Зіна зупинилася біля вітрини з м’якими меблями й мрійливо усміхнулася:
— Славику, подивись, який диван! Уявляєш, як він виглядатиме у вітальні нашої нової квартири? Шкіряний, зручний. Давай хоча б присядемо, спробуємо?
В’ячеслав роздратовано смикнув плечем:
— Зін, ну скільки можна? Ми ж просто зайшли по продукти. Які дивани? Яка вітальня? До іпотеки ще збирати й збирати.
— Але ж ми вже майже два роки відкладаємо! — засмучено протягнула жінка. — У нас нормальна сума зібралась. Можна хоча б почати дивитися варіанти? Он Світка з Дімою вже…
— Знову ти за своє! — різко перебив дружину В’ячеслав. — Що ти постійно порівнюєш? У них своє життя, у нас — своє! Ходімо вже, нема чого гаяти час.
Зіна слухняно поплелась за чоловіком, нишком витираючи сльозу.
Останнім часом будь-яка розмова про майбутню квартиру закінчувалась саме так — невдоволенням чоловіка й зіпсованим настроєм.
«Дивно це все», — думала жінка, складаючи продукти в візок. — «Раніше ми разом мріяли, планували. Слава сам показував мені оголошення про продаж квартир, пропонував з’їздити на перегляд. А тепер ніби підмінили людину».
Жінка крадькома глянула на чоловіка. Той похмуро вивчав склад якогось соусу, всім своїм виглядом показуючи, що розмова закінчена.
Звична картина за останні пів року.
***
Удома, розкладаючи покупки, дружина знову поринула в невеселі думки.
Щось невловимо змінилося у їхніх стосунках. Славко став нервовим, дратівливим. Особливо коли мова заходила про іпотеку.
«А й справді, — раптом її осінило, — усе почалося саме тоді, коли ми накопичили чималу суму на перший внесок. Замість того, щоб зрадіти й почати діяти, він ніби злякався».
Зінаїда сперлася на холодильник, перебираючи в пам’яті події останніх місяців.
Ось Слава вкотре збирається до мами — допомогти по господарству. Раніше вони ходили разом, а тепер він старається йти сам. Кожні вихідні вигадує якийсь привід, щоб дружина залишилась вдома.
— Та відпочинь, — каже, — я швидко повернусь. Що тобі там робити? Мама й сама впорається з жіночими справами.
І справді! Раніше свекруха постійно кликала їх обох, а тепер ніби забула про існування невістки. Чекає тільки на сина. Дивно, дуже дивно…
***
Увечері, коли вони лягли спати, Зіна спробувала ще раз завести розмову про іпотеку:
— Славочку, може, все ж таки з’їздимо на вихідних подивитися квартири? Просто для інформації?
— Боже, та коли ти вже заспокоїшся?! — чоловік різко сів на ліжку. — Казав же — рано ще! Грошей мало! Спати давай!
Чоловік відвернувся до стіни, всім виглядом даючи зрозуміти, що розмова завершена. А Зінаїда ще довго лежала без сну, ковтаючи сльози. Щось тут нечисто. Ох, дуже нечисто…
***
Зранку, провівши чоловіка на роботу, жінка дістала з шафки маленького «жучка» для прослуховування, купленого місяць тому в момент відчаю.
Увесь цей час вона не наважувалась ним скористатись. Здавалося блюзнірством стежити за коханою людиною. Але зараз інтуїція буквально волала: «Треба діяти!»
У суботу В’ячеслав, як завжди, зібрався до мами. Натягнув свій улюблений светр, який Зіна передбачливо дістала з шафи.
— Ти надовго? — спитала дружина, непомітно прикріплюючи до светра крихітний пристрій.
— Та як завжди, — знизав плечима чоловік. — Години на три-чотири. Допоможу мамі з прибиранням і повернусь.
«Ну-ну», — подумала Зіна, зачиняючи за ним двері. — «Подивимось, яке там прибирання».
***
Жінка металася квартирою, раз у раз поглядаючи на телефон з увімкненим застосунком для прослуховування. Серце гупало як шалене.
«Боже, що я роблю? З глузду з’їхала!» — лаяла себе, та зупинитись уже не могла.
