Ірина повернулась додому після важкого робочого дня. У логістичній компанії, де вона працювала менеджеркою, стався аврал — зірвалося постачання, й довелося терміново шукати альтернативних перевізників. До вечора питання вдалося вирішити, але втома накотила хвилею. Єдине, про що вона мріяла, — душ і чашка чаю.
Відчинивши двері своїм ключем, Ірина відразу відчула аромат випічки. Це було незвично — Марк рідко балував дружину кулінарними експериментами. Найчастіше готувала сама Ірина, навіть попри те, що чоловік більшість часу проводив удома. «Творчий процес не терпить побутових відволікань», — любив повторювати Марк, коли вона просила допомогти по господарству.
— Ти вже вдома? — Ірина зайшла на кухню, де Марк розкладав по тарілках якісь тістечка.
— Так, вирішив тебе потішити! — Марк усміхнувся, але в очах майнула якась тривожна іскорка. — Як день минув?
— Важко, — зітхнула Ірина, сідаючи за стіл. — Постачальник підвів, довелося все переробляти на ходу. А в тебе?
Марк невизначено махнув рукою:
— Та так, були справи. До речі, пам’ятаєш, я казав, що моїм батькам важко жити в їхній квартирі?
Ірина кивнула. Батьки Марка, Віктор Андрійович і Ніна Петрівна, мешкали у двокімнатній квартирі на околиці міста. За три роки шлюбу Ірина бачила їх усього кілька разів — на великі свята. Свекри були людьми мовчазними, замкненими. Марк часто скаржився, що їм важко, особливо влітку — у квартирі душно, кондиціонера немає.
— Звичайно, пам’ятаю. Ти ж сам відмовився, коли я пропонувала допомогти з ремонтом або купити кондиціонер, — Ірина відпила чаю.
— Це півміри, — відмахнувся Марк. — Їм потрібне свіже повітря, природа, своя ділянка.
— І що ти пропонуєш? — Ірина насторожилася. Коли чоловік починав здалеку, це зазвичай нічого доброго не віщувало.
Марк сів ближче, поклав руку на плече дружини:
— Коротше, я взяв кредит на 2 мільйони й купив батькам дачу. Залишилося продати твою машину і погасити борг.
Ірина вдавилася чаєм. Кілька секунд вона мовчки дивилася на чоловіка, намагаючись зрозуміти, чи жартує він. Але обличчя Марка залишалося серйозним.
— Ти що зробив? — нарешті видушила Ірина.
— Купив батькам дачу, — повторив Марк. — У Лісовому, знаєш? Там гарне місце, річка поруч, ліс. Ділянка шість соток, будиночок невеликий, але міцний. Батьки в захваті!
— Стоп, — Ірина підняла руку. — Ти взяв кредит на 2 мільйони без мого відома? І що значить «продати мою машину»?
— А що такого? — Марк виглядав щиро здивованим. — Ми ж сім’я. Я думав, ти зрадієш — мої батьки тепер зможуть відпочивати на природі.
Ірина повільно поставила чашку. В голові не вкладалося. За три роки шлюбу вони жодного разу не обговорювали купівлю дачі для батьків Марка. Тим паче за такі гроші.
— А моя машина тут до чого? — запитала вона.
— Ну, кредит же треба гасити, — знизав плечима Марк, ніби йшлося про щось очевидне. — У нас тільки твоя машина — майже нова, в доброму стані. Продамо — і покриємо більшу частину боргу. Решту потроху віддамо з твоєї зарплати.
— З моєї зарплати? — Ірина відчула, як усередині щось обривається. — А твоя роль у цьому яка?
Марк розвів руками:
— Ти ж знаєш, у мене поки з замовленнями туго. Але я працюю над цим, чесно! Скоро все налагодиться.
Ірина дивилася на чоловіка і не впізнавала. Перед нею сидів не просто чоловік з «гнучким графіком» і творчими амбіціями. Перед нею сидів чоловік, який одноосібно прийняв рішення, що вплине на їхнє фінансове становище на роки вперед.
