Інзі було не по собі.
Вона стояла перед офісною будівлею і дивилася на знайому вивіску. За спиною — три роки, проведені в пелюшках, кашках, безсонних ночах і походах до поліклініки. Три роки вона була просто мамою. А тепер — знову на підборах, з зачіскою, з ноутбуком у сумці. Але тільки на перший погляд, вона була до всього готова. Усередині все тремтіло.
Вона глибоко вдихнула і штовхнула важкі скляні двері.
Антон чекав біля рецепції. У сорочці, джинсах, як завжди трохи скуйовджений, із чашкою кави в руці. Почувши її кроки, обернувся, але навіть не усміхнувся, побачивши дружину.
— Привіт, — сказала Інга й, невпевнено усміхаючись, підійшла. — Дивне відчуття. Наче я тут новенька.
Антон кивнув і простягнув їй бейдж.
— Ну нічого, навіть якщо не впораєшся…
— Ти так кажеш, ніби я зовсім усе забула…
— А хіба ні? — він зітхнув і відвів погляд. — Загалом, мені пора. Удачі сьогодні.
Він повернувся й пішов.
Інга насупилася. Вона очікувала, що він підтримає її, скаже щось важливе, підбадьорить. Урешті-решт, це ж він місяць тому сказав: «Час повертатись до реальності». А тепер поводився дивно.
Вона попрямувала до свого відділу. Коридори майже не змінилися. З-за рогу вийшла Наталя Петрівна, головна бухгалтерка.
— Інга! Це ти?! — вигукнула вона. — Боже, як ти гарно виглядаєш! Повернулася! Уже?! Як час летить… Як синочок?
Інга не встигла відповісти, як її вже обіймали й плескали по плечу.
— Так, Пашко в садочку. Все добре, дякую.
— Молодчинка, що наважилася. Такі дівчата нам потрібні. А то чоловіки тут зовсім розперезались. От, наприклад, твій… — вона хихикнула. — Хоча… Сама все зрозумієш!
Інга всміхнулася. Було приємно. Але раптом за її спиною пролунав голос Антона:
— Ви до неї не звикайте. Зараз Пашка в садочку щось підхопить — і вона знову зникне на пів року.
Інга різко обернулася.
— Що ти сказав?
— Та нічого. Просто жарт. — він знизав плечима, не дивлячись на неї. — Ну ти ж знаєш, як це буває.
Інга промовчала. Наталя Петрівна ніяково всміхнулась і зникла в кабінеті. Увесь день Антон ніби навмисно сипав уїдливими зауваженнями. Коли хтось із колег спитав, над яким проєктом тепер працюватиме Інга, він вставив:
— Тільки не забудьте, що вона тепер «через сімейні обставини» може будь-якої миті зникнути. У нас тут рекорд — два тижні на проєкті, і знову лікарняний.
Коли Інга спробувала висловити свою думку на нараді, він перебив:
— Головне — не починай співати пісеньку з мультика про свинку…
Після обіду на кухні вона підійшла до чоловіка.
— Антоне, можеш пояснити, що відбувається?
— Що ти маєш на увазі?
— Ти з самого ранку підколюєш. Навіщо? Я просто вийшла на роботу. Це проблема?
— Ні. — він поставив чашку в мийку. — Просто я добре пам’ятаю, як ти плакала, що не хочеш повертатись. Думаю, людям буде корисно не будувати ілюзій щодо тебе.
Інга повільно видихнула.
— Знаєш, ти можеш не радіти моєму поверненню, але не треба мене при всіх принижувати. Я й так боюсь, що все забула, що нічого не вийде…
— Мені здається, тобі справді не варто лізти на рожен…
Вона не встигла відповісти — він розвернувся і пішов.
***
Інга не просто працювала — вона пахала. Брала завдання з позначкою «терміново», вивчала контракти, заглиблювалась у податкові зміни й комерційні умови. Завжди тримала при собі блокнот із нотатками, а дорогою додому з телефону читала потрібну інформацію.
Удома, поки Пашко їв кашу, Інга переглядала листи. Поки Пашко будував вежі з кубиків — читала аналітику.
