Ліза поспішала додому. Сьогодні, як на зло, на роботі в обід вимкнули електрику, і після зміни довелося затриматися на цілу годину. Керівництво абсолютно не цікавило, що у деяких співробітників діти, у когось друга робота, а хтось просто не встиг на побачення.
Лізу вдома чекали четверо дітей.
Вона завжди мріяла про велику й дружну сім’ю. Вийшла заміж, але свекрусі невістка не сподобалася. Ліза не звертала на це уваги, адже чоловік був найкращим, завжди її підтримував. Вони домовилися, що у них буде не менше трьох дітей, а вийшло четверо, тому що останні народилися двійнятами.
Після народження Маші та Марини почалися непорозуміння. По-перше, свекруха постійно дорікала Лізі, стверджуючи, що та зіпсувала життя її сину. Йому всього 30, а він уже обтяжений дітьми, замість того, щоб насолоджуватися життям.
На думку свекрухи, Ліза навісила на нього купу дітей і щаслива, хоча у самої немає розуму, щоб дати їм освіту і старт у житті. Чотири квартири вони не куплять і за навчання нормально не заплатять. Тож, на її думку, радіти нічому. По-друге, свекруха була впевнена, що Ліза не зможе втримати сина від бажання вільного життя.
Ліза не сперечалася, погоджувалася, аби не злити свекруху. Вона була молодою й наївною, вірила, що вони з чоловіком усе подолають. Коли дівчаткам виповнилося п’ять місяців, Микола заявив, що йде. Ліза була шокована, не вірила своїм вухам.
— Як йдеш? Куди? — запитала вона.
— Взагалі-то піти маєш ти. Ти ж розумієш, що більшу частину грошей на квартиру дали мої батьки, — відповів Микола.
— Коля, а як же діти? — Ліза була розгублена.
— Ти ж хотіла багато дітей.
— Ну, ти теж хотів. Вони й твої діти також, — сказала вона.
— Ліза, я знаю, що ти хочеш сказати, але це нічого не змінить. Я все вирішив, та й мама…
Ліза сіла на стілець.
— Мама? Причому тут мама? У тебе давно своя сім’я. Ти ж сам хотів, щоб сім’я була великою.
— Я помилився. Збирайся, відвезу тебе в бабусин будинок.
— Куди? Ти подумав, як я там із дітьми буду? У ньому ж ніхто не жив уже років десять.
Микола знизав плечима.
— Ми з мамою можемо виділити тобі невелику суму на ремонт.
Лізі знадобився час, щоб зібратися з думками. Потім вона отямилася й вирішила не впадати у відчай. Старші діти допомагали як могли: то пляшечку маленьким дадуть, то мамі ганчірку принесуть. Коли в старому будинку навели лад, вона зібрала всі документи й подала на аліменти.
Тут почалося! Коля і його мати, як на роботу, ходили до неї, чим тільки не погрожували. Коли колишня свекруха заявила, що вони відберуть у неї дітей, Ліза усміхнулася:
— А ось це правильно. Нехай живуть із татом у упорядкованій квартирі, а я буду їх вихідними навідувати. Мені подобається.
Свекруха навіть відступила. Ліза знайшла няню, яка доглядала за дітьми за невелику плату, і вийшла на роботу. Тепер, через три роки після того, як Микола відмовився від них, вона почувалася впевнено.
Ліза навіть відчувала вдячність за те, що більше не доводиться нервувати через візити його матері. Вона стала впевненішою в собі, і сім’я жила цілком непогано. Невеликий городик, затишний будинок — живи й радій. Звісно, кожному хочеться більшого, але Ліза була задоволена.
Відтоді, як Маша й Марина пішли до дитячого садка, стало ще краще. Дівчатка майже не хворіли, і Ліза могла працювати на повну силу. Вона звернула до зупинки, поглянула на годинник і зітхнула. Робота хороша, але транспортне сполучення — справжня біда. Остання маршрутка відправляється о 7 вечора, а потім лише пішки чи на таксі. Часу було майже вісім, тож нічого не залишалося, як іти пішки через пішохідний місток, а там рукою подати — за двадцять хвилин дістанеться.
Майже одразу за містком Ліза помітила бабусю, яка сиділа на лавочці. Вона виглядала дивно, ніби хтось подарував їй дорогі речі, але ті вже були зношені до дірок. Бабуся виглядала настільки жалюгідно, що Ліза не змогла пройти повз. Вона завжди трепетно ставилася до людей похилого віку, згадуючи свою бабусю, яка виховувала її з 10 років.
