У хаті було тепло й затишно, в печі тихо потріскували дрова, по телевізору йшов улюблений серіал, а за вікном завивала хуртовина. Антоніна, літня жінка, в минулому місцева фельдшерка, зручно вмостившись у старому потертій кріслі, дивилася фільм і гладила кота Василя, що згорнувся клубочком на її колінах.
Раптом у вікно затарабанили, а потім у хвіртку, пес Тошка залився таким гавкотом, що аж захрип, а потім усе затихло.
«Кого це принесло в таку погоду? Може, здалося?» — здивувалася жінка і нехотя, накинувши валянки й кожух, пішла подивитися, заодно й дров занести.
Ледве пробравшись до хвіртки через снігові замети, вона відкрила двері й завмерла, не вірячи своїм очам. На лютому морозі, ледве тримаючись на ногах і притулившись до паркану, стояла молода дівчина. Вона була лише в нічній сорочці, босоніж, а поверх накинута в’язана шаль. Було видно, що вона вагітна, живіт вже чималий…
Ледве ворушачи губами, дівчина прошепотіла:
«Благаю! Не виганяйте! Допоможіть мені, мою дитину хочуть забрати!» — марила вона.
На роздуми часу не було, Антоніна швидко завела молоду жінку до хати, накинувши на неї кожух.
«Боже ж ти мій! Що ж це робиться! Хто ж це насмілився вагітну на мороз вигнати!» — бідкалася Антоніна.
Як фельдшерка вона розуміла, до чого можуть призвести такі прогулянки на морозі для вагітної. Тому вона нагріла води й почала відтирати їй ноги, потім розтерла спиртом, закутала, напоїла гарячим чаєм з малиновим варенням і поклала спати. Нічого не питала й не допитувалася. «Ранок вечора мудріший», — вирішила пенсіонерка.
Дівчина заснула миттєво, встигнувши лише прошепотіти: «Дякую». Усю ніч на вулиці було неспокійно: якісь люди бігали, гукали, кружляли машини.
Настя прокинулася від чарівного запаху смаженої яєчні на салі й свіжої випічки. Дуже хотілося їсти, малюк усередині неї неспокійно заворушився. Вона обережно вилізла з-під ковдри. Біля ліжка лежав приготовлений байковий халат і стояли теплі капці. Їй раптом стало так добре, як у далекому дитинстві, коли вона була в бабусі в селі. І зовсім не хотілося повертатися до страшної, жорстокої реальності.
На кухні поралася літня жінка, викладала на тарілку гарячі рум’яні оладки. Поглянувши на дівчину, з обережністю сказала:
— Ну що, втікачко, йди вмиватися та сідай снідати, дитя ж, мабуть, голодне? А потім розкажеш, хто ти і що з тобою, горенько, сталося.
Поснідавши з величезним задоволенням, Настя зітхнула і почала свою розповідь:
— Я сама сирота, в інтернаті виросла. Батьків не пам’ятаю, ніколи їх не бачила. До п’яти років мене виховувала бабуся Варя, вона мене любила, жаліла, а потім померла, і я опинилася в дитячому будинку. Після випуску мені дали квартиру і відправили вчитися в училище на педагога. От на дискотеці й познайомилася з дуже багатим хлопцем. На нього тоді всі дівчата задивлялися, проходу не давали. А він, Сашко, мене помітив і з усіх вибрав. Він старший на десять років, у нього свій будинок у сусідньому селищі, батько — велика шишка. Ухажував гарно, квіти дарував і в кіно водив, от я й закохалася до нестями. Всі дівчата мені заздрили, мовляв, такого нареченого відхопила! Він як подивиться на мене, аж земля з-під ніг ішла…
Жили ми разом у тому будинку. Спочатку все було добре, а коли я зрозуміла, що вагітна, його наче підмінили! Почав кривдити, ображати! Часто приходив п’яний під ранок. Я, звісно, плакала, переживала, просила схаменутися, та все марно. А два тижні тому він зовсім сказився — привів додому дівицю і на моїх очах розважався з нею. Мені так боляче ще ніколи не було. Я почала збирати речі, вирішила піти від Сашка. Але не так сталося, як гадалося.
Він розлютився, вдарив мене й сказав: «Ти куди зібралася? Нікуди ти не підеш. Народиш мені дитину, а потім я тебе сам викину! А сина ніколи не побачиш! Зрозуміла?»
