Надія стояла у дверному отворі своєї невеликої квартири на третьому поверсі звичайної п’ятиповерхівки. Її пальці судомно стискали ручку дверей, а в карих очах хлюпала ціла буря емоцій — від здивування до ледве стримуваної злості. Перед нею стояла Світлана — її мати, яку вона не бачила вже три роки. Жінка п’ятдесяти восьми років, у дорогому кашеміровому пальті кольору верблюжої вовни, з ідеально укладеним сивим волоссям і доглянутим манікюром, тримала в руках величезну коробку з іграшками.
— Надюшо, мила, — Світлана спробувала зобразити на обличчі материнську ніжність, але вийшло фальшиво, — я так скучила. Чула, у мене онучка народилася. Марійка, так? Яке чудове ім’я!
— ЗВІДКИ ти дізналася її ім’я? — Надія виділила перше слово інтонацією, її голос дзвенів від ледве стримуваного обурення.
— Ну що ти, донечко, — Світлана спробувала увійти до квартири, але Надія перегородила їй шлях. — У мене свої джерела. Я ж мати, я маю знати про свою єдину доньку все.
— Мати? — Надія гірко посміхнулася. — МАТИ не виганяє вагітну доньку з дому тільки тому, що та посміла вийти заміж не за того, кого їй нав’язували!
Світлана підібгала губи, її обличчя на мить спотворила гримаса незадоволення, але вона швидко взяла себе в руки.
— Надю, це все в минулому. Я прийшла з миром. Хочу познайомитися з онучкою, налагодити стосунки. Зрештою, я бабуся, маю право!
— ПРАВО? — голос Надії злетів на октаву вище. — Яке право? Ти відмовилася від цього права, коли три роки тому зачинила переді мною двері!
У цей момент з глибини квартири почувся дитячий плач. Надія інстинктивно обернулася, але одразу знову перегородила матері шлях.
— Іди геть, — твердо промовила вона.
— Надюшо, не будь нерозумною. Я ж можу допомогти. Фінансово в тому числі. Живете ви, як я бачу, скромно, — Світлана окинула поглядом потерті шпалери в коридорі. — А я готова забезпечити Марійці гідне майбутнє. Приватний садочок, потім хороша школа…
— НІ! — Надія різко перервала матір. — Ми справляємося. І впораємося без твоїх подачок!
***
Три роки тому все почалося зі звичайної сімейної вечері. Надія тоді працювала викладачем математики в університеті, захистила кандидатську дисертацію і будувала кар’єру. Її батьки — Світлана та Сергій Петрові — володіли великою будівельною фірмою та жили в розкішному маєтку за містом.
Того вечора Надія прийшла не сама. З нею був Дмитро — простий інженер із заводу, за якого вона збиралася вийти заміж. Світлана зустріла новину про заручини крижаним мовчанням, а Сергій відверто глузував із майбутнього зятя весь вечір.
— Інженер із заводу? — презирливо фиркнув батько. — Надю, ти ж у нас кандидат наук! Ми ростили тебе не для того, щоб ти пов’язала своє життя з якимось… слюсарем!
— Він не слюсар, тату, він інженер-конструктор! — захищалася Надія.
— Яка різниця? — втрутилася Світлана. — Максим Воронов, син наших партнерів, досі не одружений. Успішний юрист, перспективний, з хорошої родини. Ось це — партія для тебе!
— Я КОХАЮ Діму! — Надія тоді вперше підвищила голос на батьків.
— Кохання! — Сергій презирливо махнув рукою. — Наївне дівчисько! На коханні далеко не заїдеш. Важливі зв’язки, статус, гроші!
Конфлікт наростав тиждень за тижнем. Батьки влаштовували Дмитрові справжні перевірки, принижували під час кожної зустрічі, пропонували гроші, щоб він залишив їхню доньку. Але Дмитро тримався гідно, а Надія була непохитна.
Усе змінилося, коли вона повідомила про вагітність. Світлана зблідла, а Сергій вибухнув:
— Спеціально залетіла, щоб нас до стінки приставити? ЗАБИРАЙСЯ з мого будинку! Якщо вибрала свого жебрака — живи з ним!
