Погорільці засиділися

— Ви з будинком хоч щось вирішуєте? — спитала Олена.

— А що з ним вирішувати? — спалахнула Наталя. — Згорів будинок! Нічого там вирішувати!

— Наталю, не вдавай із себе маленьку дівчинку! Сама вже бабуся!

Будинок був застрахований! І згорів не з вашої вини! Має бути розслідування. Компенсації. Виплати від страхової!

І нагорі мають розуміти, що ви залишилися без даху над головою!

— Якщо ти така розумна, то йди й сама з ними розмовляй! — фиркнула Наталя. — Якби все робилось так швидко й добре, як ти кажеш, то ми б усі вже по палацах зі слугами жили!

— Не знаю, як щодо палаців, але ти з сім’єю міцно сіла мені на шию! — відповіла Олена. — Мені що, вигнати тебе з дому, щоб ти нарешті почала щось робити? А, Наталю?

— Олено, та ми робимо все, що можемо! — запевнила Наталя. — Сама розумієш, це все непросто!

— Але розслідування ведеться? — спитала Олена.

— Аякже! Дільничний уже який день шукає наших сусідів, від яких вогонь з мангала перекинувся. Поки що надсилає запити по всіх адресах. Тиша!

— А що каже страхова?

— Немає результатів слідства — немає й виплат! — відповіла Наталя. — Олено, ти сама подумай, навіщо їм платити, якщо можна з когось іншого стягнути? Це ж не вони на вулиці опинились!

— А ти в адміністрацію писала? Ходила? — спитала Олена. — Хоч щось тимчасове добитись, поки по інстанціях усе не владнається.

— Та слухають там дуже уважно! — сказала Наталя. — У коридорі диванчики, кулер з водою — безкоштовно! А в кабінеті каву пропонують! І це все, чого від них можна добитись!

— Ти б з дочкою пішла! А вона нехай внучку візьме! І нехай поплачуть нам на всіх рівнях влади! Пресу можна підключити! — говорила Олена. — Наталю, ви бездомні, а чому я повинна думати?

— Олено, ти розумієш, що в нас нічого не лишилося? — підвищила голос Наталя. — Ми все втратили! Все до копійки!

Дочка з чоловіком на ті гроші, що за дитину дали, добудову зробили й водогін провели! І дах перекрили! У нас немає запасу! І взяти його ніде!

Полінині декретні, моя зарплата та Жорині копійки! Думаєш, ми б сиділи у вас на голові, якби мали за що орендувати житло, Олено?

У нас навіть найнеобхіднішого нема! Як осінь почнеться, то й з дому не буде в чому вийти!

— Наталю, я ж і кажу — всіх там треба рухати! Я можу підключитись! Доньку підключу! Зятя! — казала Олена. — А можемо разом піти!

— Дякую тобі, Оленочко! — Наталя витиснула сльозу, але одразу витерла хустинкою. — Ти справжня сестра! Але все, що могли, ми вже зробили!

Зараз лишилось тільки чекати! Тільки чекати, поки вони там у всьому розберуться.

А ти б знала, як ми тобі вдячні, що прихистила! Нам же йти зовсім не було куди!

— Наталю, будь ласка — це все добре. Але вам треба щось вирішувати, бо довго ми так не витримаємо! А якщо посваримось — то вже назавжди!

— Оленочко, рідненька! Та потерпіть іще трохи! Обов’язково скоро все вирішиться! Не будуть же вони вічно тягнути гуму!

— Та й наше терпіння не з гуми! — кивнула Олена.

— Хочеш, я перед тобою на коліна стану? — благала Наталя. — І дочка моя стане! І зять! А Людочка тільки прийде — і її поставимо!

— Та не треба…

Олена Іванівна зайшла в кімнату доньки й зятя та з важким зітханням опустилася на стілець.

— Вона мене знову вмовила. Не розумію, як їй це вдається! Йшла ж виганяти, а погодилась іще потерпіти!

— Мамо, скільки можна? — вигукнула Оля. — Пів року шестеро дорослих і двоє дітей у трикімнатній квартирі! Ми вже по головах один одному ходимо!

А гроші? Скільки ще ми можемо оплачувати їхнє проживання, харчі й одяг? А ще підгузки, вітаміни й інше для їхньої дитини?

