Наречений кинув у річницю стосунків

— Толіку, ти ж підхопиш мене з роботи? Ми ж сьогодні йдемо в театр, пам’ятаєш? — Наталя поглянула на годинник. До вистави залишалось півтори години. І, як на зло, пішов дощ зі снігом. А вона зранку робила зачіску. І не вдягла шапку, щоб не зіпсувати. Дурна жінка.

— Не можу, Наталю. Я їду з іншого кінця міста. Але ти не запізнюйся, зараз жахливі затори, — сказав він і скинув дзвінок. Наталя навіть не встигла заперечити. Адже він обіцяв… Що ж, значить, справді термінові справи. Наталя не могла злитися. Вона була розуміючою жінкою.

— Світлова, зайди до директора! — гукнули їй, і вона зрозуміла, що раніше втекти не вдасться… А отже, таксі скасовується. Вже зараз на дорогу в заторах треба було витратити понад годину.

Наталя йшла коридором офісу. На ній були підбори, в руках — сумка, парасолька, плащ. Робочий день знову затягнувся. У голові крутилася лише одна думка: треба будь-що встигнути до театру. Толік, напевно, вже під’їжджає, а вона… навіть таксі не може викликати через снігопад! Доведеться їхати метро. Без шапки, на цих жахливих підборах.

З Толіком вони зустрічались майже два роки. Разом поки не жили, але Наталя майже щоранку вставала раніше, щоб накрутити локони, підібрати сукню, виглядати по-особливому, адже Толік обов’язково приїде після роботи. Або вона поїде до нього. А він був серйозний чоловік — завжди казав, що поруч з ним має бути доглянута жінка. От вона й намагалась відповідати. Хотіла бути не просто коханою, а гідною.

Толік був завидним нареченим: і квартира, і машина, і поважна посада. Батьки — з інтелігентної родини. Наталя навіть соромилась часом приходити до нього, якщо вдома була його мати. Та дивилася на Наталю якось особливо. То з недовірою, то з жалем. Але Наталя дуже старалась відповідати очікуванням. Ніколи не відмовляла у допомозі: якщо залишалась у нього на ніч, то вставала рано. І поснідати приготує, і в кімнаті прибере, поки він спить.

Коли Толік пообіцяв їй на річницю квитки на виставу, про яку вона мріяла, Наталя раділа до сліз. Театр вона обожнювала ще з дитинства. Пам’ятала, як маленькою ходила з татом на казку про трьох поросят. А потім тато пішов з родини.

Стараючись відігнати від себе спогади, що нахлинули недоречно, Наталя накинула легке, як на жовтень, пальто і вийшла на вулицю. Жовтень видався холодним. А до метро ще треба було дійти…

Вона прийшла до театру вчасно. Встигла. Не хотіла підвести його.

Стараючись не посковзнутися біля входу, Наталя вчепилася в ручку дверей, щоб швидше зайти до фоє. Вона сподівалась, що Толік вже чекає її всередині.

— Ваш квиток? — контролер стояв просто біля входу. Через посилені заходи безпеки «зайвих» людей та тих, хто просто хотів зігрітись, без квитка не пускали.

— Мій квиток у молодої людини. Він мене чекає! — пропищала Наталя, намагаючись розтерти замерзлі руки. Вона добре «нагулялась»: без шапки й рукавичок, у короткій сукні та тоненьких колготках. Дай Боже не захворіти.

— Нехай ваша молода людина вас зустріне. Подзвоніть йому. На жаль, ми не можемо пустити вас без квитка.

— Дівчино, ви проходите? Чи як? — невдоволена пані в капелюшку штовхнула Наталю.

Охоронець чемно попросив її почекати надворі. Вона не сперечалась. Стала біля стіни, загорнувшись у плащ, і спостерігала за гостями театру.

Толік не приїхав і не відповідав на дзвінки. За 10 хвилин пролунав другий дзвінок — сигнал до початку вистави. А в слухавці пролунав голос: «Абонент недоступний».

Наталя все ще стояла біля входу, розуміючи, що вечір безнадійно зіпсований, а вона, швидше за все, захворіє. Тривога за Толіка лише доповнювала «букет» емоцій. Наталя була впевнена: з ним щось сталося, якщо не приїхав і не вийшов на зв’язок.

— Дівчино, у вас є квиток на виставу? — поруч пролунав голос. Наталя глянула на чоловіка, що підійшов. Це був літній пан з акуратною сивою борідкою та добрим, уважним поглядом.

— Був… Я чекала людину з квитком, але… він не прийшов, — зізналася вона.

— У мене є зайвий квиток. Ходімо. Ви, здається, зовсім змерзли.

— Зайвий?

