— Антон, подивися! — Марина простягнула чоловікові маленьку пластикову смужку з двома лініями. — Ти розумієш, що це означає?
Антон завмер, дивлячись на тест. Його обличчя повільно осяялося усмішкою, а потім він раптово підхопив дружину на руки й закрутив по кімнаті.
— Мариш, це ж… Ми… — він не міг підібрати слів, просто міцно притискав до себе дружину.
— Так, ми скоро станемо батьками, — щасливо засміялася Марина, коли чоловік нарешті поставив її на підлогу. — Я завтра ж запишуся до лікаря, треба все перевірити.
Антон сів на край дивану, все ще не вірячи своєму щастю. Вони з Мариною були одружені вже три роки, і весь цей час мріяли про дитину.
— Нам треба починати готуватися, — діловито сказала Марина, дістаючи з шухлядиф столу блокнот. — Дивись, я вже накидала приблизний список того, що нам знадобиться для дитячої.
Вона простягнула чоловікові акуратно списаний аркуш. Антон пробігся очима по рядках, і його брови поповзли вгору.
— Ліжечко, пеленальний столик, комод, коляска, автокрісло… Мариш, це ж цілий статок!
— Саме тому я й кажу, що нам потрібно починати підготовку вже зараз, — кивнула Марина. — У нас є відкладені гроші, але їх явно недостатньо. Доведеться ще збирати.
Антон задумливо почухав потилицю.
— Добре, я працюватиму більше. Може, вдасться вибити премію. Впораємося.
Марина ніжно поцілувала чоловіка в щоку.
— Я знала, що ти так скажеш. Я теж намагатимусь працювати на повну. А потім…
Її слова перервав дзвінок у двері. Антон подивився на годинник — було майже восьма вечора.
— Хто там ще? — невдоволено пробурмотів він, прямувавши до передпокою.
Відчинивши двері, Антон побачив на порозі свою матір, Тамару Вікторівну. Вона виглядала, як завжди, бездоганно.
— Привіт, синочку, — Тамара Вікторівна цьомнула сина в щоку і, не чекаючи запрошення, зайшла у квартиру. — Марина вдома?
— Так, мамо, ми якраз… — почав було Антон, але мати вже прямувала до вітальні.
— Добрий вечір, Тамаро Вікторівно, — Марина поспішно сховала тест у кишеню халата й натягнуто усміхнулася свекрусі.
— Привіт, Марино, — кивнула Тамара Вікторівна, сідаючи в крісло. — Я до вас по справі.
Вона розкрила теку, яку тримала в руках, і дістала звідти кілька аркушів паперу.
— У Христини через місяць випускний, — почала вона. — Я склала список усього необхідного.
Антон і Марина перезирнулися. Христина, молодша донька Тамари Вікторівни від другого шлюбу, цього року закінчувала школу.
— І що там? — обережно запитав Антон, сідаючи поруч із дружиною.
— Усе по пунктах, — діловито відповіла Тамара Вікторівна. — Сукня — сорок тисяч гривень, я вже придивилася в бутику. Банкет — п’ятнадцять тисяч з людини, потрібно внести передплату до кінця тижня. Фотосесія, візажист, перукар — ще двадцять тисяч. І, звичайно, путівка до Туреччини — шістдесят тисяч. Дівчинка заслужила відпочинок після такого важкого навчального року.
Марина відчула, як у неї перехопило подих. Сто тридцять п’ять тисяч — це було більше, ніж усі їхні з Антоном заощадження, які вони відкладали на дитину.
— Мамо, це… Це дуже велика сума, — обережно почав Антон.
— Я розумію, — кивнула Тамара Вікторівна. — Але що поробиш? Випускний буває раз у житті. Христина не має почуватись гірше за інших.
— Тамаро Вікторівно, — Марина намагалася говорити спокійно, — ми ж нещодавно віддали вам двадцять п’ять тисяч на репетитора для Христини. І, наскільки я знаю, вона все одно провалила пробне ЗНО.
Тамара Вікторівна стиснула губи.
— Це зовсім різні речі. Те, що Христина не склала пробний іспит, ще нічого не означає. Зате на випускному вона повинна виглядати як принцеса.
— Мамо, може, якось… Скромніше? — запропонував Антон. — Сукня за сорок тисяч — це занадто.
