Подруга

На день народження мама подарувала Жені сережки з сапфіром — якраз під колір її блакитних очей. Сережки були старовинні, передавалися від бабусі до мами, а тепер — і Жені.

— Я носитиму їх лише на особливі випадки, — з вдячністю сказала Женя.

— Доню, носи їх, коли тобі хочеться, — обійнявши Женю, побажала мама. — Не чекай особливого приводу, нехай наші родинні сережки завжди тебе радують і приносять удачу. Вони щасливі: твоя бабуся їх носила й була щаслива, і я з твоїм татом щаслива. Тож хай і в тебе все буде добре.

Наступного дня Женя поїхала до обласного центру, де навчалась в університеті. В гуртожитку вона жила в кімнаті з двома студентками. Одна з них, Аня, стала Жені справжньою подругою, а от Віка вирізнялася своїм норовливим характером і спілкувалася з іншими дівчатами.

Побачивши мамин подарунок, Віка, не приховуючи захоплення, потягнулася до сережок і одразу спробувала приміряти, але Женя ввічливо попросила їх повернути.

— Слухай, Женька, твої сережки такі класні, ніби неформатні, але виглядають круто! Дай мені їх сьогодні на вечір, — попросила Віка.

Женя зніяковіла. Їй зовсім не хотілося, щоб хтось чужий носив її сережки. Назбиравши сміливості, вона відмовила. А за кілька днів Віка з’їхала з їхньої кімнати, сказавши, що її хлопець зняв їй квартиру.

У Жені якраз того вечора було побачення з її нареченим Костею. Вони зустрічалися вже рік, і Женя чекала, коли Костя зробить їй пропозицію. Збираючись на побачення, хотіла вдягти улюблені сережки — вони ж приносять удачу. Але їх не виявилося на місці. Вона обережно перетрусила кожну річ, відкрила всі коробочки у косметичці, зазирнула під ліжко й до шафи — сережок не було. Жені стало тривожно: здавалося, вона втратила щось дуже цінне — не матеріально, а емоційно, родинне, близьке до серця.

На побачення вона запізнилася, але Костя терпляче чекав у їхньому улюбленому кафе. Було видно, що він нервує. А потім, зібравшись із духом, зізнався, що більше не буде з нею зустрічатися, бо покохав іншу.

Вночі Женя кілька разів прокидалася, згадуючи розмову з Костею. Потім думала про зникнення сережок: відкривала тумбочку й знову обдивлялася всі закутки в надії, що просто не помітила їх раніше. Коли остаточно переконалась, що сережок немає, чомусь з’явилося чітке відчуття: це зробила Віка. Вона розповіла про це Ані, яка й не знала, що сережки зникли. Аня, як могла, заспокоювала подругу:

— Хочеш, я тобі після практики нові куплю? От зароблю грошей — і куплю тобі нові сережки, щоб ти не плакала.

— Ти не розумієш: вони дістались від бабусі. Як я тепер мамі скажу?

Женя вирішила знайти Віку в університеті й запитати про сережки. Але в деканаті сказали, що студентку відрахували. Після цього Женя вже не сумнівалась: Віка таки зважилась украсти сережки. Вона не могла зрозуміти, як після трьох років життя в одній кімнаті її однокурсниця, нехай і не подруга, могла взяти чуже. Та ще й зникла зі студентського життя, навіть не попрощавшись. Хоча… вона завжди була непередбачуваною.

Закінчивши університет, Женя влаштувалась у приватну фірму, а подруга Аня поїхала працювати в інше місто. Віку вона більше ніколи не бачила.

Директор фірми — чоловік середніх років — з особливою люб’язністю спілкувався з Женею, розповідаючи, як добре працювати саме в нього. А після прийняття на роботу почав відкрито виявляти до неї симпатію: букети квітів, запрошення до ресторану… здавалося, забезпечений чоловік готовий запропонувати молодій дівчині руку й серце, просторий будинок і фінансову стабільність.

Але Женю щось постійно зупиняло: вона тактовно відмовлялася від подарунків і запрошень, окрім квітів — більше ні на що не погоджувалась. А Борис Вікторович із кожним днем ставав наполегливішим.

І якось, покликавши підлеглу до себе в кабінет, підійшов до неї й, нахилившись, стис її руку у своїй великій долоні з товстими пальцями так, що стало боляче. Вона дивилася на лисуватого Бориса Вікторовича й розуміла: їй зовсім не хочеться відповідати йому взаємністю.

Вона підвелася й спробувала вислизнути з його тиску.

— Невже я тобі аж такий огидний? — з єхидною усмішкою запитав Борис Вікторович.

