Двері грюкнули так гучно, що у передпокої з полиці під дзеркалом упала мамина улюблена порцелянова статуетка слоника. Я навіть не обернулась — просто стиснула зуби й смикнула за собою сумку, в яку мати вчепилась, ніби це остання ниточка, що ще пов’язувала мене з цим домом.
— Ти нікуди не підеш! — її голос, пронизливий, як сирена, впився в спину. — Тобі жити ніде! На вокзал підеш? З чим? З гордістю своєю?
Я різко смикнула ручку, тканина затріщала, але сумка залишилася в мене. Усередині — усе, що встигла схопити за десять хвилин під акомпанемент її крику: документи, ноутбук, кілька футболок, телефон із тріснутим екраном (дякую, Кристино, за «випадковий» поштовх учора).
— Я не залишуся тут, щоб дивитися, як ви святкуєте мою зраду.
Мати завмерла, її обличчя перекосилося — не від каяття, ні. Від люті, що я насмілилася вголос сказати те, про що всі мовчали.
Спогад: весілля, якого не буде.
Три місяці тому ми з Артемом стояли в салоні, вибирали шпалери для нашої майбутньої квартири.
— Може, ось ці? — він тицяв у зразок, який мені категорично не подобався.
— Ти серйозно? Це ж колір запеченої крові.
Він засміявся, обійняв мене за плечі:
— Ну й нехай. Як скажеш, так і буде.
Я тоді подумала: «Який же він поступливий!»
Помилилася.
Він був не поступливий. Він був байдужий.
Бо ця квартира, той ремонт, те весілля — все це було для мене. А для нього… для нього весь цей час існувала Кристина. Моя молодша сестра. Яка зараз за стіною ридає в голос, удаючи невинну жертву. Причина мого відходу.
— Ти взагалі розумієш, що накоїла? — мати шипить, заступаючи двері. — Вона ж на третьому місяці! Якщо через стрес щось трапиться…
— А якщо зі мною щось трапиться? — я стискаю кулаки.
— З тобою? — вона пирхає. — Ти ж залізна.
Так. Залізна. Бо якби я була звичайною, то вже зламалась би, коли дізналася, що:
Артем спить із Кристиною вже пів року.
Вона вагітна.
Усі знали.
Мовчали.
Особливо зворушливо, що «не хотіли мене засмучувати».
— Де мої гроші? — несподівано питаю я, дивлячись матері в очі.
Вона моргає.
— Які гроші?
— Ті, що лежали в моїй шухляді. Ти ж знаєш, про які я.
Її погляд сіпається вбік.
— Ти сама їх витратила й забула.
Звісно. Дуже зручно.
Я розвертаюся й виходжу в коридор. Там уже стоїть ціла рада: батько (мовчить, як партизан), тітка Ліда (руки в боки, лице — наче я вкрала її останню пенсію), і… так, звісно ж, Кристина.
Вона схлипує, притискаючи руки до живота.
— Ти щаслива? — шипить тітка. — Довела сестру! А якщо з дитиною щось буде?
Я повільно повертаюся до Кристини.
— А якщо з моєю?
Тиша.
— …З якою твоєю? — тітка блідне.
— З тією самою. — Я всміхаюся. Холодно. — Артем, між іншим, увесь цей час спав і зі мною. Без захисту. Тож якщо що… у вас буде двоє онуків. Можна зекономити на хрестинах.
Мати аж підстрибує, хапається за серце.
— Ти… ти брешеш!
— Перевір.
Я розвертаюся й виходжу.
За спиною — крики, галас, голос батька:
— Залиш її… Нехай охолоне.
Він єдиний, хто не лізе з моралями. Бо знає — я не повернусь.
Ліфт їде повільно. Я стискаю сумку.
Куди я їду?
Поки — просто подалі.
Ліфт їхав болісно повільно. Я сперлась чолом на холодну металеву стінку, намагаючись не розревітися тут, на очах у сусідів, які вже точно чули весь наш «сімейний спектакль».
На вулиці лив дощ. Я йшла, не розбираючи дороги, стискаючи в руці телефон. У голові крутилась лише одна думка:
Куди?
Вокзал? У мене навіть квитка не було. До подруг? Після того, як половина з них, виявляється, знала про Артема й Кристину — ні за що.
