Туди, де народився

Видно, все село знало, що до них на постійне місце проживання їде генерал. До того ж ходили чутки, що він місцевий. Найбільше хвилювалася Віра. По-перше, вона буде його сусідкою, і старий господар віддав їй ключі від свого двоповерхового котеджу, щоб вона передала їх цьому генералу. Та й цікаво, хто він такий. А найголовніше — вона сама незаміжня, а генерал їде один. Дурниці, звісно, мріяти про таке. За сорок років ніхто не покликав заміж, і раптом…

Село за останню чверть століття перетворилось на котеджне містечко. Населення наполовину змінилося. Навіть не можуть зрозуміти, хто він такий — цей генерал.

***

І от у суботній ранок біля котеджу зупинився «Крузак». З нього вийшов літній чоловік, оглянувся навколо, по губах пробігла усмішка, і обличчя знову стало суворим.

Попрямував до сусіднього будинку. Господиня вже вибігла назустріч.

— Добрий день! — промовив він командним голосом. — Ви Віра?

— Так. А ви Максим Степанович?

— Так, ваш новий сусід. У вас мали бути ключі від мого будинку.

— Так от, — жінка простягнула зв’язку.

— Дякую!

— Давайте я вам покажу…

— Сам розберуся, — повернувся і, навіть не усміхнувшись, попрямував до свого двоповерхового будинку.

А Віра, надувши губи, пішла до свого, теж непоганого будинку, що лишився їй від батьків:

«Теж мені, красунчик? Генерали ж у шістдесят на пенсію йдуть. Значить, йому вже шістдесят, на двадцять років старший за мене. Навіть не усміхнувся. І правильно, хто я така. У нього он який будинок, яка машина. І пенсія, мабуть, більша, ніж зарплата у медсестри».

Але дійти до своєї хвіртки не встигла — її подруга Раїса вже бігла назустріч. Занадто вже близькою подругою вона не була, просто давно жили на одній вулиці.

— Ну що? — одразу запитала.

— Якийсь сухар, — усміхнулася Віра.

— Нічого, і не таких сухарів розбивали, — Раїса також була незаміжня, і в сорок п’ять вважала себе неперевершеною. — А хто він?

— Генерал…

— Це зрозуміло. Він же місцевий, хтось у нього тут має бути.

— Звідки мені знати? — знизала плечима Віра.

— Так спитала б.

— Він узяв ключі й одразу пішов.

— Добре, я з’ясую! — самовпевнено сказала Раїса.

Але щось у впевненому тоні подруги Вірі не сподобалося, особливо враховуючи, що чоловіків та міняла часто.

***

Віра поливала квіти в палісаднику, час від часу кидаючи погляди на будинок сусіда й на його машину, що стояла біля воріт.

Ось він вийшов, озирнувся і… пішов у її бік. Жінка опустила очі, вдаючи, що зайнята квітами. Зупинився біля її паркану.

— Віро, продай мені квіти!

— Вам… квіти…, — розгубилась господиня палісадника.

— На могилки хочу сходити до батьків і до дідуся з бабусею.

— Я вам так зріжу.

— Ні, мені багато треба. Я тобі заплачу, — твердо промовив чоловік.

— Зараз, зачекайте трохи.

Вона знайшла чотири пластикові пляшки, обрізала в них горлечка. У п’ятилітровий бутиль налила води, приготувала чисту ганчірку. Порахувавши подумки, зрізала шістнадцять червоних троянд.

— Коли приїдете на могилки, витріть надгробки. Налийте в обрізані пляшки води й поставте по чотири квіточки.

— Віро, а чому ви зрізали саме червоні троянди?

— Вони символізують щирі почуття і скорботу.

— Дякую! — дістав з кишені п’ятитисячну купюру й простягнув жінці.

— Навіщо так багато?

— Не збіднію! — буркнув він у відповідь.

