— Значить, усе сестрі дістанеться? — я намагалася говорити спокійно, хоча всередині все кипіло.
— А чого ти хотіла, Іринко? — бабуся Регіна поправила окуляри й подивилася на мене, як на якусь провинницю. — У Насті родина повноцінна, чоловік, дитинка. А ти хто? Розлучена з «додатком».
Я прикусила губу. «Додатком» вона називала мого восьмирічного Мишка. Мого сонечка, мій всесвіт. Який зараз сидів у сусідній кімнаті й малював, не підозрюючи, що його рідна прабабуся вважає його тягарем.
— Бабусю, але ж я також онучка. І мені теж потрібна допомога. Ми з Мишком винаймаємо однокімнатну квартиру, я розриваюся між двома роботами.
— Ось саме! — Регіна Миколаївна підняла палець повчально. — Ти вже доросла жінка, а досі по орендованих квартирах бігаєш. Нічого не досягла. А Настя з Антоном — молода родина, їм треба на ноги ставати. Будинок і ділянка їм потрібніші. А ти розлучена, тобі нічого не належить.
— Тобто те, що я сама виховую дитину, працюю на двох роботах — це називається «нічого не досягла»?
— А хто тебе заміж гнав? Сама вибрала таку долю. Настя, он, яка розумниця — і чоловік порядний, і дитинка, і в декреті спокійно сидить, а не носиться, як ти.
Я підвелася. Ноги підкошувалися, але я трималася прямо. Гідність — єдине, що в мене залишилося.
— Мишко, збирайся! — покликала я сина. — Нам час додому.
— Мамо, я ще не домалював! — почулося з кімнати.
— Домалюєш удома. Нам пора.
Бабуся дивилася, як ми одягаємося, й хитала головою:
— І ось завжди ти така, Іринко. Як щось не по-твоєму — одразу в образу. Характер у весь батьків.
Я промовчала. Сперечатися було марно. Рішення ухвалено, документи підписано. Трикімнатний будинок із ділянкою переходить Насті — молодшій онуці, моїй сестрі. Тому що в неї «правильна» родина. А ми з Мишком… ми впораємося. Як завжди.
Дорогою додому я рахувала в умі: оренда квартири, комунальні послуги, продукти, садок, гурток малювання для Мишка… Зарплати ледь вистачало, але я трималася. Я завжди трималася.
— Мамо, а чому бабуся Регіна на тебе сердиться? — раптом запитав Мишко.
— Вона не сердиться, сонечко. Просто у дорослих бувають різні думки.
— А чому вона назвала мене «додатком»?
Я зупинилася. Серце стислося — отже, почув.
— Бабуся просто втомилася. Знаєш, літні люди іноді кажуть, не подумавши.
— Як Петько з мого класу?
— Так, приблизно так, — я усміхнулася. Мій мудрий хлопчик. — Ходімо додому, приготуємо твої улюблені макарони з сиром?
Тоді я ще не знала, що це тільки початок історії. Що зовсім скоро моя «правильна» сестра з «порядним» чоловіком постукають у нашу орендовану квартиру. І тоді почнеться справжній вир подій, що змінить життя всієї нашої родини.
Дзвінок у двері пролунав ближче до вечора. Я щойно уклала Мишка спати після його тренування з плавання й збиралася сісти за ноутбук — потрібно було доробити звіти.
— Ірка, привіт! — Настя влетіла до квартири, не чекаючи запрошення. За нею крокнув Антон, привітно кивнув.
— У вас щось сталося? — я подивилася на годинник. Дев’ята вечора — не найкращий час для візитів.
— Та ми повз проїжджали, вирішили заскочити, — Настя по-хазяйськи пройшла на кухню. — Чайку поставиш?
Я зітхнула. Робота почекає.
— Слухай, Ір, — Настя крутила в руках чашку. — Ми тут з Антоном вирішили в бабусиному будинку ремонт затіяти. Капітальний. Уявляєш, там такі класні ідеї!
— Справді? — я постаралася, щоб голос звучав рівно.
