О пів на восьму ранку, коли Марина ще й кави не допила, у двері пролунав дзвінок. Не телефонний. Дверний. Три короткі стуки, потім пауза, і знову два. Так вміла стукати лише одна людина в усьому світі.
Вона повільно поставила горнятко на стіл і босоніж пішла відчиняти. Ще й волосся вологе після душу, і стара чоловікова футболка… А за дверима, як завжди, стояла вона — Галина Петрівна. Дві величезні валізи, бежеве пальто, щільно стулені губи й той самий терпкий запах важких ретро-парфумів, від якого в Марини ще з першого дня знайомства дерло в носі.
— Здрастуй, Марино. Я приїхала.
Жодного «можна увійти», жодного «перепрошую за такий ранній візит». Просто: приїхала. Як дощ, як схід сонця. Факт, який не підлягає обговоренню.
Марина мимоволі відступила вбік. Звичка. Дванадцять років вона поступалася, коли свекруха вторгалася в її життя. На її кухню, до її спальні, у її рішення, що їсти дітям і як складати рушники.
Галина Петрівна зайшла до коридору, обвела поглядом стіни і скривилася. Шпалери, світло-сірі з ніжним геометричним малюнком, були зовсім нові. Марина сама їх клеїла у травні, коли Костя був у відрядженні. І стелю сама фарбувала, стоячи на драбині з валиком, ловлячи краплі на лінолеум.
— Змінила шпалери, — не запитала свекруха, а лише констатувала, немов винесла вирок.
— Так, старі вже відклеювалися.
— А старі були у квіточках. Значно затишніше.
Марина мовчала. Пальці самі потягнулися до краю футболки, скручуючи тканину. Вона розтиснула руку і відкинула волосся за вухо.
— Може, кави?
— Чай. Ти ж знаєш, я кави не п’ю.
Знає. Звісно, знає. Чорний, у великому горнятку. І щоб окріп, а не просто тепла вода.
Костя зателефонував за дві години. До того часу Галина Петрівна вже встигла розкласти свої речі у дитячій кімнаті, пересунути стілець до вікна, бо «від дверей протяг», і навіть знайшла у холодильнику прострочений йогурт.
— Мама приїхала, — прошепотів Костя винувато, ніби говорив з-під ковдри.
— Помітила. З валізами.
— Вона посварилася з тіткою Людою. Більше не може там жити. Я думав, вона тобі заздалегідь подзвонить.
Марина стояла біля вікна у спальні. Нігтем дряпала фарбу на підвіконні, ту саму, яку сама ж нерівно нанесла.
— Костю, вона привезла дві величезні валізи. Це не сумка на вихідні.
— Ну, поживе трохи. Поки не знайде інший варіант.
— Який варіант? У неї ж квартира в Рязані.
— Вона її здала. На рік.
Марина заплющила очі. За стіною було чути, як Галина Петрівна відчиняє й зачиняє кухонні шафки. Перевіряє. Інспектує.
— Ти міг попередити мене.
— Я сам дізнався лише вчора ввечері.
— Учора ввечері ми ж спілкувалися по відеозв’язку. Ти мені свій новий проєкт показував.
— Я не хотів тобі псувати настрій.
Вона натиснула відбій і ще хвилину стояла так, притискаючи телефон до грудей. У коридорі зашаруділи капці. Свекруха пройшла повз спальню, не постукавши. Марина почула, як клацнув замок у ванній кімнаті.
Перші три дні пройшли у повній тиші. Не мирній, а такій щільній, ніби вуха заклало ватою. Галина Петрівна вставала о шостій ранку, варила кашу на всіх, включно з п’ятирічною Сонею та дев’ятирічним Артемом. Каша була на воді, з грудочками. Соня розмазувала її по тарілці, дивлячись на матір з виразом цілковитої зради.
— Бабусю, я не люблю таку кашу.
— Нічого, звикнеш. Раніше всі так їли.
Марина наливала Соні молоко і робила бутерброд із сиром. Галина Петрівна дивилася на це, як на особисту образу. Брови зсувалися до перенісся, а нижня губа виступала вперед на міліметр. Марина знала цю міміку досконало.
Артем снідав швидко і відразу зачинявся у себе. Він був тихим хлопчиком, зростом майже з матір, з великими вухами й звичкою гризти олівці. Бабусю він любив, але на відстані. Коли вона приїздила, він зачиняв двері до своєї кімнати і сидів там у навушниках.
