Вже почало сутеніти. «Треба поспішати. Олена влаштує скандал».
— Нікіта, а ти не брешеш мені? Ну яка відрядження у свята? — Олена свердлила Нікіту поглядом.
— Спитай у Натановича, якщо не віриш. – Нікіта набрав номер свого начальника і простягнув телефон дружині.
— Нікіта? Що у тебе? Говори швидко, ми з дружиною в театр збираємось, — пролунав голос у слухавці.
— Добрий вечір, Владлен Натанович. Це Олена, дружина Нікіти Скворцова, — невпевнено відповіла Олена.
— Дуже приємно. Що сталося?
— Нічого. Я просто хотіла дізнатися, чому ви відправляєте мого чоловіка у відрядження перед самим Різдвом?
— А, ось у чому справа. Наша юристка наплутала з документами. На жаль, виявили це не одразу, а десятого ми повинні отримати нове обладнання, інакше виробництво зупиниться. Без документів із мокрою печаткою нам його не відвантажать. Не хвилюйтеся, Нікіта відвезе новий екземпляр договору і повернеться до Різдва. Відрядження займе всього два дні. Я випишу йому премію, купить вам подарунок. Ще є питання?
— Ні, але… — почала Олена, але в слухавці вже роздалися короткі гудки.
— Ну що? Переконалася? Чи ти думаєш, мій начальник мене прикриває?
Олена винувато подивилася на Нікіту і повернула йому телефон.
— Просто останнім часом між нами щось відбувається. Я думала…
— Все гаразд. — Нікіта прибрав телефон у кишеню брюк. — Обіцяю, що встигну повернутися до свята. Завтра рано-вранці виїду до заторів, а там трасою… Переночую і вранці назад.
— А раптом щось піде не так? На серці неспокійно, — зітхнула Олена.
— Ну ось, то готова була звинуватити мене у зраді й посваритися, а тепер переживаєш. Я буду обережним. У мене є цілий день у запасі. Телефонуватиму часто.
— А ти купив подарунок Марусі? – нагадала Олена.
— Звісно. Чорт, залишив його в машині. Нехай зі мною їде. Нагадуватиме про вас і підганятиме повернутися вчасно, щоб встигнути покласти його під ялинку. Давай спати, мені рано вставати. А то просплю і, справді, не встигну повернутися до Різдва.
Засинаючи, Нікіта дивився на ялинку. Через незавішене шторами вікно в кімнату проникав світло від вуличних ліхтарів, іграшки ледь мерехтіли в темряві.
Нікіта з дитинства любив цей святковий час на початку року. Починав чекати на нього ще з літа. Мама клала подарунки під ялинку і на Новий рік, і на Різдво. Прокинувшись, Нікіта одразу біг до ялинки. Для мами він перед сном теж клав свої малюнки, беручи з неї обіцянку, що вона не буде зазирати раніше часу.
Навіть ставши дорослим, вони з мамою продовжували цю традицію, доки Нікіта не обзавівся власною родиною. Гра піднімала настрій. У родині Олени такої традиції не було. Вони просто дарували подарунки один одному перед тим, як сісти за святковий стіл. Але з народженням Марусі традиція відродилася і в їхній із Оленою родині.
Нікіта обережно вибрався з постелі, щоб не розбудити дружину. Випив кави, заправив міцним чаєм термос, узяв бутерброди. Перед відходом все ж зазирнув у кімнату до чотирирічної Марусі. Вона солодко спала, притиснувши до себе плюшевого ведмедика. Так, вони останнім часом часто сварилися з Оленою, але він не думав зраджувати їй. Марусю Нікіта обожнював, як і вона його. Він прикрив двері.
Усю ніч ішов сніг. Поки прогрівався мотор, Нікіта щіткою чистив скло і бокові дзеркала. Перед тим, як сісти в машину, він підняв очі до вікон. На кухні горіло світло. Олена стояла біля вікна, притиснувши долоню до скла. Нікіта простягнув свою долоню їй назустріч, ніби міг торкнутися її руки. Потім помахав їй, сів у машину і виїхав із двору.