Закрив мене в кімнаті й не випускав нікуди. Сказав домробітниці приносити мені їжу — і все. Я весь час плакала, благала, просила. І ось учора ввечері Інга, домробітниця, зглянулася наді мною й не замкнула двері. Я в тому, що на мені було, кулею побігла, далі погано пам’ятаю — бігла, скільки було сил, і ось до вашого дому добралася… Дякую вам… — схлипнула дівчина.
— Жах! Невже таке буває? А що ж ти тепер робитимеш? — співчутливо запитала Антоніна.
— Чесно, не знаю. Не виганяйте мене, будь ласка! Саша забере дитину після пологів, а мене викине, я ж ніхто, навіть не дружина йому, ще й сирота, заступитися нікому. А я тоді собі життя вкорочу, їй-Богу! — Настя знову розплакалася.
— Так, ти мені ці думки з голови викинь! І не думай про таке! У мене син Григорій — місцевий дільничний, скоро з чергування прийде. Ось йому все й розкажеш. Може, допоможе якось, — сказала Антоніна.
Григорій ішов додому після зміни й розмірковував, чому життя так несправедливо влаштоване. Нещодавно він розійшовся з Іриною, своєю дружиною. Їй не сподобалася його робота дільничним: зарплата мала, клопоту багато, одна метушня. Вона вимагала, щоб він звільнився й пішов у бізнес, а також возив її на модні курорти. Довго пиляла його, тож вони й розлучилися. Після розлучення колишня дружина знайшла собі мажора й поїхала з ним за кордон, а Григорій повернувся до матері в батьківський дім. Він вирішив, що жінки — суцільна корисливість!
Зайшовши в дім, Гриша звично гукнув:
— Привіт, мамо! — і попрямував на кухню, де пахло чимось смачним. Він був страшенно голодним.
— Синку, познайомся. Це наша гостя — Настя. У неї біда трапилася. Ти б вислухав її, може, разом і придумаєте, як допомогти? — попросила Антоніна.
— А це не вас усю ніч шукали? — запитав хлопець.
Дівчина смертельно зблідла. Вона була схожа на перелякане оленя: ті ж великі, повні сліз, блакитні очі, обрамлені густими віями, розкішне довге волосся пшеничного кольору, як-небудь зібране в хвіст, і кумедно випираючий гострий животик. Вона була така мила й беззахисна, що в Гриші все всередині перевернулося.
— Не видавайте мене, благаю! — прошепотіла дівчина.
Дізнавшись, що сталося, Гриша був шокований! Який же покидьок! Як можна так чинити? Григорій поки не знав, як допомогти Насті, але був упевнений: у біді він її не залишить, совість не дозволить. Коли він дивився на Настю, в ньому розливалося якесь невідоме досі тепло, і дурнувата посмішка не сходила з обличчя.
— Не плач, Настю, ніхто тебе тому виродку не віддасть. Де твої речі й документи?
— Усе в Саші в котеджі. Паспорт він забрав, щоб я не втекла, і ключі від квартири теж там. Але я туди не піду! Я боюся! — з її очей покотилися великі, наче намистини, сльози.
Гриша подумав і сказав:
— Давай так. Ти поки поживеш у нас. А я поїду до міста, куплю тобі одяг і все необхідне. А потім через свої канали дізнаюся, що це за Саша твій і спробую повернути твої речі. Домовилися?
— Це дуже небезпечно! Я сама винна! Вибачте, що втягнула вас у це! — знову забідкалася дівчина.
— Не журися! У кінці кінців, це моя робота — допомагати людям! — рішуче відповів Гриша.
Через колег Гриша навів довідки й з’ясував, що Олександр Малявін — справді багатий мажор, син відомого у місті бізнесмена. Але бізнес той вів не зовсім чесно, й поліція давно на нього око поклала, та все доказів бракувало. Подейкували, що бізнес той пов’язаний із наркотиками. Спочатку Гриша вирішив поговорити з Сашком по-людськи, хоча підсвідомо розумів, що це навряд чи до чогось доброго призведе.
Під’їхавши до котеджу, Григорій постукав. Вийшов доглянутий, гладкий молодик і недбало запитав:
— Ти хто і що тобі треба?
— Не ти, а ви. Я ваш дільничний, Григорій. Хотів би з вами поговорити, — почав хлопець.
— Ну, давай, тільки швидко — у мене гості! — нахабно відповів молодик.
– Мені відомо, що ви незаконно утримували Анастасію Кожевникову, забрали у неї документи та речі. Поверніть їх. Дівчина налякана і не хоче до вас повертатися! – суворо сказав Гриша.
