Знаєте, іноді доля підкидає такі сюрпризи, що потім усе життя дивуєшся – як воно все так склалося? От і я досі пам’ятаю той сирий жовтневий день, коли поверталася з базару із сусіднього села. Тоді автобуси ще ходили раз на сто років, і доводилося плентатися пішки, сердячись на розбиту дорогу та важкі сумки з картоплею.
У свої сорок два я жила сама, якщо не рахувати рудого кота Барсика, який, правду кажучи, більше скидався на велику подушку з нахабною мордочкою. Після розлучення якось не склалося ні з особистим життям, ні з дітьми. Працювала в сільській бібліотеці, вечорами в’язала шкарпетки й дивилася серіали – загалом, звичайне життя звичайної жінки з глибинки.
Я саме думала, чи вистачить сил дотягти ці кляті сумки додому, коли побачила її. Маленька фігурка в тоненькій куртці сиділа під старим дубом, обхопивши коліна руками. Спершу я навіть подумала, що здалося – хто при здоровому глузді залишить дитину саму між селами в таку погоду?
— Дівчинко, ти чия? – гукнула я, підходячи ближче.
Вона підняла голову – бліде обличчя, налякані очі, і мовчить. Тільки міцніше закуталася.
— Ти загубилася? Де твої батьки?
Мовчання. Тільки губи тремтять.
— Господи, та ти ж зовсім замерзла! – я поставила сумки й присіла поруч із нею. – Мене звати Тетяна Іванівна. А тебе як?
— С-соня, – ледь чутно прошепотіла вона.
— Соня, ходімо до мене додому? Я тебе чаєм гарячим напою, зігрієшся, а потім розберемося, звідки ти.
Вона несміливо кивнула, і я, підхопивши однією рукою сумки, іншою взяла її крижану долоньку. Так і пішли – я, пихтячи під вагою картоплі, вона – дрібно ступаючи поряд, як маленький горобчик.
Дома я насамперед закутала її в плед, увімкнула обігрівач і поставила чайник. Барсик, зазвичай байдужий до гостей, відразу скочив до неї на коліна й почав муркотіти, як трактор.
— Дивися-но, ти йому сподобалася, – усміхнулася я, дістаючи печиво. – А він у мене вибагливий, просто так до нікого не піде.
Соня несміливо погладила кота, і я помітила, як трохи розслабилися її плечі.
— Соню, а скільки тобі років?
— П’ять… мабуть.
— А прізвище своє знаєш? Чи де живеш?
Вона похитала головою, і я відчула, як усередині все стислося. Щось тут було не так, дуже не так.
Того вечора я нагодувала її супом і пиріжками (дякую своїй звичці пекти про запас), уклала спати у своїй кімнаті, а сама влаштувалася на дивані в залі. Всю ніч не могла заснути – телефонувала в поліцію, в адміністрацію сусідніх сіл, але ніхто не заявляв про зникнення дитини.
Минув тиждень, потім другий. Соня потроху відтавала, почала усміхатися, особливо коли я читала їй казки перед сном. Але про те, як опинилася на дорозі, нічого не пам’ятала – або не хотіла згадувати.
Коли інспектор у справах неповнолітніх черговий раз розвела руками, я зрозуміла – треба щось вирішувати. У дитячий будинок? Від однієї думки ставало нудно.
— Соню, – покликала я її ввечері, коли вона малювала за столом, висунувши від старанності язик. – Хочеш жити в мене? Назавжди?
Вона завмерла, стиснувши олівець, потім підвела очі:
— А можна?
— Можна. Будеш моєю донькою.
— І Барсика теж можна залишити?
Я засміялася:
— І Барсика теж.
Вона зіскочила зі стільця, підійшла до мене й раптом міцно обійняла. А я, гладячи її по голові, подумала – будь що буде. Якось впораємося.
Потім, звісно, почалися походи по інстанціях, збирання документів, перевірки. Але це вже інша історія.
Перший день у школі я пам’ятаю, як зараз. Соня вчепилася в мою руку так, ніби її вели в клітку з тиграми, а не до першого класу. Новеньке плаття в горошок, білі банти, які я годину намагалася зробити симетричними – все як годиться.
— Мам, а раптом у мене не вийде? – прошепотіла вона, коли ми підходили до школи.
Це «мамо» досі відгукувалося теплом десь під серцем. Вперше вона так мене назвала місяць тому, коли я лежала з температурою під сорок, а вона притягла мені чашку чаю, розплескавши половину по дорозі.
— Звісно, вийде, — я присіла перед нею навпочіпки, поправляючи бант. — Ти ж у мене розумничка.
— А раптом вони будуть сміятися? — вона опустила очі.
Я знала, про що вона говорить. У селі всі один одного знають, і історія «знайди» вже обросла десятком версій, одна абсурдніша за іншу.