На четвертий день Галина Петрівна переставила квіти на підвіконні у вітальні. На п’ятий прибрала фоторамку з весілля Марининих батьків і замість неї поставила свою, зі світлиною Кості у трирічному віці.
Марина знайшла батьківську фоторамку за диваном. Підняла її, рукавом витерла пил і обережно поставила на місце. Не сказала ні слова.
Увечері, коли діти вже спали, вона сиділа на кухні й перебирала документи. Шукала зовсім інше: страховку на машину, термін дії якої закінчувався за тиждень. А натрапила на папку, яку Костя давав їй підписати два роки тому.
«Підпиши, це просто формальність», — сказав він тоді. І вона підписала, навіть не читаючи. Бо довіряла.
Тепер вона прочитала.
Договір дарування. Квартира, у якій вони жили, шістдесят вісім квадратних метрів, третій поверх, була записана на неї. На Марину Сергіївну Волкову. Одноосібна власність.
Вона перечитала тричі. Літери розпливалися перед очима, бо руки тремтіли, і папір тремтів разом із ними.
Історія цієї квартири була довгою та заплутаною, мов річка після дощу. Костя розповідав її частинами, у різні роки, і щоразу трохи інакше.
Ці квадратні метри, як виявилося, були цілим спадком. Вже потім я пригадала розповіді Кості про те, як його мама, Галина Петрівна, купила це житло. Сталося це у далекому 2012-му, після того, як помер свекор. Тоді вона отримала невелику, але відчутну спадщину.
Жінка продала батьківський будинок у селі, додала всі свої заощадження і придбала двокімнатну квартиру у Підмосков’ї. Для сина. Щоб йому було де жити, щоб він завів сім’ю, щоб мав власний куточок, куди завжди можна повернутися.
Костя тоді тільки-но закінчив університет, а ми з ним зустрічалися лише якихось пів року. Про весілля тоді ще й мови не йшло, але Галина Петрівна вже, здається, все вирішила для себе. «Ця дівчинка підходить», — мабуть, подумала вона. Бо я була працьовита, тиха, добре готувала. Не з тих, що полюбляють більше малювати нігті, ніж навести лад у домі.
Квартиру оформили відразу на Костю. Для Галини Петрівни це було єдиним правильним і надійним варіантом. Мовляв, її гроші, її син, її квартира — отже, все має бути відповідно.
Потім ми все ж таки одружилися. Народився наш Артемко, а за кілька років і Сонечка. Згодом Костя почав частіше їздити у відрядження: спочатку раз на місяць, потім щодва тижні. Він працював інженером-наладчиком, обслуговував обладнання по всій країні — від Львова до Харкова.
І ось, два роки тому, трапилася дивна річ. Костя прийшов додому з якоюсь папкою паперів і попросив мене підписати. Я тоді саме мила посуд, Соня чіплялася мені за ногу, а Артемко вже вкотре просив допомогти з уроками. Я поспіхом витерла руки, взяла ручку і поставила свій підпис. Кинула оком: щось там стосувалося квартири.
«Просто формальність», – спокійно повторив Костя, і я, не замислюючись, кивнула.
Тепер, посеред ночі, сидячи на кухні, я усвідомлювала: Костя переписав квартиру на мене. Не на маму. Не на себе. А на мене. І його мама про це або знає, але мовчить, або ж взагалі нічого не відає.
Я обережно склала всі папери назад у папку. Руки ще тремтіли, але вже не так сильно. Налила собі склянку води, випила одним ковтком і поставила її в раковину. Склянка голосно брязнула об кран. У тиші порожньої кухні цей звук пролунав оглушливо, як постріл.
Наступного дня Галина Петрівна оголосила, що потрібно зробити ремонт у ванній. Мовляв, плитка стара, шви потемніли, і кран постійно капає. — Я зателефоную Василеві, він мені вже робив ванну в Рязані, — заявила вона. — Бере недорого.
— Галино Петрівно, давайте не поспішати.
— Чого зволікати? Ми ж тут живемо, треба, щоб усе було як слід.
«Живемо тут». Це «живемо» одразу врізалося мені у пам’ять. Не «живете», а «живемо». Нібито це вже вирішене питання, нібито валізи розпаковані назавжди, і ніхто нікуди не збирається.
Я стояла біля плити, повільно помішуючи суп. Цибуля шкварчала на сковороді, пар здіймався до стелі, і в цьому тумані все здавалося розмитим, нереальним. Свекруха тим часом сиділа за столом і гортала каталог плитки на своєму телефоні. — Ось, поглянь, — промовила вона. — Бежева, під камінь. Дуже гарна.