— Сергію, може, не варто так різко… — спробувала втрутитися Світлана, але чоловік обірвав її:
— МОВЧАТИ! Вона зробила свій вибір! Нехай тепер сама викручується!
Надія пам’ятала, як збирала речі під презирливими поглядами батьків. Як Світлана стояла у дверях, спостерігаючи за її зборами, і не сказала жодного слова на захист доньки. Як батько жбурнув їй услід:
— Приповзеш ще навколішки, коли твій інженер не зможе прогодувати родину!
Але Надія не приповзла. Вона вийшла заміж за Дмитра, народила доньку, продовжувала викладати. Так, жили вони скромно, винаймали невелику квартиру, але були щасливі. Принаймні, вона так думала…
***
— Надю, впусти мене, — Світлана спробувала протиснутися повз доньку. — Нам потрібно поговорити наодинці, без свідків.
— Про що говорити? — Надія не зрушила з місця. — Про те, як ти МОВЧАЛА, коли батько виганяв мене? Як не подзвонила жодного разу за три роки? Як не поцікавилася, де я народжувала, як почуваюся?
— Я… я була зв’язана обставинами, — Світлана нервово поправила сумочку на плечі. — Твій батько… ти ж знаєш його характер.
— А де він зараз? — примружилася Надія. — Чому прийшла сама?
Світлана відвела погляд, і в цьому жесті Надія вловила щось дивне.
— Сергій… зайнятий. У нього справи у фірмі. Криза, розумієш, усі ці санкції…
— Брешеш, — відрізала Надія. — Ти завжди смикаєш лівим віком, коли брешеш. Що сталося?
Світлана здригнулася. Її донька завжди була спостережливою, але зараз ця спостережливість була недоречною.
— Гаразд, — жінка важко видихнула. — Ми з твоїм батьком… розлучаємося.
Надія здивовано підняла брови. Батьки, які здавалися ідеальною парою, зразком успішного шлюбу, розлучаються?
— І що, тепер вирішила згадати про доньку? — у голосі Надії звучала гіркота. — Коли самій знадобилася підтримка?
— НІ! — Світлана підвищила голос. — Я завжди думала про тебе! Просто… просто не могла піти проти Сергія. Ти ж знаєш, який він владний.
— Тобто ти вибрала його, а не мене, — констатувала Надія. — Свою вагітну доньку проміняла на комфортне життя з тираном.
— Не смій так говорити! — спалахнула Світлана. — Ти не знаєш усієї правди!
— Тоді РОЗКАЖИ! — Надія розчинила двері ширше. — Заходь, розповідай свою правду. Тільки Марійку не розбуди, вона щойно заснула.
Світлана пройшла до невеликої кухні, озираючись на всі боки. Квартира була скромною, але чистою та затишною. На холодильнику — дитячі малюнки, на підвіконні — горщики з геранню, на стіні — фотографії щасливої родини.
— Де Дмитро? — запитала Світлана, сідаючи на табурет.
— На роботі. У нього друга зміна, — Надія поставила чайник. — Підробляє, щоб ми могли купити власне житло.
— Я можу допомогти…
— НІ! — різко обірвала її Надія. — Ми не жебраки. Впораємося самі. Краще розкажи, що сталося між вами з батьком.
***
Світлана довго мовчала, крутячи в руках чайну ложку. Потім заговорила тихо, ніби боялася, що її почують сторонні:
— Твій батько… він змінився після твого відходу. Став ще більш жорстоким, підозрілим. Почав контролювати кожен мій крок, перевіряти телефон, стежити за витратами. А потім я дізналася…
Вона замовкла, і Надія відчула, що зараз почує щось важливе.
— Що дізналася? — підштовхнула вона матір.
— У нього є інша родина. У Києві. Жінка і двоє дітей — хлопчик п’ятнадцяти років і дівчинка дванадцяти. Він утримує їх уже багато років.
Надія приголомшено мовчала. Батько, який завжди читав їй лекції про мораль і правильну поведінку, сам вів подвійне життя?
— Коли я дізналася і спробувала з ним поговорити, він… — Світлана судомно ковтнула. — Він сказав, що якщо я подам на розлучення, то залишуся ні з чим. Усі активи фірми переписані на підставних осіб, рахунки — на офшори. Мені не дістанеться НІЧОГО.