— Так… Збирався з дружиною. Але вона не змогла. Не дожила до прем’єри.

Наталя розгубилася. До метро було хвилин п’ятнадцять пішки. Її голова без шапки просто не витримала б ще однієї прогулянки. Та й виставу цю Наталя дуже хотіла побачити.

— Так, я піду з вами. Мене звати Наталя, — сказала вона.

— Федір Петрович. — Він усміхнувся. — Ходімо, Наталю. Здається, ми запізнюємось.

Вони сиділи поруч. Вистава була дуже цікавою, і вона майже одразу забула, що ще п’ятнадцять хвилин тому ледь не розплакалась, замерзаючи біля входу.

Час до антракту пролетів, як одна мить. Наталя увімкнула телефон. Жодного повідомлення. Тривога з новою силою охопила її.

— Ходімо, Наталочко, я пригощу тебе кавою. Знаєш, ми з Валентиною, моєю дружиною, дуже любили брати еклери, — при згадці про дружину обличчя Федора Петровича стало сумним. — А ти любиш солодке?

— Так, дуже, — зізналась Наталя. Хоч би вона була на всіх дієтах світу, відмовити дідусю в ту мить вона б не змогла.

— Можна я тебе ще чимось пригощу? Окрім кави? — запропонувала вона.

— Та невже я дозволю панянці платити? — він поставив на столик тарілку з різними тістечками.

— Наталко? Це ти? — у черзі до буфету Наталя побачила колегу Толіка.

— Привіт, Машо. — Серце забилось сильніше. Вона переступила через власну гордість і поставила запитання: — Ти не знаєш, що з Анатолієм? Я не можу додзвонитись. А ми…

— …Мали йти до театру? — підхопила Маша. — Знаю, він сказав, що плани на вечір змінились. Пристроював квитки.

— Та невже?!

— Я в нього викупила. Щоб не пропали. Думала, ти в курсі. — Наталю мов крижаною водою облило. Все стало на свої місця.

— Я… Та, звісно. Просто неправильно його зрозуміла, — Наталя вимучено всміхнулась. На щастя, поряд був Федір Петрович. Він запросив Марію до них за столик, але вона відмовилась і побігла до подруги.

— Виходить, молодик підвів? — тихо спитав він.

— Не переймайтесь…

— Я теж колись був молодим. Усяке бувало.

— Але ви навряд чи залишили б свою наречену на морозі. Без квитка.

Він задумався і кивнув.

— Я б ніколи не змусив Валюшу чекати… — Федір Петрович знову посумнів. Люди товпилися біля буфету, хтось обговорював виставу, а він згадував. І Наталя попросила розповісти.

Федір Петрович був колишнім викладачем. З дружиною, Валентиною, він прожив 40 щасливих років. Вона пішла наприкінці літа, і її втрата стала ударом для Федора.

— Ми з нею на цю виставу збиралися. Вона так хотіла. Купили заздалегідь, найкращі місця… Знаєш, я до останнього не хотів йти. А потім вирішив: Валя б не зраділа, якби квитки пропали. І от бачиш, Наталю, зустрів тебе.

— Все, що не робиться, — на краще. Так моя бабуся казала, — втішила Наталя. — Дякую вам. І за еклери, і за те, що врятували від холоду та самотності.

Сюрпризи вечора на цьому не закінчились. Федір Петрович виявився сусідом. Вони разом поїхали додому. А за кілька днів зустрілися біля кондитерської.

— Ви за еклерами?

— Точно. Валю згадати. — Усміхнувся він. — Зайди на чай.

— Я б із радістю, — Наталя зніяковіла.

— Та знаю, у молоді завжди справи. От і мій син такий самий. На, візьми. З’їж удома, — він простягнув коробочку з тістечками, і Наталі стало шкода самотнього старенького. Вона поглянула на годинник і погодилась.

— Ходімо. На пів годинки можу забігти. Покажете мені фотографії, дуже хочеться побачити, якою красунею була ваша Валентина, — Наталя усміхнулась, і їй здалося, що в очах Федора Петровича блиснула сльоза.

У квартирі було затишно, в коридорі зустрів кіт Сенька.

— Валентина настояла — підібрали біля будинку, — розповів Федір Петрович. — Кошеням був ще, у травні. А в серпні Валюша пішла. Залишила мені це створіння. Знаєш, якби не він, я б, напевно, ліг поруч із нею…

Наталя не була надто сентиментальною, але слова старого її зворушили до глибини душі.

— Ходімо, чайник поставлю. У мене там якийсь чай п’єро… не можу запам’ятати назву.

— Пуер? — усміхнулась Наталя.