Мажор розлютився, стиснув кулаки і закричав:
– Знайшлася ж, стерво малолітнє! Живуча яка! Я вже думав, замерзла на морозі. Скаржитися, значить, надумала? Та вона мені сто років не потрібна, побавився – і досить. А от дитину я в неї заберу! І крапка! Що ця жебрачка йому дасть? І взагалі, хто її просив вагітніти? Дурепа!
– Це незаконно! Ви не маєте права забирати дитину у рідної матері без її згоди! – вийшов із себе Гриша від такої нахабності.
– Та мені плювати, мій батя весь район тримає під контролем! Нічого вона не отримає! Тільки в обмін на сина! Так і передайте! – і Саша грюкнув дверима перед носом дільничного.
Григорій був обурений хамською поведінкою мажора і вирішив діяти через його батька, раз із синком не вдалося домовитись. Хлопець місяць збирав компромат на бізнес і знайшов чимало цікавого! Довго все обдумував і наважився на ризик. Він зайшов у приймальню до бізнесмена, відштовхнувши обурену секретарку. Не приховуючи, виклав чоловікові всю правду про його сина, а наостанок додав:
– І майте на увазі, у мене на вас є серйозний компромат. Якщо ваш син не припинить переслідувати Анастасію і не залишить її в спокої, я оприлюдню ці матеріали. Вам мало не здасться, – і простягнув йому копії документів.
Гриша очікував, що чоловік, як і його син, почне хамити та погрожувати, але помилився. Бізнесмен побіжно переглянув документи, осів у кріслі, задумливо обхопив голову руками і промовив:
– Я вас почув. Вживу заходів. Мені зайві проблеми не потрібні! А синок уже й сам мені в печінках сидить зі своїми витівками. Усі речі та документи дівчини відвезуть за її адресою. Якщо підтвердиться, що це мій онук, я допомагатиму. Вибачте ще раз!
Гриша був приголомшений почутим і тільки зміг пробурмотіти:
– Дякую за розуміння! – і вийшов із кабінету.
Додому Гриша біг, як ошпарений, нетерплячи повідомити радісну новину дівчині. Зайшовши до будинку, хлопець побачив зворушливу картину: мати навчала Настю ліпити пиріжки. Настя старанно працювала, склеюючи краї тіста. Кінчик її носа був у борошні, а волосся вибилося з-під косинки й кумедно стирчало. І знову в Гриші всередині розлився цілий океан ніжності.
– Ну, Настусю, радій! Ти вільна. Завтра можеш переїжджати до себе додому. Нічого не бійся. Я все владнав, – сказав Гриша.
Дівчина впустила пиріжок, скрикнула і незграбно кинулася обіймати свого рятівника.
– Дякую тобі, Гришо, все життя тобі вдячна буду! Я ж думала, що не виплутаюся! — лепетала вона.
Тут втрутилася Антоніна:
– Як це завтра переїжджати? Я вже звикла до неї, ми з Настусею ладнаємо добре, і жива душа в хаті! Як же вона, сирітка, одна з дитиною та без роботи буде? Нікому допомогти ж… – засмутилася пенсіонерка.
– А я ось якраз про це хотів поговорити. Настю, може, спробуємо знайти твоїх родичів? Може, брати чи сестри є? — запропонував Гриша.
– Я про це все дитинство мріяла, але не знаю, з чого почати? — розгублено відповіла дівчина.
Гриша з Настею активно взялися за пошуки, знайшли стареньку нянечку з дитбудинку, дізналися адресу та прізвище бабусі Насті й, крок за кроком, розмотали цілий клубок таємниць.
Те, що вони з’ясували, шокувало всіх! Антоніна з сином і Настя сиділи за столом і дружно плакали. Антоніна причитала:
– А я ж одразу в тобі рідну душу відчула. Дивилася на тебе й думала, де ж я могла тебе бачити раніше? А тепер зрозуміла! Ти ж на мою сестру Валю дуже схожа. Я зараз фотографію знайду! – і жінка стала перебирати старі, пожовклі знімки.
– Ось, дивись: очі її, і волосся таке ж. Ох і Валюха! Непутяща була змалку, вчитися не хотіла, гуляла як могла. Так, вагітна була, пам’ятаю. Але з пологового будинку сама повернулася, сказала, що дитина померла під час пологів. А сама, виходить, підкинула тебе під двері своїй далекій родичці й втекла… Господь її покарав: недовго прожила, через два роки машину збила її, п’яна йшла!