— Знаєш що? — я дістала з сумки маленький блокнот із котиками на обкладинці. — Ось, тримай. Записуватимеш туди всі цікаві речі, які дізнаєшся. А ввечері розкажеш мені. Домовилися?
Вона кивнула, притискаючи блокнот до грудей, і ми пішли далі.
Перші місяці були непростими. Соня старалася щосили, але математика давалася їй важко. Зате на уроках малювання її було не впізнати — тиха дівчинка ніби оживала, коли брала в руки олівці.
— Тетяно Іванівно, затримайтеся на хвилинку? — гукнула мене якось Марина Петрівна, вчителька малювання, після батьківських зборів.
Я напружилася — зазвичай учителі просто так не затримують.
— У Соні неймовірний талант, — вона дістала альбом. — Подивіться.
На аркуші був пейзаж — наша вулиця восени. Але як вона це побачила! Кожен листочок, кожна калюжа з відображенням неба…
— Її потрібно розвивати. У районі є художня школа…
Я зітхнула. Художня школа — це гроші. А у нас із бібліотечною зарплатою ледве кінці з кінцями сходили.
— Я подумаю, — відповіла я.
Увечері, коли Соня робила уроки, а я готувала вечерю, у двері постукали. На порозі стояла баба Зіна, наша сусідка.
— Тань, тут оце… — вона простягнула торбу. — Яблука в мене цьогоріч уродили, дівчинці вітаміни потрібні. І варення малинове.
Я розгубилася:
— Та що ви, Зінаїдо Миколаївно…
— Бери-бери, — вона махнула рукою. — І це… я іноді підробляю, квартири в місті прибираю. Якщо хочеш, можу тебе порекомендувати. Платять добре.
Так почалися мої «чорні» вихідні — двічі на місяць я їздила до міста на прибирання. Соня залишалася з бабою Зіною, яка навчала її пекти пироги й розповідала історії.
До кінця першого класу у нас з’явилися гроші на художню школу. Правда, добиратися туди доводилося двома автобусами, але Соня жодного разу не поскаржилася.
Проблеми почалися в середній школі. Підлітковий вік — річ складна, а тут ще й ці вічні запитання про минуле.
— Чому вони мене покинули? — запитала вона якось увечері, коли ми пили чай. — Я була погана?
У мене серце стислося.
— Соню, послухай…
— Ні, це ти послухай! — вона схопилася, перекинувши чашку. — Усі нормальні люди знають, хто їхні батьки! А я… я ніхто! Підкидьок!
— Припини!
— Що, правда очі коле? — вона вибігла з кухні, грюкнувши дверима так, що штукатурка посипалася.
Барсик, постарілий і ще більше розжирілий, перелякано пірнув під диван.
Я не пішла за нею — знала, що марно. У такі моменти краще дати їй охолонути. Сиділа на кухні, механічно витираючи калюжу чаю, й думала — може, я щось роблю не так? Може, треба було тоді…
Грюкнули вхідні двері. Я схопилася — на годиннику майже десята вечора.
— Соню!
Тиша у відповідь.
Накинувши куртку, я вибігла на вулицю. Моросив дощ, ліхтарі через один не працювали. Куди вона могла піти?
Я оббігла всю вулицю, потім сусідню. Заглянула на дитячий майданчик — порожньо. У голові крутилися страшні картини — маніяки, аварії, собаки…
Вона знайшлася на старому кладовищі — сиділа на лавочці біля могили баби Зіни, яка померла рік тому.
— Соню…
Вона підняла голову — вся мокра, зуби цокотять.
— Пробач, — прошепотіла вона. — Я не хотіла…
Я мовчки зняла куртку, накинула їй на плечі й сіла поруч.
— Знаєш, — сказала я після довгої мовчанки, — коли я тебе знайшла, думала — ось, поживе трохи й піде. У дитячий будинок або до родичів, якщо знайдуться. А потім… потім ти почала малювати ці каракулі на шпалерах…
— Це були єдинороги! — обурилася вона крізь сльози.
— Ага, особливо той, фіолетовий, з трьома хвостами, — я усміхнулася. — І я зрозуміла — нікуди я тебе не віддам. Бо ти — моя. Не по крові, а по серцю. І мені байдуже, хто твої справжні батьки. Для мене справжня — це ти.
Вона притулилася до мого плеча і розридалася. Ми просиділи так, мабуть, хвилин десять — мокрі, замерзлі, але якісь… очищені, чи що.
— Мам, — сказала вона, коли ми йшли додому. — А можна я перефарбую свою кімнату? У ліловий?
— Це той, що з фіолетовим відтінком, чи той, що з рожевим?
— Не знаю, — вона знизала плечима. — Давай обидва спробуємо?
Наступні вихідні ми провели за фарбуванням стін. Я так і не зрозуміла, який відтінок у результаті вийшов, але Соня була щаслива.