— Я подумаю, — ледь чутно відповіла я.
— Чого тут думати? Я ж сама заплачу!
Я вимкнула конфорку і повільно обернулася до неї. — Галино Петрівно, — мій голос прозвучав напрочуд спокійно. — Це моя квартира.
Я зовсім не планувала говорити ці слова, вони вирвалися самі, мов пар з-під кришки гарячої каструлі. Свекруха підняла на мене погляд. На мить у її очах промайнуло щось незрозуміле. Це була не образа, і не злість. Лише глибока розгубленість.
— У якому сенсі? — розгублено запитала вона.
— У прямому. Квартира оформлена на мене. Костя оформив дарчу два роки тому.
Настала повна тиша. Десь на плиті щось тихо булькнуло. За стіною Соня наспівувала собі під ніс якусь лічилку, нерозбірливо й трохи фальшиво. Галина Петрівна повільно, обережно поклала телефон на стіл, екраном донизу.
— Це неправда, — твердо сказала вона.
— Я можу показати вам документи.
— Але ж цю квартиру купила я! — її голос став гучнішим.
Ось воно. Те, що роками стояло між нами, немов невидима стіна, яку ми обидві вдавали, що не помічаємо.
«Мої гроші. Мій син. Моя квартира. А ти тут, Марино, на пташиних правах, бо так вирішила я». Ця думка, здавалося, читалася в кожному її русі.
Я пішла до комода в коридорі, дістала ту саму папку і поклала її на стіл, прямо біля каталогу плитки. Відкрила на потрібній сторінці.
Свекруха читала довго. Водила пальцем по рядках, мов учениця, яка намагається розібрати складний текст. Потім відкинулася на спинку стільця і міцно стиснула руки на колінах. Аж кісточки побіліли.
— Він не міг цього зробити, — прошепотіла вона.
— Міг. І зробив, — відповіла я.
— Без моєї згоди?
— Але ж він був єдиним власником. Ваша згода йому не потрібна.
Я сама дивувалася, звідки в мені ця впевненість. Мабуть, за ніч, доки шукала відповіді в інтернеті, начиталася. Очі пекло від втоми, але голова працювала напрочуд ясно, як ніколи раніше.
Галина Петрівна мовчки підвелася і пішла до дитячої, де тепер спала на розкладачці між Сониним ліжечком та Артемовим столом. Двері зачинилися з легким стуком. Я стояла в коридорі, прислухаючись до тиші. Ні плачу, ні найменшого шелесту. Свекруха мовчала так, як мовчать люди, у яких вибили землю з-під ніг.
Я набрала Костю. — Ти знав, що твоя мама про це нічого не знала? — запитала я, щойно він взяв слухавку.
Настала довга пауза. Я чула його подих, а десь за його спиною хтось увімкнув телевізор.
— Я хотів тебе захистити, — нарешті промовив він.
— Від кого?
— Від неї. Від усієї цієї ситуації. Ти ж розумієш, якби зі мною щось сталося, вона б просто вигнала тебе з дітьми на вулицю.
Я притулилася до стіни. Шпалери були гладенькі та прохолодні, сірі, з витонченим геометричним візерунком. Я провела по них долонею. — Чому ти мені нічого не розповів? — тихо запитала я.
— Ти б не підписала. Почала б розбиратися, радитися з усіма, довго думати. А мені тоді треба було діяти швидко.
— Швидко? Навіщо аж так поспішати?
— У мене були серйозні проблеми в бізнесі. Великі борги. Якби квартира залишалася записаною на мене, її могли б забрати за несплату.
Ось так. Це був не подвиг заради мене, і не стільки захист. А звичайний прагматичний розрахунок. Костя просто заховав квартиру від своїх кредиторів, переписавши її на мене. А заодно, як виявилося, вивів із гри і свою матір. Одним підписом вирішив одразу дві проблеми.
Я заплющила очі. — Ти розрахувався з боргами? — спитала я, ледве чутно.
— Так. Ще минулого року.
— Але назад на себе не переписав?
— Ні.
— Чому?
У слухавці знову запанувала тиша. Телевізор за його спиною став ще гучнішим, хтось знову перемикав канали, шукаючи щось.
— Тому що так буде вірно, — нарешті озвався Костя. Його голос звучав тихо, майже розгублено. — Ця квартира має бути твоя, Марино. Ти тут господарка. Ти виховуєш наших дітей. А мама… Хай мама злиться, це її право, але я так вирішив.