— Так! — Настя засяяла. — Антоша вже й проєкт накидав. Тільки от невдача — жити там під час ремонту неможливо буде. А знімати щось далеко не хочеться, у нас же маленький.
Я відчула підступ.
— І?
— Ми тут неподалік однокімнатну квартиру пригледіли, буквально через два будинки від тебе. Заселяємося наступного тижня.
Антон уперше подав голос:
— Тепер будемо сусідами.
Я видушила усмішку:
— Чудово. А як довго плануєте ремонтувати?
— Місяці три-чотири, не більше, — Настя махнула рукою. — Слухай, а це ж круто, що ми поруч будемо! Зможемо частіше бачитися. І ти нам допоможеш із малим, якщо що. У тебе ж графік вільний.
Вільний графік. Дві роботи, дитина, постійні спроби звести кінці з кінцями — і все це вона називає «вільним графіком».
— Настю, у мене не настільки вільний графік.
— Та годі тобі! — сестра розсміялася. — Що тобі варто інколи з племінником посидіти? Ми ж не чужі люди!
Я мовчала. Потрібно було одразу розставити межі, але я не змогла. Можливо, через втому, можливо, через те дивне почуття провини, яке оселилося в мені після розмови з бабусею.
Вони сиділи в мене до одинадцятої. Коли за ними зачинилися двері, я зрозуміла, що зробила помилку. Потрібно було одразу сказати «ні». Але вже було пізно.
Наступні тижні перетворилися на кошмар. Настя сприймала мою квартиру як філію своєї. Могла привести дитину будь-коли:
— Ой, Ір, мені терміново до майстрині на манікюр, посидиш з Іванком? Я швидко!
«Швидко» розтягувалося на п’ять-шість годин. А в мене зривалися робочі дзвінки, горіли дедлайни, Мишко не міг нормально зробити уроки через маленького кузена, який вимагав уваги.
— Настю, я не можу сьогодні, у мене важлива зустріч.
— Яка зустріч? Ти ж вдома працюєш! Ну, будь ласка, всього на годинку!
І я погоджувалася. Знову і знову.
Антон почав заходити вечорами:
— Ір, можна у тебе новини подивитися? У нас телевізор ще не підключили.
Він вмощувався на моєму дивані з пультом, а я намагалася працювати на кухні, бо в кімнаті спав Мишко.
Якось вранці, провівши сина до школи, я побачила на порозі Настю з валізою:
— У нас воду відключили! Можна ми у тебе помиємося? Диван зручний, телевізор працює, можна й затриматися, — пожартувала вона.
Вони залишилися на три дні. Втрьох у моїй орендованій однокімнатній квартирі.
— Ір, ну не виганяти ж їх, — вмовляла я сама себе. — Сестра все-таки.
А потім я почула розмову.
— Антон, може, продамо ділянку? — голос Насті долинав із кухні. Я застигла в коридорі. — Ремонт стільки грошей потребує, а в тебе ще цей кредит.
— Думаєш? — у голосі Антона з’явилися зацікавлені нотки. — А що бабка скаже?
— А що вона скаже? Дім і ділянка тепер наші. Документи на руках. Продамо ділянку, закриємо твій кредит, залишиться ще й на ремонт.
— А як же город, сад? Бабуся там усе життя працювала.
— Та кому зараз потрібен цей город? Що ми, колгоспники? Залишиться лише дім і невелике подвір’я. Зате без боргів будемо. Ну продали ділянку — нам важливіше закрити борги!
Я стояла, вчепившись у дверний косяк. Бабусина ділянка, її гордість. Яблуні, які вона доглядала десятиліттями. Грядки з полуницею, з яких ми з Настею нишком крали ягоди в дитинстві.
— А Ірка твоя не буде обурюватися? — голос Антона звучав занепокоєно.
— А що Ірка? — Настя фиркнула. — Їй бабуся нічого не залишила. І правильно зробила. Он, живе собі, крутиться як може. Справляється ж? Справляється.
Я навшпиньки пройшла у ванну, увімкнула воду. Мене трусило.
Увечері, коли Мишко вже спав, я зателефонувала сестрі:
— Настю, нам треба поговорити.
