Ти безплідний, – перед смертю зізналася мати. – Твій син тобі не рідний

— Отже, ти обрала гроші замість кохання? — Гіркота переповнювала його.

— Я обрала стабільність, — вона підняла підборіддя, але голос зрадницьки тремтів. — І не шкодую. Ми ж були щасливі, хіба ні?

— Щасливі? — Він гірко усміхнувся. — Я був. А ти, виходить, просто добре влаштувалася.

— Васильку… — голос матері був ледь чутний.

— Що, мамо? — Василь нахилився ближче до лікарняного ліжка.

— Пробач мені… — Римма Владиславівна з трудом перевела подих. — Я маю сказати… мушу встигнути…

— Не треба, мамо, бережи сили.

— Ні! — несподівано твердо сказала вона. — Вислухай. Я так винна… У тебе не може бути дітей, сину. Це з дитинства. А я мовчала…

Василь відсахнувся:

— Що?..

— Лікарі казали… після тієї хвороби… Я не хотіла, щоб ти страждав. Думала, може, помилилися…

Вона закашлялася, але вперто продовжила:

— Тарас… він не твій син. Не може бути твоїм. Пробач мені… Я не могла сказати раніше.

— Мамо, про що ти? — Василь відчув, як всередині усе холоне. — Тарас — мій син. Мій!

— Ні… — її губи тремтіли. — Я знала… завжди знала… Ліза… вона…

Рука матері безсило впала на ковдру. Очі закрилися.

— Мамо! — він схопив її за плечі. — Мамо, прокинься! Сестро! Допоможіть! — закричав Василь, натискаючи кнопку виклику персоналу.

До палати вбігли медсестра та лікар. Вони довго боролися за життя Римми Владиславівни, але було пізно.

Василь стояв біля стіни, механічно спостерігаючи за їхніми діями. В голові стукала одна думка: «Не може бути… Не може бути…»

Дорога додому після похорону здавалася нескінченною. Василь вів машину, механічно виконуючи звичні рухи, а в пам’яті спливали картини минулого.

Він рано почав працювати — хотілося допомагати матері, яка тягнула все сама. Наполегливо йшов до мети, підіймався кар’єрними сходами. До тридцяти вже мав власний бізнес.

З Єлизаветою познайомився випадково — вона працювала в сусідньому офісі. Струнка, з довгою русою косою, завжди усміхнена. Закохався, як хлопчисько. Через пів року зіграли весілля. Ліза виявилася чудовою господинею — затишний дім, смачні вечері, турбота й увага. Все, про що можна було мріяти.

Мати спочатку прийняла невістку тепло. Часто приходила, допомагала по господарству, ділилася рецептами. Але коли Ліза повідомила, що чекає на дитину, все різко змінилося. Римма Владиславівна стала холодною, прискіпливою. На всі запитання відмовчувалася або відмахувалася загальними фразами.

Тарас народився міцним і здоровим. Василь пам’ятав, як тремтячими руками приймав згорток із сином. Своїм сином! Малюк був копією матері — ті ж самі сірі очі, такий же трохи кирпатий носик.

Його щастя затьмарювало тільки те, що мати так і не прийняла ні невістку, ні онука. Завжди була сухою з ними, надто стриманою. Це часто ставало причиною конфліктів, поки Василь не змирився з цією особливістю матері. Було важко, але змінити він все одно нічого не міг.

Роки летіли непомітно. За сорок років вони з Лізою побудували той самий правильний шлюб — із взаємною повагою, спільними інтересами, сімейними традиціями. Тарас ріс розумним, добрим хлопчиком. Василь пишався ним, намагався бути хорошим батьком. Водив на хокей, допомагав з уроками, вчив водити машину.

Все було добре. По-справжньому добре. До тієї розмови в лікарні.

Два тижні після похорону Василь не знаходив собі місця. Слова матері не давали спокою. Зрештою, він наважився — замовив ДНК-тест у приватній клініці.