— Я не буду продавати машину, — твердо сказала Ірина. — Вона мені потрібна для роботи. І я не збираюся виплачувати кредит, який ти взяв без мого дозволу.
— Та годі тобі! — Марк спробував обійняти дружину, але вона відсторонилася. — Ти ж завжди казала, що ми — сім’я. Що треба підтримувати одне одного. Батьки — теж сім’я. А борг — наш спільний, раз ми одружені.
— Спільний борг — це коли рішення ухвалюється разом, — відрізала Ірина. — А не коли ти ставиш мене перед фактом.
— Та я просто хотів зробити сюрприз! І батькам, і тобі.
— Сюрприз? — Ірина не вірила своїм вухам. — Сюрприз — це квіти або квитки в кіно. А не кредит на два мільйони!
Марк почав дратуватися:
— Ти говориш так, ніби я щось украв! Я ж для батьків старався! Думав, ти підтримаєш.
— Підтримати — це значить брати участь у рішенні. А не розплачуватись за одноосібний вибір.
— Але ж ти сама завжди оплачувала рахунки, — не здавався Марк. — Комуналку, продукти, відпустки — все через тебе. Я думав, так і буде.
Ірина тільки тепер по-справжньому усвідомила, що відбувалося всі ці роки. Справді, з самого початку їхнього шлюбу всі фінансові питання вирішувала вона. Марк іноді «додавав» гроші на спільні витрати, але основне навантаження було на ній. І спочатку її це влаштовувало — вона вірила, що чоловік у пошуках, що його творчі проєкти от-от дадуть результат.
Але минали місяці, роки — і нічого не змінювалося. Марк багато говорив про перспективи, але мало робив. Зате охоче користувався тим, що Ірина приносила стабільний дохід.
— Ти взагалі розумієш, що я зараз відчуваю? — запитала Ірина. — Я працюю, забезпечую нас обох, а ти без мого відома береш шалений кредит і ще хочеш, щоб я продала машину!
— Та нічого страшного! — Марк усе більше дратувався. — Подумаєш, машина! Купимо потім нову, коли я розкручуся.
— Коли ти розкрутишся? За три роки нічого не змінилося, Марк. Ти досі «шукаєш себе», а я тягну все на собі. І тепер ще маю розраховуватись за твої імпульсивні рішення?
— Ти ніби не розумієш, — Марк похитав головою. — Це ж для моїх батьків. Вони все життя мріяли про дачу. Ти повинна ввійти в ситуацію.
— Я? Повинна? — Ірина подивилася на чоловіка з недовірою. — А ти не повинен був порадитись зі мною перед таким серйозним кроком?
— Я знав, що ти будеш проти, — буркнув Марк. — Тому й вирішив поставити перед фактом. Думав, побачиш, як батьки зрадіють — і зм’якнеш.
Ці слова стали останньою краплею. Ірина відчула себе не дружиною, а якимось інструментом. Джерелом грошей, яким можна скористатися без дозволу. Усе, що вона заробляла, йшло на їхній побут — квартиру, їжу, відпочинок. А тепер їй пропонували ще й оплатити комусь дачу.
— Я в душ, — сказала Ірина, встаючи з-за столу. Цей діалог треба було негайно припинити, щоб не наговорити зайвого.
— Ей, ми не договорили! — крикнув услід Марк. — Що з машиною-то?
Ірина не відповіла. Замкнулася у ванній, увімкнула воду і тільки тоді дозволила собі заплакати. Від образи, від розчарування, від відчуття зради. Як так можна було вчинити? Як можна було вирішити все за неї?
Вечір минув у важкому мовчанні. Марк кілька разів намагався заговорити, але Ірина мовчала. Вночі вона довго не могла заснути, знову і знову прокручуючи ситуацію в голові. Вранці, коли Марк ще спав, Ірина почала збирати документи. На машину, на квартиру, виписки з банківських рахунків. Потрібно було розібратися, що насправді відбувається.