Перші пів години в навушнику було чути лише кроки й шум машин. Слава йшов пішки. Потім пролунав дзвінок у двері й голос свекрухи:
— А, Славчику! Нарешті! Тут будівельники вже привезли матеріали, треба приймати.
У Зінаїди стиснулося серце. Які ще будівельники? Які матеріали?
— Так, мамо. Зараз переодягнусь і піду розвантажувати, — почувся голос чоловіка.
— Ти уявляєш, — продовжувала щебетати Антоніна Петрівна, — вони справді встигли за тиждень очистити весь другий поверх. Старі підлоги зняли, перекриття укріпили. Тепер будемо настеляти нове покриття.
— Чудово! — в голосі чоловіка звучало відверте захоплення. — Я подивився зразки ламінату, які ти вибрала. Мені теж «дуб альпійський» більше подобається. Солідно виглядає.
Зіна повільно опустилася на стілець. У вухах зашуміло. Ремонт? Капітальний ремонт у домі свекрухи? За чиї кошти?! Вона ж щодня скиглить, що в неї ні копійки немає!
— Синочку, ти тільки Зіні поки не кажи, — долинуло з динаміка. — От як усе завершимо, тоді й покажемо. Уявляєш, як вона зрадіє?
— Звісно, мамо. Це ж сюрприз! — чоловік говорив із дитячою радістю в голосі. — Я спеціально для цього й збирав гроші. Навіщо нам та іпотека? Твій дім усе одно нам дістанеться, от і вкладаємось одразу в нього.
***
Жінка закрила обличчя руками. Її почало трясти.
От куди йдуть їхні заощадження! Ось чому чоловік кожні вихідні зникає у мами!
А вона, дурепа, мріяла про власну квартиру! Планувала, що куди поставить, які шпалери поклеїть. Уявляла, як вони прийматимуть гостей у своєму домі…
З навушника лунали звуки розвантаження будматеріалів і командний голос свекрухи:
— Славочку, цей ламінат одразу на другий поверх! І плитку у ванну теж! А панелі на стелю — поки в гараж!
— Добре, мамо! Зараз усе організую! Буде, як ти скажеш!
«Славочка», — передражнила про себе Зіна. — «Мамин синок! Зрадник!»
Її трусило від образи й злості. Як він міг? Чому не обговорив із нею? Це ж гроші їхньої родини! Вона ж працює нарівні з ним, відкладає кожну копійку.
Жінка підхопилася, почала метушитись у квартирі. Ні, просто так вона цього не залишить! Якщо чоловік вирішив діяти за її спиною — вона теж не церемонитиметься!
Схопивши сумку й ключі від авто, Зінаїда вибігла з квартири. Руки тремтіли так, що вона ледь змогла потрапити ключем у замкову щілину.
***
До будинку свекрухи було хвилин п’ятнадцять їзди. Увесь шлях з очей текли сльози, в голові крутилися уривки розмов, натяки, недомовки…
Як вона раніше не здогадалась? Не помітила?
«Нічого», — думала Зіна, стискаючи кермо побілілими пальцями. — «Зараз усе скажу! І цій командирші-свекрусі, і своєму благовірному! Нехай тільки спробують щось виправдовувати!»
Машина різко загальмувала біля знайомого двоповерхового будинку. Біля воріт стояла «Газель» зі будматеріалами. Робітники тягали якісь пакети, дошки, коробки.
А посеред двору, як генерал на плацу, стояла Антоніна Петрівна, роздаючи вказівки. Поруч метушився Слава — в робочому одязі, весь у пилюці від будівництва.
***
Зінаїда розчинила хвіртку з такою силою, що та вдарилась об паркан.
— Так ось як?! — закричала невістка, підбігаючи до свекрухи. — Ось куди йдуть наші гроші! А я, дурепа, вірила, що ми на квартиру збираємо!
Антоніна Петрівна зблідла, але швидко опанувала себе:
— Зіночко, ти чого розійшлася? Ми ж хотіли зробити тобі сюрприз!
— Сюрприз?! — жінка істерично засміялася. — Чудовий сюрприз! Обманювати дружину, потай витрачати спільні гроші! А ви, — вона тикнула пальцем у свекруху, — ви ж усе знали! Спеціально підмовили сина, так?