Мотор рівно муркотів, двірники зчищали сніг із лобового скла, у динаміках лунали попсові пісні. Нікіта підспівував, киваючи в такт мелодіям. Години через дві очі почали злипатися від монотонного руху, та й спав він мало. Знайшовши місце для стоянки, з’їхав на узбіччя, випив міцного чаю з термоса, увімкнув музику голосніше і поїхав далі.
Думки Нікіти перейшли до юристки, яка припустилася помилки в договорі. Вона була суворою і неусміхненою, ніколи раніше не робила промахів. Натанович їй довіряв і підписав договір, навіть не переглянувши. Постачальник виявив помилку вже після Нового року й одразу зателефонував.
Натанович хотів відправити у відрядження саму юристку, так би мовити, у виховних цілях. Але, по-перше, у неї не було машини, а вдома був син-підліток, який не давав спокою через складний перехідний вік. А по-друге, незадовго до Нового року від неї пішов чоловік. Це й вибило жінку з колії. У відрядження поїхав Нікіта.
Проїжджаючи повз села та містечка, він бачив у вікнах будинків ялинки з миготливими гірляндами. Перед деякими оселями ялинки були прикрашені навіть на вулиці. Святковий настрій був повсюди.
Близько третьої години дня Нікіта заправив машину й пообідав у кафе на заправці. До постачальника він приїхав додому вже затемна. Той перепровірив договір, підписав і пообіцяв, що обладнання доставлять точно в строк. Він запропонував Нікіті повечеряти разом, але той відмовився, мріючи про відпочинок і сон перед зворотною дорогою. Нікіта поїхав у готель, де для нього забронювали номер.
Після душу він справді заснув, а прокинувшись через дві години, відчув сильний голод. Нікіта одягнувся й спустився в ресторан. Відвідувачів було мало, зайняті лише кілька столиків.
Не встиг Нікіта сісти, як до нього підійшла офіціантка з меню. На її втомленому обличчі було видно зморшки, погляд здавався потьмянілим. Виглядала вона років на сорок п’ять. Нікіта зробив замовлення й провів її поглядом. Фігура була стрункою, зі спини вона виглядала років на десять молодшою.
Офіціантка принесла замовлення й відійшла в інший кінець зали, де її покликав підпилий чоловік. Незабаром Нікіта почув крики. Він побачив, як чоловік намагався посадити офіціантку собі на коліна. Жінка пручалася, але чоловік був значно сильнішим. Бармен спостерігав за сценою з-за своєї стійки, навіть не думаючи втручатися.
Нікіта встав зі свого місця й пішов у кінець зали, занурений у напівтемряву. Добряче підпилий чоловік посадив жінку на коліна й намагався розстебнути на ній блузку.
— Відпусти її, — наказав Нікіта й відкинув руку чоловіка від грудей офіціантки.
Жінка тут же підскочила з його колін і почала застібати блузку. Невдоволений, що йому завадили, чоловік підвівся й накинувся на Нікіту.
— А ти хто такий? Чого лізеш? — кричав він, підступаючи до Нікіти з кулаками.
Нікіта штовхнув його в груди, той не втримався на ногах і впав, промахнувшись повз стілець, прямо на підлогу.
Нікіта встиг відійти на кілька кроків, але чоловік підвівся, розвернув його за плече й ударив кулаком в підборіддя. Зуби клацнули, Нікіта відчув у роті присмак крові. Не давши отямитися, чоловік наніс удар у живіт. Нікіта скрутився навпіл, не в змозі зробити вдих.
Чоловік знову замахнувся, але вдарити не встиг. Охоронець і поліцейський, які підоспіли, скрутили буйного чоловіка й вивели його із зали.
Нікіта повернувся до свого столика, але апетит зник. Зуби нили, а з розсіченої губи текла кров. Нікіта злизував її язиком.