Перш за все Ірина дістала з шафи теку з важливими документами. Три роки тому, перед весіллям, батьки Ірини наполягли на укладенні шлюбного договору. Тоді дівчина погодилася швидше з поваги до батьків, ніж через реальні побоювання. Марк сприйняв цю ідею з гумором, підписав документи не читаючи, жартуючи: «Та забирай хоч усе, що маю — ноутбук і дві футболки».
Тепер цей договір міг стати її порятунком. Ірина уважно перечитала документ. Усе, що належало подружжю до шлюбу, залишалося особистою власністю кожного. Те, що було придбане у шлюбі на особисті кошти одного з подружжя, також вважалося власністю саме цієї особи. Квартира належала Ірині ще до знайомства з Марком. Машину вона купила минулої весни повністю за свої гроші, накопичені за кілька років.
З певним полегшенням Ірина вирушила до ЦНАПу, де зробила копії всіх документів. На всякий випадок завірила в нотаріуса шлюбний договір і документи на автомобіль. Переконалась, що авто оформлене лише на неї, жодних обтяжень чи застав немає.
Увечері, коли Марк пішов «обговорювати з приятелями новий проєкт», Ірина замовила витяг із бюро кредитних історій. Їй потрібно було впевнитися, що чоловік не оформив кредит якимось чином на неї. Звіт надійшов за годину. З полегшенням Ірина побачила: так, кредит дійсно оформлений на Марка. У документах вона не фігурувала.
Три дні Ірина майже не розмовляла з чоловіком, посилаючись на втому й роботу. Здавалося, Марка це навіть влаштовувало. Мабуть, він думав, що дружина змирилася з ситуацією і тепер думає, як вигідніше продати авто.
На четвертий день Ірина повернулась із роботи раніше й приготувала вечерю. Накрила на стіл, навіть запалила свічки — як у перші місяці спільного життя. Марк був приємно здивований.
— Ти сьогодні якась інша, — зауважив чоловік, накладаючи собі пасту.
— Просто ухвалила рішення, — спокійно відповіла Ірина. — Ні, я не продаватиму машину. І борг — не мій.
Марк завмер із виделкою в руці. Вираз обличчя змінювався — від подиву до нерозуміння, потім до обурення.
— Ти що, серйозно? — виделка з гуркотом впала на тарілку. — Після стількох років разом? Ми ж команда!
— Команда — це коли рішення приймаються разом, — твердо сказала Ірина. — А не коли один бере кредит, а інший має його розгрібати.
— Але ж мої батьки… — почав був Марк.
— Твої батьки — дорослі люди. І ти — дорослий. Якщо хотів зробити подарунок — мав розраховувати на свої сили.
Марк різко встав із-за столу.
— Ти що, кидаєш мене в такий момент? Після всього, що між нами було? Як ти можеш бути такою черствою? Ми ж разом! Сім’я!
Ірина спокійно продовжувала вечеряти. Марк метушився кухнею — то сідав, то знову вставав. Його голос ставав усе гучнішим:
— Це просто несправедливо! Я завжди тебе підтримував! У всіх твоїх починаннях!
— Чим підтримував? — Ірина підвела очі. — Тим, що три роки жив моїм коштом? Чи тим, що взяв кредит без мого відома?
— Ти поводишся як справжня егоїстка! — Марк гримнув дверима й вибіг із кухні.
Ірина не пішла за ним. Спокійно доїла, прибрала зі столу. Потім зайшла в спальню й дістала з шафи невелика валіза. Склала туди речі Марка — не все, лише найнеобхідніше. Інше він зможе забрати пізніше, коли емоції вщухнуть.
Поставила валізу в коридор.
Марк повернувся пізно, від нього тхнуло алкоголем. Побачивши валізу, застиг на порозі.
— Це що?
— Твої речі, — відповіла Ірина. — Думаю, нам краще пожити окремо.
— Ти виганяєш мене? — Марк не міг повірити своїм очам. — Через якийсь кредит?