— А могилки знайдете? Я тут сорок років живу і жодного разу вас не бачила. Зараз на нашому кладовищі й міських ховають.

— А я якраз сорок років тут не живу, — і раптом попросив: — Віро, може, ви зі мною поїдете?

Вона на мить розгубилася, але одразу взяла себе в руки:

— Зараз переодягнуся.

***

Заїхали на цвинтар з центрального входу. Тут могили були доглянуті, з гарними надгробками, і Максим Степанович не мав уявлення, куди далі їхати. Віра взяла подальші пошуки на себе.

Невдовзі приїхали кудись на саму околицю кладовища. Тут більшість могил була занедбана. Гарні надгробки траплялися рідко.

— Старі могили тут, — сказала Віра, коли вийшли з машини. — Ви хоч приблизно можете сказати, де могили ваших батьків?

— Ні! Я тут не був сорок років, — генерал низько опустив голову.

— Тоді будемо шукати. Як їхнє прізвище?

— Шадріни, як і моє. Всі поруч поховані. У батьків надгробки були звичайні, металеві, блакитного кольору. У діда — зі зіркою зверху. У бабусі — не знаю. Тоді залишив сусідам гроші, щоб поставили надгробок, але не знаю…

— Тоді давайте, ви йдете ліворуч, я — праворуч.

***

Цілу годину вони ходили між могил, поки Віра не гукнула:

— Максиме Степановичу, йдіть сюди!

Дві пари зарослих горбочків були розташовані з невеликим проміжком. Лише на одному збереженому надгробку можна було з труднощами прочитати прізвище Шадрін, на решті трьох замість надгробків стирчали шматки проржавілого заліза.

— Вони! — чоловік знову опустив голову.

Трохи постоявши, подумки розмовляючи з батьками та дідом з бабусею, він попрямував до машини по квіти. Коли повернувся, жінка рвала траву на могилці.

— Не треба, Віро! — сумно сказав він.

Вони поставили на могилах пляшки, налили води й поставили квіти.

— Підемо замовимо надгробки! — тихо мовив Максим Степанович.

***

Замовили гарні надгробки. Коли вже виходили з майстерні, Віра вигукнула:

— Федю!

Біля воріт цвинтаря стояв худенький хлопчик, якого ще щойно там не було.

— У нього немає батьків, тільки хвора бабуся. Щосуботи він приходить сюди в надії, що хтось подасть. Я часто заходжу до них, роблю їй уколи. Вона зовсім погано себе почуває, хоче померти вдома.

— Ходімо, — впевнено сказав чоловік і попрямував до хлопця.

— Тітко Віро, — радісно вигукнув хлопчина, кинувшись їй назустріч.

— Сідай у машину! — наказав Максим Степанович.

— Навіщо? — не зрозумів той.

— Сідай, сідай! — Віра поклала йому руку на плече. — Дядько Максим хороший.

Хлопець уважно подивився на дядька, потім на гарну машину — і вирішив скористатися щасливою нагодою покататися.

***

Вони під’їхали до магазину.

— Віро, купи йому все необхідне! Я заплачу.

***

З покупками він відвіз їх додому, де Федя жив з бабусею. Допоміг занести пакети й поїхав, а Віра залишилася готувати обід. Сама бабуся ледве вставала з ліжка.

***

Ближче до вечора вона поверталася до свого дому й побачила…, як її подруга, нафарбована й зухвало вдягнена, виходила з будинку Максима Степановича. Побачивши Віру, та кинулася до неї:

— Віро, він точно з дивацтвом!

— Раю, що сталося?

— Він мене вигнав, — на обличчі подруги читалося обурення і розчарування.

— Як це вигнав?

— Ледь не за комір!

Віра ледь стрималась, щоб не розсміятися. Подруга махнула рукою в бік його дому і кудись поспішила.

А у Віри майнула думка:

«Якщо вже таку красуню, як Раїса, вигнав — я для нього назавжди тільки сусідкою і залишуся».