— Добрий день, із вами все добре? — запитала Ліза.
Бабуся перевела на неї погляд і усміхнулася.
— Так, напевно. От сиджу, відпочиваю.
— Може, вас провести? Де ви живете?
Бабуся витерла очі.
— Нікуди мене проводжати, донечко. На вулиці я живу. Напевно, колись жила десь, але де — забула.
Ліза розгубилася.
— Як же так? Треба до поліції йти.
Бабуся махнула рукою.
— Була я там. Виганяють, кажуть, щоб пила менше, а я ж ні краплі не п’ю.
Ліза зовсім розгубилася. Вона розуміла, що перед нею одна з так званих бездомних, можливо, навіть її рідні діти вигнали на вулицю. Але ця бабуся не була ні нахабною, ні злою — лише сумною і загубленою. Ліза розуміла, що залишити її просто так на вулиці вона не зможе.
— А знаєте що, ходімо-но зі мною.
Бабуся злякано глянула на неї, а в Лізи стиснулося серце. Напевно, нічого доброго вона останнім часом від людей не бачила. От і боїться.
— Ходімо. Мене звати Ліза. Я живу тут неподалік, познайомлю вас із дітьми, повечеряємо. Не бійтеся.
Очі бабусі потеплішали.
— Я ж брудна яка… А в тебе, ти кажеш, діти…
— Цю біду ми виправимо, знайдемо, що вдягти, а треба буде — баню протопимо.
Ліза усміхнулася і взяла жінку під руку.
— Давайте, я вам допоможу.
До дому дісталися на диво швидко. Діти кинулися обіймати матір.
— Мамо, а хто це?
— А це, дорогі мої, бабуся… — тут Ліза запнулася.
— Зоя, — усміхаючись, доповнила бабуся.
— Це бабуся Зоя, вона загубилася, поживе поки у нас, а ми постараємося їй допомогти.
Маленька Маша взяла бабусю за одну руку, Марина — за другу, і вони повели її до столу. Міша висунув стілець, а Сашко поставив чисту тарілку.
— Ой, зачекайте, онучки. Мені б умитися.
За пів години всі сиділи за столом. Бабуся розпитувала дітей, чим вони займаються, і одночасно допомагала Маші впоратися з ложкою. Ліза не встигала допомогти ні одній, ні другій, і сама поїсти, але раптом усвідомила, що й сама поїла, і діти ситі.
Уперше йти на роботу і залишати дітей із майже незнайомою людиною було трохи страшно. Бабуся Зоя, яка в цей час сиділа і в’язала шкарпетку в окулярах, люб’язно наданих сусідкою, ніби зрозуміла її.
— Лізонько, я розумію твої переживання. Ти заглянь до сусідки, нехай вона до нас заходить. Це ж діти, за них переживати нормально, — усміхнулася вона.
— Ви дуже прониклива і добра. Мені здається, нам пощастило, що ми вас знайшли.
Через тиждень Ліза не могла зрозуміти, як вони раніше обходилися без бабусі Зої. Вона дбала про дітей, як квочка, розповідала дівчаткам на ніч казки, такі цікаві, що ті самі бігли до ліжок, щоб скоріше лягти й почати слухати. А хлопчаки влаштовувалися неподалік на дивані, щоб не пропустити найцікавішого.
Бабуся Зоя зранку підсіла до Лізи й сказала:
— Так, буду тобі список писати, що купити. А то ти прибігаєш, готуєш, мало того що неекономно, так і їжа у тебе така, щоб швидше. А дітей треба смачно годувати, щоб на все життя запам’ятали, як їм добре в дитинстві з мамою було.
— Але ж ви будете втомлюватися.
Зоя здивовано подивилася на неї.
— А з чого це? Від того, що я щось зварю? Ой, не можу я з тобою.
У домі з’явилися пиріжки, різні супи. Гроші й справді стали витрачатися значно економніше. А ще Зоя сварила Лізу:
— Ти ж така гарна, сама себе забезпечуєш, а чоловіків уникаєш. Про себе теж думати треба.
Ліза сміялася.
— Ну які чоловіки, у мене четверо по лавках. Четверо, а не один. Хто їх візьме на себе?
— І що ж тепер, ховати молодість? У тебе діти розумні, здорові, що не так-то?
