Відплата

Три десятиліття жили в подружжі Морозови, і аж на тридцять першому Бог обдарував їх дитиною. Галині тоді виповнилося п’ятдесят чотири, проте вона й не думала робити a6opт, хоч чимало знайомих скрушно крутили пальцем біля скроні, дивлячись, як жінка важко перевалюється з боку на бік. Мовляв, надто ж бо поважний вік для пологів, та й невідомо, чи витримає вона.

Але Галина виявилася витривалою. З Олегом Івановичем у них з’явилася донечка, Іринка. Минув деякий час, і батьки зауважили, що з дитиною щось не гаразд. Маля час від часу хапало повітря з труднощами, їло неохоче й мляво. Морозови повезли доньку до районної лікарні, де лікарі встановили діагноз — синдром Дауна.

Знічев’я і майже мовчки Морозови поверталися додому, приголомшені новиною. Лікарка натякнула, що варто потурбуватися про місце в спеціалізованому закладі, де з такими дітьми займаються і розвивають їх.

— А потім що? — перепитав Олег Іванович. — Приміщення для психічно хворих?

— Можливо, спочатку будинок для літніх людей або далі — психоневрологічний інтернат, — уточнила вона.

Вони їхали й роздумували. Першим перервав тишу Олег Іванович:

— Не вірю, що наша Іринка з’явилася на світ лише для того, аби все життя перебути в богадільні з немічними й недужими.

— У мене такі ж думки, — із явним полегшенням відповіла Галина. — Ми самі доглянемо її й дамо їй змогу розвиватися!

І жодного дня Морозови не жалкували про свій вибір. Іринка росла й уміла радіти будь-якій дрібниці: теплим променям сонця, співу пташок. Вона мала невеличку грядку, де разом із матір’ю сіяла горох, буряк та інші нескладні для догляду культури — і поступово в неї виходило дедалі краще.

Іще Іра обожнювала курочок — годувала їх, пильнувала від сусідських котів, відганяючи негідників, якщо ті підкрадалися до жовтеньких курчат.

Улітку в селі з’являлося більше людей: онуків привозили до бабусь і дідусів, щоб діти набиралися сил на свіжому повітрі й харчувалися натуральними продуктами.

Серед таких приїжджав і міський хлопчик, Пашко Воронов, звичайний шибайголова і заводила, як жартома називав його коваль Хакім, що переселився до українського села з Шимкента.

Хоча за Пашком і водилася слава забіяки, серце він мав добре: ламав рогатки, з яких стріляли по птахах, ніколи не ображав словами дітей Хакіма, а якось, помітивши, як місцеві хлопчаки через паркан насміхаються над Іринкою, одразу став на її захист.

Саме тому Морозови почали дозволяти доньці гратися у вибивного та інші забави поза двором — Пашко пообіцяв, що нікому не дасть Іринку скривдити.

Село занепадало з кожним роком. Спершу зачинили школу, потім дитсадок. Автобус до райцентру, де ще можна було підробити, спочатку скоротили до двох рейсів на день — ранкового та вечірнього, тоді як колись він їздив кожні півтори години. Згодом і це скасували. Магазин протримався найдовше, та й той урешті-решт зачинили. Тепер раз на тиждень приїжджала автокрамниця з куцим асортиментом. Усе інше доводилося купувати у селищі за двадцять кілометрів.

Старі помирали, їхні обійстя пустували й руйнувалися. Ті, хто зостався, жили з того, що вирощували на власних городах. Велику худобу тримати вже не випадало — хіба що в кількох дворах залишалися кози, гуси та трохи птиці.

Бабуся Пашка Воронова тяжко захворіла, і її забрали до міста. Хата стояла покинутою два роки, а потім її забили дошками, так нікого й не дочекавшись. Довкола було чимало таких самих нежилих хатин. Коваль Хакім зі своєю родиною також поїхав у місця, де його руки були потрібніші.

Залишилися лише кілька родин, серед них і Морозови — їм було нікуди вибиратися. Вони жили з пенсії та з того, що Галина Макарівна встигала заробити працею власних рук. Щотижня вона пекла хліб у справжній печі за рецептом прабабусі.