— Скромніше? — Тамара Вікторівна підняла брови. — Ти хочеш, щоб твоя сестра пішла на випускний у якомусь лахмітті? Щоб усі з неї сміялися?
— Ніхто не говорить про лахміття, — зітхнув Антон. — Просто…
— Просто ви жалієте гроші, — відрізала Тамара Вікторівна. — А мова йде про твою рідну сестру, Антоне. Чи ти вже забув, що в тебе є родина?
— Мамо, до чого тут це? — Антон потер скроні. — Я ніколи не забував про родину. Ми з Мариною постійно допомагаємо вам з Христиною.
— Допомагаєте? — фиркнула Тамара Вікторівна. — Я б це допомогою не назвала. Ви тут живете у своє задоволення, а мені доводиться самій тягнути Христину. І ти ще щось говориш про якихось двадцять п’ять тисяч! Та я за рік на неї витрачаю вдесятеро більше!
Марина глибоко вдихнула, намагаючись зберігати спокій.
— Тамаро Вікторівно, справа не тільки в грошах. Просто зараз у нас свої плани на…
— Які ще плани можуть бути важливіші за випускний твоєї зовиці? — перебила її свекруха. — Ви що, квартиру вирішили змінити? Машину нову купити? Чи знову поїхати відпочивати надумали?
Марина відчула, як усередині закипає злість. Їхня поїздка на Південь минулого літа — перша спільна відпустка за три роки — досі була предметом постійних докорів з боку Тамари Вікторівни.
— Антон, — Тамара Вікторівна змінила тон на м’якший і повернулась до сина, — ти ж розумієш, як це важливо для Христини. Вона так чекає випускного. І ще путівка. Всі її однокласники їдуть відпочивати після іспитів.
Антон невпевнено подивився на дружину. Марина помітила сумнів у його очах і зрозуміла, що він готовий здатися.
— Антон, можна тебе на хвилинку? — вона встала й кивнула в бік кухні.
— Звісно, — озвався він і пішов за дружиною.
— Ми зараз повернемося, мамо, — кинув він через плече.
Опинившись на кухні, Марина щільно зачинила двері й повернулась до чоловіка.
— Ти ж не збираєшся погоджуватись? — прошепотіла вона.
— Мариш, я не знаю… — Антон розвів руками. — Це ж Христина. Вона моя сестра. І випускний справді буває раз у житті.
— Антон, ти забув про нашу розмову? — Марина вказала на свій живіт. — У нас буде дитина. Нам потрібні ці гроші.
— Я знаю, але…
— Але що? — Марина почала втрачати терпіння. — Ми три роки збирали ці гроші. Три роки, Антоне! А твоя мати хоче, щоб ми віддали все на якусь сукню за сорок тисяч і путівку до Туреччини!
— Та не кричи ти так, — скривився Антон. — Може, знайдемо компроміс? Дамо частину суми? Ну, наприклад, на сукню?
— Частину суми? — Марина дивилася на чоловіка невіруючим поглядом. — Ти думаєш, твоя мати на цьому зупиниться? Сьогодні сукня, завтра ще щось. І так без кінця.
— Ти несправедлива до неї, — насупився Антон.
— Серйозно? — Марина підвищила голос. — А те, що вона прийшла до нас зі списком вимог — це справедливо? Ми що, мільйонери?
Двері кухні відчинились, і на порозі з’явилася Тамара Вікторівна.
— Я, між іншим, усе чую, — холодно сказала вона. — І мені не подобається тон, яким ти говориш про мою дочку, Марино.
— А мені не подобається, що ви вважаєте наші гроші своїми, — парирувала Марина, вже не приховуючи роздратування.
— Тобі, значить, шкода грошей для сестри твого чоловіка? — Тамара Вікторівна схрестила руки на грудях. — Ось воно, твоє справжнє обличчя. А я ж казала Антону, що ти з ним тільки заради грошей, а тепер тобі їх же й шкода.
— Що?! — Марина захлинулася обуренням. — Ви це серйозно зараз?
— Мамо, досить, — втрутився Антон. — Все зовсім не так.
— А як же? — Тамара Вікторівна підвищила голос. — Це твоя дружина налаштовує тебе проти мене і твоєї сестри! А ти, як слухняний хлопчик, їй підтакуєш!