– То сама доля привела тебе, Настусю, до рідних людей у дім! Пробач мене, дівчинко, я ж нічого про тебе не знала! – пенсіонерка гладила Настю по руці.
А Гриша опустив голову і тихо сказав:
– Виходить, ми з тобою двоюрідні брат і сестра? Ось як… — і тихо вийшов на двір.
Він буквально сповз по паркану, впав на коліна, стукав кулаками по землі, ридав і думав:
«Чому? За що? Я ж Настю всім серцем покохав! Як тепер її вирвати з душі?»
Парубку здавалося, що його переслідує якийсь злий фатум, і кінця цьому немає.
Життя потихеньку поверталося до звичного русла. Настя народила здорового хлопчика Семена і переїхала до своєї квартири. У вихідні вони з сином навідувалися до тітки. Антоніна з радістю вовтузилася з немовлям, колисала його, співала пісень.
А ось Гришу наче підмінили. Він схуд, майже не їв, став замкнутим і похмурим, почав часто випивати. Хлопець боявся навіть поглянути на Настю. Нічого не міг із собою вдіяти – все всередині обривалося, палило вогнем, хотілося обійняти, притиснути до себе, цілувати дівчину. Ну не міг він її розлюбити, і все тут! А Настя, ледь зустрічаючись із ним поглядом, одразу червоніла й опускала очі. Вона розуміла, що це неправильно, що їм не можна кохати одне одного, але серцю не накажеш – воно нило, боліло й тягнулося до хлопця.
Антоніна все бачила й розуміла, серце кров’ю обливалося. По ночах вона гаряче молилася:
«Господи, дай мені сил розповісти всю правду! Не можу більше приховувати! Долю дітям ламаю!» — і плакала беззвучно.
Вона багато років зберігала страшну таємницю, про яку ніхто не знав. Але тепер… Як розповісти? Що буде далі? Мучилася жінка, вагалася, та все ж наважилася, не могла більше дивитися, як Гришенько страждає, зовсім змарнів!
У черговий приїзд Насті Антоніна поклала Сьому спати на веранді й покликала Гришу та Настю до будинку. Довго копирсалася в тумбочці, дістала скриньку і почала розповідь:
– Гришенько, синочку мій рідненький. Думала, ніколи не дізнаєшся, що заберу свій секрет із собою в могилу. Але, видно, не судилося! Не можу дивитися, як ви мучитеся, наче два голубки зі зламаними крильцями! Дітки мої, любіть одне одного! Ви не родичі! — і жінка тихо заплакала.
Гриша насупився:
– Мам, що ти таке кажеш? Як це можливо? — недовірливо бурмотів він.
– Мій чоловік Іван рано помер, у тридцять років я стала вдовою. Так і не змогла більше нікого покохати. У пологовому будинку все життя працювала. Одного разу дівчина народила дитину й тут же покинула її, навіть не подивилася, на руки не взяла. Вночі вилізла через вікно і зникла.
А я, як взяла тебе на руки, відразу відчула – мій синочок, рідненький! Більше й не відпускала. Завідувачка відділення допомогла все владнати з документами, і я тебе всиновила. Пробач мені, рідний, що мовчала! Я дуже боялася, що ти дізнаєшся і відмовишся від мене! І зараз боюся… — пенсіонерка знову заплакала.
Гриша був приголомшений, здивований і щасливий водночас! Він не міг повірити своїм вухам. Невже Господь змилувався, і вони з Настею зможуть бути щасливі? Він упав на коліна, обійняв маму і прошепотів:
– Дякую, мамо, що розповіла! Я не ображаюся, ти для мене найрідніша! Ти ж мені все життя присвятила!
Настя стояла ошелешена і не могла вимовити жодного слова. Невже таке буває? Якби хтось розповів – ніколи б не повірила!
Гриша, опанувавши себе, підійшов до дівчини:
– Настусю, я покохав тебе з першої секунди, як побачив! Коли дізнався, що ми не можемо бути разом, моє життя зупинилося. Але тепер, скажи, ти вийдеш за мене заміж? Я буду вірним чоловіком, а Сьому виховаю як рідного! Ніколи ні в чому не дорікну! – хлопець із надією і тривогою подивився їй у вічі.
Настя зашарілася і тихо сказала:
– Я згодна.
Про кращого чоловіка вона й мріяти не могла. Усі жахи минулого залишилися далеко позаду, а попереду – світле і щасливе майбутнє. Настя це точно знала!
Бомжиху взяли шеф-кухарем ресторану, бо вона врятувала сина власника