План чоловіка

— Твою маму відправимо в будинок для літніх людей, мою заберемо до себе, — оголосив чоловік.

І дружина, і теща приголомшено переглянулися.

***

Телефон здригнувся. Зінаїда Олексіївна здригнулася разом із ним. Ледве дотяглася до краю столу, взяла трубку, приклала до вуха. Одразу накрило голосом зятя:

— Зінаїдо Олексіївно, як ви там? Договір готовий? — наче знав, що вона саме сиділа над документами про продаж квартири, своєї квартири. — Ви тільки не хвилюйтесь. Все зробимо, як треба.

Зінаїда Олексіївна озирнулася. Двокімнатна квартира, у якій останні п’ятнадцять років вона жила одна, овдовівши, раптом стала надто великою й глухою. Донька з зятем давно кликали її до себе жити.

— Так-так, Ігорю, — сказала вона, стискаючи телефон. — Я просто… Ну… Договір ось перечитую.

— Ой, та киньте! — розсміявся Ігор на тому кінці зв’язку. — Що ви там зрозумієте в цій юридичній мішанині? Головне, я все перевірив. Це ж наш спільний дім буде, сімейний! Ви дасте нам гроші, ніяких іпотек, відсотків… Розумієте?

Вона кивнула, забувши, що через телефон кивання не видно.

— Зінаїдо Олексіївно? Ви тут?

— Так, Ігорю… Я розумію, звісно. Але це всі мої заощадження…

— Так ми ж для кого стараємося?

У голосі зятя з’явилася та особлива нотка, яку Зінаїда Олексіївна вже знала. Лагідна така претензія.

— Для чужих людей? Для себе ж! Для Олі, для вас. Будемо жити однією великою родиною. У вас буде своя кімната, свій санвузол… Чого ще бажати? Набагато краще, ніж у цій хрущовці, правда ж?

Вона знову кивнула. Потім сказала:

— Добре.

— От і чудово! — зрадів Ігор. — Завтра о другій зустрічаємося. Оля за вами заїде.

Він відключився. А Зінаїда Олексіївна ще довго дивилася на договір, де її квартира перетворювалася на цифри, а цифри — на частку нового будинку. Їхнього спільного будинку.

«Продамо вашу квартиру, додамо своїх грошей і побудуємо новий сімейний будинок. Житимемо всі разом», — казав їй зять. І Зінаїда Олексіївна йому вірила.

Дні в новому будинку пливли непомітно. Зінаїда Олексіївна обжила другий поверх, свою невеличку, але світлу кімнату з виглядом на палісадник. Щоранку виходила поливати свої фіалки, розставлені тепер на широкому підвіконні. Іноді готувала всім сніданок.

Оля часто забігала побалакати перед роботою, Ігор чемно вклонявся тещі. Все було точно так, як у найкращих мріях.

Того ранку, у четвер, здається, Зінаїда Олексіївна прокинулася від шуму внизу. Голоси, грюкання дверима, гуркіт валіз. Вона спустилася в халаті, поспіхом пригладивши волосся.

У вітальні стояла жінка. Статна, з високою зачіскою, великими сережками, в дорогому, явно новому костюмі. Жінка прискіпливо оглядала стіни, меблі, ніби оцінювала товар.

— А, мамо! — Оля вийшла з кухні з розгубленою усмішкою. — Ти вже встала… Познайомся, це Світлана Костянтинівна, мама Ігоря.

Світлана повернулася. Окинула Зінаїду Олексіївну поглядом з голови до ніг.

— Нарешті! А я думаю, хто ж тут третій живе, — промовила вона з усмішкою, яка не торкалася очей. — Ігорчик так багато про вас розповідав.

Зінаїда Олексіївна застигла у дверях. З двору заносили якісь коробки, сумки.

— Світлана Костянтинівна переїжджає до нас, — прошепотіла Оля, дивлячись убік.

Ігор з’явився з-за спини Зінаїди Олексіївни так несподівано, що вона здригнулася.

— Мамо, ти вже речі розклала? — звернувся він до Світлани.

Потім глянув на Зінаїду Олексіївну.

— А, ви прокинулися. От, хотів вам сказати… Мама теж поживе з нами. Її квартиру ми здамо — додатковий дохід не завадить.

Світлана вже командувала робітниками:

— Це нагору! У ту спальню праворуч… І обережніше зі шафою, вона антикварна!

— Але… — почала Зінаїда Олексіївна.

— Там же моя кімната, — закінчила вона майже пошепки.

Ігор поглянув на неї через плече. Прохолодно так, поблажливо.

— Нічого, переберетеся в маленьку кімнату біля комори. Мамі потрібно більше простору. Твоя мама, — кивнув він у бік Олі, — пожила з нами, досить. Тепер черга моєї мами, їй більше потрібна підтримка.