— Ніхто нікого ні проти кого не налаштовує, — втомлено відповів Антон. — Просто зараз ми не можемо дати вам стільки грошей.
— Не можете чи не хочете? — примружилася Тамара Вікторівна. — Ви обидва працюєте, живете в гарній квартирі, нещодавно на відпочинку були. А для Христини у вас грошей нема?
— У нас свої плани на ці гроші, — твердо сказала Марина.
— Які ще плани? — Тамара Вікторівна перевела погляд із невістки на сина. — Антон, які у вас такі плани, що ти не можеш допомогти рідній сестрі?
Антон зам’явся, не наважуючись сказати матері про вагітність Марини. Вони домовилися поки що нікому не говорити, принаймні до першого УЗД.
— Мамо, це наші з Мариною гроші, — нарешті промовив він. — І ми самі вирішуємо, на що їх витрачати.
Обличчя Тамари Вікторівни перекосилося від гніву.
— Ось як ти заговорив! — вона ткнула пальцем у сина. — Це все вона тебе навчила так з матір’ю розмовляти, так?
— Мамо, припини, — Антон глибоко вдихнув. — Марина тут ні до чого. Просто ми справді не можемо зараз віддати всі наші заощадження.
— Не можете чи не хочете? — Тамара Вікторівна перевела погляд на Марину. — Я знаю, це ти його налаштовуєш. З самого початку ти намагалася відірвати його від родини!
Марина відчула, як усе всередині закипає. Три роки вона терпіла постійні натяки й докори з боку свекрухи, три роки намагалася налагодити стосунки, але зараз її терпіння вичерпалося.
— Знаєте що, Тамаро Вікторівно, — Марина зробила крок уперед, дивлячись прямо в очі свекрусі. — Ми з Антоном — сім’я. І в нас будуть свої діти, для яких нам потрібні ці гроші.
— А он воно як! — Тамара Вікторівна сплеснула руками. — Уже й дітей йому обіцяєш! А скільки років минуло? Три роки? І де ці діти?
— Мамо! — Антон підвищив голос.
— Що — «мамо»? — парирувала Тамара Вікторівна. — Я ж правду кажу. Усі її обіцянки — пусті слова. А Христина — твоя рідна сестра.
— Треба вам — от і утримуйте свою донечку, Тамаро Вікторівно! А з мене й вашого сина досить тягнути на неї кожну копійку!
На кухні запала тиша. Тамара Вікторівна застигла з відкритим ротом, Антон дивився на дружину з широко розплющеними очима.
— Ти… — почала було Тамара Вікторівна, але Марина не дала їй договорити.
— Так, я це сказала! — Марину трясло від емоцій. — Бо це правда! Ви постійно приходите до нас за грошима. То на репетитора Христині, то на новий телефон, то на якісь курси. А тепер ще й цей випускний за сто тридцять п’ять тисяч!
— Марино, заспокойся, — Антон поклав руку на плече дружини, але вона її відштовхнула.
— Ні, Антон, я не буду мовчати! — відрізала Марина. — Твоя мати має зрозуміти, що ми не банкомат. У нас свої плани, своє життя.
— Ох і невдячна ж ти, — просичала Тамара Вікторівна. — Я завжди знала, що ти не пара моєму синові.
— Мамо, досить, — Антон став між дружиною та матір’ю. — Марина права. Ми не можемо дати вам стільки грошей зараз.
— Не можете чи не хочете? — уперто повторила Тамара Вікторівна.
— І те, й інше! — Марина відчула, що втрачає контроль. — Ми не хочемо і не можемо! Бо я вагітна, Тамаро Вікторівно! Я чекаю на дитину, і нам потрібні ці гроші для нашого малюка!
Тамара Вікторівна приголомшено втупилася в невістку, потім перевела погляд на сина.
— Це правда? — тихо спитала вона.
— Так, мамо, — кивнув Антон. — Ми дізналися сьогодні. І ми плануємо зробити дитячу, купити все необхідне. Тому…
— І тому ви відмовляєте Христині? — Тамара Вікторівна швидко отямилася. — Дитина у вас буде тільки через дев’ять місяців, а випускний у Христини — вже за місяць!
— Мамо, нам треба готуватись заздалегідь, — спробував пояснити Антон.