До нього підійшла офіціантка з маленьким підносом, на якому стояли пляшечка з перекисом водню та упаковка серветок.
— Давайте я оброблю рану, — сказала вона, ставлячи на стіл піднос.
— Нічого, до весілля заживе, — відмахнувся Нікіта.
Офіціантка хмикнула, кинувши погляд на його праву руку з обручкою.
— Дякую, звісно, але даремно ви втрутилися, — сказала вона, змочуючи серветку перекисом.
— Ну й робота у вас, — сказав Нікіта, скривившись від дотику серветки до розсіченої губи.
— Нормальна робота. Просто такі ось пристають, думають, що всі ми тут — повії.
— Розрахуйте мене, — сказав Нікіта, коли офіціантка обробила його рану.
Проходячи повз стійку адміністратора, Нікіта попросив розбудити його о п’ятій ранку. «Ну й вигляд. Завтра буде ще гірше. Дійсно, навіщо я вплутався? Нічого б він їй не зробив», — думав він, розглядаючи себе в дзеркалі й торкаючись язиком зубів. «Здається, не зламав».
Прокинувся Нікіта від стуку у двері. Встав і накинув махровий халат. Голова була важкою, передні зуби нили, м’язи живота боліли. Він відчинив двері й побачив на порозі офіціантку. На бейджику, приколотому до кофтинки, він прочитав її ім’я: «Вікторія». А вчора бейджика не було чи він не звернув уваги?
— Ви просили розбудити вас о п’ятій. Ви виїжджаєте? — запитала вона.
— Так. — Нікіта помітив, що виглядала вона набагато краще, ніж учора.
— Ось, у дорогу, — вона простягнула йому пакет, з якого апетитно пахло смаженою куркою. — У вас є термос? Принесіть, я наллю міцної кави. Або чаю?
— Ні, кава буде саме те.
— Одягайтеся й спускайтеся до ресторану. Я вам приготувала сніданок, — сказала офіціантка, взяла термос і пішла.
У ресторані був накритий лише один столик. Нікіта сів і взявся за яєчню. На тарілці поруч лежали два тости з джемом, стояла кружка міцного чаю.
Вікторія принесла й поставила на стіл наповнений термос.
— Дякую, дуже смачно. Але не варто було так турбуватися, — сказав Нікіта, показавши на стіл. — Вистачило б і одного термоса.
— Це компенсація за травму, — спокійно відповіла Вікторія й пішла.
Нікіта з’їв усе. Трохи зачекавши офіціантку, він усе ж не став залишати гроші за сніданок, щоб не образити її.
— Приїжджайте ще. Таким гостям ми завжди раді, — розпливлася в усмішці дівчина за стійкою адміністратора, коли він здавав їй ключі від номера.
На телефоні майже не залишилося заряду. Нікіта пошукав зарядний пристрій, але не знайшов, хоча пам’ятав, що брав його із собою.
Він їхав, не зупиняючись, години чотири. Вже розвиднілося. Нікіта зупинився на узбіччі й випив чаю, згадавши з вдячністю Вікторію. «Красиве ім’я. Що змушує її працювати офіціанткою? Чайові. Що ж іще?» — відповів він сам собі. «Кожен виживає, як може». Він уявив свою дружину на місці Вікторії. «Раніше була скромною й тихою. А зараз як стиснута пружина. Після народження Марусі вона змінилася. Тепер ще й ця ревнощі…»
Нікіта побачив на узбіччі жінку біля автомобіля. Вона махала йому рукою.
— Що сталося? — запитав він, опустивши бокове скло.
— Пробило колесо. Допоможіть замінити.
Нікіта вийшов із машини, обійшов темно-синій «Рено».
— Запаска є?
— Так, у багажнику. — Жінка відкрила багажник, почала виймати складений інвалідний візок.
— Я сам, — Нікіта відсунув жінку рукою.
— Це мого сина. У нього ДЦП, — сказала вона, хоча Нікіта нічого її не питав.
Він сходив до своєї машини, приніс інструменти.