— Точно. Син привіз. У подарунок. Знаєш, Женя в мене хороший хлопець. Тільки з дружиною не пощастило. Ех, ну то таке.

Федір Петрович розлив по чашках міцний чай і дістав альбом. Наталя перегортала сторінку за сторінкою, і поступово звичайна ввічливість переросла в щирий інтерес. Історія родини була дуже глибокою, ще з царських часів. Наталя схаменулась лише тоді, коли в кишені завібрував телефон.

«Ти де пропадаєш другий день? Я що, маю за тобою бігати?» — Толік написав повідомлення, а потім скинув виклик.

— Мені треба бігти. Можна, я ще якось зайду до вас? — тихо спитала Наталя.

— Заходь у будь-який час, — сказав Федір Петрович, закриваючи альбом. Наталя подивилася на кота, що згорнувся калачиком, на тепле світло лампи та старий килим, як у бабусі вдома. У цій атмосфері вона відчула те, чого їй завжди бракувало — душевного спокою.

У дитинстві Наталю виховувала мати. Батько пішов рано. Чоловіки були чимось далеким, зовнішнім. Мама все вирішувала сама, замінювала Наталі й тата, і бабусю з дідусем. Була сильною та суворою, жодних обіймів чи «секретиків».

Наталя з дитинства намагалась бути зручною, слухняною, не заважати мамі по-своєму дбати про їхню маленьку сім’ю. А спогади про тата назавжди залишилися у дитячих снах. І, можливо, Федір Петрович надто яскраво нагадав їй батька.

З Анатолієм після того випадку Наталя тримала дистанцію. І він усе більше дратувався, чому вона стала іншою. Він не розумів, що сам винен у холоді нареченої.

Пізніше Маша розповіла Толику, що бачила Наталю в театрі з чоловіком. І Толік подзвонив зі скандалом:

— Ти знайшла собі старого пердуна і тепер з ним? Ото ти яка жадібна! Мама ж казала, що ти зі мною тільки через гроші! Тепер ясно, чому ти до мене перестала їздити! Знайшла вигіднішу партію!

— Перестань нести нісенітниці! — Наталя аж рота роззявила від здивування. — Це ти кинув мене того холодного вечора біля театру. А він просто врятував мене від обмороження!

— І як часто він тебе «рятує»? Він же старий! Тобі не гидко з ним?!

— У нього є повага й виховання! Не суди про інших по собі, Толік. Я ще вагалась, чи варто давати тобі шанс… Але тепер усе зрозуміло.

— Ну й котись до свого діда!

Після тієї розмови вона з Толиком більше не спілкувалась.

А з Федором Петровичем зав’язалась сусідська дружба. Наталя приходила до нього в гості, вони разом ходили до театру, на концерти у філармонію, якось навіть у кіно — на старий фільм, який дуже любила Валентина. Федір багато розповідав про сина, як сумує за онукою, про невістку, яка одразу заявила, що поїде на північ, аби отримати квартиру. І забрала сина з собою.

— А він навідує вас?

— На похороні Валентини був.

— А гроші надсилає?

— Я не беру. У мене пенсія хороша, — відвів погляд Федір Петрович.

— А чому ви самі до нього не поїдете?

— Старий я вже для таких поїздок. Та й невістка не буде рада мене бачити, — зітхнув він. І Наталя зрозуміла, що це тема болю.

— Знаєте що? Я бачила афішу… А давайте сходимо до цирку? — запропонувала вона.

— А давай.

У той вечір він подзвонив їй за три години до вистави.

— Пробач, Наталю, прихопило. Сьогодні не зможу приїхати. Полежу трохи. Квиток мій комусь подаруй.

— Федоре Петровичу, я зараз до вас прийду. Принесу ліки, — схвилювалась Наталя.

Сенька все так само лежав на дивані, а старий годинник відмірював час життя Федора Петровича. Наталя принесла фрукти, тістечка, ліки… А він лежав і розповідав, як познайомився з Валентиною. Як разом робили ремонт у квартирі. Як раділи, коли народився Женя.

— Але потім син одружився й поїхав, — сказав Федір Петрович. — Кар’єра, родина, турботи. Я не ображався. Тільки Валя переживала. А тепер — я просто старий, незручний для відвідин. Та й годі про це. Ти вже мільйон разів чула мої скарги. Краще розкажи, як у тебе справи.

Наталя слухала. І розуміла, як легко відвернутися від людини, поки вона жива. А потім… можна не встигнути — і шкодувати все життя.

Федір Петрович видужав. Так здавалося Наталі. До цирку вони так і не пішли, зате Федір приготував для Наталі квитки до її улюбленого театру. Хотів подарувати на Новий рік… Але не дожив.