— Про що? — у голосі сестри звучало здивування.
— Послухай, я все розумію. Ти моя сестра, і я справді хочу тобі допомагати. Але так більше тривати не може.
— Що саме?
— Ти залишаєш дитину без попередження. Приходите з Антоном, коли заманеться. Живете у мене, не запитавши.
— А що такого? — перебила Настя. — Ми ж родина! Ти ж сама завжди про сімейні цінності тріщиш.
— Настю, у мене орендована квартира. Я плачу за кожен метр. У мене робота, дитина.
— От саме! У тебе дитина, і в мене дитина. Чому ти не хочеш допомогти племіннику?
— Я хочу. Але за домовленістю. Заздалегідь. Коли це можливо.
— Слухай, — голос Насті став холодним. — Якщо тобі так складно допомогти рідній сестрі, так і скажи. Заздрісна, бо бабуся все мені залишила?
Я задихнулася від несправедливості:
— До чого тут це?
— При тому! Я ж бачу, як ти на нас дивишся. Думаєш, я не розумію? Злишся, що в мене нормальна сім’я, а тепер і будинок є.
— Настя, схаменися. Яка ще заздрість? Я просто прошу поважати мій час і простір.
— Ну звісно, ну звісно. Тобі завжди більше всіх треба було. Варто було бабусі вибрати мене, як ти одразу почала вередувати.
— Я не…
— Ладно, все з тобою зрозуміло. Не хочеш допомагати — не треба. Якось самі впораємося. Заздриш, що бабуся все мені залишила?
У слухавці пролунали короткі гудки.
Через тиждень вони з’їхали. Без попередження, без прощань. Просто зібрали речі й зникли.
Новини я дізнавалася від мами. Настя продала ділянку — шість соток землі з садом, який бабуся доглядала все життя. Виручені гроші пішли на погашення якогось кредиту Антона.
— Така сума була, — зітхала мама телефоном. — Місце ж гарне, у межах міста. Але Антон наполягав — терміново потрібні гроші на бізнес.
Потім почався ремонт у будинку. Я бачила фотографії — від бабусиного затишку не залишилося і сліду. Модні шпалери, натяжні стелі, пластикові вікна. Антон усім розповідав, що робить «євроремонт».
Минуло пів року. Ми з Настею не спілкувалися. Я змінила роботу на краще оплачувану, Мишко пішов до нової школи. Життя налагоджувалося.
А потім зателефонувала мама:
— Іро, у Насті біда.
Виявилося, що «бізнес» Антона провалився. Усі гроші від продажу ділянки зникли. Більше того — він набрав нових кредитів.
— Якісь апарати закупив, — розповідала мама. — Тепер на складі стоять, пилюкою припадають, нікому не потрібні. А гроші ж чужі були.
Почалися сварки. Настя з Антоном сварилися щодня. Вона кричала, що він змарнував усе її спадок. Він звинувачував її в тому, що вона не вірить у нього.
Ремонт у будинку став. Стіни здерті, підлоги розібрані, жити неможливо. А грошей уже немає.
— Продають будинок, — повідомила мама через місяць. — Прямо так, недороблений.
— А бабуся?
— А що бабуся? Будинок уже не її. Плаче тільки.
Я поїхала до Регіни Миколаївни. Вперше за багато місяців.
Вона постаріла. Зморщилася, наче за один момент додала десять років.
— Заходь, Ірочко, — голос тремтів. — Чаю вип’ємо?
Ми сиділи на кухні. Тій самій, де пів року тому вона дорікала мені за неправильне життя.
— Пробач мені, — раптом сказала бабуся. — Я ж як краще хотіла. Думала, раз сім’я повна, значить, все правильно. А вийшло…
Вона заплакала. Я встала, обійняла її за плечі:
— Бабусю, ну що ти. Усяке в житті буває.
— Сад шкода, — вона витерла очі. — Яблуньки мої. І будинок. Я ж думала, правнуки там ростимуть.
Я мовчала. А що тут скажеш?
— Ти от одна тягнеш, — продовжила бабуся. — І працюєш, і Мишка виховуєш. Молодець. А я тебе тоді так образила.
