Дар’я з трудом опустилася на диван, обережно підтримуючи округлий живіт. Сім місяців вагітності давалися дедалі важче. Вона прикрила очі, намагаючись розчинитися в блаженній тиші квартири.
День видався виснажливим. З шостої ранку вона стояла в чергах поліклініки: спочатку до терапевта, потім на УЗД, далі — аналізи… До обіду спина нила, а ноги гуділи й набрякли в тісному взутті.
«Хоч пів години тиші», — подумала Дар’я, масажуючи поперек. Невелика двокімнатна квартира у спальному районі Львова здавалася їй зараз тихою гаванню.
Звук повороту ключа в замку порушив ідилію. У передпокої загриміла кинута на підлогу сумка й пролунав поспішний тупіт.
— Дашка! — радісно вигукнув Ігор, з’являючись у дверному отворі. Його очі блищали від збудження. — Уявляєш, Льоша з родиною в місті! Я їх на вечерю покликав!
Дар’я відчула, як щось всередині обірвалося. Втома, яка досі була лише фізичним станом, раптом перетворилася на задушливу ковдру.
— Ігорю… Я не можу. Я навіть обід сьогодні не готувала, — тихо промовила вона. — Та нічого страшного! — відмахнувся чоловік. — Багато й не треба! Приготуєш піцу, суп швиденько звариш. Впораєшся!
Він уже знімав піджак, не помічаючи, як згасли очі дружини. Або не бажаючи помічати.
Ігор зник у ванній, насвистуючи якусь мелодію. Шум води заглушав усі звуки, а Дар’я так і залишилася сидіти на дивані, відчуваючи, як усередині наростає знайоме напруження. Вона повільно підвелася, тримаючись за підлокітник, і попленталася на кухню.
Холодильник зустрів її напівпорожніми полицями — пакет молока, кілька яєць, зів’ялий пучок кропу. На нижній полиці самотньо лежала пачка замороженого фаршу. Дар’я зітхнула, згадуючи, як п’ять років тому, в перші місяці шлюбу, вона з ентузіазмом готувала недільні обіди для родини чоловіка. Тоді їй здавалося важливим справити враження, заслужити схвалення.
Весільні фотографії досі стояли на полиці у вітальні — усміхнені обличчя, біла сукня, щасливий Ігор. Поруч — фото з торішнього дня народження свекрухи: величезний стіл, заставлений стравами, які Дар’я готувала два дні, і вся родина Ігоря — галаслива, гучна, з нескінченними тостами й піснями до ранку.
— Ти чого там застрягла? — голос чоловіка повернув її в реальність. Ігор стояв у дверях кухні, витираючи волосся рушником. — Льоша сказав, вони будуть за годину. Встигнеш?
— Ігорю, я справді дуже втомлена, — Дар’я притулилася до холодильника. — Може, перенесемо? На вихідні?
— Як перенесемо? — насупився він. — Вони проїздом, завтра вже в Івано-Франківськ їдуть. Слухай, ну вони ж наша родина! Що за церемонії?
Це «вони ж родина» Дар’я чула вже п’ять років. Коли брат Ігоря з дружиною та дітьми з’являлися без попередження. Коли після їхніх візитів доводилося відчищати меблі від липких слідів і збирати розкидані іграшки. Коли свекруха критикувала її борщ або розстановку меблів.
— У мене тиск скаче, — тихо сказала Дар’я. — Лікар сьогодні сказав обмежити навантаження.
— Та годі тобі! — Ігор підійшов і легенько клацнув її по носі. — Ти ж у мене відповідальна, усе встигаєш. Зроби свій фірмовий суп, піцу. Продукти я замовив. За 5 хвилин мають привезти.
Він поцілував її в щоку й вийшов, не помітивши, як змінилося обличчя дружини. Дар’я повільно дістала каструлю. У скронях стукало, а ноги здавалися налитими свинцем. Нічні судоми вимучили її, але Ігор, який міцно спав поряд, цього не помічав.
«Вони ж родина», — луною відлунювало в голові, поки вона налила воду в каструлю.
Суп на плиті кипів уже пів години. Кухня наповнилася густим ароматом овочів і спецій, від якого Дар’ю трохи нудило. На столі чекало тісто для піци — Ігор наполіг, що дітям треба щось «смачніше за суп». У мийці нагромаджувалася гора посуду після готування. Перед очима пливли кола, а в голові стукало, відраховуючи хвилини до приходу гостей.
Дар’я спробувала нахилитися, щоб дістати деко з нижньої шафи, але різкий біль у попереку змусив її випростатися. Вона притулилася до холодильника, перечікуючи напад. Дитина всередині занепокоєно заворушилася, ніби відчуваючи мамин стан.
— Тихо, маленький, — прошепотіла вона, погладжуючи живіт. — Скоро відпочинемо.