Женя спробувала ввічливо відмовитися, але Борис Вікторович знову схопив її, і вона в ту ж мить вправно вислизнула з-під нав’язливого натиску.

— Ти звільнена! — крикнув їй услід власник фірми. — Інша б це за щастя вважала!

Залишившись без роботи, Женя захотіла поділитися з Анею, яку не бачила вже майже рік. Вони рідко телефонували одна одній, бо Аня влаштувалась у велику компанію, де постійно був шалений темп роботи, і вона завжди була зайнята.

Женя набрала знайомий номер, але телефон був вимкнений. «Усього лише ніч у потязі», — подумала вона, — «з’їжджу до Аньки, навідаюсь несподівано».

Щойно зійшла з потяга — одразу поїхала на роботу до Ані, і там дізналась, що з нею сталася біда: подруга потрапила в аварію й зараз лежить у лікарні.

До Ані не пускали, тож Женя передала передачу і вийшла з лікарні.

— Дівчино, ви до Ані приходили? — окликнув Женю незнайомий хлопець. — Я її брат.

Це був Кирило — старший брат Ані, про якого Женя чула від подруги, але ніколи не бачила. Кирило розповів, що Аня нещодавно отримала водійські права і через три місяці потрапила в ДТП на своїй новій автівці.

*****

Минуло пів року.

Женя стояла вдома перед дзеркалом у весільній сукні й поправляла фату. Через кілька годин вони з Кирилом — старшим братом її подруги Ані — йдуть розписуватись. Познайомившись у лікарні, де лежала Аня, Кирило з Женею почали зустрічатися. І незабаром Женя зрозуміла: Кирило — її друга половинка.

Дзвінок у двері відволік наречену. Вона відкрила і, на свій подив, побачила на порозі Аню.

— Чому так рано? І де Кирило?

— Все добре, — заспокоїла подруга. — Через пів години будуть, але я хочу з тобою поговорити.

У кімнаті Аня дістала коробочку й подала Жені. У ній лежали ті самі родинні сережки з сапфіром. Не даючи Жені оговтатися, Аня зізналася, що тоді, у гуртожитку, саме вона взяла ці сережки.

— Навіщо?! — майже благально спитала Женя.

— Ти ж пам’ятаєш, — почала Аня, — я тоді зустрічалася з Аліком, була по вуха в нього закохана. А він тягнув із мене гроші на ігрові автомати. Я постійно позичала то в батьків, то в брата, і майже все віддавала йому, бо не хотіла втратити й наївно вірила, що він схаменеться.

Того дня в мене не було грошей, а він сказав, що загине, якщо я його не виручу. Тоді я взяла твої сережки — хотіла віднести їх до ломбарду, але спершу показала їх Аліку й пообіцяла, що скоро будуть гроші. А він розлютився, кинув сережки в багнюку й сказав, що за ці дрібнички й гривні не дадуть. А потім просто пішов. Назавжди.

Сережки я так і не здала. Мені треба було одразу повернути їх тобі, але я не наважилася — чесно, було страшно… Ти ж навіть подумати на мене не могла. А потім ти сказала, що сережки взяла Віка. І я знову змовчала. Пробач мені, Женю, ти — моя найкраща подруга. Але після цього вчинку мені було так соромно й важко на душі, що я навіть не хотіла зустрічатися з тобою. Але весь час думала, як повернути сережки…

— Боже, Аню, — сказала Женя. — Чому ж ти одразу не сказала?

— Мабуть, боялася, що не зрозумієш мене. А коли дізналася, що ви з Кирилом одружуєтесь — дуже зраділа. Він же такий чудовий, турботливий. І такий щасливий, що зустрів тебе.

Аня стримувалась, щоб не розплакатись, але сльози з’явилися в очах. — І знаєш, Женю, ці сережки щастя приносять тільки тобі, а потім — твоїм дітям і онукам.

Женя обійняла подругу:

— Та годі вже, Аню, а то і я розплачусь. Все буде добре. Були подругами — тепер будемо родичками. Єдине, що мені дуже соромно перед Вікою. Я ж теж гарна: думала, що це вона взяла сережки. Хоч вона й не знає нічого про цю історію, а все одно соромно.

Аня витерла сльози й радісно повідомила:

— У Віки все чудово: вона вийшла заміж за іноземця й зараз живе в Іспанії, нещодавно стала мамою. У неї є сторінка в соцмережах — можеш з нею листуватись.

— Так-так, а хіба Аня не на боці нареченого? — спитав, заходячи до кімнати, тато Жені. — Ні, ні — без викупу наречену не віддамо!

— Тату, Аня — на боці нареченої, — вона ж моя найкраща подруга, — обіймаючи Аню, з усмішкою відповіла Женя.