Найліпша приятелька

— Алло, Любо, куди ви поділися? Я щойно прибула додому, а вас немає… Могли б бодай ключ залишити або попередити, — гучно обурювалася в телефоні Наталя. Вона завжди мала звичку голосно спілкуватися, де б не перебувала. Зі сторони складалося враження, що вона з кимось свариться.

Юрій, ведучи машину, роздратовано ляснув долонею по керму, щойно почув у слухавці знайомий голос. Дружина, помітивши його реакцію, швидко перемістила телефон до іншого вуха.

— Ми це все раптово надумали, — виправдовувалась Люба. — Спека неймовірна, от ми й зібралися родиною на озеро.

— А зателефонувати мені хіба не можна було? Ми б також приєдналися, — обурювалася Наталя.

Юра похмуро всміхався, похитуючи головою і вдивляючись у дзеркала. Зрозумівши, що він усе чує, Люба затулила долонею мікрофон, та командирський голос подруги все одно проривався.

— Та кажу ж, зовсім не планували. Швидко зібрали речі й рушили.

— То на яке саме озеро ви подалися? На те, що біля нас, чи далі за місто? Ми зараз візьмемо таксі й приїдемо.

Люба поволі перевела погляд на чоловіка. Той міцно стискав кермо, підняв одну руку й жестом натякнув їй:

— Лише спробуй! Відпочиватимеш там сама.

— Наталю, ми хотіли побути сім’єю, на самоті.

— Та й що? Наша ж компанія велика та весела, — не здавалася Наталя.

— Чого ти перед нею звітуєш? — пошепки обурювався Юрій.

— Наталю, щось поганий зв’язок… Ти зникаєш… Алло, ти мене чуєш? — удавала Люба.

— Я тебе чудово чую, — не вгамовувалася подруга.

— Наталю… Наталю! — Люба з усіх сил прикидалася, що сигнал переривається. — Як тільки будемо на місці, то напишу чи передзвоню.

Вона вимкнула телефон і поклала його трохи далі. Сиділа нерухомо, уникаючи зустрітися поглядом із чоловіком.

— Лише спробуй! — прошипів він знову, водночас ударивши по керму. Донечки з заднього сидіння на мить відірвалися від телефонів, стривожено глянули на батьків і продовжили грати. — Дідько, невже не можна бодай день, один вихідний, провести усією родиною?! Просто так, як ми вирішили? Що скажеш, Любо?! — підвищив голос.

Дружина скулилася на своєму місці. Вони саме звертали на заміську дорогу, до озера залишалося хвилин десять. «От би швидше!» — подумала Люба, аби уникнути сварки.

— Мовчиш? Не вкладається мені в голові, — не вгамовувався Юрій. — Твоя подруга, видно, зовсім скоро до нас переселиться, та ще й із дитиною. Ти взагалі помітила, що вона сказала?

Люба зітхнула мовчки.

— «Я приїхала додому»! Вона ж говорить про НАШУ квартиру, ніби це її власна оселя!

— Вона мала на увазі наш дім, — слабо виправдовувалась Люба.

— Ні, вона висловлюється саме так, як думає. І не прикидається, наче не чує через поганий сигнал. Їй байдуже, що ми планували, — вона просто робить, як їй заманеться, і вважає, що завжди може відпочивати у нас.

— Юро, годі вже. Не перебільшуй. Та вона не щодня тут.

— Не щодня? Та згадай, скільки разів вона заходила цього тижня? І чи лишалася з ночівлею?

— Один раз, коли Вадим…

— Це ж її чоловік! Якби ти так залишилася в когось на дві доби, я б тебе, може, й убив!

Старша донька, налякана словами батька, потягнула маму за футболку. Та обернулася і заспокійливо їй усміхнулася. Менша дівчинка й далі занурена в гру на телефоні.

— Юро, припини, ти лякаєш дітей.

— А ти лякаєш мене. Може, вже нехай вона офіційно переїжджає до нас?! У нас же велика квартира, кухня для неї як рідна. А її хлопчик… Та я просто терпіти не можу отого Вовчика! Мене від нього дрижаки беруть. Він такий нахабний, — Юрій труснув головою. — І це ж, по суті, дитина, а я аж ненавиджу його!

Нарешті виїхали з-поміж дерев, показалася блискуча гладінь озера, а на березі — відпочивальники. Дівчатка одразу відклали гаджети й почали радісно гомоніти, перепитуючи в мами, чи взяли матрац, круг, іграшки. Мама їм відповіла, перераховуючи все, що вклала. Тато шукав вільне місце поблизу берега, а дівчата вже тремтіли від нетерпіння вибігти з авто.

Щойно машина зупинилась, Аріна перша відстебнула пасок і вилетіла назовні, чимдуж побігла до води. Спробувала ногою, потім озирнулась на своїх.

— Ну як там водичка? — озвався тато.