За тим самим «морозовським» хлібом приїздили навіть із сусідніх сіл — він був запашний, довго не черствів, якщо акуратно загортати в рушник.

А от Іру до печі Галина не пускала — боялася, що дівчина може через незграбність перекинути щось на себе чи, борони Боже, спалити хату.

На початку осені Морозови почули гучний шум і вибігли у двір. Бачать — селом жене будівельна техніка, здіймаючи куряву й гуркіт. Того ж дня з’ясувалося, що всі покинуті хати скупив якийсь чоловік, на прізвище Плотвинський. Місцевість тут була мальовнича: з одного боку села тягнувся сосновий бір, з іншого — мішаний ліс, далі річка з рибою, і тиша, і спокій.

Самого Плотвинського люди не бачили, зате постійно чули гуготіння бензопил, якими вирубували зарослі, та тріскіт, коли валили покинуті будинки.

Незабаром «новий пан» розчистив майже гектар землі, обніс його високим парканом із колючим дротом і встановив відеокамери по периметру. При в’їзді часто можна було помітити озброєну охорону.

Коли основні роботи завершилися, селяни зітхнули з полегшенням, але завчасно — будівельний грюкіт змінився нічними салютами. Плотвинський, вочевидь, обожнював влаштовувати прийоми для гостей із різноманітними феєрверками.

Утім, свої переваги від цієї «цивілізації» таки були: в селі замінили дерев’яні стовпи лінії електропередачі на бетонні та підсипали головну дорогу.

Якось улітку Олег Іванович і його дружина вранці поїхали до великого магазину, що за тридцять кілометрів, аби закупити борошно та засоби для дому.

На той час Іринці вже виповнилося вісімнадцять. Батьки попрохали її не залишати хату, остерігаючись, щоб багаті родичі чи гості Плотвинського, які мчали селом на квадроциклах, не накоїли лиха.

Однак увечері, коли Морозови повернулися, доньки вдома не було.

Розгублені батьки першим ділом попрямували до сусідів, Пулятіних. Можливо, Іринка зайшла до них — родини часто обмінювалися дрібними речами. Але Пулятіни розвели руками, мовляв, не бачили її.

Тоді Морозови подалися до Івана Дрокалова, що мешкав самотою на околиці. Той одного разу проявляв зайву увагу до Іринки — пригощав цукеркою, дарував яскраву хустину. Дівчина, звісно, віддячувала йому щирою усмішкою та раділа дрібницям, які він приносив. Хтозна, може, саме він заманив Іринку до себе? Кажуть, він був браконьєром: не раз бачили його в лісі з арбалетом, але той тільки віджартовувався, мовляв, це іграшка.

Однак Дрокалов уже кілька днів пиячив, тож дізнатися від нього щось путнє не вдалося.

Наступним пунктом у пошуках стала садиба Плотвинського. З-за високого паркану чулося гучне святкування — музика, регіт, очевидно, саме тривав черговий з’їзд гостей. Морозови, а з ними й Пулятіни, яким теж кортіло зазирнути за той триметровий паркан, зупинилися перед хвірткою. Раптом спалахнуло яскраве світло, і дві камери із жужчанням повернулися в їхній бік.

Олег Іванович почав оглядатися, шукаючи дверний дзвінок, не знайшов — постукав по металевій брамі. Лиш за мить почувся гуркіт засову, і на порозі з’явилося вкрай недоброзичливе обличчя — то був схожий на неандертальця охоронець Плотвинського.

— Чого вам треба? — пробурчав він, недружньо стиснувши щелепу.

— Нам би поспілкуватися з хазяїном, — промовила стривожена Галина Макарівна, голос її тремтів.

— А він вас чекає? — єхидно посміхнувся охоронець.

— Послухай, іди поклич його, — виступив уперед Олег Іванович. — Нам не до жартів.

— Що там, Русику? — долинув ізсередини голос, важко було розпізнати, чоловічий він чи жіночий: низький для жінки, але зависокий для чоловіка.