— Ми їдемо додому з храму. Отець Валентин причащав сина. Вночі на службі буде багато людей.
— Допомагає? — запитав Нікіта.
— Хто? Отець Валентин?
— Причастя. Допомагає вашому синові? — повторив він.
— Не знаю, після нього спокійніше, — жінка знизала плечима.
— Не стійте, йдіть до моєї машини, замерзнете.
Але жінка залишилася стояти поруч, поки він міняв колесо. Пальці замерзли, не слухалися, то й діло інструменти вислизали з рук. Провозився Нікіта довго. Ледве розігнувся після довгого сидіння навпочіпки.
— Ой, ви брудний. Поїхали до нас. Я вас чаєм напою, руки помиєте. Он наше село.
Нікіта побачив удалині дахи будинків. Подумав, що вже втратив багато часу, але йому справді було холодно. Короткий відпочинок не зашкодить.
Біля будинку Нікіта допоміг витягнути з багажника візок, потім посадив у нього хлопчика років одинадцяти. Замість східців на ґанку був зручний пандус. У будинку прорізи всіх дверей були розширені, щоб візок легко проїжджав. Жінка показала, де можна помити руки.
— Ви самі тут живете? Як ви справляєтеся? — запитав Нікіта, коли повернувся до кімнати.
— Справляюся. Чоловік пішов від мене, коли дізнався, що Степан хворий.
— А де ж ялинка? Адже Різдво, — Нікіта оглянув кімнату.
— Не встигла зрубати, та й сокиру кудись поділася.
Нікіта направився до дверей.
— Ви куди? — озвалася жінка.
— За ялинкою. Яке ж Різдво без неї? У мене в машині лежить сокира.
Нікіта відійшов від села й зрубав на околиці лісу невеличку ялинку. Він поставив її в кутку кімнати, щоб вона не заважала пересуванню візка. Дім наповнився запахами дитинства — смоли та хвої.
Потім Степан подавав іграшки, а Нікіта вішав їх на верхівку ялинки. Галина, так звали жінку, прикрашала ялинку внизу. Незабаром ялинка засяяла іграшками.
— Ну от, зовсім інша справа. Тепер і у вас у домі свято, — усміхнувся Нікіта.
— Дякую вам велике. Шкода, що в мене немає подарунка під ялинку, — зітхнула жінка.
— У вас чайник закипає, — сказав Нікіта й вислизнув на вулицю.
Він узяв із машини подарунок для Марусі — коробку з грою — і повернувся до будинку. Степан із Галиною розливали по чашках чай. Нікіта поклав коробку під ялинку й повернувся до них на кухню. Одразу після чаю він почав збиратися додому.
— Візьміть, не відмовляйтеся, — Галина поставила перед ним пакет із банками.
— Що це?
— Варення з суниці й малини. Маю ж я якось вас віддячити.
— Дякую. — Він попрощався з хлопчиком і вийшов на вулицю. Вже почало сутеніти. «Треба поспішати. Олена влаштує скандал», — подумав він. Сів у машину й востаннє глянув на будинок, який прихистив його на короткий час. Галина зі Степаном дивилися у вікно й махали йому.
«А приємно бути Святим Миколаєм. От тільки що скаже Олена? Нічого, завтра куплю Марусі інший подарунок».
Додому він приїхав уже вночі. Олена вийшла в коридор, чекала його.
— Чому не дзвонив? Я вже ледь не збожеволіла, — прошепотіла вона, кидаючись на чоловіка.
— Телефон розрядився, а зарядку я не знайшов, — Нікіта простягнув їй пакет, у якому дзенькнули банки.
— Що це?
— Варення з суниці. Я не дивився.
На кухні Олена розв’язала пакет. Дістала банку й понюхала кришку.
— Вона ж закрита, — сказав Нікіта.
— Все одно пахне. — Олена заплющила очі від щастя. — Я тисячу років не їла суничного варення. Звідки?
— На дорозі допоміг жінці з хворою дитиною змінити колесо. Не міг же я залишити її на трасі.