Він сказав це так, ніби повідомляв прогноз погоди, і пішов допомагати робітникам. А Зінаїда Олексіївна залишилася стояти в холі з відчуттям, що дім раптом став чужим.

— Оленько, — тільки й змогла вимовити вона, — що відбувається?

Донька виглядала наляканою, м’ялася, теребила край блузки.

— Я сама тільки вчора дізналася. Він сказав, що це давно планувалося.

А Світлана Костянтинівна вже відкривала шафи на кухні, напівголосно примовляючи:

— Ну і безлад тут… Все доведеться переробити…

За обідом Зінаїда Олексіївна майже не торкнулася їжі. Сиділа, розглядала серветку, як музейний експонат. Руки трохи тремтіли.

— Ну що ви як чужа? — Світлана Костянтинівна наклала собі другу порцію запіканки. — Їжте! Ви ж, мабуть, самі готували? Непогано, до речі, але я б більше спецій додала.

Оля дивилася в тарілку, Ігор методично працював виделкою і ножем.

— Я думала, що в мене буде своя простора кімната, коли я переїду до вас, — нарешті промовила Зінаїда Олексіївна. — Ми ж так домовлялися.

Ігор відпив води, промокнув губи серветкою.

— Зінаїдо Олексіївно, — почав він, — давайте відверто. Ваш внесок у цей будинок — відсотків двадцять вартості. Решта — наші з Олею гроші. І ми вирішуємо, хто де живе.

— Ігорю! — підняла голову Оля.

— А що Ігор? — знизав плечима він. — Я не хочу викручуватися. Ніхто нікого не виганяє, але моїй мамі потрібна хороша кімната з виглядом на сад. Їй потрібно більше простору. Ти ж не проти, Олю?

Оля переводила погляд з чоловіка на матір і назад. Зінаїда Олексіївна бачила, як донька стискає кулаки під столом.

— Але ж ми… Мама продала квартиру…

— Саме так! — втрутилася Світлана Костянтинівна. — Продала. І чудово влаштувалася! У багатьох пенсіонерів взагалі немає даху над головою. А тут такий будинок! Жити та радіти.

Зінаїда Олексіївна повільно підвелася. Ноги стали чужими, непокірними.

— Вибачте, — тільки й сказала вона.

У кімнаті біля комори було тісно й пахло фарбою. Вікно виходило на глуху стіну сусіднього будинку. Зінаїда Олексіївна сіла на край ліжка й подивилася на свої руки.

«Невже я так помилилася…» — подумала вона. — «Як же так?»

У двері постукали. Увійшла Оля — бліда, з червоними плямами на шиї.

— Мамо, — вона присіла поряд, обійняла за плечі. — Пробач, я не знала. Він… Він раніше таким не був.

— Все гаразд, — Зінаїда Олексіївна спробувала усміхнутися. — Це ж ваш дім.

— Наш, мамо. Наш спільний.

Наступні дні були важкими. Світлана керувала на кухні, викидала «старе барахло»: улюблену чашку Зінаїди Олексіївни, вазочку з тріснутим краєм. На зауваження відповідала з посмішкою:

— Боже, ви що, до таких дрібниць прив’язані? У вашому віці треба вже про душу думати, а не про посуд!

Увечері в п’ятницю Ігор зайшов до Зінаїди Олексіївни без стуку.

— Слухайте, — сказав він, ніби між іншим. — Я тут подумав… Можливо, вам варто розглянути варіант із будинком для літніх людей? Є чудові місця, з медсестрами, харчуванням… Там кімнати більші й світліші.

Зінаїда Олексіївна підняла очі. Слова ніяк не виходили назовні. Переборовши себе, вона прошепотіла ледь чутно:

— Будинок для літніх людей?

— Та киньте цей тон! — скривився Ігор. — Зараз це нормально. Тим більше… Ну, самі бачите, тісно нам стало. І моїй мамі важко, коли стільки людей у домі.

— Стільки? — перепитала Зінаїда Олексіївна. — Нас усього четверо.

— От саме, — Ігор розвернувся до виходу. — Подумайте. Я чекатиму на відповідь до кінця тижня.

Оля знайшла матір у саду. Зінаїда Олексіївна сиділа на лавці серед нещодавно висаджених фіалок і дивилася перед собою.

— Мамо, — Оля опустилася поруч. — Я все чула.

Потім заплакала, притулившись до плеча матері:

— Я поговорила з ним… Він усе спланував заздалегідь. Ще до того, як ти продала квартиру. Він хотів… Він просто використав твої гроші, щоб купити будинок, а потім…

Зінаїда Олексіївна гладила доньку по волоссю. І раптом відчула, як усередині підіймається гостра образа.

— Ну-ну, — сказала вона тихо. — Що ж, тепер усе зрозуміло.