— Не через кредит. Через зраду довіри.
— Яку зраду? Я ж це зробив для родини! Для батьків!
— Без мого дозволу. Моїм коштом.
Марк схопив Ірину за плечі:
— Ти не можеш так вчинити! Куди мені йти?
— До батьків. На дачу, яку ти їм купив.
Марк почав кричати, звинувачувати, потім просити пробачення. Ірина мовчала. Ця розмова більше не мала сенсу. Рішення вже було ухвалене.
Наступного дня телефон Ірини розривався від дзвінків. Дзвонила свекруха, Ніна Петрівна, і її голос тремтів від обурення:
— Ірочко, як же так? Ми ж думали, ви сім’я! Це ж дача не для нас, а для майбутніх онуків! Ми ж уже зовсім старенькі, нам трохи залишилось…
Ірина чемно вислухала, але відповіла твердо:
— Ніно Петрівно, рішення приймала не я. Ваш син взяв кредит без мого відома. Я не можу це прийняти.
— Та яка різниця — з відома чи без! Ви ж чоловік і дружина! У вас усе спільне!
— Не в цьому випадку.
Після п’ятого дзвінка від свекрухи Ірина вимкнула звук на телефоні. Потрібно було зосередитись на роботі.
Увечері Марк приїхав забрати решту речей. Був показово холодний:
— Я переїжджаю до батьків. На дачу. Яку купив сам, бо моїй дружині байдуже на мою родину.
— Добре, — кивнула Ірина. — Ключі залиш на тумбочці.
Машина залишилась Ірині, чоловік — ні. І це здавалося справедливим. Вона залишила собі те, що було її з самого початку: спокій і особисте майно. Те, на що заробила сама.
Перші тижні після розриву були дивними. Тихо. Незвично. Ніхто не розкидав речі, не приводив друзів без попередження, не вимагав уваги й підтримки. Ірина раптом усвідомила, скільки сил витрачала на стосунки, які не давали їй нічого, крім виснаження.
За місяць Марк знову написав. Не про кредит, не про дачу — про почуття.
«Я все зрозумів. Був неправий. Давай спробуємо ще раз? Ти сильна, ти впораєшся».
Ірина видалила повідомлення, не відповідаючи. Що тут сказати? Марк не зрозумів головного — вона не хоче «впоратись». Не хоче бути сильною, щоб тягнути когось на собі.
На свій подив, Ірина доволі швидко звикла жити одна. Ніхто не створював проблем, не вигадував грандіозних планів, не потребував фінансових вливань. Вперше за довгий час вона відчула, як легко може бути, коли поруч немає людини, яка вважає твої ресурси своїми.
На вихідних Ірина сідала у свою машину й виїжджала за місто. Не на дачу — просто в ліс, до річки, туди, де можна побути наодинці з собою. Опускала скло, вдихала свіже повітря й відчувала, що нарешті може дихати на повні груди.
Одного разу, на заправці, Ірина випадково зустріла батька Марка, Віктора Андрійовича. Чоловік виглядав розгубленим, але все ж підійшов привітатися.
— Як ти? — спитав свекор, переминаючись з ноги на ногу.
— Добре, — щиро відповіла Ірина. — А ви як? Подобається на дачі?
— Та яка там дача, — зітхнув Віктор Андрійович. — Маркові тепер ті платежі по кредиту віддавати, роботу знайшов. Нам із матір’ю ніяково, звісно. Ми ж не просили такого подарунка.
Ірина кивнула. Їй не було шкода Марка. Кредит, який хтось бере — повинен хтось і віддавати. Але це вже не вона. Її вклад тепер — у саму себе.
Заправивши машину, дівчина виїхала на трасу. Сонце світило яскраво, дорога була вільною, попереду — цілий день, який належав лише їй. Без зобов’язань, без чужих рішень, без боргів. І це відчуття свободи було варте всіх пережитих труднощів.
Донька оголосила мені, що я маю з’їхати до завтра зі своєї квартири