Квіти життя. Оповідання.

Мама не любила Таню і постійно її штурхала. Настя потай жаліла сестру, але при мамі цього не показувала — завжди приєднувалась до «виховання». Таня й справді була трохи чуднувата: повільна, міркувала туго, загалом — зірок з неба не хапала, як то кажуть.

Настя ж була зіркою. До цього її привчила мама ще з дитинства.

— Ти — зірка, не смій плакати! Ще бракує розплаканою перед людьми з’явитись. Хочеш, щоб думали, ніби ти слабка?

Слабкою Настя бути не хотіла. Тому швидко навчилася відбирати іграшки в інших дівчат у садочку, займати найкраще місце за столом, краще всіх сідати на шпагат і голосніше за всіх декламувати вірші. У першому класі всі дівчатка хотіли з нею дружити, а в сьомому хлопці вперше побилися через неї.

Таня була іншою. У неї й батько був інший: Настин батько пішов, коли їй було п’ять, але мама довго сама не залишалась — уже через рік вийшла заміж за дядька Бориса. Він був добрий, але надто вже м’який. І Таня народилась така ж. Їй скільки завгодно можна було казати, що не слід ділитися іграшками з іншими дітьми, а на лопатку відповідати так, щоб кривдник запам’ятав назавжди — вона все одно віддавала іграшки й плакала.

— Народила собі на голову! — зітхала мама. — Все здоров’я змарнувала, а їй хоч би що!

Зі здоров’ям у мами й справді було не дуже, і хоч вона ніколи про це не говорила, Настя знала, що до Тані було три викидні. Подруги мами вважали, що дитина ще замала й нічого не розуміє, тому обговорювали це на кухні вголос. Настя тоді й справді не розуміла, але згодом усе склалося: заміж мама вийшла у 96-му, а Таню народила у 2001-му. І потім на будь-які натяки дядька Бориса про сина відповідала лайкою, так що він одразу замовкав і просив пробачення.

— Покарав мене Бог і чоловіком, і дитиною! — жалілась мама. — Одна Настя мені й радість!

Мама в дитинстві мріяла бути балериною. Мати й бабуся силоміць годували її манною кашею й наваристими борщами, а замість танців віддали в художню школу. Рухалась мама мало, а їла все більше, тож навіть у мріях балериною не ставала. Тому балериною стала Настя.

На балет мама віддала її в три роки. Плакати Насті не дозволяли, коли після занять мама ще тягнула її на розтяжку.

— Потім усе зрозумієш, — казала вона. — Ще подякуєш мамі!

Настя й справді оцінила. Права була мама: не варті ті шоколадки, щоб їх їсти, ані мультики — щоб їх дивитись. Зараз Насті було байдуже і до шоколаду, і до мультиків. А балериною бути їй подобалось: подобалось захоплення й аплодисменти, квіти й увага чоловіків, подобалось, як мама розповідала всім родичам телефоном про Настині успіхи. І сварила Таню — знову дві трійки за чверть, спідниця на талії не сходиться, казала ж їй брати сарафан, а вона своє: нам тільки спідницю можна!

Коли спідниця перестала застібатися на Насті, вона злякалась. Стала згадувати, що такого могла з’їсти. Той шматок піци в Микити в п’ятницю? Але ж вона зранку нічого не їла, хіба та піца? Той сир ще на сніданок, казала ж йому, що їй не можна сир. Але знежирений сир викликав у Насті нудоту, і…

Стоп.

Настя прислухалась до води, що текла у ванні: мама там, отже, боятись не треба. Вона підняла футболку, повернулась боком до дзеркала. Живіт ніби здувся внизу. Таке бувало перед місячними, але через дієти й нескінченні репетиції ті приходили раз у раз. А то й рідше. Настя ходила до лікарки, та казала, що треба набирати вагу. Ну й насмішила…

Руки стали вологими. Настя намагалася згадати, коли востаннє в неї були місячні. Не пам’ятала. Влітку? Точно влітку, вона тоді ще не поїхала з Микитою в басейн…

«Цього не може бути! – повторювала вона подумки. – Цього просто не може бути!»