Одного разу Федір Петрович не вийшов на зв’язок. Наталя занепокоїлась, почала стукати у двері — їй ніхто не відкрив. Прибігла сусідка, в якої були запасні ключі…

Швидка не встигла. Наталю трусило, але вона зібрала документи, подзвонила дільничному, знайшла номер Жені, сина Федора Петровича. Виявилось, він не знав, що у батька були проблеми з серцем.

— Я ж уже купив квитки на літак! Чому ж батько мене не дочекався? — з якоюсь злістю й відчаєм в голосі сказав Євген.

— Він чекав на вас… — тихо відповіла Наталя.

На похороні вона вперше побачила Євгена наживо. Він прилетів один, підійшов до неї, подякував, був ввічливим, стриманим, але щось у ньому нагадувало батька — у манері триматися, у погляді.

— Знаєте, Наталю, тато мені дзвонив нечасто, але останнім часом, коли я сам йому телефонував, він говорив про вас. Ви — єдина людина, з якою йому справді було спокійно після смерті мами, — сказав Євген. — Не знаю, як так вийшло, що стороння жінка змогла його зачарувати…

— Ми були сусідами. Я просто його слухала. Знаєте, літнім людям потрібно виговоритися. Іноді це — все, що їм потрібно.

— Я хотів би віддячити вам. Це була воля батька.

— Не треба. Тепло й дружба — не товар, їх не купиш за гроші.

— Тоді що я можу для вас зробити?

— У вашого батька залишився кіт. Я взяла його на тимчасову перетримку, але в мого… колишнього — алергія.

Навіщо Наталя згадала про Толика — вона й сама не знала. Можливо, десь глибоко вона ще вірила, що він повернеться. А, може, хотіла, щоб Євген узяв на себе бодай якусь відповідальність — якщо не за батька, то хоча б за його кота.

— Я не можу забрати його на північ. Але обіцяю, що щось придумаю. Будь ласка, нехай поживе у вас кілька місяців. Я забезпечу корм, — Євген подивився на Наталю з благанням.

— Гаразд.

На дев’ятий день він запросив Наталю на поминки. Приніс конверт.

— Я ж сказала, що не візьму… — почала Наталя.

— Це квитки. Їх купив батько. Мабуть, хотів запросити вас у театр, — сумно усміхнувся Євген. — Тільки не встиг. Вони — ваші за правом. Новорічна вистава. Думаю, вам сподобається.

— Справді? Я прийму їх. Дякую… Шкода тільки, що йти ні з ким. Хіба що Сеню з собою взяти, — пожартувала Наталя.

— Я б пішов із вами. Якщо дозволите.

— А ваша дружина?

— Ми вже місяць у розлученні. Ділимо майно й доньку, — сказав Євген. — Якби не розлучення, я б встиг до батька раніше…

Вона не знала, що відповісти. Було забагато сумнівів. Але все ж погодилась — на пам’ять про людину, яку поважала.

Спочатку Наталя уникала поглядів Євгена. Він здавався їй егоїстом. Але потім він сам заговорив:

— Я знаю, ви вважаєте, що я покинув батька. Це правда. Але зник я не через байдужість. Просто не справлявся з дорослим життям і відповідальністю. Наробив помилок. Потім — вічні сварки з дружиною, спроба зберегти родину. Донька потрапила до лікарні… На роботі теж не найкращі часи, смерть мами… Я ховався. А тепер шкодую, що витратив частину життя не на те, що варто було.

Він говорив — і Наталя раптом побачила в ньому не чоловіка, якого треба дорікати, а людину, якій теж боляче. Поступово її недовіра розтанула.

Через два місяці Євген, як і обіцяв, переїхав у рідне місто і прийшов по кота.

— Донька пообіцяла приїхати на канікули. Здається, ми все владнали, — сказав він, подивившись на Наталю. — Дякую, що допомогла.

— У мене є тістечка. Твій батько й мама…

— Дуже любили еклери, — усміхнувся Євген. Остання стіна між ними впала.

Вони закохувались — поступово, обережно. Як дорослі люди, що вже обпікались, але дали собі шанс почати з нуля.

Через рік Наталя і Євген подали заяву в РАЦС. Не було пишних святкувань — просто розпис і обручки. Наталя переїхала до нього, а її квартиру здали в оренду.

Кіт Сенька жив з ними. Вони називали його Рудим Амурчиком — приводом, заради якого Євген повернувся додому. А в пам’яті Наталі назавжди залишився той вечір біля театру, коли їй здалось, що вона залишилась одна. Виявилось — будь-який кінець може стати початком. І дивлячись у вечірнє небо, вона була певна: Федір Петрович із хмар радісно всміхається, дивлячись на них.