— Забули, бабусю.
— Настя-то де тепер?
— Не знаю. Ми не спілкуємося.
— Ех, — бабуся похитала головою. — Своїми руками сім’ю зруйнувала.
Я хотіла заперечити, але тут задзвонив телефон. На екрані висвітлилося ім’я сестри.
Я вийшла в коридор, щоб відповісти:
— Так, Насте.
— Іро, — голос сестри звучав глухо. — Можна з тобою поговорити?
— Говори.
— Не телефоном. Можна, я приїду?
Я глянула на бабусю, яка гріла руки об чашку з холодним чаєм:
— Приїжджай. Я зараз у бабусі Регіни.
— Тим краще. Буду за годину.
Настя приїхала не сама — із сином. Іванко підріс, став ще більше схожим на матір. Він несміливо притискався до Настиної ноги, поки ми сідали за стіл.
— Ну що, — Настя нервово одягла рукав. — Будинок продали. Учора останні документи підписали.
Бабуся здригнулася, але промовчала.
— Антон… Загалом, ми розходимося. Він узяв більшу частину грошей від продажу — каже, на погашення боргів. Мені залишив зовсім трохи.
— І що тепер? — запитала я.
— Переїхала до подруги поки що. Але там надовго не можна — у неї сім’я, маленька квартира. Думала зняти щось, але з дитиною так складно. Усі хочуть передоплату на кілька місяців, а грошей майже не залишилося.
Я дивилася на сестру і не впізнавала її. Куди поділася та самовпевнена жінка, яка вчила мене життя? Переді мною сиділа розгублена молода мати, яка не знала, що робити далі.
— Я роботу знайшла, — продовжила Настя. — В офісі, менеджером. Але перша зарплата лише через місяць.
— А чому мамі не подзвонила? — запитала я.
— Соромно. Вона ж попереджала щодо Антона. Говорила, що він авантюрист. А я не слухала.
Іванко підійшов до бабусі, заліз їй на коліна. Вона притиснула правнука до себе, поцілувала в маківку.
— Бабусю, пробач мені, — Настя заплакала. — Я все змарнувала. І будинок, і сад твій улюблений.
— Дурненька, — бабуся простягнула руку через стіл, накрила нею долоню онуки. — Головне, що ви з малим живі-здорові. Решту наживете.
Я дивилася на них і раптом чітко зрозуміла — ось вона, моя родина. Так, ми робимо помилки. Так, ми ображаємо одне одного. Але ми залишаємося сім’єю.
— Настю, — я відкашлялася. — Поживи поки що в мене.
Сестра підняла заплакане обличчя:
— Справді? Після всього, що я наговорила?
— Диван розкладається. Іванко з тобою поміститься. Тільки умова — шукаєш квартиру. Активно шукаєш.
— Звісно! Я вже й рієлтору подзвонила.
— І ще. Будеш забирати Мишка зі школи у вівторок і четвер. У мене в ці дні пізні зустрічі.
Настя усміхнулася крізь сльози:
— Домовилися.
— А я ось що думаю, — раптом озвалася бабуся. — Квартира у мене велика, одній багато. Може, до мене переїдете? І мені спокійніше, і вам легше буде.
Ми з Настею перезирнулися:
— Бабусю, ти серйозно?
— А що такого? Разом веселіше. Готуватимемо по черзі, за дітьми дивитимемося. Глядиш, і на новий будинок швидше назбираєте.
— А як же твої принципи? — не втрималася я. — Про повні сім’ї та все таке?
Бабуся махнула рукою:
— Дурна була. Думала, що знаю, як правильно жити. А життя, воно мудріше за нас виявилося.
Іванко, який уже задрімав на бабусиних колінах, раптом стрепенувся:
— А Мишко зі мною гратиметься?
— Гратиметься, — відповіла я. — Якщо ти навчишся стукати, перш ніж заходити до його кімнати.
Усі засміялися. А я подумала — мабуть, це і є справжня родина. Не та, яка виглядає правильно на папері. А та, яка залишається поруч, що б не трапилося.