Результат прийшов за тиждень. Сухі рядки медичного висновку підтверджували — генетичного споріднення між ним і Тарасом немає.

Василь довго сидів у своєму кабінеті, дивлячись на документи. Сорок років життя у брехні. Сорок років!

Увечері він поклав висновок перед дружиною, намагаючись приховати тремтіння в руках:

— Ліза, нам треба поговорити.

Вона поглянула на папери, і з її обличчя миттєво зникло кровопостачання.

— Васильку… — її голос затремтів.

— Хто він? — Василь ледве стримував гнів.

— Що?.. — прошепотіла Ліза побілілими губами.

— Батько Тараса. Хто він? — кожне слово давалося йому з труднощами.

Єлизавета опустилася на стілець, стискаючи пальцями край столу:

— Яка тепер різниця? Минуло стільки років…

— Мені потрібно знати, — у його голосі дзвеніла сталь.

Вона помовчала, потім тихо промовила:

— Федір. Його звали Федір. Ми познайомилися на конференції, коли ти був у відрядженні.

— Ти його кохала? — Василь уп’явся поглядом у її обличчя.

— Так, — вона відвела очі, нервово перебираючи край блузки. — Дуже кохала. А коли дізналася, що вагітна…

— І що Федір? — перебив він.

— Він пропонував піти до нього, — її голос став майже нечутним. — Я довго думала… Але… У нього була лише орендована квартира і місце менеджера в невеликій фірмі. Що він міг дати мені й Тарасові? Можливість виживати на мізерну зарплату? А у нас з тобою власний дім, бізнес…

Василь дивився на дружину й не впізнавав її. Невже ця меркантильна жінка прожила з ним пліч-о-пліч сорок років?

— Отже, ти обрала гроші замість кохання? — гіркота переповнювала його.

— Я обрала стабільність, — вона підняла підборіддя, але голос зрадницьки тремтів. — І не шкодую. Ми ж були щасливі, хіба ні?

— Щасливі? — він гірко всміхнувся. — Я – був. А ти, виходить, просто добре влаштувалася.

Він вийшов із кухні, піднявся в кабінет. У скронях стукало. Сорок років разом. Син, якого він виростив. Кохання, в яке вірив. Усе виявилося брехнею.

Як тепер з цим жити? Як дивитися в очі дружині? А головне – як бути з Тарасом? Адже для нього нічого не змінилося – він, як і раніше, любить сина. Рідного, нерідного – яка тепер різниця?

Василь підійшов до вікна. За склом темніло. Попереду була безсонна ніч, сповнена гірких думок і важких рішень.

До ранку, так і не зімкнувши очей, він вирішив спробувати жити, як раніше, ніби нічого не сталося. Заради сина.

Наступний місяць перетворився на муку. Василь намагався зберегти видимість нормального життя – працював, вечеряв із сім’єю, обговорював із сином його справи. Але кожен вечір поруч із дружиною ставав випробуванням.

Вже за тиждень після розмови він перебрався в гостьову спальню. Бачити її за сніданком було нестерпно, не кажучи вже про те, щоб спати в одному ліжку.

Ліза намагалася поводитися, як раніше – готувала його улюблені страви, цікавилася справами. Він відповідав односкладово, уникаючи зустрічатися з нею поглядом. У її турботі тепер бачився лише розрахунок.

Перший серйозний скандал розгорівся, коли вона купила путівки на море – як завжди робила щороку.

— Навіщо? — він відштовхнув конверт із квитками. — Думаєш, я поїду з тобою відпочивати, ніби нічого не сталося?

— А що сталося? — її голос задзвенів. — Сорок років тому я зробила вибір, тебе все влаштовувало. Якби твоя мати перед смертю не сказала… Ти б і зараз жив, як раніше. Вона просто намагалася зруйнувати нам життя. Але я була вірною дружиною!