— Та якісь старі щось від вас хочуть, — обернувся охоронець.

— Чого їм треба? — поцікавився голос.

— Зникла наша донька! — не стримала крику Галина Макарівна. — Будь ласка, відчиніть нам!

— Ага, зараз, — охоронець рявкнув і грюкнув дверима перед самим носом бідолашної Галини Макарівни.

Однак за якусь хвилину двері таки розчинилися.

— Навіщо так грубо, Русику? Це ж наші сусіди, — дорікнув хазяїн охоронцеві. — Проведи їх до альтанки й лишайся з ними, я за мить підійду.

Русик повів Морозових викладеною плиткою стежкою, де тьмяно миготіли «плаваючі» ліхтарики, до ошатної альтанки в куточку садка. Згодом до них приєднався й сам Плотвинський, ефектно увімкнувши світло оплеском.

— Ого! — захоплено вигукнув Максим Пулятін. — Оце так чудо техніки!

Новий власник виявився невеличким на зріст чоловіком із посивілим волоссям, зачесаним назад. Його глибокі темні очі видавали погляд людини, в якої за душею, здавалося, немає прихованих гріхів.

— Ну, розповідайте, — запропонував він, пригладжуючи волосся. — Хто зник і коли це сталося?

— Донечка наша, — не витримала Галина Макарівна, розридалася. — Ірочка наша пропала! Якщо вона самотою пішла до лісу… як же ж їй там?!

— Ви ж біля лісу мешкаєте, — кивнув Плотвинський. — А далі річка, заболочені луки…

— Ооооо! — Галина гірко простогнала й опустилася навколішки перед Плотвинським. — Молю вас! У вас є люди, обладнання! Прошу, допоможіть розшукати доню! Віддам вам усе, що маю!

— Галинко, вставай, — спробував підвести її Олег Іванович, та вона лише хитала головою й тягнулася до колін Плотвинського, хотіла їх обійняти.

— Заспокойтесь, я посприяю, — відповів той, відступивши, й кивнув охоронцеві. Той одразу ж акуратно відтягнув Галину від нього. — Дайте їй заспокійливого. Русику, зберіть хлопців, нехай обстежать ліс, поки не стемніло!

Усю ніч люди в камуфляжі прочісували довколишню місцевість. Дзижчання моторів квадроциклів дарувало матері надію, що її Іринку встигнуть урятувати.

— Як вона могла піти, я не розумію, — без упину повторювала Галина. — Я ж категорично забороняла їй…

Олег Іванович, стиснувши губи, тихо підбадьорював дружину, проте і сам мав лихе передчуття, що доньку вже не знайти живою. Щось підказувало йому, що до зникнення Іри таки причетні чужинці — він відчував їхню зневагу до сільських.

«Приховують сліди злочину», — думав він, слухаючи, як ревуть квадроцикли й гримить перекликання пошуковців.

Натомість знайшов Іринку Іван Дрокалов. Він непевною ходою блукав лісом і натрапив на галявину, за якою виднівся бурий болотяний шматочок із купинами й чагарями. На кущі метлявся клапоть жовтої тканини, що привернув його увагу. Чоловік негайно покликав Олега Морозова.

Тіло знайшли за кілька кроків від того місця. Батькам заявили, що дівчина потонула, а синці на руках і шиї назвали трупними плямами. Морозови не повірили, проте вдіяти нічого не могли: щоб воювати, потрібні були зв’язки й чималі гроші, ані одного, ані другого вони не мали.

По похороні Іри одразу поширилися чутки, ніби одна бабуся бачила, як донька Морозових сідала на квадроцикл до якихось юнаків. Проте ті балачки ніхто не перевіряв, а бабуся пізніше й сама відмовилася від сказаного: мовляв, усе їй здалося.

Минув рік після тієї біди, і Галина Макарівна злягла. Увечері Олег Іванович чув, як вона з кимось розмовляє.

«Мабуть, з Ірочкою спілкується», — думав він. Прислухався — виявилося, що помилявся: дружина гаряче випрошувала в когось помсти, благала про небесне покарання для убивць дитини.