— Ти погладшала, — сказала Таня, яка раптово з’явилася за спиною у Насті. — Раніше живіт був втягнутий. Мама не сваритиме?

— Не говори дурниць! — різко відповіла Настя. — Це я спеціально надула, вакуум роблю, не знаєш, чи що?

— Не знаю.

— І видно, що не знаєш. Тобі б не завадило.

Таня звично опустила очі й замовкла.

— Мамі не кажи, — наказала Настя. — Зрозуміла?

— Зрозуміла.

Тест вона купила того ж дня. Увечері зробила його в душі, молячись усім богам, щоб була лише одна смужка.

Друга була такою яскравою, що аж різала очі. Настя й не пам’ятала, коли востаннє так плакала. Мама помітила червоні очі, довелося збрехати, що шампунь потрапив.

Настя щойно стала солісткою. Їй зараз не можна у декрет, не можна народжувати. Та й не від Микити ж! У Микити дружина — стара кікімора, яка забезпечує його грошима. Тож результат вагітності був очевидний, але…

Востаннє вони були разом влітку. А зараз — жовтень.

Лікарка підтвердила її побоювання.

— Пізно, такий термін… Лише за медичними показаннями.

Ось і кінець її кар’єрі. Що тепер робити?

Усі проблеми завжди вирішувала мама. Але сказати їй таке — неможливо. Вона не пробачить. Ніколи не пробачить.

— Що ти робила в жіночій консультації? — спитала мама за вечерею, не соромлячись ні Тані, ні дядька Бориса.

Настя завмерла. Звідки вона знає?

— Навіть не думай брехати! Я бачила в пошті повідомлення про запис.

— Звідки в тебе моя пошта? — розгубилася Настя.

— В сенсі звідки? Ти моя дочка, я маю право знати, що з тобою відбувається. У приватну переписку я не лізу, борони Боже! Але такі речі я повинна знати!

Судомно згадуючи, що ще мама могла побачити в пошті, Настя спробувала придумати щось на кшталт медогляду. Але пригадала, що лікарка казала: результати аналізів прийдуть на пошту. Мама все одно дізнається рано чи пізно.

— Я вагітна, — тихо сказала Настя. — Термін чотири місяці.

Повисла така тиша, що було чути, як кішка мурчить біля ніг у дядька Бориса. Він першим її порушив:

— Та ти що, дитино? Вітаю! Чудова новина!

Мама так зиркнула на нього, що дядько Борис одразу прикусив язика. Таня втягнула голову в плечі й втупилася в тарілку, ніби чекала, що мамин гнів обвалиться на неї.

— Усі геть! — сказала мама.

Настя видихнула, подумавши, що це ще найкращий варіант з усіх можливих. Але мама її зупинила:

— Усі, крім тебе.

Дядько Борис повів Таню до вітальні та врубив телевізор. Він знав, чого від нього чекають.

Розмова була короткою й діловою: від кого, коли, що сказали в консультації.

— Я виб’ю тобі ці медичні показання, — пообіцяла мама.

Знайомих у цій сфері в мами не було, але якщо вона чогось хотіла — знаходила, Настя знала. Тому заспокоїлась і вирішила, що турбуватися нема про що: мама все зробить, як слід.

А тим часом живіт ріс і ріс. Доводилося їсти ще менше, ніж зазвичай, купити утягувальну білизну. У театрі ніхто нічого не помічав, але поки що.

Микита не міг не помітити — з ним така білизна не прокочувала.

— Хтось забагато їсть, — усміхнувся він.

— Хтось скоро стане татом, — парирувала Настя.

Їй хотілося побачити його реакцію. Можливо, в глибині душі вона сподівалася, що він скаже: йду від дружини, народжуй, ми завжди будемо разом…

Микита злякався. Поблід. Навіть почав заїкатися.