У підсумку гугл видав адресу дешевого готелю в районі промзони. Година в метро, два переходи під зливою — і ось я в номері, який тхне вогкістю й дешевим освіжувачем.
Я гепнулася на жорстке ліжко, навіть не знявши мокрого светра. Телефон вибухнув сповіщеннями:
Мама (12 пропущених) — «Повернись, треба поговорити! Ти все неправильно зрозуміла!»
Кристина (3 голосових) — схлипи, щось про «ми не хотіли тебе образити».
Артем (1 повідомлення) — сухо: «Де ключі від квартири?»
Я вимкнула звук.
А потім усвідомила: у мене більше немає дому.
Квартира, яку ми «разом» готували до весілля — тепер їхнє гніздечко. Моя кімната в батьків — місце, де мене зрадили. Навіть мої гроші із заначки зникли (дякую, мамо).
Я заплющила очі. В голові спливали уривки фраз:
«Вона ж твоя сестра!»
«Ти повинна зрозуміти…»
«Артем просто заплутався!»
Нісенітниця.
Телефон задзвонив серед ночі. Я здригнулася — на екрані: «Бабуся Віра».
— Лєрка, ти жива? — її хрипкий голос пролунав різко, без прелюдій.
Я не відповіла. Просто міцно стиснула слухавку й заридала.
— Все, мовчи, все ясно, — буркнула бабуся. — Я тільки вчора від твоєї тітки Ліди дізналася про цю камасутру. Якби раніше — ноги б усім переламала.
Я пирхнула крізь сльози.
— Де ти?
— У готелі.
— Гроші є?
— Трохи залишилося…
У слухавці почулися шуми, ніби вона щось шукала.
— Слухай сюди. У мене є ділянка за містом. Будинок там — халупа, але дах є. Вода — з колодязя, світло — від генератора. Нікому про нього не казала, навіть твоїй матері.
Я сіла на ліжку.
— Навіщо він тобі?
— Дід будував — на рибалку. Потім помер, а ділянка так і залишилась. Дарую тобі. Хочеш — живи, хочеш — продай. Тільки слухай…
Вона понизила голос.
— Твоя матінка з Кристиною вже ділять твою частку в «сімейній» квартирі. Артем, гад, документи на іпотеку переоформлює. Якщо зараз ні за що не зачепишся — зжеруть.
Я стиснула телефон.
— Приїжджай до мене завтра. Оформимо дарчу.
Я лягла, втупившись у стелю.
Десь там, у «нашій» квартирі, Артем, мабуть, уже обіймає Кристину, обговорюючи, які меблі купити замість тих, що я зіпсувала.
А я…
Я дивилася на тріщину в стелі готельного номера й уперше за добу усміхнулася.
У мене тепер є план.
Ключ усе ще входив у замок.
Я застигла на порозі «нашої» квартири, дослухаючись до тиші. Нікого. Артем, певно, ночував у Кристини, впевнений, що я десь там, гину від сорому в підворітні.
Помилився.
У передпокої пахло свіжою фарбою — вони вже замазували мої «творчі пориви» на стінах. На підлозі лежав новий ламінат, ще не розпакований. Поспішали облаштувати любовне гніздечко.
Я поставила сумку на підлогу й дістала:
Молоток (взяла з батьківського гаража).
Балончик фарби (чорна, матова, ідеальна для «графіті»).
Ножиці (великі, гострі).
Першим постраждало дзеркало в передпокої — те саме, в якому ми з Артемом колись сміялися, приміряючи весільні аксесуари.
Удар.
Скло розсипалося зорями.
Ще удар.
Залишилися лише дрібні уламки.
— Так краще, — прошепотіла я.
Я рушила далі:
Кухня. Розрізала ножицями нову скатертину (я ж її вибирала, а тепер тут сидітиме вона).
Вітальня. Вилила фарбу на диван (бежевий, «як у всіх» — ненавиділа його з першого дня).
Спальня. Порізала простирадла (шовкові, подарунок мами «на першу шлюбну ніч»).
Але головне — ванна.
Там висів тримач для рушників у формі серця — подарунок Кристини («щоб у вас завжди була любов!»).
Я зірвала його зі стіни й прибила до підлоги.
— На щастя.
Останній штрих — напис на стіні чорною фарбою:
«З легким паром!»
Я озирнулась.
Квартира більше не була «ідеальною». Тепер вона стала справжньою — з тріщинами, сколами, слідами люті.
Як і я.