До п’ятнадцяти років вона вже точно знала, що хоче стати художницею. Її роботи регулярно перемагали на районних конкурсах, а одну навіть відправили на обласну виставку.
— Мам, дивись! — вона влетіла в дім, розмахуючи якимось папірцем. — Мене запросили на майстер-клас у художньому училищі! У місто, на цілий тиждень!
Я злякалася. Тиждень у місті — це житло, харчування, матеріали…
— Здорово, — видавила я усмішку. — Коли?
— За місяць! — вона плюхнулася на диван поруч зі мною. — Уявляєш, там буде справжній художник із Києва! І нас будуть учити писати олією!
Увечері я дістала заощадження — невелику частину того, що відкладала їй на вступ. Перерахувала — мало б вистачити. А там щось придумаємо.
Цей тиждень змінив усе. Соня повернулася іншою — дорослішою, з блискучими очима і твердим наміром вступати в художнє училище після дев’ятого класу.
— Але як же школа? — розгубилася я.
— А я екстерном складу! Викладач сказав, у мене є всі шанси вступити на бюджет. Уявляєш?
Я уявляла. Уявляла, як вона поїде в місто, як я залишуся одна в цьому домі, де кожен куток просякнутий спогадами. Як буду чекати її листів і рідкісних приїздів на вихідні.
— Мам, — вона сіла поруч, узяла мене за руку. — Я ж не назавжди поїду. Буду приїжджати кожні вихідні. А потім повернуся — організую тут художню студію для дітей. От побачиш!
Я дивилася на неї — уже не дитина, але ще й не доросла. Уперте підборіддя, очі, що стають зеленими, коли вона хвилюється. Моя дівчинка. Коли встигла вирости?
— Гаразд, — сказала я. — Але за однієї умови.
— Якої?
— Будеш надсилати мені всі свої роботи. Хочу першою бачити твої шедеври.
Вона засміялася і міцно обійняла мене.
Того вечора я довго не могла заснути. Вийшла на ґанок, сіла на стару лавку. Десь далеко гавкали собаки, пахло стиглими яблуками з колишнього саду баби Зіни. Дивно влаштоване життя — ніби йде собі, йде звичною колією, а потім раптом — бац! — і все змінюється через одну зустріч на дорозі, одне рішення, один момент…
— Мам, ти чого не спиш? — Соня вийшла, загорнувшись у плед. Сіла поруч, поклала голову мені на плече.
— Та так… думаю.
— Про що?
— Про те, як швидко ти виросла.
Вона помовчала, а потім сказала:
— Знаєш, я іноді думаю — а що, якби ти тоді пройшла повз? Або якби я опинилася в іншому місці?
— Не знаю, — я обійняла її за плечі. — Напевно, так було суджено.
Ми сиділи на ґанку до світанку, будуючи плани на майбутнє і згадуючи минуле. А вранці я почала збирати документи для екстернату.
Її готовність до вступу стала нашою спільною справою. Я працювала на двох роботах, вона займалася ночами, готуючись до іспитів. Часом здавалося — не витримаємо, зламаємося. Але ми впоралися. Вона вступила.
Час у місті змінив Соню. Вона ніби розправила крила — нові друзі, виставки, творчі вечори. На першому курсі дзвонила щодня, потім рідше, але завжди надсилала фотографії своїх робіт. Я роздруковувала їх і розвішувала по стінах — вийшла ціла галерея.
Дім без неї здавався незвично тихим. Навіть Барсик, який на той час перетворився на справжнього старого, сумно блукав кімнатами, ніби когось шукаючи.
— Мамо, тільки не хвилюйся, — сказала вона якось телефоном. — Але, здається, я знайшла спосіб дізнатися про своє минуле.
У мене всередині все обірвалося.
— Що ти маєш на увазі?
— Пам’ятаєш ту куртку, в якій я була? Ти ж її ще зберігаєш?
Звісно, я зберігала. Маленька синя курточка лежала в далекій шухляді комода разом з іншими пам’ятними речами.
— У підкладці є бирка з назвою ательє. Я знайшла його — воно досі працює! Можливо, вони пам’ятають, хто замовляв куртку?
Я мовчала, не знаючи, що сказати. З одного боку, я розуміла її бажання дізнатися правду. З іншого…
— Мамо? Ти там?
— Так, люба. Просто… ти впевнена, що хочеш це знати?
Вона помовчала, потім тихо сказала:
— Треба закрити ці двері. Інакше вони так і залишаться прочиненими.
Я дістала куртку. Від неї досі пахло нафталіном і чомусь яблуками — напевно, від сусідства з банками варення в комоді.
Через тиждень Соня приїхала додому — схудла, з колами під очима.
— Ну що? — спитала я, саджаючи її за стіл і наливаючи чай.