— Тепла, супер! Хутчіше надувайте коло!

— Аріно, — м’яко намагалася пригальмувати мама, шукаючи крем від сонця. Та дівчатам уже несила було чекати, Ніка теж швиденько зняла шорти й побігла за сестрою до води. — Юро, прослідкуй за ними! Юро!

Але чоловік, не слухаючи, теж поспішив услід за дітьми. Поки вони втрьох плескалися в озері, Люба спокійно розкладала на березі все потрібне. За пів години приєдналася до них і сама — і одразу забулася всякі там Наталі та Вовчики: родина відпочивала.

На озері просиділи весь день: підсмажували на невеликому мангалі сосиски, ласували звареною кукурудзою, діти влаштовували ігри та хлюпалися, а дорослі ніжилися під сонцем. Люба не дуже любила купатися у водоймах, занурювалася всього кілька разів, більше милуючись природою та спостерігаючи за дівчатками.

Додому повернулися втомлені й задоволені після цілого дня на спеці та у воді. Отак і має виглядати справжній вихідний, справжнє літо!

Наступного ранку Люба виправдовувалась перед подругою телефоном, чому не зателефонувала звечора. Наталя із Вовою весь день просиділи вдома в товаристві сварливої свекрухи, тож негативу накопичилося вдосталь. Вона переповідала Любі всі образи, яких зазнала, і врешті Люба відчувала таку вину, ніби та свекруха була не в Наталі, а в неї самої. Її душу обтяжувало свинцеве почуття провини.

Часом вона подовгу програвала в голові скарги подруги: свекруха — монстр, чоловік — алкоголік, може вдарити дружину чи сина. А у Вови серйозна хвороба, на лікування йдуть шалені гроші, тому Вадим і працює вахтами. Люба співчувала і раз по раз умовляла Наталю піти від такого чоловіка, але там і іпотека, і купа зобов’язань.

Двічі на рік Наталя возила Володю на обстеження в обласний центр. У ранньому віці він переніс аж три операції, тож подруга здувала з нього порошинки, при найменшому почервонінні мчала до лікаря, висиджувала черги, аби вберегти від ймовірної страшної недуги.

А потім, до кінця того самого дня, засиджувалась у Любиній квартирі, нарікаючи на свекруху, чоловіка, лікарів і життя загалом. Запевняла, що сама могла б ставити діагнози Вовчику, адже «начиталася в Інтернеті». Наталя любила скаржитися на все і всіх, не бачила у своєму житті нічого світлого. Люба ж щиро шкодувала її та сприймала як жінку зі складною долею. Наталя ніби скидала свій тягар на оточення, навіть на власну дитину, щоб самій стало трішки легше.

Юрій, чоловік Люби, вважав Наталю нахабною, безцеремонною і токсичною персоною, тому ненавидів, коли вона приходила до них. Він ішов у кутки власної квартири, зціплював зуби, адже «гостя» була вже вп’яте за тиждень. Люба виправдовувалася:

— Вадим із вахти повернувся…

— Ну то й що? Він же її чоловік!

— Він знову в запої.

— Мені байдуже. Ще трохи — і я сам через усе це випивати почну.

— Юро, заспокойся, вона скоро піде. В неї хворий син, свекруха…

— А ми тут до чого? Ми центр підтримки постраждалих чи як? Та це вона мордує нас, а не ми її, — бурчав Юра.

Поки Люба тихцем намагалася щось йому пояснити, Наталя в цей час уже мила на їхній кухні посуд, розкладала його на поличках і зазирала до холодильника.

— Любо, та в тебе в холодильнику пустка, — незадоволено проголосила подруга. На обличчя Юри одразу вихопилися червоні плями. — Мені все одно треба в маркет, обіцяла ж Арінці розмальовку, то давай список, я куплю продукти.

— Не треба, — відрізав Юра. — Люба сама сходить.

— Ага, їй і так доводиться цілісінький день крутитися з двома малими, — дорікнула Наталя. — Жінки мусять триматися купи.

Люба похапцем написала кілька позицій, простягнула подрузі, усвідомлюючи: якщо та негайно не піде, Юра точно «вибухне», а поруч діти.

На вулиці Наталя зустріла сусідку Люби, з якою вони бачилися на спільних прогулянках. Жінка звернулася до Аріни:

— О, привіт, мала! А де мама? Ви сьогодні гулятимете? Руслане! — покликала вона дитину, що мчала самокатом далі. — Не їдь далеко!

— Мама лишилася вдома, а ми з Арішкою йдемо в магазин, — втрутилася Наталя і взяла дівчинку за руку.

Сусідка знизала плечима, вирішивши, що то, мабуть, родичка. Потім, коли Наталя з Вовою гуляла з Любою та її дівчатками у дворі й мало не командувала, кому коли йти додому чи сідати обідати, — уже всі остаточно зрозуміли: це найкраща подруга.