Я вийшла, не озираючись.
Телефон завібрував — бабуся:
«Дарча готова. Ключі від хатини чекають. Ти вирішила, що з нею робити?»
Я усміхнулась і набрала відповідь:
«Залишаюсь.»
Ранок у хатинці
Перше, що я відчула — холод.
Бабуся не брехала: у будиночку не було опалення. Я закуталась у плед, узятий з «тієї» квартири, і підійшла до крихітного вікна. За ним — ліс, туман, тиша. Ніяких матерів, сестер, Артемів.
Телефон знову вибухнув:
Мама (25 пропущених): «Ти зовсім з глузду з’їхала! Хто тебе так виховував?!»
Кристина (голосові зі схлипуваннями): «Як ти могла зіпсувати наш дім?!»
Артем (1 повідомлення): «Ти психічно хвора. Я подаю до суду за псування майна.»
Я вимкнула телефон.
На скрипучому столі лежали:
Дарча на ділянку (офіційно моя).
Конверт із грошима (бабуся підписала: «На першу бензопилу»).
Записка:
«Лерко, якщо вирішиш залишитись — колодязь у дворі, дрова під навісом. Не помреш. А якщо передумаєш — продай і їдь світ за очі. Вибір за тобою.»
Я взяла сокиру й вийшла надвір.
Дрова треба було рубати. Я ніколи цього не робила.
Перший удар — сокира застрягла в поліно. Другий — відскочила, ледь не зачепивши ногу. На третьому ударі руки тремтіли, спина залилась потом. Але вийшло.
Я засміялась. Вперше за місяць — щиро.
Увечері приїхали вони.
Мама вилізла з машини в хутряній шубі (в лісі +5), Кристина — бліда, з явно намальованими синцями під очима. Артем залишився в машині — мабуть, боявся, що доб’ю.
— Ти зобов’язана повернути гроші за ремонт! — закричала мама. — Ми подали заяву в поліцію!
— Які гроші? — я сперлася на сокиру. — Ви ж самі сказали, я їх витратила й забула.
Кристина заплакала:
— Як ти тут живеш?! Це ж край світу!
Я озирнулася на хатину, на ліс, на димок із труби.
— Зате чесно.
Мама раптом замовкла. Потім видихнула:
— Ти… ти справді тут залишишся?
Я повернулась і пішла до хати.
— Спробуйте мене вигнати.
Уночі я розпалила камін (насилу, але змогла), закуталась у плед і відкрила ноутбук.
На екрані — сайт оголошень:
«Здається хатинка в лісі. Туристам, блогерам, нареченим-утікачкам. Ціна — за домовленістю.»
Я усміхнулася і додала:
«P.S. Є сокира. Колодязь. Тиша. І жодних родичів.»
Я сиділа на ґанку, сьорбала гарячий чай із бляшаного кухля, коли в гіллі щось голосно тріснуло.
— Ну що, ведмідь, прийшов добити? — крикнула я в темряву, стиснувши сокиру в руці.
З кущів виліз… кур’єр.
— Лєра Соколова? Вам посилка.
Я опустила сокиру. У коробці були:
Новий телефон (старий я втопила в колодязі тиждень тому).
Конверт із грошима (втричі більше, ніж я просила за тиждень оренди).
Записка:
«Ваш блог про “життя після всіх” — геніальний. Хочете контракт із медіаагентством?
P.S. Сокира в кадрі — суперобраз.»
Я розсміялась і кинула погляд на екран телефону. 157 непрочитаних повідомлень.
Перше — від мами:
«Ти виставила нашу драму на весь інтернет?!»
Друге — від Кристини:
«Можеш забрати свого Артема назад. Він…»
Я все видалила, не читаючи.
Набрала лише один номер.
— Бабцю, — сказала я, коли вона взяла слухавку. — Я передумала продавати ділянку.
— Ну й чудово, — хрипко відповіла бабуся. — А то я вже запаслася попкорном. Чекаю, коли твоя матуся добереться до тебе з криками про «сімейну честь».
— Хай спробує, — я штовхнула сокиру ногою. — У мене тепер є підписники. І юристи з агентства.
Вітер доніс запах диму з димаря. Десь у лісі ухнув пугач.
Я нарешті була вдома.
— Ювілей можна й відкласти. Краще б Ані борги допомогли сплатити, — свекруха знову полізла в наші заощадження