— Нічого, — похитала вона головою. — В ательє змінився власник, усі старі журнали замовлень пропали. Тупик.
Вона раптом розплакалася — вперше за багато років.
— Знаєш, що найсмішніше? Я навіть не знаю, чого хотіла. Знайти їх? А далі що?
Я обійняла її, гладячи по спині:
— Рідна моя…
— Ні, правда, — вона витерла очі. — Ось уяви — знайшла б я їх. І що? Сказала б: «Привіт, я та сама дівчинка, яку ви покинули багато років тому. Як справи?»
Вона гірко усміхнулася:
— А потім я сиділа в автобусі й думала — адже це вони втратили, а не я. Втратили можливість бачити, як я росту, як малюю свої перші картини, як вступаю до училища… А ти — ти весь цей час була поруч. Це ж ти справжня мама, а не та, яка мене народила.
Я мовчала, бо говорити не могла — клубок у горлі заважав.
— Пам’ятаєш той день, коли ти мене знайшла? — раптом запитала вона.
— Звісно.
— Я ж пам’ятаю більше, ніж говорила. Пам’ятаю, як мене вивели з машини, сказали зачекати… Я просиділа там майже добу, поки ти не прийшла.
Вона встала, підійшла до вікна:
— Знаєш, що я зрозуміла? Іноді люди йдуть із твого життя, щоб у ньому з’явилися інші — справжні.
Через два роки Соня організувала свою першу персональну виставку. Я приїхала до міста, нарядна й схвильована, з букетом польових квітів — її улюблених.
Галерея була повна людей. Модно одягнені жінки, чоловіки в дорогих костюмах, художники з борідками — всі обговорювали картини моєї дівчинки. А я ходила від роботи до роботи, й серце ладне було вискочити від гордості.
— А ось і головна героїня дня! — почувся голос за спиною.
Я озирнулася — сивий чоловік у твідовому піджаку простягав руку:
— Ви ж мама Софії? Я її викладач живопису. Знаєте, у вашої доньки дивовижний талант — вона бачить душу речей.
«Моя донька» — як же гарно це звучало!
— Мамо! — Соня пробиралася до мене крізь натовп. — Ходімо, хочу тобі дещо показати.
Вона підвела мене до великої картини в глибині зали. Я застигла.
На картині я побачила нашу стару дорогу — ту саму, розбиту, з коліями від тракторів. Величезний дуб, який ми завжди називали «дідусем», розкинув свої вузлуваті гілки. А під ним — дві фігурки: я, з торбами через плече (боже, вона навіть мій кумедний зелений плащ не забула намалювати!), і маленька Соня в тій самій синій курточці. Ми тримаємося за руки, а навколо танцюють руді листочки. І знаєте, що найдивовижніше? Звідкись зверху, прямо крізь сірі хмари, б’є золотий промінь світла — як тоді, того дня. Я цього навіть не пам’ятала, а вона… вона запам’ятала.
— Це називається «Зустріч», — тихо сказала Соня. — Подобається?
Я дивилася на картину, і все наше життя пролітало перед очима — перші кроки, перші радощі й образи, злети й падіння, сварки й примирення… Двадцять п’ять років, які промайнули як один день.
— Дякую, — прошепотіла я.
— Це тобі дякую, — вона міцно обійняла мене. — За все.
Увечері ми сиділи в її орендованій квартирі, пили чай із тортом і говорили про все на світі. На стіні висіла фотографія Барсика – його не стало минулої зими, тихо і спокійно, уві сні.
— До речі, — Соня раптом заметушилася, — у мене для тебе новина. Пам’ятаєш, я говорила про художню студію в нашому селі?
Я кивнула.
— Так ось, я подала заявку на грант. І… – вона зробила паузу, – мені його схвалили! Уявляєш? Тепер у нас буде своя студія!
— У нашому селі? – не повірила я.
— А що тут такого? – вона знизала плечима. – Там теж діти ростуть. І їм теж потрібне мистецтво. Та й потім… – вона хитро примружилася, – хтось же має за тобою доглядати на старості років.
— Ах ти ж! – я жартома замахнулася на неї рушником.
Вона зі сміхом ухилилася:
— От тільки спершу треба трохи відремонтувати дім. А то ґанок зовсім розвалився…
— І паркан похилився, – підхопила я.
— І сад заріс…
Ми подивилися одна на одну і розсміялися. Попереду було стільки планів, стільки надій!
А картина «Зустріч» тепер висить у нас у вітальні. І щоразу, коли я дивлюся на неї, думаю: як дивно влаштоване життя – іноді потрібно просто не пройти повз, щоб знайти найважливіше.
– Якuŭ тu naн? Дідyгaн тa ŭ гoді! – 3дaвaлoся, я нe дoжuвy дo тaкuх чaсів. He дoзвoлю тaк дo сe6e стaвuтuся.