— Заздалегідь? — Тамара Вікторівна посміхнулася. — А може, ваша дитина взагалі не народиться? Всяке буває. Тим більше — вона кинула зневажливий погляд на Марину, — з такою істеричною матір’ю.
— Що ви таке говорите?! — Марина ахнула від шоку.
— Правду кажу! — відрізала Тамара Вікторівна. — Тобі завжди було байдуже до Христини. Від самого початку ти показувала, що вона тобі нецікава. А тепер використовуєш цю ще ненароджену дитину як виправдання своєї жадібності!
— Мамо, все, — Антон підвищив голос. — Досить.
— Ні, ще не все! — Тамара Вікторівна схопила свою теку зі столу. — Відмовити рідній сестрі в допомозі! Це низько, Антоне.
— Ми не відмовляємо в допомозі, — втомлено сказав Антон. — Ми просто не можемо дати стільки, скільки ти просиш.
— А скільки ви можете дати? — примружилася Тамара Вікторівна.
Антон подивився на Марину. Та знизала плечима, все ще намагаючись опанувати себе.
— Можливо, тисяч двадцять, — нарешті сказав Антон. — На сукню простішу.
— Двадцять тисяч? — Тамара Вікторівна розсміялася. — Та за ці гроші навіть пристойної сукні не купиш! Ви з мене знущаєтесь?
— Мамо, це все, що ми можемо дати, — твердо сказав Антон.
— У такому разі, ви мені більше не рідня, — відрізала Тамара Вікторівна і попрямувала до виходу з кухні.
Але перш ніж вона дійшла до дверей, Марина раптом щось згадала.
— До речі, Тамаро Вікторівно, — Марина підняла погляд на свекруху, — а як там ваше лікування, на яке Антон дає вам гроші вже два роки? Допомагає?
Тамара Вікторівна застигла у дверях, а Антон здивовано подивився на дружину.
— Яке лікування? — запитав він, задумавшись. — Яке лікування? — повторив Антон, переводячи погляд з дружини на матір.
Плечі Тамари Вікторівни напружилися.
— Марино, про що ти? — запитав Антон, відчуваючи, як усередині зростає тривога.
— Пам’ятаєш, Антоне, — Марина не відводила погляду від свекрухи, — два роки тому твоя мама прийшла до нас і сказала, що в неї виявили якесь захворювання? Що їй потрібні регулярні обстеження та дорогі препарати?
Антон насупився, пригадуючи той вечір. Тоді мати справді виглядала засмученою, говорила, що лікарі знайшли щось серйозне, і їй потрібна допомога. Він, звісно, погодився допомагати фінансово — щомісяця переказував їй по п’ятнадцять-двадцять тисяч.
— Так, щось таке було, — кивнув Антон. — Мамо, що з твоїм лікуванням? Все добре?
Тамара Вікторівна повільно повернулася до них. Щоки її стали червоними.
— До чого ці розмови зараз? — вона намагалася зберігати спокій. — Ми ж про Христину говорили.
— Ні, давайте про ваше лікування, — наполягала Марина. — Антоне, твоя мати щомісяця отримує від тебе гроші на неіснуюче лікування. Я дізналась випадково, місяць тому, коли зустріла Христину в ТРЦ. Вона хвалилася, що мама скоро купить нову машину, бо збирає гроші.
Антон перевів шокований погляд на матір.
— Мамо, це правда?
Тамара Вікторівна стиснула губи, потім з гордо піднятим підборіддям буркнула:
— А що такого? — огризнулася вона. — Так, я збираю на машину. Моєму авто вже вісім років, воно ледве їде. І що з того?
— А те, що ти брала в мене гроші на лікування! — Антон підвищив голос. — Ти казала, що тобі потрібні дорогі ліки, обстеження!
— Ну і що? — уперто дивилася на сина Тамара Вікторівна. — Ти ж не дав би мені на авто. А воно мені потрібне. Я, між іншим, мати-одиначка!
— Ти брехала мені два роки! — Антон не міг повірити в почуте. — Ти змусила мене думати, що ти хвора!
— А тепер ця, — Тамара Вікторівна кивнула в бік Марини, — використовує це, щоб налаштувати тебе проти мене. Ідеальний план, нічого не скажеш!