— Заспокойся, — змилосердилась Настя. — Я не збираюся народжувати. Мама виб’є мені медичні показання, і все. Ніякої дитини не буде.

Наче й зам’яли, але залишився неприємний осад. Боягуз він, Микита.

— Коли в тебе народиться дитинка? — спитала Таня, коли мами не було вдома.

— Не смій таке казати, ясно тобі? — накинулась на сестру Настя. — Ти все неправильно зрозуміла. Ніякої дитини не буде.

— Але в тебе живіт великий.

— Це просто… гази. Така хвороба.

— Я не дурна.

— А схоже, що так.

«Гази» почали ворушитись. Настя завмирала й не могла зрозуміти, що відчуває. Це було незвично. Дивно. Страшно. Захопливо.

Вигадувати медичні показання не довелося. УЗДистка насупила брови, ворушила губами, покликала когось. Наче вибачаючись, повідомила про можливу патологію. Про те, що дитина буде з синдромом. Але це не точно, потрібно брати навколоплідні води й перевірити.

У театрі довелося збрехати, що їде на похорон, бо треба було лягати в лікарню на два дні. Навколо ходили жінки з животами різних розмірів. І Настя почувалася серед них підробкою. Микита, якому вона навіщо-то все розповіла, прийшов її провідати, ніби Настя хворіла.

— Я тут подумав, — невпевнено почав він. — Може, залишимо його?

— В сенсі залишимо? — не зрозуміла Настя.

— Це ж наша з тобою дитина. А я тебе кохаю.

Він ніколи не говорив Насті таких слів.

— Дитина, можливо…

— Та знаю я! — відмахнувся Микита. — Яка різниця? Він же все одно наш.

Настя не знала, що відповісти.

— А твоя дружина?

— Та яка вона мені дружина… Живемо як сусіди. Настю, давай вже це, ну. Разом будемо.

— Ага, а жити де?

— Знімемо квартиру.

— На що? Ти хоч один день у своєму житті працював?

— Влаштуюсь. Що я, дурний?

Настя нічого не відповіла. А що тут скажеш?

Діагноз підтвердився. Призначили дату пологів: на такому терміні це так називалось. Дитина активно ворушилась, Микита прикладав вухо до живота та усміхався. Настя плакала, у театрі всі дізналися, мама весело розповідала, як скоро все налагодиться.

Дядько Борис покликав її, поки мама була у ванні.

— Ти не зобов’язана це робити, — сказав він.

Настя схлипнула. Микита теж їй це казав. І навіть Таня прошепотіла вчора перед сном. Вона теж розуміла більше, ніж думала мама.

— Ну а як тоді? Я без роботи, Микита теж. Де ми будемо жити? Тільки не кажи, що тут. Мама ніколи не дозволить.

— Не дозволить, — погодився він і дістав з кишені конверт, простягнув Насті.

— Це що?

— Гроші. Вистачить, щоб оплатити квартиру на рік. Якщо потрібно буде — знайду ще.

— Звідки?

Усі гроші дядька Бориса мама завжди забирала собі.

— Ну… Назбирав. Яка різниця, дитино. У тебе має бути вибір. Хочеш, я твого Микиту до нас пристрою?

— У нього немає освіти.

— Розберемось.

Настя витерла рукою мокре обличчя.

— А що ми скажемо мамі?

— Що ти будеш народжувати, — знизав плечима. — А що ще казати?

— Вона буде в люті.

— Ну, я звик. І ти звикнеш.

Настя поклала гроші в кишеню.

— Дякую, — сказала вона.

— Та за що. Ми ж родина.

Багато років Настю мучило одне питання. Зараз вона могла його поставити.

— Чому ти її терпиш?

Дядько Борис усміхнувся й розвів руками.

— Люблю. Що поробиш, дитино, я її люблю.

Це було так просто. І так складно. Настя кивнула й дістала телефон. Написала Микиті: «Якщо ти не передумав, у мене є гроші на квартиру. Коли скажеш дружині?»

Відповідь прийшла за п’ять хвилин: «Вже сказав»…