Незворушний

Після розлучення з чоловіком і поділу квартири Ксенії довелося поселитися майже на околиці міста. Їй дісталася двокімнатна квартира, яка, здавалося, ремонту ніколи й не бачила. Принаймні, таке враження склалося в Ксенії з першого погляду. Але вона з тих жінок, яких нічим не злякаєш — загартована роками життя з чоловіком-тираном.

Перш ніж купити цю квартиру, вона передивилася безліч варіантів, але всі були дуже дорогі. А ця — підійшла.

— Тут бабуся наша жила, — мовила молода симпатична дівчина. — Батьки її забрали до себе, вона хворіє дуже, а квартиру вирішили продати. Далеченько вона, мене не влаштовує. Тим паче, тато обіцяв додати грошей, щоб я купила щось ближче до них.

Ксенія поглядала на дівчину, а та вела далі:

— Розумію, що без ремонту, але як хочете, я й так виставила ціну договірну.

Так Ксенія і придбала цю квартиру, яка буквально благала про ремонт. Ще одним плюсом було те, що офіс, де вона працювала, був за три зупинки трамваєм. Усього дорога займала приблизно сорок хвилин.

Кирило, колишній чоловік Ксенії, був справжнім тираном. Це вона зрозуміла тільки через років п’ять після весілля, коли вже був і син. Про розлучення почала думати після чергового скандалу. За характером вона — домашня жінка, господарська. В домі — затишок, порядок, але якщо чоловік приходив нетверезим — усе летіло в різні боки. Тарілки на кухні, вази в кімнаті, речі.

— Чого сидиш? Ану вставай і прибирай, — грізно кричав Кирило, коли приступ минав.

Йому подобалося спостерігати, як Ксенія прибирає квартиру, а вона була немаленька. Він якось викупив у сусідів за стінкою «двушку» і таким чином розширив свою. Ксенія створила затишок, завжди підтримувала чистоту, готувала із задоволенням. Але ці приступи люті, що траплялися в чоловіка, вона терпіти не могла. Боялася, добре хоч, що поки не підіймав руку.

Спочатку це траплялося рідко, але з роками — все частіше й частіше. Коли син вступив до університету і поїхав на навчання до Львова, вона наважилася на розлучення. Пройшла через багато, але нарешті залишилася одна у квартирі. Вона старалася, щоб Кирило не дізнався, де вона оселилася. Грошей вистачило на купівлю житла й навіть залишилося на ремонт. Взяла двотижневу відпустку саме для цього.

— Ремонт зроблю сама. Сантехніка в порядку — видно, що нещодавно міняли. Шпалери переклеїти, дещо підфарбувати — впораюсь. Ну а що — знайду майстра за оголошенням. Так, мабуть, ще натяжну стелю треба зробити — насамперед, — з сумом поглядала на місцями облуплену стелю.

Майстра з натяжних стель знайшла швидко, і стеля була готова за кілька днів. Купила шпалери, клей. Взялася до справи бадьоро — адже для себе. Допомогла поклеїти шпалери подруга Юля. Коли закінчили, обидві зраділи.

— Ну, Ксюша, тепер у тебе справжня краса. Світло, чисто, затишно. От тільки підлогу б замінити — покласти ламінат, бажано теж світлий. Я скажу своєму Вітальці — він це добре вміє. Вдома сам клав — краса. І набагато дешевше тобі буде. Він сам усе купить і привезе.

— Ой, точно, Юль. Але перед тим як зайнятись підлогою, мені ще треба батареї пофарбувати — не подобаються мені, під колір шпалер пофарбую.

— Добре, я поїхала додому, поговорю з чоловіком. Новосілля відсвяткуємо потім, коли все буде готово, — засміялася подруга.

Неподалік від дому був невеличкий магазин будматеріалів, куди Ксенія раніше не заглядала. Але фарбу можна було купити й там — навіщо їхати в гіпермаркет. У магазині панувала напівтемрява.

— Економлять, чи що, на освітленні… — промайнуло в думках.