Ранок був ясним, дзвінким. Зінаїда Олексіївна прокинулася рано, довго дивилася на стелю. Потім встала, вдяглася, повільно розчесала волосся. Надягла намисто, яке їй подарували на п’ятдесятиріччя колеги.

У будинку було тихо. Лише на кухні сиділа Оля — розтріпана, з порожньою чашкою в руках. Її погляд був нерухомим.

— Мамо, чого ти так рано? — Оля підняла червоні очі.

Зінаїда Олексіївна сіла навпроти. Спокійно поклала руки на стіл.

— Я говорила з чоловіком, — Оля кивнула в бік другого поверху. — Пізно ввечері, коли ти вже спала. І знаєш… Він навіть не заперечував. Сказав, що «мислив стратегічно». Уявляєш? Ще до того, як запропонувати тобі переїхати, він домовився зі своєю мамою. Вона здасть квартиру, а гроші — їм. Твоя кімната від початку планувалася для неї.

Оля судомно зітхнула:

— А тебе… Тебе він одразу планував відправити в ту комірчину. А якщо не погодишся — у будинок для літніх людей.

Зінаїда Олексіївна кивнула. Дивно, але всередині не було ні болю, ні паніки, ніби вона дивилася знайому до деталей виставу.

— А ти? — тихо спитала вона. — Ти не здогадувалася?

— Ні, матусю, клянусь! — Оля схопила її за руку. — Я думала… Ми будемо жити разом, однією родиною…

У дверях з’явився Ігор із планшетом у руках, побачив їх і завмер.

— А, ранні пташки, — усміхнувся він, але очі залишалися настороженими. — Що, секрети маєте?

Оля встала. Зінаїда Олексіївна вперше побачила доньку такою прямою, із розправленими плечима.

— Я вже все мамі розповіла. Все розповіла.

— Про що ти? — Ігор удав, що не розуміє, але щось у його обличчі здригнулося.

— Про твій план. Про те, що з самого початку ти хотів використати мамині гроші, щоб купити будинок для себе і своєї матері.

Ігор повільно поклав планшет на стіл. Потер лоба.

— Олю, ти перебільшуєш. Це був просто розумний план. Гроші твоєї мами все одно нікуди б не поділися, навіщо їй велика квартира в її віці?

— А тепер її чекає будинок для літніх людей, так? — Оля зробила крок уперед.

— Слухай… — Ігор раптом став роздратованим. — Так, я планував усе це заздалегідь. І що? Це називається думати про майбутнє. Моя мама заслужила жити в хорошому будинку, у спокої та достатку…

— А моя — ні?

Ігор знизав плечима.

— Твоя мама вклала зовсім небагато, їй тут розпоряджатися нічим. А моя мене виростила.

— Отже так, — Оля промовила це спокійно, наче читала лекцію. — Я подаю на розлучення. Сьогодні.

— Оленько, ти… — почав Ігор.

— Не перебивай мене, будь ласка, — Оля навіть не повернула голови. — Розлучення і поділ майна, будинок доведеться продати. Оскільки мама вклала в нього гроші, вона отримає свою частку.

— Смішно навіть, — похитав головою Ігор. — Після всього, що я для тебе…

— А що ти для мене зробив? — Оля встала. — Обдурив, використав? Викрав гроші моєї матері?

— Але ж це було правильно! — раптом вигукнув він. — Твоя мати — стара людина…

Зінаїда Олексіївна раптом розсміялася, і молоді повернулися до неї.

— Знаєш, Ігорю, — сказала вона, підводячись. — Ти маєш рацію. Я справді стара людина. Але сьогодні я багато чого навчилася. Наприклад, тому, що не можна довіряти всяким пройдисвітам. І що є речі важливіші за гроші й житло. Наприклад, гідність. Шкода, що ти зі своєю мамою так цього і не зрозуміли.

Минуло пів року.

— Мамо, уявляєш, — Оля заглянула в кімнату з рушником у руках, — мені вчора запропонували підвищення.

— Оце новина! — Зінаїда Олексіївна підійшла, обійняла доньку. — Справишся?

— А чому б і ні? — Оля тряхнула волоссям. — Я тепер, знаєш, якось ясніше бачу, що робити. Наче прокинулася.

Зінаїда Олексіївна кивнула. Вона розуміла, про що говорить донька. Вона й сама повернулася на роботу в музей, хай і на пів ставки.

Про розлучення Оля не шкодувала ні секунди. Ігор погрожував, благав, просив повернутися, але рішення було прийняте. Будинок продали, як і планували, гроші поділили. Світлана Костянтинівна кричала так, що сусіди викликали поліцію. Але все закінчилося — це була закрита глава.

Зінаїда Олексіївна раптом тихо сказала:

— Дякую тобі. За те, що обрала мене.

Оля усміхнулася, стиснула мамину руку:

— А як інакше? Ти ж моя рідна людина. А свою рідню треба захищати.