— І ти прийшла до мене по підтримку? — Надія відчула, як усередині підіймається хвиля злості. — Після того, як КИНУЛА мене?
— Я прийшла не по підтримку! — Світлана підняла голову. — Я прийшла попередити! Сергій… він хоче через суд домогтися права на спілкування з онучкою. Каже, що ви живете в злиднях, що він може забезпечити дитині кращі умови. У нього є зв’язки, гроші на адвокатів…
— ЩО?! — Надія схопилася з місця. — Він вигнав мене вагітну, а тепер хоче забрати дитину?!
— Не забрати, але… домогтися права забирати її на вихідні, на канікули. Він уже найняв юристів. Каже, що онучка — його єдина справжня спадкоємиця, що дітям у Києві він нічого не залишить, вони ж незаконнонароджені…
Надія відчула, як її охоплює не страх, а ЛЮТЬ. Математичний склад розуму змусив її миттєво прорахувати ситуацію. Батько хоче використати Марійку як інструмент, як спосіб продовжити свою династію, якщо вже Надія його розчарувала.
— І ти думаєш, я дозволю? — голос Надії став небезпечно тихим.
— У тебе немає вибору, — Світлана розвела руками. — У нього гроші, зв’язки. А у вас із Дмитром — орендована квартира та скромні зарплати.
— У мене є дещо краще, — Надія дістала з шухляди столу товсту теку. — Пам’ятаєш, я ж математик? Люблю цифри, розрахунки, документи. І в мене чудова пам’ять.
Вона відкрила теку, і Світлана побачила копії документів, витяги, фотографії.
— Три роки тому, коли батько виганяв мене, він кричав, що я йому більше не донька. При свідках — при тобі, при сусідах, які все чули через двері. Я записала ту розмову на телефон. Ось розшифрування, завірене нотаріусом.
Світлана приголомшено дивилася на документи.
— Далі. Відмова в матеріальній допомозі вагітній доньці — це стаття. Ось довідки з жіночої консультації, де я спостерігалася, ось свідчення лікарів про мій стан. А ось — найцікавіше, — Надія витягла ще одну пачку паперів. — Пам’ятаєш Олега Крилова? Він працював у батька головним бухгалтером, доки Сергій його не підставив і не звільнив. Так ось, Олег мені дещо передав перед від’їздом за кордон. Схеми відмивання грошей, липові контракти, несплачені податки. Твій чоловік, мамо, ходить по дуже тонкому льоду.
Світлана зблідла.
— Ти… ти не посмієш…
— ПОСМІЮ! — Надія вдарила долонею по столу. — Якщо він хоч наблизиться до моєї доньки, я передам усі ці документи куди слід. Нехай спробує з в’язниці права на онучку качати!
— Але це ж… це зруйнує все! Фірму, репутацію…
— А МЕНЕ він не зруйнував? — у голосі Надії дзвенів метал. — Вагітну, кинуту батьками, принижену? Думаєш, мені було легко? Але я вистояла, САМА! І свою доньку я захищу за будь-яку ціну!
***
Світлана сиділа, приголомшена почутим. Її тиха, поступлива донька, яка завжди слухалася батьків, перетворилася на розлючену левицю, що захищає своє дитинча.
— Надю, давай поговоримо спокійно… — спробувала вона.
— СПОКІЙНО?! — Надія розреготалася, але в цьому сміху не було веселощів. — Три роки тому треба було спокійно говорити! Коли я, вагітна, стояла на порозі батьківського дому з валізою в руках!
У цей момент до кухні зайшов Дмитро. Високий, широкоплечий чоловік зі втомленим, але добрим обличчям. Побачивши тещу, він насупився.
— Світлано Миколаївно? Що ви тут робите?
— Дімо, мама прийшла попередити, — Надія швидко ввела чоловіка в курс справи. — Батько хоче через суд домогтися права на спілкування з Машею.
Обличчя Дмитра потемніло.
— Після всього, що він зробив? — чоловік стиснув кулаки. — Та я йому морду наб’ю, якщо він тільки з’явиться!
— Не треба, — Надія поклала руку на плече чоловіка. — У мене є план кращий. Мамо, ти зараз підеш до батька і передаси йому наступне. Якщо він відмовиться від усіх претензій на мою доньку, підпише офіційну відмову і більше ніколи не з’явиться в нашому житті, я не чіпатиму його бізнес. Але якщо він вирішить грати в юридичні ігри — я знищу його.