Проминуло три роки, і на малі батьківщини вирішив навідатися випускник-медик Павло Воронов. Для компанії узяв із собою друга з дитинства — старшого сина коваля Хакіма, Алі.

Хлопці востаннє бували тут ще малими, та не чекали, що застати тепер буде фактично руїну.

Праворуч виднілися старі хатини, а ліворуч простягся високий, припалий пилюкою паркан. Павло з Алі попрямували до помешкання Морозових — Павло хотів подарувати Іринці простенький мікроскоп, пам’ятаючи, як свого часу вона захоплено роздивлялася крильця метеликів крізь лінзу, зроблену ним зі старих окулярів.

У хаті їх ніхто не зустрів. Постукавши й не почувши відповіді, хлопці наважилися зайти всередину.

На ліжку лежав Олег Іванович, здавалося, він міцно спав.

— Він іще дихає? — Павло кивнув Алі, щоб той приніс води, а сам спробував розбудити старого. — Олеже Івановичу! Ви чуєте мене?

У відповідь злегка здригнулися повіки, і Морозов подивився на юнака затуманеними слізьми очима.

— Навіщо… — видихнув він ледь чутно.

— Ви мене впізнаєте? Я Пашко, Воронов! Баба Людмила Воронова — моя рідна. Ми колись жили навпроти вас, а тепер там лише паркан…

— А-а, то ти Павлик… — губи старого ледь помітно здригнулися. — Дорослий уже… А я один лишився. Пулятіни тільки зрідка навідуються — дивляться, чи я ще живий…

— Дядьку Олеже, вам потрібна лікарня. Поставимо крапельницю, стане легше!

— Не хочу нікуди. Моє місце — на цвинтарі, поряд із моїми дівчатками… — тихо промовив старий і повернувся до стіни.

— Невже… Галина й Іринка… — Павло онімів. — Як же так трапилося?

Старий довго мовчав, збираючись із силами, а тоді видав:

— Іринку вбили. Галю хвороба з’їла за три роки після того. Вона вже марила… Та помстилася їхнім катам… таки помстилася.

Старий голосно зітхнув і стулив повіки.

Павло дістав зі своєї валізки шприц, обережно зробив йому укол. Алі з повагою приглядався, як друг займається пацієнтом. Сам він теж мріяв стати лікарем, але мусив підсобляти батькові в кузні.

— Це трохи допоможе, — обережно накрив Павло хворого пледом. — А ми поки підемо до сусідів розпитати, що сталося з Іринкою насправді.

Надія Пулятіна й справді побачила з вікна, як двоє хлопців заходять до Морозових. Щойно вони вийшли й рушили до її двору, вона штовхнула чоловіка Максима, котрий куняв біля телевізора.

— Глянь, старий, гості завітали!

— Що за гості? — вилупив очі Максим, не злюблячи, що його так різко розбудили. — Чого їм треба?

— Доброго дня, господарі! Є хто вдома? — почулося з сіней.

— Та немає нікого! — вихопилося в Надії, але двері вже відчинилися, і два хлопці стали на порозі. Жінка миттю засвітилася усмішкою:

— Боже, та ти ж напевно син Хакіма, Аліхан? — вигукнула вона. — Яким вітром вас сюди занесло?

— Та так, вирішили навідатись до рідного краю, — усміхнувся Алі. — Оце я й Павло, мій приятель.

— Та ви сідайте, зараз я щось до столу витягну! Як там твої рідні? Як батько? — зацокотіла вона.

Колись у селі пліткували, буцімто Надія й Хакім… Та воно вже минулося. Хлопці були надто маленькими, щоб щось розуміти тоді, але Надія помітно розпрямила плечі й порожевіла, заледве зустрівшись поглядом з Алі.

— Чого ж ти завмер? — прошепотіла вона чоловікові. — Іди вниз, принеси картопельки, дістань тушонку, перчик!

— Ми лише на хвильку, — відказав Павло. — Може, просто гарячого чаю поп’ємо. Ось, для вас гостинець.

І він витягнув бляшану коробку з датським печивом і простягнув Надії.

