— Мамо, ти де? — схвильовано кричав у слухавку син. — Куди поділася? Я з роботи прийшов, а вечері немає!
— У Наталії своєї спитай, чому вона не приготувала.
— Та до чого тут вона? Вона теж голодна!
— Валерію, ти одружений чоловік. Домовтесь якось між собою й приготуйте поїсти.
***
— Валерію, ви знову вчора до пізньої ночі в кафе сиділи? Значить, на це у вас гроші є! А продукти додому купити — вже немає, бачте!
Зоя швидко прибрала подушку з постільною білизною зі старенького кухонного диванчика й розставила чашки з блюдцями на столі.
— Звідки ти знаєш про кафе? — син після вчорашнього застілля двома руками потирав скроні, настрій у нього був кепський.
Мати давно зрозуміла, що в такі моменти з ним краще не сперечатися. Мовчки налила всім чаю, що пахнув на всю їхню крихітну кухню, і почала накладати в вазу печиво.
— І все? — скривився Валерій, кинувши погляд у бік столу. — Хоч би канапки з сиром і ковбасою зробила! Мені від цього печива ні тепло, ні холодно! Голодний до обіду ходитиму!
— А в нас гроші закінчилися! — чомусь радісно повідомила невістка Наталя. Вона вийшла з кімнати й притулилася до чоловіка, обійнявши його за талію. — Так що з обідом буде проблемка.
— Мамо, підкинь трохи! А то нам до авансу не вистачає.
— Он чек на тумбі валяється! Це за вчорашні посиденьки в кафе? Тут сума доволі пристойна — вам би до авансу вистачило, навіть економити не довелось би!
— Ой, ну що ви! — Наталя манірно вигнулася й сіла за стіл. — Учора ж свято було. Рівно три роки, як ми з ним познайомилися. От Валера й хотів мене порадувати…
— Тому ви й останні гроші витратили? — насупилася Зоя. — А думати перед цим не треба було?
Чому я маю постійно вас, двох дорослих людей, виручати? Зарплата в мене невелика, ще й за квартиру плачу. Щомісяця одне й те саме. Вам гроші даю, продукти для всіх купую…
— Але ж ти мама! — раптом зірвався на крик Валерій. — Навіщо тоді народжувала, якщо прогодувати не можеш?!
На цьому син вважав розмову завершеною й, навіть не допивши чаю, вискочив у коридор, почав збиратися на роботу.
Наталя гучно сьорбнула з чашки останні краплі запашного напою, повільно підвелася з-за столу й опустила її в мийку. А потім, хитаючись і пританцьовуючи, вийшла з кухні.
Зоя залишилася сама. З коридору ще якийсь час долинали уривки розмови й сміх — невістка проводжала сина. Але ось, нарешті, грюкнули двері й настала гнітюча тиша. Валерій пішов, а Наталя сховалася в кімнаті.
Так було не завжди. Колись, у далекому минулому, у Зої була родина — коханий чоловік Ігор і син, якого вони обожнювали. Виконували всі забаганки Валери, купували найдорожчі іграшки.
Через це у дворі часто виникали сварки між дітьми — Валера виявився доволі егоїстичним і випросити у нього самокат чи велосипед, щоб покататися, було неможливо.
Через кілька років із родини пішов чоловік, навіть не потурбувавшись пояснити причину.
— Я вирішив, що нам пора розійтися, — тільки й сказав він їй наостанок.
— Що сталося, Ігорю? Може, я в чомусь винна? — розгубилася Зоя.
— Це неважливо! — почула вона з-за дверей.
Зоя довго не могла оговтатись після розлучення. Відмовилась від особистого життя й повністю присвятила себе вихованню сина.
Вона працювала з усіх сил, не хотіла, щоб син страждав без батька. Ігор регулярно платив аліменти, але з Валерою ніколи не зустрічався.
І тепер їй доводиться пожинати плоди такої самовідданості. Син у зріст пішов у батька — майже метр дев’яносто, щоправда, працьовитим не став.