— Надю, він не відступить просто так… — Світлана похитала головою.
— Відступить, — впевнено сказала Надія. — Тому що я порахувала. Математика, мамо, точна наука. Якщо інформація про його махінації спливе, він втратить мінімум двісті п’ятдесят мільйонів гривень — це вартість активів, які заарештують. Плюс судові витрати, адвокати, можливий термін. А що він набуде? Право бачитися з онучкою, яку він навіть не знає? Це НЕВИГІДНО. А батько завжди рахує вигоду.
Світлана підвелася, її рухи були скутими.
— Я передам. Але Надю… може, все-таки можна якось інакше? Зрештою, він твій батько…
— Він САМ відмовився від цього звання, — відрізала Надія. — Коли вигнав мене. Передай йому: у нього три дні на роздуми. Потім я дію.
Світлана попрямувала до виходу, але у дверях обернулася:
— Надю, а я… чи можу я хоча б іноді бачити онучку? Я не буду втручатися, просто…
Надія довго дивилася на матір, потім повільно промовила:
— Коли ти розлучишся з ним офіційно і перестанеш бути Петровою — приходь. Але не як бабуся з правами, а як гостя. Яка має ЗАСЛУЖИТИ право на спілкування з моєю дитиною.
Світлана кивнула і вийшла. Надія почула, як зачинилися вхідні двері, і відчула, як напруга відпускає її. Дмитро обійняв дружину.
— Ти була чудова. Справжня войовниця.
— Я просто захищаю свою родину, — Надія притулилася до чоловіка. — Нашу справжню родину.
***
Через тиждень Світлана зателефонувала. Голос її звучав стомлено, але в ньому чулися нотки полегшення:
— Він підписав відмову. Офіційно, у нотаріуса. Більше не потурбує.
— Що змусило його передумати? — поцікавилася Надія.
— Твої документи. Я показала йому копії. Він зблід, потім годину кричав, потім… здався. Сказав, що ти в нього пішла — така сама розважлива. Тільки він рахує гроші, а ти — ходи наперед.
— Це комплімент? — посміхнулася Надія.
— Від нього — так. Надю, я… я почала процес розлучення. І винайняла квартиру неподалік від вас. Може, коли-небудь…
— Подивимося, — Надія не стала давати обіцянок. — Час покаже.
Ще за місяць місцеві новини повідомили про великий скандал у будівельному бізнесі. Фірма Сергія Петрова потрапила під перевірку податкової, було розкрито багатомільйонні махінації. Самого Петрова оголосили в розшук — він встиг утекти за кордон, кинувши все: бізнес, київську родину, репутацію.
Надія дізналася про це з випуску новин. Вона не передавала документи до податкової — це зробив хтось інший. Можливо, той самий Олег Крилов, який вирішив помститися. Або хтось з ошуканих партнерів батька. Вона не стала з’ясовувати.
— Надю, а якщо він повернеться? — запитав Дмитро ввечері.
— НЕ ПОВЕРНЕТЬСЯ, — впевнено відповіла Надія. — Він боягуз. Завжди ним був, просто ховався за маскою сильного чоловіка. А боягузи не повертаються туди, де на них чекає покарання.
Вона виявилася права. Сергій Петров більше ніколи не з’явився в їхньому житті. Світлана, яка втратила все майно під час розлучення, знайшла роботу бібліотекарки й поступово, дуже повільно, налагоджувала стосунки з донькою. Не як мати з правами вимагати, а як людина, яка мала заслужити прощення.
А Надія з Дмитром і маленькою Марійкою жили своїм життям. Скромним, але чесним. Без розкоші, але з любов’ю. І Надія знала: вона зробила правильний вибір тоді, три роки тому. І правильно вчинила зараз, захистивши свою родину не покірністю і сльозами, а ГНІВОМ і холодним розрахунком.
Тому що іноді лише сила здатна зупинити тих, хто звик до безкарності. І математика почуттів виявилася точнішою за математику чисел — любов до доньки переважила всі страхи та сумніви.
Після 23 років шлюбу я на мить зупинилася, прибираючи в домі, й чомусь глянула в дзеркало