— А губа розбита… Побився?
— Довелося.
— Через жінку? І ти кажеш, щоб я не ревнувала.
— Якщо допоміг жінці, то й зрадив?
— Гриби! — Олена дістала з пакета наступну банку. — А це що? — Вона витягла вирізаного з дерева коника. Грива й хвіст були пофарбовані рожевою фарбою.
Нікіта згадав, що бачив у будинку кілька полін і стружку. Ще й здивувався, хто це вирізьблює? Значить, Галина поклала коника в пакет, поки він ходив за коробкою.
— Це, мабуть, той хлопчик із ДЦП вирізьбив. Я бачив стружку на підвіконні, — Нікіта зупинився.
— Ти був у них удома? — тут же причепилася Олена.
— Ну так, я міняв колесо, забруднився, змерз, вони напоїли мене чаєм.
— І ти притягнув у дім цю потворну іграшку для доньки?
— Я не знав, що вона поклала її мені в пакет. Я навіть не дивився.
Вони не помітили, як перейшли на крик.
— Коник, — промовила тихо Маруся.
Нікіта й Олена одночасно обернулися до неї.
В очах доньки застиг захват.
— Дай мені, — Маруся простягнула руки до коника.
Вона довго розглядала його, а потім притиснула до грудей.
— Подобається? — запитав Нікіта.
— Так, дуже.
Олена повела Марусю спати. Нікіта чув, що донька розплакалася, коли дружина спробувала забрати в неї іграшку.
— А подарунок усе-таки забув купити? — запитала Олена, повернувшись до Нікіти в кімнату.
— Але ж не міг я не залишити щось тому хворому хлопчику. У нього не було подарунка, та й ялинки теж.
— Ти віддав якомусь хлопчику Марусин подарунок, а їй привіз дерев’яну криву іграшку? Ти вважаєш це рівноцінний обмін?
— Причому тут обмін? Завтра я куплю їй нову гру. Ти бачила, як вона дивилася на коника? — Він не хотів злитися, але слова звучали як докір.
Олена ображено відвернулася до стіни.
Нікіта довго не міг заснути. Він лежав і думав, скільки всього сталося за таку коротку поїздку. В Олени є все, вона не працює, але завжди всім незадоволена. А ті жінки виживають, як можуть. Галина живе з хворою дитиною в селі. Ні скарг, ні злості, ні сліз. І скільки ж доброти в ній! У пакет поклала скромний подарунок, зроблений не дуже вмілими дитячими руками її сина. А Марусі сподобалася іграшка. Цей коник завжди нагадуватиме про незвичайну поїздку, дивне Різдво.
Чомусь у нас широко святкують Новий рік, а Різдво проходить непомітно. А саме в Різдво трапляються дива.
Хіба не диво, що Нікіті довелося їхати у відрядження перед самим Різдвом? Отримати в подяку за допомогу сніданок у ресторані о п’ятій ранку, термос із міцним чаєм у дорогу. І коника.
Ми звикаємо жити за нав’язаними нам суспільством правилами, а є інші правила, де цінуються не гроші, а допомога і співчуття, доброта і щедрість. Такі подарунки не знайдеш під різдвяною ялинкою. Вони — у серці людини.
«На наступне Різдво треба кудись поїхати разом із Оленою. Може, вона теж побачить диво, і в нас усе налагодиться?» — подумав Нікіта, засинаючи.
«Різдво — це день радості й милосердя. Нехай Бог зробить нас дуже багатими і в тому, і в іншому».
Філіп Брукс
«Легко забути, як це — коли твоє життя пов’язане з іншими людьми. Ми натискаємо клавіші комп’ютера, переконуючи себе, що це спілкування, що цього достатньо. Ось чому це свято особливе. Воно дає нам усім можливість об’єднатися: шанс торкнутися свого сусіда, друга, члена родини; проявити щедрість свого серця і духу».
Білі мариновані гриби: перевірений рецепт маринаду, яким користуюся вже понад 10 років