Дар’я зайшла до ванної, увімкнула світло й подивилася на своє відображення. Обличчя набрякле, під очима темні кола, шкіра бліда.
— Господи, що зі мною? — прошепотіла вона, спираючись на край умивальника.
Вода капала з крана, відміряючи секунди. Десь у кімнаті дзвонив телефон — мабуть, Льоша.
— Це неправильно, — вимовила Дар’я вголос. — Я більше не можу так. Мене ніхто не питає. Мене не чують.
Вона погладила живіт, відчуваючи поштовхи дитини.
— Ти так не житимеш, — пообіцяла вона. — Ні ти, ні я. Більше — ні.
Дзвінок у двері пролунав о 19:15. Дар’я все ще стояла у ванній. Вона чула, як Ігор поспішив відчиняти, а за дверима одразу ж пролунали гучні, пожвавлені голоси.
— Льоша! Віка! Заходьте-заходьте!
Дитячі голоси наповнили передпокій дзвінкою луною. Дар’я чула, як тупають маленькі ніжки, як шарудять пакети й грюкають дверцята шаф.
— А де Дашка? — пролунав хрипкий голос брата. — Зараз вийде! — впевнено відповів Ігор. — Дар’я, ти де? Гості прийшли!
Замість того щоб вийти, Дар’я тихо прослизнула до спальні й зачинила двері. Кімната зустріла її прохолодним сутінком. Вона опустилася на ліжко, обняла подушку й притиснула її до грудей, наче щит.
У вітальні наростав гамір. Дзвін келихів, дитячий галас, гучний сміх. Крізь тонку стіну вона чула, як щось пролили, як хлопчик у коридорі відкриває шафу, і звідти з гуркотом висипається взуття.
— Васильку, не чіпай чужі речі! — без особливого ентузіазму мовив жіночий голос, який одразу ж змінився сміхом над якимось жартом.
Двері до спальні розчинилися без стуку. На порозі стояв Ігор — розчервонілий, з пляшкою вина в руці.
— Дар’я, ти де взагалі? — його тон був сердитий. — Усі вже за столом! Суп холоне!
— Я не вийду, — тихо відповіла вона, не піднімаючи очей.
— Що означає — не вийдеш? — він знизив голос, але в ньому чітко вчувалося роздратування. — Дар’я, вийди, будь ласка, вони ж ненадовго!
Грюкнувши дверима, він вийшов, не дочекавшись відповіді.
Крізь стіну вона почула новий голос — різкий, жіночий, з інтонаціями, які Дар’я впізнала б серед тисячі.
— А куди твоя дружина поділася? — це була свекруха. — Ми що, не варті її присутності?
— Мамо? Ти теж приїхала? — у голосі Ігоря чулося здивування.
— Авжеж! Я ж скучила! — відповіла вона. — То де Дар’я? Що це за господиня така? Ні привіту, ні турботи. Вічно з таким обличчям, ніби всі їй щось винні.
Ці слова вдарили Дар’ю, як ляпас. Вона повільно сіла на ліжку. Усередині підіймалася хвиля — не гніву, а якоїсь чіткої рішучості. Наче щось, що довго спало в ній, нарешті прокинулося.
Вона встала, поправила волосся й вийшла зі спальні.
У вітальні всі замовкли. Шість пар очей втупилися в неї — Ігор, його брат із дружиною, двоє дітей і свекруха — здивовані, осудливі, зацікавлені.
— Я сьогодні не господиня, — промовила тихо, але чітко. — Я жінка на сьомому місяці. І я не збираюся вас розважати, коли сама ледве стою на ногах.
Дар’я зробила паузу й обвела всіх поглядом.
— Я все сказала, — вона розвернулася, щоб піти, але зупинилася. — Їжа на столі. Смачного.
Тиша в кімнаті стала абсолютною. Навіть діти притихли, відчуваючи напруження. Свекруха першою порушила мовчання:
— Ну і манери! В наші часи…
Але Ігор раптом підняв руку, зупиняючи матір. Він дивився на Дар’ю так, ніби бачив її вперше. Повільно підвівся з-за столу й підійшов до дружини.
— Даш, ти… — він обережно поклав руку їй на плече.
Дар’я здригнулася й відсторонилася, ніби від удару. Не кажучи ні слова, вона розвернулася й пішла до спальні, тихо причинивши за собою двері.
Через пів години в передпокої зашаруділи куртки, заклацали замки дитячих черевиків. Ігор щось тихо говорив братові. Свекруха зітхала. Грюкнули вхідні двері.
Дар’я лежала на ліжку, дивлячись у стелю. Вона відчувала втому — і водночас полегшення.
Годинник на тумбочці показував одинадцяту, коли двері спальні тихо рипнули. Дар’я не спала, просто лежала із заплющеними очима. Ігор тихо увійшов, постояв на порозі, потім повільно наблизився до ліжка.