І цього разу не сталося винятку. Навпаки, виходило, що сім’я Люби «винна» в тому, що Наталя змушена була провести вихідний зі сварливою свекрухою, а могла ж відпочити та повеселитися.

У середу Наталя з Вовою знову провели цілий день у подруги. Юрій, повернувшись додому вкрай виснаженим, відразу сказав:

— Наталю, а тобі часом не додому годилося б? Вам із Любою і дня було мало?

— Юро, що мені там робити? Свекруха відбула на дачу, чоловік має приїхати післязавтра. Давайте розслабимося, пива вип’ємо, побалакаємо.

— Ти зовсім здуріла? Яке пиво? Тобі самій треба лікуватися, а не Вовчика від туговухості. Серед тижня ж, завтра всі на роботу!

— Юро, ну не починай, — втрутилась Люба, знаючи, що він не в курсі останніх Наталчиних проблем.

— Та глянь на нього, — кинула Наталя. — Тебе знову начальник притиснув, чи що? Навіщо на мене й Любку кидатися?

Юра люто зиркнув на дружину:

— Все, досить! Збирайтеся додому!

— Юро, — спробувала його заспокоїти Люба, їй було ніяково.

— Що? У власному домі я не можу ходити в одних трусах, бо тут чужі люди розгулюють?! Мене вкрай дістало, що вони всюди шастають — на кухні, у ванній, у моєму кабінеті.

— Та я там уже все бачила, — віджартувалася Наталя.

Юра не стримався та пішов у спальню. Люба зайшла слідом, щойно він трохи вщух.

— Юро, що з тобою? — сіла поруч і спробувала взяти його за руку.

— Нічого! Або вона зараз пакує свої речі й забирається геть, або я знайду інше житло. Мене це дістало!

— У неї зараз складнощі…

— І що? Це ж не наші складнощі! У мене немає бажання жити її життям! Постійно терпіти її і цього Вовчика у власній квартирі! — кричав Юра.

Поки вони сварилися, у передпокої голосно грюкнули двері. Люба вийшла, оббігла кімнати, спитала в дівчат, і з’ясувала, що Наталя з Вовою пішли. Вона зітхнула з полегшенням, але водночас хвилювалася, як там подруга. Та коли минуло кілька днів без її візитів і дзвінків, у квартирі запанувала тиша, дівчатка розслабилися, ніхто не вторгався їм у простір. Усе повернулося на круги своя.

За тиждень Наталя зателефонувала й майже дві години розповідала, що Вадим повернувся і знову запив, улаштував розбирання, свекруха стала на її захист, а дісталося в результаті обом. Поліція, побої, травмпункт — тепер нещасний Вова знову стресує, боїться рідного батька, почав заїкатися.

— Якби не твій правильний Юра, я б пересиділа у вас і не напоролася б на Вадима! — гнівно звинувачувала вона.

— Але ж до чого тут Юра? — розгубилася Люба.

— Бо я б сиділа у вас, а Вадим не мав би мене під рукою. А тепер я не можу навіть на вулицю вийти, із синцями під очима, а він третю добу в поліції.

Люба хотіла щось заперечити, але, побачивши обличчя подруги в камері телефону, не змогла відшукати слів. Їй стало боляче й прикро, наче вона теж була винна. Увечері розповіла про все Юрі — в її голосі звучав докір, ніби й він причетний до того, що сталося.

— Любо, ти себе чуєш? Це ж Наталина родина: її чоловік, її свекруха, її вибір! Якби вона справді хотіла все змінити, давно б пішла від нього. А тягти їх усіх до нас — значить руйнувати наш спокій. Я більше не хочу її бачити, розумієш? Якщо вона знову тут з’явиться — тоді ти сама до неї йди й ночуй у неї. Бо я терпіти це не збираюся! — категорично відрубав Юра.

— Але це моя подруга…

— А ми твоя сім’я, і наші діти також мають почуватися безпечно. Запитай у дівчат, як їм її «нормальний» Вовчик? Насправді тут справа не у Вові, а в його мамі. Все, ми не благодійний центр, — підсумував Юра.

Любі довелося обирати, адже від цього залежав спокій у її власній родині. Вона почувалася зрадницею, бо залишала Наталю зі всіма її нещастями, але розуміла, що по-іншому не можна. Тепер подруги лише зрідка спілкувалися телефоном, та й то недовго. Натомість у Наталі з’явилася нова «найліпша» приятелька — теж молода мама з сусіднього під’їзду, така ж співчутлива й м’яка. Вони одразу знайшли спільні теми: діти, їхні хвороби, проблеми з вихователькою, свекрухи. Тож тепер Наталя мала змогу не сидіти вдома, а відвідувати іншу добру душу. І чоловік тієї жінки зовсім не заперечував проти їхньої «жіночої солідарності» — не те що цей суворий Юра.