І дружину собі підібрав нижчу на два сантиметри. Живуть собі мирно, але працювати не хочуть — невістка взагалі сидить удома, займається невідомо чим.
Обидва нерідко не проти струсити з матері сім тисяч гривень на «дрібні витрати».
У ванній Зоя довго розглядала своє обличчя. Як на сорокап’ятирічну жінку, виглядала вона непогано.
Правда, на зріст замала — всього метр шістдесят, ще й схудла останнім часом. От синок і керує — відсічі йому дати нікому. У матері надто м’який характер, за себе постояти не може.
Але цей день, мабуть, був особливим. Увечері, повертаючись із роботи, жінка почула позаду швидкі кроки.
— Зою, зачекай! — почувся поруч знайомий голос.
— Ігорю?! — видихнула вона й чомусь почервоніла.
Їй стало соромно, що виглядає не найкраще — втомлена, майже без косметики. Сіра мишка.
А він, як і раніше, красень, яких ще пошукати. Високий, підтягнутий, у дорогому діловому костюмі.
— Запросиш мене додому? Чаю поп’ємо, поговоримо…
— Не знаю, — зам’ялася Зоя, згадавши, що доведеться якось пояснювати Ігорю, чому син її виселив на кухню.
— Ну гаразд, — несподівано погодився він. — Ходімо, посидимо в мене в машині. Вона тут поряд, біля узбіччя.
Розмова виявилася дуже короткою. Ігор швидко дізнався, що вона живе не одна, а разом із Валерою та його дружиною.
— То ти спиш на кухні, — підсумував він. — Сподіваюся, не на підлозі, моя безвідповідальна?
— На маленькому диванчику. Пам’ятаєш, ще з тобою купували?
— Добре. Не буду тиснути на тебе. Поїхали тоді до ресторану.
Там, за столиком, під сумну музику, Ігор розповів їй про своє життя.
— Пробач мені. Що тут скажеш — наробив купу дурниць, тепер доводиться розгрібати.
Чесно кажучи, тоді мені одна дівчина сильно сподобалась. От я й пішов від тебе. Дуже сподобалась, навіть одружився з нею. А через пів року — розлучення.
Не витримав, усе тебе згадував, себе картаю. І було ж за що!
— Усе вже в минулому, — з гіркотою промовила Зоя. — Потім мені добрі люди розповіли, через кого ти нас із Валерою покинув.
— За всі ці роки я ще двічі одружувався, але щоразу невдало. Тебе ні з ким не порівняти.
— А чому ж не подзвонив, навіть коротенького повідомлення не надіслав — ні мені, ні Валері?
— Соромно мені було. Пробач. А потім я випадково дізнався, що ти досі сама — й вирішив спробувати все виправити. Ти ж даси мені шанс?
— Так, — тихо відповіла Зоя, і на скатертині біля столового приладу з’явилося кілька крихітних сліз.
Вона підняла голову. Її телефон наполегливо дзвонив.
— Мамо, ти де? — стривожено кричав у слухавку син. — Я з роботи прийшов, а вечері нема!
— У Наталії своєї спитай, чому вона не приготувала.
— Та до чого тут вона? Вона теж голодна!
— Валеро, ти ж одружений чоловік. Домовтесь між собою та й приготуйте щось. До речі, твій тато приїхав — готуйся зустрічати.
Одразу стало дуже тихо. Десь далеко ще долинав сміх невістки. Зоя поклала телефон у сумку.
— Ну що, Ігорю, поїхали додому?
— Авжеж! Палаю бажанням побачити дорослого сина!
Ігор походжав квартирою, як господар, що повернувся з довгого відрядження. Усюди помічав недоліки.
Усе, що потрібно було купити для ремонту, по-старому записував чорнильною ручкою в маленький блокнотик. Нарешті добрався і до єдиної кімнати.
— Так, а що це в нас тут? — він розчахнув двері, і Зоя вперше за кілька років побачила, на що перетворили кімнату син із невісткою.
Незастелене ліжко та купа одягу, кинута на спинку стільця, справили на Ігоря незабутнє враження.