Матрац продавився під його вагою, коли він сів на край. Від нього тхнуло кавою та сигаретами — значить, курив на балконі, хоча кинув три роки тому.
— Даш, — його голос звучав незвично тихо. — Ти не спиш?
— Ні.
— Що з тобою відбувається? — запитав він. — Ти… ти ніколи так себе не поводила.
— А треба було! — Дар’я повернулася й подивилася на чоловіка. — Може, варто було поводитись так з самого початку?
Ігор виглядав розгублено. Він провів рукою по волоссю й ніяково усміхнувся:
— Ну, вони ж родина. Хіба не нормально збиратися й…
— Ні, — вона похитала головою. — Не нормально перетворювати одну людину на обслуговуючий персонал. Не нормально не питати мою думку. Не нормально удавати, що не помічаєш, як мені важко.
— Я помічаю! — заперечив він.
— Справді? — Дар’я повільно сіла на ліжку. — Коли ти востаннє питав, як я себе почуваю? Коли цікавився, що сказав лікар? Коли допомагав з прибиранням або готуванням?
Ігор наче збирався щось сказати, але не зміг підібрати слів.
— Пробач, — тихо промовив він, дивлячись у підлогу. — Я поводився жахливо. Ти — моя дружина. Мати моєї дитини. Мені соромно.
Він замовк, а потім продовжив:
— Знаєш, я ж з дитинства таке бачив. Мама завжди все тягнула — готувала, прибирала, працювала, ніколи не скаржилась. Тато приводив друзів без попередження, а вона просто накривала на стіл. Я звик… Я думав, так і має бути.
Дар’я слухала, не перебиваючи. Його слова віддавалися в ній дивною сумішшю болю й надії. Бо вони обидва були заручниками чужих сценаріїв.
— Я більше не хочу так жити, Ігорю, — нарешті сказала вона. — Я втомилась бути фоном для вашої дружної родини. Я — не служниця. Я — людина.
— Я знаю. Я все виправлю, обіцяю… — промовив Ігор, дивлячись їй у вічі.
— Досить слів, — відрізала Дар’я. — Покажи це вчинками.
Він кивнув, і в тому кивку було більше розуміння, ніж у всіх його попередніх вибаченнях.
Три місяці потому…
Осіннє сонце м’яко осявало балкон. Дар’я сиділа в плетеному кріслі, тримаючи на руках сплячого новонародженого сина. Малюк плямкав уві сні, іноді морщачи маленького носика, щоразу викликаючи в Дар’ї усмішку.
З кухні долинало тихе бряжчання посуду — Ігор готував вечерю. Після роботи він заїхав до магазину, купив продукти й тепер чаклував біля плити, суворо заборонивши Дар’ї втручатися.
Два тижні тому, коли вони привезли сина з пологового, Ігор узяв відпустку. Три дні він ходив за Дар’єю по п’ятах, дізнаючись усі тонкощі догляду за малюком. Навчився міняти підгузки, купати сина у ванночці, правильно тримати голівку.
Дзвінок у двері перервав її думки. Дар’я прислухалася.
— Мамо? Ти чого без попередження? — голос Ігоря звучав здивовано.
— А що, тепер до сина треба записуватись? — долинув знайомий голос свекрухи. — Я ж онука приїхала побачити.
— Онучок спить. І Дар’я відпочиває.
— Ну я тихенько! Дарусю! — голос свекрухи став гучнішим, і Дар’я мимоволі притисла дитину ближче до себе.
— Ні, мамо, — голос Ігоря став твердішим. — Ні. Сьогодні Дар’я відпочиває. У нас із нею свої правила. Будь ласка, телефонуй заздалегідь. Ми завжди тобі раді, але — за домовленістю.
Настала пауза. Дар’я затамувала подих.
— Це вона тебе так налаштувала? — у голосі свекрухи прозвучала образа.
— Це я сам вирішив поважати свою сім’ю, — спокійно відповів Ігор. — Дар’я ніколи нікого не налаштовує проти. Вона просто хоче, щоб з нею рахувалися. І я з нею згоден.
Невдовзі Дар’я почула, як грюкнули вхідні двері. Свекруха пішла.
Коли малюк прокинувся й невдоволено запхинькав, Ігор вийшов до Дар’ї з пляшечкою підігрітої суміші.
— Все добре? — запитав він.
— Знаєш, — задумливо відповіла Дар’я, приймаючи пляшечку, — іноді здається, що чути одне одного — найважче у світі. А іноді — що простішого й бути не може.
Ігор сів поруч, дивлячись, як їхній син жадібно п’є молоко.
— Тепер ми будемо вчитись цьому разом, — тихо сказав він. — Усі ми.
Донька прогнала нахабних родичів і знайшла батькові гідну дружину