***

Почалися робочі будні. Віра працювала медсестрою в місцевій амбулаторії. Із сусідом бачились лише вечорами. Та і як бачились? Просто перекидались кількома словами. Але вона стала помічати, що до Максима Степановича часто заходить маленький Федя.

Того вечора хлопчина біг вулицею з гучним криком:

— Бабусю!!!

Віра вибігла на вулицю, за нею і її сусід. Кинулися до дому хлопчика. Вона торкнулася рукою шиї старенької й прошепотіла, перелякано дивлячись на її онука:

— Все…

Хлопчина зрозумів і заплакав. Це була його єдина рідна людина. Потім кинувся до Максима Степановича, притиснувся до нього, ніби шукаючи захисту:

— Дядьку Максим!!!

***

Генерал оплатив похорон бабусі Феді, а наступного дня після поховання сам прийшов до своєї сусідки:

— Добрий день, Віро!

— Максиме Степановичу… Щось трапилось?

— Прийшов поговорити.

— Заходьте! Сідайте! — захвилювалася Віра. — Зараз чай заварю.

Він терпляче чекав, поки вона накрила на стіл і сіла навпроти. Зробив ковток ароматного напою й заговорив:

— Свого дідуся я погано пам’ятаю. Він воював, повернувся додому пораненим. Помер, коли мені було п’ять років. Через п’ять років загинули батьки. Я залишився сам із бабусею. Наш дім стояв на галявині біля колонки, — задумливо похитав головою. — На місці нашого будинку зараз стоїть котедж.

Максим Степанович замовк, видно було, що згадує дитинство.

— Закінчив вісім класів, технікум і пішов в армію. Бабуся в останніх листах писала, щоб я вступав до військового училища. Вона не дочекалася мого повернення, померла, коли залишалось служити чотири місяці. Мене відпустили на похорон.

Знову зробив ковток чаю і продовжив:

— Після строкової служби вступив в училище. Одружився, народилась донька. Виросла, вийшла заміж за молодого лейтенанта з моєї дивізії. Зараз він уже підполковник.

І тут генерал замовк надовго. Віра терпляче чекала.

— Після весілля доньки від мене пішла дружина. Вийшла за якогось бізнесмена й поїхала з ним до столиці. Потім дізнався, що вони вже десять років були знайомі. Можливо, й сам винен. Іноді зникав у відрядженнях на місяці, але я по-своєму її любив, довіряв їй.

Знову пауза. Нелегко згадувати не найрадісніше.

— Зять отримав посаду в іншому місті, і вони з донькою поїхали на нове місце служби. Десять років я жив один. Вдень навколо люди, самотності не відчувається. А от вночі… Часто замислювався, як житиму після служби. Виповнилося шістдесят. Можна було ще років п’ять служити. Не став. Захотілося туди, де народився. Щоб мене поховали поряд із батьками, дідом і бабусею. Знайшли агентство, те підібрало будинок — поруч з тобою. Далі ти все знаєш.

Раптом на обличчі генерала з’явилася посмішка, він подивився на жінку такими очима, що в неї забилося серце. Віра розуміла, що він прийшов не просто розповісти біографію. Відчувала: зараз почує щось, що змінить усе її життя.

— Віро, тут я зустрів тебе і Федю. У нього життя так схоже на моє… Віро, давай одружимось, усиновимо Федю й будемо жити разом, — говорив якось не по-генеральськи поспішно, розуміючи, що це не армія і все може піти не так, як він вирішив. — Пенсія в мене велика, гроші є. Я, звісно, далеко не молодий, але планую прожити ще років п’ятнадцять. Федю ми піднімемо.

Довго дивився на приголомшену його словами жінку, і знову запитав:

— Віро, ти згодна?

— Так, — і з очей жінки потекли сльози радості.

***

Через рік генерал скоригував свої плани на життя — з п’ятнадцяти років до двадцяти. У Феді з’явився братик, і його теж треба було ростити.