— Доню, та в них теж ситуація важка! З палаючого будинку тільки документи встигли забрати! — Олена Іванівна спробувала захистити сестру і її родину, але одразу ж змовкла.

За пів року утримання, маючи двох працюючих, можна було б і на одяг назбирати, і на оренду квартири відкласти.

— Олено Іванівно, — Діма підвівся з-за столу. — Ви тут набирайтесь сміливості й рішучості, а я з’їжджу на місце. Тут щось нечисто.

***

Погорільцям заведено допомагати! Особливо, якщо це рідні. Чужому, якщо нема можливості — можна відмовити. А для родичів — хоч у землю провались, а допоможи!

Так само й вогонь — не проста стихія! Скільки його не приборкуй, якщо вирветься — залишиться тільки збитки рахувати.

Коли на порозі Олениної квартири з’явилася рідна сестра з родиною, стало страшно. Бо були вони всі в кіптяві, а з речей — лише документи й пара ковдр.

— Оленочка, — ридаючи, простогнала Наталя. — У нас дім згорів! Ти ж моя єдина рідня! Нам іти нікуди!

Олена, ледь не втрачаючи свідомість, впустила рідних у квартиру. Наталя одразу опустилась на пуфик у коридорі й продовжила ридати.

Її дочка з однорічною малечею на руках пройшла в кімнату і безтямно сіла на диван. А її чоловік, Жора, тихенько пройшов у ванну кімнату.

На шум вискочила Оля, донька Олени, а слідом з’явився й Олін чоловік — Діма.

У квартирі повисла тривожна атмосфера.

Коли щось страшне стається з кимось іншим, співчуття виникає автоматично. А коли це близька людина — стає лячно.

І лячно не лише тому, що могли її втратити, а тому, що біда підібралася впритул! І могла зачепити і їх!

Розпитувати господарі не стали, але нічліг треба було організовувати.

Наталю поклали в кімнату до Олени — все ж сестри. Костю, сина Олі й Діми, батьки забрали до себе, а його кімнату віддали Поліні, Жорі та їхній донечці.

Наче розмістилися. І навіть із комфортом. Правда, зранку утворилась черга в санвузол, а на кухні — взагалі тиснява.

Та якось, із Божою поміччю, зібрались і розійшлися по роботах.

А Олена відпросилася й одразу повернулась. Треба було зрозуміти, що трапилось у сестри.

А трапилась біда, що обернулася справжньою катастрофою.

Якісь мутні сусіди розпалили мангал прямо біля спільного паркану. А далі — то чи забули, то святкували щось добре, але про вогонь геть забули. Іскра з мангала підхопилась вітром — і в дім.

Наталя з зятем тоді були на роботі в місті: тридцять кілометрів — не відстань. А Поліна з дитиною була на плановому огляді. Повертатися мали всі разом.

Жора мав заїхати машиною за Поліною й дитиною, потім за Наталею — і тоді вже додому.

А приїхали — вже все палало. Поліну в дім не пустили, а Жора з Наталею намагалися винести хоч щось. Але змогли лише документи, бо ті лежали в коридорі в комоді.

І майбутнє погорільців виглядало безрадісно. Сусіди — зникли, страхова — мовчить, дільничний — ледве ворушиться. Але найстрашніше — не було грошей!

Материнський капітал вклали в ремонт будинку. А все нажите за роки — згоріло. І хоч Жора з Наталею працювали, їм тепер усе треба було купувати з нуля. А зарплати — не космічні!

Так само й Олена з родиною не були мільйонерами, щоб покрити всі потреби родичів. Але потрохи почали купувати й засоби гігієни, і трохи одягу. Найбільше грошей потребувала однорічна дитина.

Так само і трирічний Костик, син Олі, потребував усього.

Грошова скрута затисла всіх за горло, але якось виживали.

А атмосфера у квартирі поступово загострювалась.

Двом господиням на кухні тісно. А якщо їх чотири? Отож! А санвузол — один! А всім зранку на роботу! Це два, три й чотири! Але було п’ять, яке перекреслювало все!

На Полінині декретні ніхто не зазіхав — це для дитини. Та й зарплати Жори й Наталі в загальний бюджет не надходили.

— Ой, нам стільки всього треба! А ще ж експертизи замовляти! А терміново з’їздити, щоб зустріти й пояснити! Таксі туди, таксі назад! І там заплатити, і тут заплатити! Ви нас тільки не виженіть! А ми потім добром за добро віддячимо!

