. Мовляв, нічого тобі тут злидні терпіти. Пропонувала продати квартиру, поділити. Каже, новий чоловік у неї, бізнес прогорів. Хоче йому допомогти…

— А бабуся?

— А хто їх питає, коли вони вже не на часі?

— У дім престарілих? — мимохіть припустив Костя.

— А куди ще? Ніна страшенно хвилювалася. Більше за тебе. Боялася, що мати переконає тебе поїхати. Сама їй приходити не дозволила. Пообіцяла поговорити з тобою пізніше. Та не встигла…

— Вона казала, в якому готелі зупинилася? — спитав Костя.

— Ні. Прізвище якесь іноземне. І не згадаю зараз. Але якщо хочеш побачити — дізнайся. Хоч, може, й справді… Тобі тут одному залишатись?

— Мені не потрібна мати. І їхати нікуди не збираюсь, — різко кинув він, кинув рушник на стіл і вийшов із кухні.

Увесь вечір він обдзвонював готелі, шукав через інтернет. У декого не було постояльців з іноземними прізвищами. Інші відмовлялися ділитися інформацією.

Із труднощами Костя відшукав бабусин блокнот, де натрапив на ім’я: Оля. Просто — Оля. І дійсно, в одному з готелів зареєструвалась Ольга Уівер — громадянка США.

— Але її зараз немає в номері, — повідомила адміністраторка.

Костя вирішив залишитися в холі. Мати з’явилася через три години. Він одразу впізнав її — ще до того, як йому на неї вказали.

Жінка розвернулась повільно, ніби на сцені, і підійшла:

— Ти — Костя? — пролунав у неї хриплуватий, глибокий голос. — Та ти ж вилитий батько. Просто красень, — окинула вона його оцінювальним поглядом.

Вони піднялися до її номера. Кімната була маленька, тісна — Костя одразу зрозумів: мати заощаджувала. Ймовірно, із фінансами в неї й справді не все гаразд. Сісти було можна лише на ліжко, тому він залишився стояти.

— Хочеш випити? — запитала мати, наливаючи щось із напівпорожньої квадратної пляшки, що стояла на тумбочці. — А я собі наллю. — Вона залпом осушила склянку, одразу долила ще. — Для сміливості, — пояснила без потреби.

— Навіщо приїхала? Можеш не старатися — я з тобою не поїду. Ти ж зникла, коли була найпотрібнішою. Не думаю, що зараз я комусь із вас потрібен. Твій новий чоловік — мій ровесник, здається? — Костя сказав це навмисно, щоб вколоти.

— Колючий. Це навіть непогано. Не хочеш — не змушую. Мені потрібні гроші. Частка квартири — моя, — мовила мати і знову випила.

— Ти нічого не отримаєш. Бабуся оформила дарчу на мене ще до смерті.

— Неправда! — просичала вона.

Уся її глянцева оболонка миттєво злетіла, як маска. Тепер вона вже не здавалася Кості ані привабливою, ані молодою. Гнів спотворив її риси, крізь товстий шар косметики проступили зморшки навколо очей. «Скільки їй? Сорок п’ять? Сорок сім? А виглядати хоче на тридцять… Та вона ж п’є», — майнуло у нього в голові.

— Я подам у суд, доведу, що вона не усвідомлювала, що підписує. Вона завжди була дивною!

— Була? Тобто ти знаєш, що бабусі вже немає? І навіть не з’явилась на похорон?! — Костю переповнювала лють. Йому хотілося вдарити, змити з її обличчя всю ту пудру й фарбу. — Не переймайся. Є висновок лікаря: вона до останнього залишалася при здоровому глузді. І ти нічого не отримаєш. Збирай свої речі й їдь назад у свою Америку! Не хочу тебе бачити! — закричав він і вискочив із кімнати, грюкнувши дверима.

Він біг вулицею, задихаючись від образи, люті й парфуму, що в’ївся в його одяг, шкіру, пам’ять. Йому хотілося тільки одного — змити все це з себе.

Вдома він майже влетів у ванну, став під душ, тер шкіру до печіння. Потім вийшов на кухню, сів на бабусине місце й чекав, коли закипить чайник. У цей момент пролунав дзвінок у двері. Костя подумав, що це мати, і зібрався прогнати її без слів. Але на порозі стояла незнайома молода дівчина.

— Доброго вечора. Я з агентства патронажу. Ви замовляли доглядальницю? Хотіла уточнити, коли розпочати, і познайомитися. У вас бабуся після інсульту? — ввічливо всміхнулася вона.

— Заходьте, — розгублено мовив Костя. Ввів її на кухню. — Бабуся померла чотири дні тому.

— Ой… Пробачте. Я не знала. Щиро співчуваю, — тихо сказала вона.

— Вам це нічого не дає. Це ж не ваша бабуся, — кинув Костя, все ще під впливом розмови з матір’ю.

— А дарма так кажете. Моя мама померла пів року тому. Я взяла академвідпустку, щоб бути поруч із нею.

— Перепрошую… Я не знав, — промовив Костя вже лагідніше.

Вони сиділи на кухні з чаєм. Катя почувалася там напрочуд природно. Інтуїтивно вона не взяла бабусину чашку — Костя це помітив і мовчки подякував. Він розповів їй про бабусю, про зустріч із матір’ю. Катя слухала уважно, а потім теж поділилася своєю історією.

Надворі давно стемніло, а вони все ще говорили.

— Мені час, — сказала вона й підвелася.

— Я проведу.

Вони йшли нічними вулицями, і раптом Кості здалося, що світ знову наповнився барвами.

— Знаєш, я часто звертаюсь до мами. Розмовляю, прошу поради. Вона мене чує. Не віриш?

— Вірю. А як це робиться?

— Дуже просто. Згадай запах або смак, який тобі нагадує про бабусю.

— Малинове варення, — відповів Костя після паузи. — Вона готувала його особливо. Я якось сам з’їв усю банку.

— Заплющ очі. І не просто згадай — спробуй відчути смак. В уяві, на язику. Ну що?

Костя слухняно заплющив очі.

— Так, — шепнув він. — Я бачу її.

Йдучи назад, Костя вперше не думав про матір. У його голові була Катя. А бабуся… Варто було тільки уявити смак її малинового варення — і вона вже тут. Поруч. Ніби й не залишала його…