Марина сиділа, мов прикута. Слова Кості викликали цілу бурю в її душі. Вдячність? Образа? Чи, може, гірка втома від того, що всі ці дванадцять років її чоловік ніколи не радився, все вирішував сам, ніби пересував шахові фігури на дошці?
Усе разом і нічого окремо. Цей клубок почуттів душив її.
Наступний ранок почався з густого запаху вівсянки. О шостій ранку Галина Петрівна вже стояла біля плити, як і завжди, у своєму вицвілому синьому халаті з витертими ліктями. Дерев’яна ложка неспішно мішала кашу в каструлі. Але цього разу щось було інакше. Замість звичної рівної спини — легка сутулість. І рухи були якісь повільніші, ніби з неї витягли струну.
Марина зупинилася в дверях кухні. Окрім вівсянки й молока, відчувався легкий запах чогось пригорілого — свекруха забула вчасно збавити вогонь.
— Доброго ранку, — тихо промовила Марина.
Галина Петрівна не обернулася.
— Сідай. Уже майже готово.
Марина мовчки зайняла своє місце. На столі вже стояла її кружка — біла, зі сколом на обідку, яку вона хотіла викинути ще рік тому, але так і не наважилася. Поруч красувалася нова кружка свекрухи, з написом «Найкращій бабусі», що приїхала з її валізою.
— Галино Петрівно, — звернулася Марина.
— Що? — ледь чутно відповіла свекруха.
— Сядьте, будь ласка.
Галина Петрівна вимкнула плиту, поклала ложку на підставку і важко опустилася на стілець поруч. Між ними був кухонний стіл, відкритий каталог плитки, дві кружки та цілих дванадцять років мовчання.
— Я не збираюся вас виганяти, — промовила Марина, пильно дивлячись на неї.
Пальці свекрухи помітно смикнулися, і вона миттю сховала руки під стіл.
— Я не благаю про милість.
— Це не милість. Ви — бабуся моїх дітей. Соня без вас не може заснути, коли ви тут. А Артем, хоч і вдає байдужість, завжди цікавиться, коли ви приїдете.
— Вони мені нічого такого не казали, — Галина Петрівна дивилася кудись убік.
— Вони ж діти, — усміхнулася Марина. — Вони не говорять, вони просто відчувають і показують. Соня щотижня малює вам листівки. А Артем зберігає ті шахи, що ви подарували йому на сім років.
Галина Петрівна моргнула. Швидко, двічі. Потім відвернулася до вікна, де сірий жовтневий дощ дрібно барабанив по склу, стікаючи тонкими струмками.
— Я не знала, — прошепотіла вона. І Марина не одразу зрозуміла, про що саме: про дитячі подарунки, про таємну прихильність чи про дарчу.
Наступні дні тягнулися дивно, наче хтось перевернув пісочний годинник, і час потік у зворотний бік. Галина Петрівна більше не переставляла квіти, не чіпала фоторамок. Вранці вона, як і раніше, варила кашу, але тепер обов’язково питала: «Сонечко, тобі на воді чи на молоці?». І Соня, не вагаючись, відповідала: «На молоці, бабусю, тільки, будь ласка, без грудочок!»
Якось Артем вийшов зі своєї кімнати з шахівницею в руках.
— Бабусю, зіграємо партію?
Галина Петрівна підняла погляд поверх окулярів. Старі, з подряпиною на лівому склі, вони ледь трималися на переніссі.
— Зіграємо. Але попереджаю, останній раз я тобі піддавалась.
— Та ти ж ніколи мені не піддавалась! — вигукнув онук.
— От саме.
Вони сіли грати. Марина стояла біля раковини, мила посуд і слухала, як вони жартівливо сперечаються через туру. Тепла мильна вода стікала по її руках, а на звичайній столовій ложці, що лежала в раковині, світло з вікна відбивалося так, наче вона світилася зсередини.
Костя телефонував щовечора. Обережно, ніби сапер, що йде по мінному полю. Питав: «Як там мама? Як ти? Все добре?». Марина відповідала: «Добре». Але обидва прекрасно розуміли, що це «добре» в їхній родині означало щось середнє між «терпимо» і «поки що не вибухнуло».
На десятий день, коли діти вже спали, Галина Петрівна підійшла до Марини на кухні. Горіло лише тьмяне жовте світло над плитою.
— Я знайшла квартиру, — промовила вона. — Однокімнатну. Тут зовсім поруч, через два будинки.