За прилавком, схилившись над якоюсь банкою, стояв продавець і монотонно щось розмішував.

— Добрий день, — привіталася Ксенія, і продавець підняв голову.

І вона тут же заніміла. Перед нею стояв гарний чоловік зі світлим волоссям і блакитними очима — нагадував якогось актора. Навіть при поганому освітленні вона добре розгледіла його. І згадала свої думки, з якими йшла до магазину. Вона тоді міркувала, чим її може здивувати ця околиця міста. А тут виявляється…

— Добрий день, — відповів він. — Що хотіли?

— Фарба… у вас є фарба кольору слонової кістки?

— Яка саме фарба потрібна? Емаль? Масляна?

— Ой, не знаю.

Продавець запросив її до стелажа і, показуючи різні банки, супроводжував свої дії коментарями.

— Оця підходить для дерева, а цією добре фарбувати труби…

— Ой, а мені ж батареї треба пофарбувати, — відповіла Ксенія.

Він поставив перед нею банку з фарбою, вона розрахувалася й вискочила з магазину. Підіймаючись у квартиру, почала лаяти себе на чому світ стоїть, що не наважилася зав’язати розмову з таким симпатичним чоловіком.

— Оце завжди так. Як тільки хтось сподобається — одразу соромлюся. А ж привід був…

Вона вже мріяла, як би попросила його допомогти пофарбувати батареї й труби, але то були лише мрії. Взялася до справи з подвоєною енергією, і до вечора все було готово.

Зачинилася на кухні, де тимчасово стояло розкладне ліжко, і вікно було навстіж відчинене.

— А й справді добре тут увечері, тихо — не те, що в центрі, — думала вона, засинаючи. — Завтра залишилось лише тут, на кухні, пофарбувати — і все.

Зранку після сніданку взялася за пензель, але він засох — увечері кинула його, не подумавши, що таке можливо.

— Значить, знову доведеться йти в магазин, — і навіть зраділа, що знову побачить того продавця. Той був на місці.

— Слухаю вас, — ввічливо сказав він.

— Мабуть, не впізнав, — подумала Ксенія, і раптом промовила:

— А чого у вас так темно? Важко щось роздивитись.

— Питайте — я вам усе розповім, — серйозно й незворушно відповів продавець. — Відповім на всі запитання.

— У мене пензель засох.

— Купіть оліфу, — так само спокійно й рівним голосом відповів він.

— Давайте, — трохи зітхнувши, промовила Ксенія, розрахувалася й вийшла з магазину.

Ввічливість продавця була холодною, але Ксенія не засмутилася. Подумала:

— Нічого, ти мене ще погано знаєш. Але ти мені дуже сподобався.

Вона вже знала: у цей магазин їй доведеться навідуватися ще не раз — і вона щось придумає. Чомусь їй і в голову не прийшло, що чоловік може бути одружений чи мати дітей. Вона чомусь була впевнена — він вільний, хоча на вигляд трохи за сорок, як і їй.

На третій день Ксенія знову подалася до магазину будматеріалів.

— Добрий день! — уже з усмішкою привіталась вона. — Я тут уже майже постійна клієнтка, — пожартувала.

— Слухаю вас, — відповів він так само спокійно.

— Дві лампочки на сто, — сказала вона, але настрій одразу зник. Він повідомив, скільки має заплатити — і все.

Вона розрахувалася й пішла.

— Та що ж це таке? Невже він знову мене не впізнав? Я ж цілу репетицію провела в голові, як з ним говоритиму, а він — як сухар.

На четвертий день вона влетіла до магазину й з порога весело заявила:

— Привіт! Це знову я! Впізнали? — і, навмисне не даючи відповісти, швидко додала: — Мені ще ходити й ходити у ваш магазин — ремонт у мене, а допомогти нікому, справляюся сама. Давайте знайомитися, бо я ж навіть не знаю, як до вас звертатися. Я — Ксенія.

— Степан, — відповів він тим самим рівним і спокійним тоном. — Що хотіли?