Віктор Петрович, їхній керівник, не шкодував компліментів:
— Інго, ви наче й не йшли. Просто радію, що нам вдалося вас умовити повернутися.
Пашко, всупереч побоюванням, чемно ходив у садочок. Ні температури, ні соплів. Тільки вранці трохи скиглив. Здавалося б — усе мало бути добре. Але Антон постійно був незадоволений.
— У нас на кухні крихти три дні лежать! — кричав він, грюкаючи дверцятами шафки. — Ти ж два рази на тиждень з дому працюєш! Ти навіть Пашкову кімнату не можеш прибрати!
— Я приберу, — тихо відповідала Інга. — У мене просто колл був опівдні…
— А ввечері хто тобі заважав? Чи ти тепер завжди працюєш?
Вона не відповідала. Тільки дивилася, як він сердито перемішує суп, який вона встигла зварити в обід між двома зумами.
— І ще, — бурчав він, — мене вже дратують твої заморозки в контейнерах. Я хочу гарячу їжу, нормальну, справжню, а не це…
— Я не встигаю щодня готувати. Пробач.
— Тобі все пробачають. Ти ж у нас зірка. І вдома, і на роботі — скрізь! Куди не подивишся — Інга! Серйозно, в мене відчуття, що я живу на роботі!
Інга замовкала. Що сказати? Що не може бути однаково хорошою на два фронти? Що втомилась? Що засинає з думками про квартальні звіти та прокидається від будильника — і все одно думає про роботу?
Вона мовчала. Завжди мовчала.
***
Настав черговий ранок. Антон поспішав. Нарада з замовником з Індонезії. Бігав квартирою, мов ошпарений, хапав краватку, роняв папки.
— Де флешка?! — загарчав він, перевертаючи все на столі. — Та, синя!
— Я бачила її у вітальні, біля зарядки, — тихо сказала Інга, зав’язуючи Пашкові шарф.
— Знайшов!
Він схопив її й вибіг.
Інга не надала значення цьому маленькому інциденту. У неї самої був колл з юристами за 15 хвилин.
Нарада Антона провалилася. Потрібної презентації на флешці не було. Там були чернетки Інги, скани старих договорів, начерки внутрішнього навчання.
— Вибачте… — пробурмотів Антон, блідніючи.
Після наради він наздогнав Інгу, яка щойно дісталася офісу.
— Це все через тебе! — він підійшов ближче. — Це через той бардак вдома я схопив не ту флешку! Через тебе зірвалося замовлення!
— Почекай… Що? — Інга застигла. — Причому тут я?
— А до чого?! Та через твій безлад удома я нічого знайти не можу! У тебе ноут, флешки, папери — все впереміш! Я, як у сараї, живу!
— Антоне, я… — її голос затремтів. — Це ж просто помилка. Я ж не…
— Мені байдуже! — він майже кричав. — Ти думаєш, раз Віктор тебе хвалить, то ти тепер королева? Та ти заважаєш. Розумієш? Заважаєш мені жити! Ти скрізь!
Інга відступила на крок. У цей момент позаду хтось кашлянув. Віктор Петрович. Він стояв, схрестивши руки на грудях.
— Інго, — неголосно сказав він, — якщо ви вільні, зайдіть до мене на хвилинку.
Антон відступив убік, опустивши очі. Інга пройшла повз, відчуваючи, як тремтять руки. Віктор Петрович зачинив двері й запропонував сісти.
— Я не збираюсь втручатись у сімейні справи, — почав він. — Але я сьогодні дещо почув. Я не питаю, що між вами. Мені важливе інше: ти працюєш чудово. У тебе блискучі результати. А от в Антона не все так…
Інга мовчала.
— Я можу закрити очі на цю його істерику… Можу й не закривати. Що ти думаєш? — спитав він м’якше.
— Просто… — прошепотіла вона. — Я не знаю, що з ним…
Інга заплакала, начальник мовчки подав серветку.
— Знаєш, я раніше думав, що головне випробування — це стрес на роботі. Але, по-моєму, це дурниця. Не можна дозволяти близьким витирати об тебе ноги…
Інга витерла сльози й кивнула. Їй було приємно, що керівник усе зрозумів і побачив її проблему.