— Це не Марина налаштовує мене проти тебе, — Антон відчував, як усе всередині закипає від люті. — Це ти сама руйнуєш наші стосунки своєю брехнею й маніпуляціями!
— Як ти смієш, так зі мною розмовляти! — вигукнула Тамара Вікторівна. — Я тебе народила, виростила! А ти тепер віриш своїй дружині, а не рідній матері?!
— Бо Марина ніколи мене не обманювала, — відрізав Антон. — А ти… Ти використовувала мене, брехала, виманювала гроші. І не тільки на машину, я впевнений. Скільки ще було таких «хвороб»?
Тамара Вікторівна почервоніла від гніву.
— Значить, ти зробив свій вибір? — вона кинула презирливий погляд на Марину. — Вибрав її, цю безплідну паскуду, яка тільки й уміє, що рахувати мої витрати?
У кімнаті запала мертва тиша. Марина зблідла, її руки інстинктивно лягли на живіт, ніби захищаючи ще ненароджену дитину. Антон зробив крок до матері, його обличчя перекосилося від гніву.
— Забирайся, — вимовив він тихо, але твердо. — Забирайся з мого дому просто зараз.
— Що? — Тамара Вікторівна не повірила власним вухам.
— Ти чула, — Антон показав на двері. — Я хочу, щоб ти пішла. І ніколи більше не сміла так говорити про мою дружину. Особливо тепер, коли вона вагітна.
— Антон, — Тамара Вікторівна спробувала змінити тактику, її голос став улесливим. — Ти не розумієш. Я ж хвилююся за тебе. Ця жінка…
— Ця жінка — моя дружина, — відрізав Антон. — І мати моєї майбутньої дитини. А от ти… Ти більше не моя мати. Мати не стала б обманювати свого сина й виманювати в нього гроші.
— Не говори так, — Тамара Вікторівна зробила крок до сина. — Ти ж не можеш відмовитися від рідної матері!
— Можу, — кивнув Антон. — І роблю це прямо зараз. І ще — я хочу, щоб ти повернула мені всі гроші, які я тобі давав на «лікування». До копійки.
— Що?! — Тамара Вікторівна захлинулася від обурення. — Та як ти смієш! Це несправедливо!
— Ні, мамо, — Антон гірко усміхнувся. — Несправедливе — це те, чим ти займалася два роки. А я просто хочу повернути свої гроші, які ти отримала через обман.
— Та пішов ти! — закричала Тамара Вікторівна. — Ви обидва! Ви ще пожалкуєте про це! І Христина… Христина вам цього ніколи не пробачить!
— Нам нема за що просити пробачення, — спокійно відповіла Марина, дивлячись просто в очі свекрусі. — Це вам має бути соромно за те, що намагалися нажитися на рідному синові.
— Заткнись, стерво! — Тамара Вікторівна зробила крок до Марини, але Антон став між ними.
— Все, досить, — він взяв матір за плечі й розвернув до виходу. — Іди. Негайно.
Тамара Вікторівна вирвалась із його рук і, кинувши на них останній повний ненависті погляд, вискочила з кухні. За мить вони почули, як грюкнули вхідні двері.
Антон знесилено опустився на стілець і закрив обличчя руками. Марина підійшла до нього й тихо поклала руку на плече.
— Пробач, — прошепотіла вона. — Я не хотіла, щоб усе так сталося.
Антон підняв голову й подивився на дружину. В його очах була біль, але й рішучість.
— Це не твоя провина, — він взяв її руку у свою. — Це я маю просити вибачення. За те, що не бачив, якою людиною є моя мати насправді. За те, що дозволяв їй так поводитись із тобою всі ці роки.
Марина опустилася навколішки поруч і міцно обняла його.
— Що тепер буде? — тихо спитала вона.
— Не знаю, — чесно відповів Антон. — Але знаю одне — більше я не дам їй ані копійки. І не дозволю зіпсувати нам життя. У нас буде дитина, Мариш. Справжня сім’я. І я зроблю все, щоб вас захистити.
Марина ще міцніше притислася до чоловіка, відчуваючи, як у грудях розливається тепло. Вперше за довгий час вона відчула, що їхня сім’я стала справді міцною…
— Сестра й мама не можуть розплатитися твоєю карткою! Чому вона не працює?! — чоловік увірвався з криком