— Вірною? — він розсміявся. — Якби ти була мені вірна, Тарас був би моїм сином.

— Ні, тоді б у нас взагалі не було дітей!

— І все ж… Ти обманювала мене все життя! Яка ж ти вірна?

У цей момент пролунав дзвінок у двері – прийшов Тарас.

— Привіт! А що у вас… — він урвався, побачивши їхні обличчя. — Що сталося?

— Нічого, Тарасе, — Василь насилу взяв себе в руки. — Просто… різні погляди на відпустку.

— Та ну, тату, я ж не маленький. Ви останній місяць самі не свої. Може, розкажете, в чому справа?

Василь завмер. Тільки не це. Тільки не правда.

— Всяке буває, — видавив він. — Переживемо.

Але «переживати» ставало дедалі важче. Будь-яка дрібниця викликала роздратування. Кожен погляд на дружину нагадував про зраду, кожне її слово здавалося фальшивим.

— Давайте повечеряємо разом, — якось запропонував Тарас. — Посидимо, поговоримо. Ви ж завжди були такою міцною парою.

«Міцною парою». Від цих слів до горла підступила нудота.

— Пробач, сину, сьогодні не можу. Справи.

Василь почав затримуватися на роботі, уникаючи сімейних вечерь. Додому повертався тільки тоді, коли був упевнений, що Лізи немає.

Тарас намагався поговорити з кожним окремо.

— Мамо, що сталося? Тато зовсім змінився.

— Нічого, милий. Просто… втомився, напевно.

— Тату, може, вам до психолога сходити? Разом? — обережно запропонував він.

— Це не допоможе, — похитав головою Василь.

Одного вечора Ліза не витримала:

— Довго це ще триватиме? Може, просто розлучимося?

— І ти розкажеш Тарасу правду?

Вона зблідла:

— Ні… навіщо травмувати хлопця?

— Хлопця? Йому сорок років! Але ти права — я не хочу завдавати йому болю.

— Тоді давай спробуємо все виправити. Заради нього.

— Виправити? — він втомлено опустився в крісло. — Що тут можна виправити? Ти вкрала у мене сорок років життя.

— Ми ж були щасливі…

— Були… Але тепер це в минулому.

Спочатку йому здавалося, що для Лізи нічого не змінилося, можливо, навіть стало краще: рівень життя той самий, а він більше не вимагав від неї бути його дружиною в прямому сенсі цього слова. Але згодом Василь зрозумів, що це не так.

Минаючи їхню колишню спальню, він іноді чув її тихий плач. Серце стискалося від болю і люті. Болі — бо сорок років він любив цю жінку. Люті — бо вона так довго його обманювала.

Василь розумів — так більше тривати не може. Потрібно ухвалювати рішення. Але кожен варіант здавався нестерпним. Розлучитися — значить або розповісти синові правду, або вигадати нову брехню. Залишитися — значить щодня руйнувати себе, дивлячись на зрадницю-дружину. І руйнувати її, чого йому, на диво, теж не хотілося.

Він навіть почав замислюватися про переїзд в інше місто. Може, відстань допоможе? Але чи можна втекти від правди, що пече зсередини?

Тарас став заходити частіше — майже щодня після роботи. Розповідав про справи, намагався жартувати. Василь бачив, як син переживає за них, і від цього ставало ще важче.

— Знаєш, тату, — якось сказав він, — у дитинстві я вважав вас із мамою ідеальною парою. Ви ніколи не сварилися, завжди підтримували одне одного. Я навіть друзям хвалився — ось як треба жити в шлюбі.

Василь мовчав, стискаючи зуби.

— І зараз не віриться, що все може ось так розвалитися, — продовжував син. — Невже не можна все виправити?

«Якби ти знав, — подумав Василь. — Якби ти тільки знав…»

Ліза теж намагалася зберегти сім’ю. Почала говорити про минуле — про те, як вони були щасливі. Але кожне її слово про «щастя» звучало як знущання. Щастя, побудоване на брехні, — чи можна назвати це щастям?