— Упаковка гарна, а ось начиння… — скривилася вона невдоволено.

— Ну, тоді ми печиво з’їмо, а вам баночка дістанеться, — пожартував Алі, але Павло штовхнув його ліктем, щоб той замовк.

За чаєм Пулятіни повідали все, що знали: з чого почався прихід Плотвинського, як Іринка безвісти зникла, як разом із батьками ходили до «пана», і як Галина буквально падала йому в ноги, благаючи допомогти в пошуках.

Розповіли, як Іван Дрокалов надибав тіло, й про те, як безрезультатно намагалися знайти вбивць, адже все зам’яли грішми. Згадали й про безперервну молитву Галини Макарівни вдень і вночі — про відплату.

— І що, врешті знайшли людину, яка заподіяла зло? — озвався Павло. — Може, сам Плотвинський був винен?

— Не зовсім так, — Надія випрямилася й пригладила спідницю. — Спочатку він імітував гаряче бажання знайти правду. Його люди нишпорили лісом у всіх напрямках.

Але потім, як дізналися Морозови, Плотвинському вже було відомо, що Іра загинула, бо племінники зізналися йому самі: мовляв, «сталася трагедія, так вийшло випадково»…

— Я досі дивуюся, з яких нетрів витяглися ті покидьки, — прокашлявся Максим. — Вони ж не тільки Іринку згубили, а й батьків її зжили зі світу!

— Плотвинський витратив колосальні кошти, щоб приховати весь бруд, — провадила Надія. — Результати експертизи підтасували, роти всім позатикали.

— А як же правда випливла назовні? — спитав Алі.

— Потім у самого Плотвинського почалася чорна смуга: він занепав, салюти стихли. Чули, що його син учинив якусь скандальну провину, і витягуючи його, батько розорився. Подробиць ми не знаємо, однак факт лишався фактом — багатій сидів за своїм парканом і майже не показувався на людях. Здавався наляканим.

А згодом одного разу вночі з’явився біля Морозових. Олег розповідав, нібито той звернувся до екстрасенсів. І вони начебто заявили Плотвинському, що прокляття триватиме, доки він не випросить прощення в жінки, якій заподіяв найбільшої кривди, — тобто в Галини. Та він і сам заплутався у своїх гріхах, не здогадуючись, про кого саме йдеться. Зрештою, коли збагнув, що справа в убивстві Іри, не залишалося нічого, окрім як йти на колінах просити вибачення.

Надія зробила паузу, а тоді додала:

— Але, судячи з усього, вибачення він так і не випросив. Галина вже тоді була напівбожевільна, ледве ворушила губами. Та до самого будинку Плотвинський не досяг — його знайшли мертвим на дорозі, зі стрілою від арбалета, що стирчала з грудей.

— Невже це був Іван-браконьєр? Дядько Ваня? — напружено перепитав Павло, якому з дитинства було цікаво розглядати Іванів арбалет, хоч стріляти з нього й не дозволяли.

— Усе це на рівні здогадів, — зітхнула Надія. — Хто і як — невідомо.

— Міліція шукала, та зброї в Івана вони не знайшли, — додав Максим. — А ще якісь грибники казали, що бачили тоді в лісі незнайомця. Може, й найманий убивця.

— Як би там не було, це відплата, — знизила голос Надія, мовби боялася, що її почують.

— Не факт. Де великі гроші — там і смерть частий гість, — заперечив Павло. — Сьогодні заможний, а завтра збанкрутував, і починаються війни.

— Ні, то була таки Відплата, — вперто повторила Надія.

Хлопці допили чай і взяли трохи їжі, щоб нагодувати самотнього Олега Івановича, після чого зібралися йти.

— Аліхане! — крикнула Надія навздогін. — Може, більш ніколи й не зустрінемося. Передай при нагоді мій сердечний привіт батькові, гаразд?

— Обов’язково передам, — кивнув він.

Звісно, з голови йому те вилетіло. Але Надія про це не знала. Вона щасливо всміхалася, звівши погляд до зірок, певна, що й Хакім іноді згадує про неї.