— Орендуєте? — запитала Марина.
— Так, орендую. Пенсії вистачить, якщо не шикувати.
Марина обернулася. Свекруха стояла, притулившись спиною до холодильника. Її обличчя здавалося втомленим, а зморшки навколо рота стали глибшими, ніж Марина звикла бачити. Або вона просто раніше їх не помічала.
— Вам не обов’язково з’їжджати так швидко, — сказала Марина.
— Я не люблю бути гостею.
— Ви ж не гостя.
— Але я й не господарка. Ти ж сама мені це дала зрозуміти.
Марина хотіла заперечити, але раптом усвідомила: свекруха права. Вона дійсно це дала зрозуміти. Не словами, не грубістю. А просто фактом. Документом на столі. І від цього факту вже нікуди було не дітися.
— Галино Петрівно, — почала Марина. — Я не хотіла вас образити.
— Ти мене не образила. Ти сказала правду. А це різні речі, — свекруха відштовхнулася від холодильника і попрямувала до кімнати. У коридорі вона зупинилася.
— Марино.
— Так?
— Шпалери у вас гарні. Сірі, з малюнком. Мені вони сподобалися. Тоді я збрехала.
Через тиждень Галина Петрівна вже орендувала квартиру. Марина допомогла перевезти речі. Ті самі валізи, з якими свекруха колись приїхала. Ось тільки тепер не все помістилося: дещо залишилося в дитячій. Теплий светр, який Соня притягнула собі замість ковдри. Коробка з шахами, яку Артем категорично відмовився віддавати.
«Бабусю, ти ж будеш приходити, от і гратимемо разом».
Однокімнатна квартира була невеличка, на першому поверсі, з вікнами на парковку. Батареї гріли так собі, шпалери були кольору лікарняного коридору. Галина Петрівна зайшла, окинула поглядом кімнату і лише промовила:
— Нормально. Підлога рівна.
Марина привезла штори. Свої, зі шафи — ті, що зняла навесні і так і не повісила назад. Блакитні, з дрібними ромашками. Галина Петрівна подивилася на них і нічого не сказала. Просто взяла і повісила.
Вони пили чай у порожній кухні, сидячи на табуретах, з однакових білих кружок. Їх теж привезла Марина. Свекруха тримала свою кружку обома руками, хоча чай вже давно охолов.
Галина Петрівна зробила ковток чаю, а потім, дивлячись у порожню стіну, тихо промовила, мовби до себе: — Костя казав, що борги погасив. Це прозвучало не як запитання, а як доконаний факт.
— Так, — підтвердила Марина.
— А квартиру назад не переписав.
— Ні.
— І не треба.
Марина підвела очі, здивована таким поворотом. — Мені здавалося, ви чекаєте, що…
— Хочу. Ще й як хочу! Це ж мої гроші, мій дім, мій син… Хіба ж я можу не хотіти? Але син вирішив інакше. Значить, так тому й бути.
Вона знову пригубила чай, що вже давно охолов. Марина несвідомо задивилася на її руки: великі, із випнутими венами, на пальці — стара обручка, що, здавалося, вже приросла до шкіри.
— Чи ображені ви? — тихенько запитала Марина, вже знаючи відповідь.
— А ти б не образилася? — пролунало у відповідь, і Марина лише кивнула. Хіба ж ні? Віддати все, що маєш, для сина, а потім дізнатися, що він віддав це іншій… Не зовсім іншій, звісно, — виправила вона себе. Дружині. Матері його дітей. Але для Галини Петрівни… це все одно чужа. Адже материнська любов така: вона стискає увесь світ до однієї дитини і не допускає нікого, хто, на її думку, може загрожувати.
— Я заходитиму в суботу, — майже ствердно мовила свекруха, перервавши мовчання.
— Діти будуть раді, — відповіла Марина. — Соня вже не дочекається.
— А Артем?
— Артем теж чекає, просто не показує, — усміхнулася Марина. Галина Петрівна у відповідь ледь помітно посміхнулася. Вперше за останні три тижні її обличчя пом’якшилось. Це була коротка, трохи крива посмішка, лише кутиком рота, але вона була щирою.
Костя повернувся пізно ввечері в п’ятницю. Він зайшов у квартиру, поставив дорожню сумку в кутку коридору і вдихнув. У повітрі відчувався теплий аромат випічки, суміш тіста та ванілі. Марина пекла шарлотку. Він ступив на кухню і завмер. На кухонному столі, не прихована, лежала папка з документами. Та сама. Розкрита.