Одного ранку Василь прокинувся з чітким розумінням — так більше тривати не може. Нескінченні сварки виснажували обох. А головне — мучили Тараса, який усе частіше заходив із тривогою в очах.

Того ж дня він подзвонив дружині:

— Нам треба поговорити. Серйозно поговорити.

— Гаразд, — у її голосі чулася втома. — Я вдома.

Він знайшов її на кухні. Вона готувала обід, ніби все було, як раніше.

— Лізо, я подаю на розлучення.

Вона завмерла, не обертаючись:

— Чому зараз? Минуло вже два місяці…

— Бо я намагався. Справді намагався пробачити. Але не можу.

— А як же Тарас? — вона різко повернулася. — Що ми йому скажемо?

— Що не зійшлися характерами. Що втомилися одне від одного. Що так буде краще для всіх.

Він помовчав, збираючись із думками:

— Лізо… Ти ж не розкажеш йому?

Вона похитала головою:

— Ні. Навіщо псувати йому життя? Він любить тебе. Ти хороший батько.

— Дякую, — з полегшенням видихнув він.

— Знаєш, — вона присіла до столу, — я справді любила Федора. Але обрала забезпечене життя з тобою. Це була моя помилка – будувати щастя на брехні.

— Так. Тому я більше не можу так жити.

На кухні запанувала тиша. Кожен думав про своє. Про сорок років разом. Про те, як багато було хорошого – і як одна неправда все перекреслила.

— Можливо, з часом… — почала було Ліза.

— Ні, — похитав головою Василь. — Я щоразу думаю – а чи є ще щось, про що я не знаю? Що ще ти приховувала всі ці роки? Я більше не можу тобі вірити. А без довіри… Яка може бути сім’я?

— Розумію, — вона опустила голову. — Коли подаватимеш документи?

— Наступного тижня. Квартиру я вже знайшов.

— Так швидко?

— А навіщо тягнути? Тільки мучити одне одного.

Він вийшов із кухні, відчуваючи небувалу легкість. Рішення було прийняте. І вперше за два місяці він точно знав, що робить правильно.

Розмова з сином була важкою, хоча й недовгою.

— Ми з мамою розлучаємося, — сказав Василь.

Тарас довго мовчав, потім запитав:

— Через що?

— Втомилися одне від одного. Буває таке – живеш-живеш, а потім розумієш: усе, немає сил прикидатися.

— Але ж сорок років разом…

— Саме тому й немає сил.

Через тиждень Василь переїхав у нову квартиру. Невелику, але зручну. Жодних сімейних фотографій, жодних нагадувань про минуле. Тільки улюблені книги, робочий кабінет і тиша.

Тарас приїжджав щовихідних. Іноді сам, іноді з дружиною та дітьми. Василь радів цим зустрічам. У такі моменти він розумів – нічого не змінилося. Він, як і раніше, любить сина, пишається ним, хоче бути поруч.

З Лізою вони майже не бачилися – лише на сімейних святах у Тараса. Віталися, обмінювалися дежурними фразами. Вона залишилася у їхньому старому будинку, зберігачкою їхнього спільного минулого. Минулого, в якому було багато хорошого – попри брехню, що стало його основою.

Іноді, сидячи ввечері біля вікна, Василь думав про те, як дивно влаштоване життя. Одна фраза вмираючої матері перекреслила сорок років шлюбу. Або не перекреслила? Адже залишився син, внуки, пам’ять про щасливі дні.

Так, усе було побудовано на брехні. Але хіба від цього його любов до сина стала меншою? Хіба роки, прожиті в незнанні, не були справжнім щастям?

Можливо, правда не завжди на благо. Але жити у брехні – ще гірше. Принаймні тепер він знав: у його новому житті немає місця удаваності. І ця чесність із самим собою була варта всіх втрат.