— Шпатель покажіть, будь ласка.

Він знову показав кілька шпателів, спокійно пояснив, який для чого підходить, вона розрахувалася й вийшла з магазину.

— Може, я не в його смаку, — міркувала Ксенія, хоча добре знала, що вона дуже симпатична й приваблива жінка. — Я чудова господиня, вмію закручувати смачні голубці з виноградного листя й пекти пиріжки, я навіть колись закінчила університет з червоним дипломом. А найголовніше — я відчуваю, що Степан — це моя людина.

Наступного дня вона знову пішла до магазину.

— Доброго дня, Степане.

— Доброго, — спокійно й беземоційно відповів він.

— Мені валик для фарбування, — видала Ксенія, трохи покрутила його в руках і вибігла з магазину.

— І нехай котиться куди хоче, — образилась вона. — Переживу якось. Більше я туди — ні ногою.

Минуло майже два тижні відпустки, квартира її змінилася до невпізнання, навіть з Юлею домовилася зустрітися в кафе, щоб відсвяткувати новосілля.

— Вийду на роботу — там і зустрінемось, — казала вона подрузі. — Можна й у мене посидіти, а можна в кафе.

— Та краще вже в кафе. Мій Віталя теж хоче приєднатися — він же тобі ламінат клав, так би мовити, зробив внесок у твій ремонт, — на тому й зійшлися. — До речі, а як там продавець з блакитними очима?

— Ніяк… Я вже тиждень до нього не заходжу, — з приглушеним голосом відповіла Ксенія.

— Даремно. Треба добиватися результату, а не зупинятися на півдорозі, — казала Юля. — Ти ж знаєш, вода й камінь точить. А тут — цілий чоловік!

— Та годі, Юлю. Він, швидше за все, одружений. Такі чоловіки самотніми не бувають, — винесла свій вердикт Ксенія.

У суботу ввечері вона поверталась із супермаркету з пакетом продуктів, ішла повільно.

— Ще один день — і в понеділок на роботу. І добре. Вдома вже нудно, всі справи переробила, — думала вона.

— Ксенія, — раптом почула вона, як хтось покликав її. Вона обернулась.

— Ксенія, добрий вечір, — перед нею стояв Степан, і вона вмить розгубилася.

Потім раптом перейшов на «ти», наче вони давні друзі.

— А тебе все не було, я кілька разів тут проходив повз… — вона помітила, що він хвилюється, голос тремтить. — Чому не заходила?

— Привіт! — весело відповіла вона. — Та я ремонт закінчила, в понеділок вже на роботу виходжу.

— Та ну? А я думав… А можна глянути на твій ремонт? — він переминався з ноги на ногу, а їй так хотілося сказати: «А де ж ти раніше був?»

— Ремонт закінчила, правда, чоловіча допомога не завадила б.

— Та невже? — він раптом зупинився, наче вкопаний, і дуже серйозно сказав: — Ти мені дуже сподобалась із першого погляду. А тобі, значить, просто помічник потрібен?

— О, Боже, ти мене не так зрозумів… Можна й ремонт подивитись. Ходімо, заодно чаю наллю, — відповіла вона й побачила, як радісно заблищали його очі, він навіть трохи почервонів.

— Так ось у чому справа… Степан, мабуть, скромний і ненав’язливий чоловік. І я йому теж подобаюсь. Просто він не наважувався на більше, — зробила висновок Ксенія.

— Взагалі-то мені не помічник потрібен. Мені потрібен ти, — весело сказала вона, а він засміявся і тепло подивився їй в очі. А вона від того погляду трохи розхвилювалась.

— А я все боявся запитати. Думав, що ти заміжня. А потім згадав, що ти казала — ремонт сама робиш і допомогти нікому, — він засміявся. — Добре, що зустрів тебе, бо вже думав, що більше не побачу.

Серце Ксенії тріпотіло. Їй дуже хотілося, щоб Степан був поруч — спокійний, незворушний, добрий. А його сильне плече — саме те, чого їй так бракувало.