— Отже, ти знайшла, — глухо сказав він.
— Знайшла, — просто відповіла вона.
Він важко опустився на табурет, потер обличчя долонями. Триденна щетина, темні кола під очима, зім’ята сорочка — було видно, що дорога вимотала його добряче.
— Ти сердишся? — обережно спитав він.
— Не знаю… Можливо.
— А на що саме?
— На те, що ти вирішив за мене. Просто взяв і вирішив, підсунув папери, навіть слова не сказав.
— Я боявся, що ти відмовишся.
— Може, й відмовилася б. Але це було б моє рішення.
Настала тиша. Лише шарлотка, що шкварчала в духовці, наповнювала кухню солодким запахом печених яблук. І Марині на секунду здалося, що цей запах примиряє все: гіркоту образи, накопичену втому, довгі роки недомовлених слів.
— Мама переїхала, — тихо сказала Марина, порушуючи мовчання.
— Знаю. Вона дзвонила.
— Ти говорив з нею?
— Намагався.
— І що?
— Вона назвала мене зрадником, — Костя зітхнув. — А потім додала, що шпалери гарні. Я так і не зрозумів логіки.
Марина ледь помітно посміхнулася. Вперше за весь цей непростий діалог.
— Логіка є. Просто не пряма.
Він простягнув руку і обережно взяв її долоню. Пальці у нього були холодні від довгої дороги. Марина не відсмикнула свою руку. Але й не відповіла стиском.
— Ти пробачиш?
— Не зараз.
— А коли?
— Коли припиниш вирішувати за мене. У всьому. Зовсім.
Він повільно кивнув. Не так, ніби погоджувався. А так, ніби просто уважно вислухав і запам’ятав.
Настала субота. Десята ранку. У двері обережно постукали: три короткі стуки, пауза, ще два. Соня, мов блискавка, кинулася відчиняти. Артем, тримаючи під пахвою шахівницю, вийшов зі своєї кімнати. Марина стояла біля плити, помішуючи суп. З коридору долетів радісний Сонин вигук, а за ним — голос свекрухи: «Тихіше, тихіше, я ще не зовсім глуха!»
Галина Петрівна зайшла на кухню. Без жодних валіз, цього разу. В руках вона тримала пакет, наповнений великими, жовтобокими, кислими яблуками-антонівками.
— Це на шарлотку, — промовила вона. — Твоя минулого разу була дуже смачна.
Марина взяла пакет. Від яблук віяло справжньою осінню: запахом прілого листя, свіжого холодку, чимось терпким і трохи сумним.
— Дякую, — прошепотіла вона.
— Нема за що.
Вони стояли на кухні, дві жінки, що ще недавно здавались розділеними прірвою: дванадцятирічною стіною мовчання і тим єдиним аркушем паперу. Між ними зараз був лише стіл, дві однакові кружки та пакет яблук.
Соня несміливо потягнула бабусю за рукав. — Ходімо, я тобі покажу малюнок. Там ти, я і наш дім.
— Який дім?
— Усіх нас. Спільний.
Галина Петрівна перевела погляд на Марину. Та лише ледь помітно кивнула. Це був не дозвіл. Це було мовчазне визнання.
Вони разом пішли до дитячої кімнати. Артем уже розставляв фігури на шахівниці, тихенько бурмочучи щось про «ферзевий гамбіт». Костя сидів на дивані, гортаючи стрічку новин у телефоні, вдаючи, що зовсім нічого не чує. Марина залишилася на кухні сама. Вона помішала суп, подивилася у вікно. Дощ скінчився. На асфальті парковки, щойно вмитому водою, блищали калюжі, і в одній з них відбивалося небо — сіре, низьке, але з тонкою смужкою просвіту на самому обрії.
Вона дістала одне яблуко з пакета, покрутила його в долонях. Шорстка шкірка, до якої біля хвостика прилип маленький, ледь помітний листочок. Марина не стала його відривати. На підвіконні стояла фоторамка з її батьками. А поруч, трохи лівіше — інша: маленький трирічний Костя на руках у зовсім ще молодої Галини Петрівни. Обидві рамки стояли рівно. Марина підійшла і поправила свою, щоб вона стояла трохи рівніше.
Ложка в каструлі тихо дзенькнула об край. Суп був готовий. Вона розлила його по тарілках: чотири великі, одна дитяча. П’ять тарілок на столі. Просто звичайна субота.
Ніби так і було завжди.
Готується до весілля: Леся Нікітюк показала свого обранця