У такі моменти Лізі дуже хотілося пригорнутися до Зої й сказати: «Добре, мамо, буду робити все, як ти скажеш». Ліза, звісно, мовчала, але до порад бабусі прислухалася.
Через місяць Сашко, найстарший, приніс від учительки подяку. Вона написала, що син останнім часом значно підтягнувся в навчанні, став більш зібраним. І справді, Ліза бачила, що він усе робить сам. Але бабуся Зоя сказала йому, що справжній чоловік має старатися добре робити абсолютно все.
Бабуся Зоя жила з ними вже пів року. Ліза щиро шкодувала її, але в глибині душі розуміла, що якби її ніхто не шукав, то це було б дуже добре. Адже як вона буде обходитися без щирих вечірніх бесід за чашкою чаю, без казок для дівчаток і нових рецептів пирогів для сусідки? Але Ліза також розуміла інше: щодня Зоя щось згадувала, якісь деталі зі свого минулого життя. То як вони із сином були в театрі, то як син подарував їй путівку. Здавалося, що в них із сином не було сварок, просто щось трапилося.
Бабуся сиділа за столом, діти тихенько вмостилися на дивані, а перед Зоєю лежав аркуш із якимись цифрами.
— Лізонько, ось згадала: це номер мого Сергійка. Він змушував мене його повторювати. Напевно, треба зателефонувати, мабуть, хвилюється.
Ліза ледве стримала сльози, але дістала телефон. За деякий час вони мовчки сиділи на ґанку, коли почулися кроки, і в будинок буквально влетів чоловік.
— Мамо! — вигукнув він і підбіг до жінки.
Чоловік опустився на коліна перед Зоєю, уткнувшись обличчям у її руки. Ліза помітила, як тремтять його плечі. Йому було близько сорока п’яти років, скроні вже посивіли, одягнений він був стильно, а від нього пахло дорогим одеколоном.
— Бабусю, ти ще до нас приїдеш? — запитав Сашко, але його голос видавав хвилювання.
Гість подивився на заплакану бабусю, потім перевів погляд на дітей і, нарешті, на Лізу.
— Звісно, приїде. Я сам її до вас у гості привезу.
Сергій стримав своє слово. Уже через тиждень вони приїхали в гості, привізши цілу машину подарунків. Сергій допомагав накривати на стіл.
— Ви щаслива, Лізо. Це таке щастя — мати дітей.
— А у вас немає дітей?
— Ні, на жаль. Двічі був одружений, але дружини віддавали перевагу розвагам, і ми розходилися. Так і залишився сам. Але все одно хочеться сім’ї… У нас взагалі маленька сім’я: мама і я. Вона мене, коли народжувала, ледь не померла, лікарі заборонили народжувати ще. Батько рано від нас пішов. От ми з нею й залишилися.
— Ви ж не старий чоловік, у самому розквіті сил. Одружуйтеся, і діти ще будуть.
— Ви справді так думаєте?
Ліза виявилася права. Не минуло й року, як Сергій одружився, і в нього одразу з’явилися діти. І не одна дитина, а цілих четверо!
Правда, щастя молодих спробували затьмарити Коля і його мати. Як тільки вони дізналися, що Ліза вийшла заміж за заможного чоловіка, одразу з’явилися на горизонті. Спочатку Ліза не розуміла, чого їм треба, а коли зрозуміла, одразу пішла до чоловіка.
— Сергію, річ у тому, що моя колишня свекруха й колишній чоловік погрожують забрати дітей, якщо я їм не заплачу. Вони чомусь вирішили, що якщо я вийшла за тебе заміж… — Ліза опустила погляд. — Бачиш, тільки проблеми я тобі створюю.
Сергій усміхнувся.
— У кого забрати? У мене? Ну-ну. Нехай спробують. А ти більше такого не кажи. Немає твоїх чи моїх проблем. Ми одне ціле, сім’я. У нас усе спільне.
Ліза знову опустила голову.
— Є ще дещо, це можна виправити, але… — Вона підняла на нього налякані очі. — Сергію… загалом, у нашій сім’ї скоро народиться п’ята дитина.
Ніколи ще Ліза не бачила, щоб дорослий чоловік так радів і стрибав по кімнаті.
— Я приведу на Новий рік свою коханку, — сказав чоловік. — Добре, тоді у мене теж є одна умова, — відповіла дружина