Прощення

У сорок два Люба зрозуміла, що вагітна. У неї вже були дорослі діти, а чоловік, здавалося, задивлявся на сторону. Дивлячись на своє відображення в дзеркалі, жінка усвідомлювала, що виносити та виростити третю дитину буде складно. А після декрету навряд чи зможе знайти роботу.

Люба набрала номер своєї гінекологині.

— Привіт, Віолеточко. У мене дві смужки, уявляєш? Коли ти зможеш мене прийняти? — прошепотіла вона у трубку.

— А чого шепочеш? Чоловік не знає? — так само пошепки перепитала Віолетта.

— Так, поки що не говорила йому.

— Ну і правильно! Любонько, давай до мене післязавтра, завтра не можу тебе прийняти — повний запис. А в середу на восьму під’їжджай. Якщо термін маленький, може, встигнемо обережненько…

— Що «обережненько»? Ти на аборт натякаєш, чи що? — спитала Люба, яка ще не прийняла остаточного рішення, хоч думка така й крутилася в голові.

— Ну так. Чим менший термін — тим менше проблем!

У призначений час Люба не прийшла й не попередила. Напевно, сумнівалася до останнього. Віолетта зателефонувала їй, але Люба не взяла слухавку. Лікарка знизала плечима й пішла пити каву. До першої пацієнтки залишалося пів години. Вона подивилася список прізвищ жінок, яких мала прийняти. Серед них були пацієнтки з дуже різним соціальним статусом.

Віолетта, попри вік, була майже кандидатом медичних наук — її запрошували на престижні медичні заходи, вона не раз виступала перед міжнародною аудиторією. Запис до неї — за тиждень або два. Любу вона погодилася прийняти лише тому, що та була її давньою пацієнткою. Близькими подругами вони не були, але приятелювали давно.

«Ну й дурна ця Любка. Народжувати після сорока — великий ризик, ще й дитина може народитися з синдромом Дауна. Тоді пошкодує, що не прийшла. Але це, звісно, її справа», — подумала Віолетта й надовго забула про Любу.

***

Червневий вітерець приємно лоскотав відпочивальників на верхній палубі. День видався не надто спекотним. Річковий круїзний теплохід курсував водами Дніпра. Нарешті Віолетта вибралася у подорож з чоловіком і доньками. Молодша, Аринка, була точною копією матері — така ж худенька і руденька. Поки дівчатка плескалися у басейні, Віолетта з чоловіком Віталієм сиділи за столиком неподалік. Він пив каву, вона — мохіто.

— Не боїшся набрати вагу? — питав Віталій, спостерігаючи, як дружина доїдає тістечко, запиваючи його солодким мохіто.

— Трохи можна, а то вітром знесе, — вона промокнула губи серветкою і усміхнулася.

— Ти в мене найгарніша, Вітко! Я просто хвилююсь за твоє здоров’я — цукор це отрута, кажу тобі як ревматолог.

— Ех, не треба було виходити заміж за лікаря! — пожартувала вона й, обернувшись до басейну, гукнула:

— Дівчатка, час вилазити! Давайте, витираємось і йдемо збиратись на обід.

— Мамусю, ну ще трошки! — благала молодша.

— Ну, маам! — підхопила старша. Віолетта встала й підійшла до басейну.

— Ніяких «ну, маам», сонце вже шкідливе, вилазьте!

Вона повернулась, щоб повернутись до чоловіка за столик, але зробивши крок, впала.

Першим до неї підскочив чоловік. Дівчата поспіхом вилізли з води.

— Що з тобою, мамо?

— Вітя, ти що? — чоловік обмацував їй ноги, — нічого не зламала?

Підійшов і співробітник екіпажу теплохода, який чергував біля басейну.

— Та що ж ви! Біля басейну слизько! — похитав головою. — Не вставайте, зараз принесуть ноші, й ми вас відвеземо до медпункту.

— Не треба, все гаразд! — Віолетті було незручно, довкола збиралися люди. — Відведи мене, будь ласка, — попросила вона чоловіка. Віталій підняв її на руки, кивнув донькам, і вони, взувши шльопанці й накинувши на себе рушники, пішли за ним.

Того ж вечора, уклавши дітей, Віолетта з Віталієм сиділи в барі.

— Ми обидва медики й знаємо, що це не лікується, — сказала Віолетта.

— Може, ти помиляєшся, треба здати аналізи, — глухо відповів чоловік.

— Віталику… ну який сенс, я, звісно, здам. Але ти сам розумієш — це БАС. Я зрозуміла це ще тиждень тому, все сподівалась, що, може, просто стрес, або, може, хребет… але тепер… навіщо себе дурити? І так часу мало.

— Що думаєш робити? — Віталій намагався не дивитися на дружину. Вони обидва чудово знали — надії немає.

— Нічого, — спокійно сказала вона, помішуючи цукор у чашці. — Потихеньку збиратись, готувати дівчаток. Пити наддорогі ліки, щоб додати собі місяць життя, або перетворюватись на Стівена Гокінга — не хочу.

— Віолетта…

— Так, ще я хочу охреститися.

***

На роботу Віта не повернулась. Хвороба не дала такого шансу. Через місяць вона почала волочити ногу, а незабаром після цього пересіла в інвалідний візок.

Колись, як лікарка-гінеколог, вона робила аборти. Багато. За показами й без. Вважала, що це правильно. Мати має право вирішувати — жити її дитині чи ні. Але тепер, коли смерть стояла за плечима, Віолетта жахалась скоєного. Щоночі вона чула дитячий плач.

Вона охрестилась у храмі, який порадила їй Люба — саме того дня та хрестила там свого малюка.

— Прости мене, Любо! І ти, мій хороший, пробач, що ледь не штовхнула твою маму на страшний гріх! — усміхнулась Віта дитині. Малюк серйозно подивився на неї й раптом усміхнувся. Та усмішка вселила надію — дитина, а значить і сам Господь, пробачили їй.

Віолетта померла за кілька днів, у тридцять вісім років.