***
Інга збирала сумку в спальні. Йшла чітко за списком: зарядка, ноутбук, документи, зміна білизни, косметичка. Руки тремтіли. Вперше за довгий час — відрядження. Усього на три дні, але це було важливо для її кар’єри. Інга видихнула, поглянула на квиток у телефоні й застібнула блискавку валізи.
І раптом з вітальні пролунав крик:
— Іди сюди! Швидко!
Інга зірвалася з місця. У центрі кімнати стояв Пашко, блідий. Його нудило.
— Пашенько! — Інга підбігла й підхопила його на руки. — Все добре, все добре, мамуся поруч…
Вона віднесла його до ванної, посадила на підлогу, увімкнула воду й почала вмивати обличчя. Він тремтів.
— Де болить? Животик?
Він кивнув.
Інших симптомів не було. Ні гарячки, ні слабкості. Можливо, отруївся…
— Треба завтра викликати лікаря, — сказала вона, виходячи в коридор. — Нехай подивиться. Я йому зараз дам ліки…
— Якого лікаря?! — Антон стояв у коридорі, очі налилися злістю. — Ти що, зовсім поїхала?!
— У мене літак через чотири години. Я не можу залишитися…
— Ні! — Він ступив ближче. — Це твоя дитина! Ти його покинеш і поїдеш?!
Інга ошелешено подивилася на нього.
— Любий мій чоловік, це і твоя дитина. Ти можеш посидіти з ним два дні. Викличеш лікаря, доглянеш.
— Не можу! І не хочу! — закричав він. — За кого ти себе маєш?! Бізнеследі, мамо твою?! Ні! Ти повинна ставити сім’ю на перше місце!
— А ти — ні?! — різко відповіла вона.
Мовчанка. Він не очікував такої відповіді.
— Що? — перепитав він, тихіше, але зліше.
— Ти — ні?! Я працюю. Я заробляю стільки ж, як ти. Я веду побут. Я перу, готую, воджу дитину в садочок. У мене відрядження! І я прошу тебе побути батьком!
Антон засміявся.
— Не ржи! — вигукнула Інга, голос зірвався. — Тобі смішно?! Це твій син. Він щось не те з’їв. Ти в змозі посидіти з ним два дні?
— Ні! — холодно сказав він. — Я тобі не дозволю втекти від відповідальності!
Він схопив куртку, ключі.
— Повернусь пізно, — кинув Антон, уже виходячи. — Не сумуй.
Двері грюкнули.
Інга залишилась у коридорі. Одна. У носі защипало, але вона не заплакала. Руки тремтіли від злості. Від безсилля. Від огиди. Вона повільно повернулася у ванну, пригорнула Пашка до себе й зашепотіла йому на вушко:
— Все добре, сонечко. Не бійся. Скоро животик перестане боліти.
Інга зрозуміла: вона більше не хоче жити з чоловіком. Він їй огидний.
***
Антон не повернувся додому того вечора.
Він сів у машину й поїхав у центр. Взяв номер на одну ніч у непримітному готелі. Накинув куртку на стілець, ліг на ліжко й уставився в стелю. Телевізор не вмикав. Телефон не перевіряв.
«Нехай понервує. Нехай зрозуміє, як це — бути самій»
Йому здавалося, що він чинить справедливо. Вона на це заслужила.
«Не можна ж ось так витирати ноги об чоловіка у власному домі…»
Вранці він поїхав прямо в офіс, ніби нічого не сталося. Причепурився, випив кави по дорозі, натягнув на обличчя звичний вираз. Але не встиг дійти до свого столу, як до нього підійшла секретарка:
— Антоне, Віктор Петрович просив терміново зайти.
Він здивувався, але причин для хвилювання не бачив.
— Сідайте, — сухо кинув керівник. Жодного привітання, жодної усмішки. Руки сплетені в замок на столі.
Антон сів, намагаючись виглядати спокійним.
— У мене для вас погані новини. Ви звільнені, Антоне.
Антон застиг.