А трохи далі, просто на підлозі, валялися книжки й кілька глянцевих журналів упереміш з недогризками яблук та кольоровими фантиками від цукерок.
— Ого! — Ігор від подиву навіть ухопився за одвірок. — Оце ви тут «відпочиваєте»! А прибирати хто буде?
— Ігорю, вони мене до себе не пускають! Я навіть не бачила, що тут робиться, — засмутилася Зоя.
— А ну-ка, Валеро, йди сюди! — рявкнув з усієї сили батько. — Це що за свинарник?
— Не командуй! — закричав син у відповідь. — Наталю, йди сюди, нехай мама тут усе прибере!
— Мама?! — Ігор аж поперхнувся від обурення. — Мама?! А у вас що, рук немає?
Даю вам десять хвилин. За цей час у кімнаті має бути лад. Все, час пішов! А потім поговоримо.
— Це наша квартира, ти тут не господар! — не вгамовувався Валерій і зло позирав у бік батька.
А Наталя вже щосили орудувала шваброю.
— Так, зараз не господар, — спокійно кивнув Ігор. — Я залишив її твоїй матері. Зауваж, не ділив, хоч міг би. Цю квартирку я купив ще до шлюбу.
Поки Ігор із Зоєю пили чай на кухні, їм вдалося багато про що поговорити.
— Ти мене пробачаєш після стількох років? — не вірив своєму щастю колишній чоловік. — Тоді чому ж я одразу до тебе не повернувся? Скільки часу ми з тобою втратили!
— Я чекала тебе все життя, — прошепотіла Зоя. — Просто мені ніхто більше не був потрібен.
Ігорю, я тебе давно пробачила, сподівалась, що колись повернешся до мене, і ми почнемо все з початку.
— Моя люба, тепер я більше ніколи тебе не залишу! Ну, а зараз вибач, мені треба поговорити з сином наодинці.
Після розмови, що тривала до опівночі, розклад сил у родині змінився. Ігор наказовим тоном, що не припускав заперечень, зажадав від сина з’їхати впродовж місяця.
— Невже незрозуміло, що треба було одразу орендувати житло й жити самостійно?
А ти, синочку, змалку звик сидіти на маминій шиї, а коли одружився, ще й дружину сюди привів!
— Навіщо ти приїхав? — тиснув на батька Валерій. — Квартиру в нас хочеш віджати?!
— Ні! — усміхнувся Ігор. — Усе просто. Я тут житиму, а ти — з’їдеш. Не хочу, щоб моя дружина спала на кухні.
— Моя мама тобі не дружина! — випалив Валерій.
— Ми скоро знову одружимось. Офіційний шлюб закріпить наші почуття.
Валерій із дружиною з’їхали вже за тиждень. Поки що — до батьків Наталі. А потім вони сподівалися знайти підходяще житло.
А Ігор через деякий час взявся за продаж Зоїної квартири. Син дзвонив матері, сміявся й запевняв, що батько її обдурить.
— Ну що? Добилася свого? Живи тепер із ним, якщо ми з Наталкою тебе не влаштовували!
Зоя не сперечалася з ним — вона нарешті відпочивала від усіх тягарів свого невлаштованого життя.
Коли Ігор продав квартиру й додав до отриманих коштів ще чималу суму від продажу свого будинку в обласному центрі, вони переїхали в трикімнатну квартиру, і Зоя, заспокоївшись, набрала номер сина.
— Валеро, привітай мене! Після того, як ви виїхали, я вже не сплю на кухні. І ніколи більше не буду. А якщо ти не будеш грубити, тато може допомогти тобі знайти добре оплачувану роботу.
Наталя теж не стала сидіти вдома — влаштувалася офіціанткою в кафе. Тепер Валерій часто ввечері засиджується в напівпорожньому залі — наглядає за дружиною.
Але гроші не витрачає — почав збирати на квартиру, планує взяти іпотеку. Можливо, у нього це вийде.
5 крутих прийомів, як крихітну квартиру перетворити на зручне житло