Олена входила в положення сестри та її родини. Вона з усіх сил намагалася зрозуміти. Але час від часу натякала, що треба пришвидшуватись, бо з кожним днем жити разом усе важче й важче.

Дочка Олени — Оля — певною мірою розуміла, наскільки складно довелося родичам.

Але постійні відмови власній дитині навіть у найдешевших іграшках — бо треба холодильник забивати або Поліні нову кофту купувати — її дратували.

До того ж вона відчувала себе у власній квартирі, ніби в комуналці. А це зовсім її не тішило.

І лише Діма, як зять у чужій родині, переважно мовчав. По-людськи йому було шкода родичів дружини. Але емоційного тиску він не відчував, тож помічав те, що рідня дружини намагалася приховати.

А помічав він, що Наталя, прийшовши з роботи, часто прямувала просто в кімнату до дочки й зятя. Там вони зачинялись на засувку, а далі…

Діма терпіти не міг запаху копченостей. Ні риби, ні м’яса, ні курки. Його від того запаху аж нудило. А з кімнати, де зачинялись родичі, саме цим і тягнуло!

«Цікаво, якщо вони сидять без грошей і економлять на всьому, з яких таких прибутків вони копченості їдять?»

Але ні дружині, ні тещі Діма нічого не сказав.

«Та ну його! Ще скажуть, що я родичів не поважаю! Або ще гірше — обмовляю!»

Він вирішив мовчати, поки дружина чи теща самі не піднімуть шум.

***

Цілий день Діми не було, а коли він з’явився й поділився першими результатами своєї «розвідки», Олена ледь не впала в істерику. Але Діма її заспокоїв і виклав усе, що дізнався.

Факт перший. Згоріла лише сарай. Саме її фото і показувала Наталя. А фото згорілого будинку не було, хоча Наталя на словах казала, що там повний жах.

Факт другий. Там зараз живуть три сім’ї з інших регіонів. І платять, до речі, не по-сільському — по міських тарифах.

Факт третій. Жодного материнського капіталу на ремонт будинку не витрачалось. Його Поліні взагалі не видали.

Наталя із зятем провернули якусь схему, щоб отримати гроші на руки. Але фальшивку швидко викрили. До суду не дійшло, але замість капіталу Поліні показали жест із трьох пальців.

Але був і четвертий факт, про який Діма сказав:

— Перевірити не маю змоги, але одна пані сказала іншій, що третя чула… Суть у тому, що Наталя із зятем вирішили осісти на шиї старшої сестри, поки не «відіб’ють» втрату через провал із Поліниним капіталом.

А якщо ще й зверху щось урвуть — так і поготів!

Ніч пройшла в моторошному напруженні. Олена, Оля й Діма ледь стримували себе, щоб не влаштувати скандал серед ночі.

Вони дочекались ранку — поки Жора з Наталею збиралися на роботу, а Поліну мали завезти на черговий медогляд.

Олена вийшла разом із ними. Потім сказала:

— Ключі.

А в кожного вже був свій комплект.

— Що? — здивувалася Наталя.

— Ключі від квартири! — Олена простягнула руку. — Всі три комплекти. Швидко!

Їй на долоню лягли всі три комплекти.

— А тепер, як прийшли — голі та босі, так і провалюйте звідси! Теж мені — погорільці!

— Там речі! — зойкнула Наталя. — Там наші речі!

Вона кинулась до дверей квартири, але на порозі вже стояла Оля, а за нею — Діма.

Наталя застигла.

— Ми самі розберемо, що там за речі, — сухо сказала Олена. — Це ж усе за наші гроші куплено. Що захочемо — залишимо. Що захочемо — на смітник. Або продамо. Але вам — ані ганчірки!

Собі нічого не залишили, але Оля потім ще пів року продавала через інтернет те, що Наталя з родиною нажили за чужий рахунок.

А Олена довго не могла прийти до тями. Не вірила, що таке буває.

— На що ж вона сподівалась? Я ж рано чи пізно все одно б дізналася, що дім не горів!

— На доброту вони сподівались, — сказав Діма. — А самі думали лише про вигоду. Потім ще могли б посваритися і тебе ж виставити винною. Ти ж бачиш — там нічого людського не залишилось.