— Перепрошую? Ви серйозно?
— Абсолютно, — Віктор Петрович подивився на нього пильно. — Документи вам передасть відділ кадрів протягом дня.
— Але за що?! Що я зробив?!
— Формально — конфліктна поведінка, порушення корпоративної етики, зрив підготовки до зустрічі з ключовим клієнтом. Але якщо вже ви питаєте — скажу справжню причину. Ви мені огидні.
Антон відкинувся назад, приголомшений.
— Перепрошую?!
— Ви можете скільки завгодно кричати про свої права, про «несправедливість». Але ви забули одну просту річ, Антоне: ви дозволили собі поводитись абсолютно неприйнятно в моїй компанії. Ви намагалися саботувати кар’єру дружини. А ви обоє — мої працівники. І знаєте що? Вона справляється. А ви — ні.
Антон спалахнув:
— Я попереджав, що дитина заважатиме! Я вам казав! Це не моя провина!
Віктор Петрович підвівся. Повільно, не поспішаючи.
— Ви, Антоне, доросла людина. І мали б нести відповідальність за свою родину. Ви так сильно заздрите? Хоча це вже не моя справа. Моя — бізнес. А ви поставили під загрозу контракт. Відсутність Інги в регіоні обійшлася б нам надто дорого. Тож ми з вами прощаємось.
Він відвернувся до вікна.
Антон вийшов, блідий. Його обличчя палало, пальці стискалися в кулаки.
«Це вона все влаштувала. Вона все підлаштувала. Напевно, нажалілась. Втерлась у довіру до Петровича. І його проти мене налаштувала…»
Він мчав додому, не стримуючи люті.
«Зараз усе розставимо по місцях. Зараз вона дізнається, на що він здатен. Зараз він…»
Він відчинив двері. У передпокої — тиша. Він скинув черевики й застиг.
Полиці в коридорі — порожні. Килимок з Пашковими машинками — зник. На гачку — ані Інгиної куртки, ані зеленої курточки з лисичкою.
Він кинувся до спальні. Комод — порожній. Ліжко охайно застелене. Речей дружини — немає. У дитячій — усе порожньо.
Антон стояв посеред квартири. Серце шалено гупало. Він дістав телефон. Ні повідомлень. Ні пропущених. Нічого.
***
Після того, як Антон грюкнув дверима, Інга вирішила не здаватися. Вона сиділа на краю ліжка, тримаючи на руках уже сонного Пашку, і зрозуміла: потрібно боротися.
Вона тихо вклала сина, підійшла до вікна й дістала телефон.
— Вікторе Петровичу, добрий вечір… — голос тремтів. — Мені треба з вами поговорити. І попросити допомоги.
Він слухав. Мовчки, уважно. А потім коротко сказав:
— Добре, Інго. Ми все вирішимо. Знайдемо вам квитки на ранок. Не хвилюйтеся. Ви там потрібні.
І наступного ранку, з новим квитком у сумці й документами в папці, Інга зачинила за собою двері квартири матері. Вночі вона не зімкнула ока, слідкуючи, щоб у сина не піднялася температура. Але все обійшлося. На світанку вона поцілувала Пашку в тім’я і поїхала. Їй потрібно було підписати один з найважливіших контрактів у її житті. І їй усе вдалося. Добре, що мама допомогла, була поруч. Коли рідний чоловік — зрадив.
Пізніше, вже ввечері, їй зателефонувала Наталя Петрівна, головна бухгалтерка. Голос був збуджений:
— Інго, ти вже чула? Ні? А я тобі скажу! Твій Антон — усе. Звільнений. Петрович його викинув без розмов. Отак!
Інга видихнула. Вона спіймала себе на легкому відчутті задоволення… Але не дала волю емоціям. Наступного дня вона подала на розлучення. І Антон навіть не пручався. За два місяці все було скінчено. Він пішов. Навіть, можна сказати, зник — і з життя дружини, і з життя сина.
Інзі було страшно починати з чистого аркуша. Але зрештою вона стала щасливішою.
Чим лінивіші ви в цих 9 речах у старості, тим щасливіші: з особистого досвіду психолога