— Не смій на маму кричати! — втрутився В’ячеслав, хапаючи дружину за руку.
— Не чіпай мене! Ти — зрадник! Я два роки мріяла про власну оселю! Кожну копійку берегла! А ти… усе вирішив за мене!
***
Робітники ніяково топтались біля машини, не знаючи, куди подітись. Антоніна Петрівна гордо випросталась:
— Хлопці, ідіть покуріть поки. Нам треба поговорити.
— Та нема про що тут говорити! — невістка вже ридала вголос. — Я все зрозуміла! Вам байдуже на мої бажання! Головне — ваш дорогоцінний ремонт!
— А що такого? — раптом вибухнула свекруха. — Дім усе одно вам дістанеться! Чим не житло? Та ще і яке — двоповерховий особняк! А ти тільки про себе й думаєш! Все «я» та «я»!
— Мамо, не треба, — спробував її зупинити Слава.
— Ні, треба! Хай знає! Я ж для вас стараюся! Дім до ладу приводжу! А вона істерики закочує, як розпещена дівка!
— Для нас?! — задихнулась від обурення Зіна. — Та ви просто маніпулюєте сином! Використовуєте його! А він і радий старатись! Мамин синок!
— Зіно, досить! — гаркнув В’ячеслав. — Ти перегинаєш!
— Це ти досить! Досить брехати! Досить усе вирішувати за моєю спиною! Я тобі дружина чи хто? Чому ти навіть не порадився зі мною?
— Я хотів як краще…
— Як краще?! — дружина знову зірвалась на крик. — Краще — це чесно! Краще — це разом! А ти все зіпсував! Зрадив!
Вона різко розвернулась і побігла до машини. У спину долинув голос свекрухи:
— Ото й правильно! Біжи! Тільки без мого сина! Він нарешті зайнявся справою, а не твоїми дурними фантазіями!
— Мамо! Не треба!
— А що мама? Я ж правду кажу! — не вгамовувалась Антоніна Петрівна. — Нічого тут…
***
Але Зіна вже не чула. Вона вскочила в машину і рвонула з місця. Сльози застеляли очі, руки тремтіли. В голові билася лише одна думка: «Додому! Якнайшвидше додому!»
Добре, що їхні з чоловіком заощадження зберігались окремо. У кожного своя заначка — так було заведено від самого початку. Тепер хоч ці гроші вціліли. А він хай витрачає свої — на мамин ремонт…
«Господи, як же боляче!» — думала про себе Зінаїда, витираючи сльози. — «За що? Чому вони так зі мною? Невже просто поговорити — це вже забагато? Чи я навіть цього не варта?»
***
В’ячеслав повернувся додому пізно ввечері. Дружина сиділа у вітальні, сумно гортаючи стрічку в соцмережі. Біля порогу стояла велика спортивна сумка чоловіка.
— Ось твої речі, — тихо сказала Зінаїда, не піднімаючи очей. — Можеш повертатись до мами. Добудовуватимеш їй палац.
— Зіна, давай поговоримо, — Слава важко опустився на стілець навпроти. — Я все поясню.
— Що ти поясниш? Як пів року брехав мені? Як за моєю спиною розпоряджався нашими грошима? Не варто.
— Я хотів зробити сюрприз! — у відчаї вигукнув чоловік. — Зрозумій, цей дім все одно буде наш! Навіщо брати іпотеку, платити відсотки, якщо можна вкластися в уже готове житло?
Жінка нарешті підняла на нього очі:
— А мене спитати не треба було? Я що, порожнє місце? Лялька, яку можна поставити перед фактом?
— Але ж я для нас старався! — почав заводитися В’ячеслав. — Ти уявляєш, який там буде дім після ремонту? Два поверхи, ділянка, гараж! Краще за будь-яку квартиру!
— Справа не в домі! Справа в довірі! Ти зрадив мене, Славо! Наплював на мої почуття, мрії, бажання!
— Які мрії? — вибухнув чоловік. — Загнати себе в кабалу на двадцять років? Платити скажені відсотки банку? Це, по-твоєму, розумно?
— Розумно — це бути чесним із дружиною! Це разом обговорювати важливі рішення! А не бігати нишком до мами, як щеня, що нашкодило!
Вони замовкли. У тиші було чутно, як цокає годинник і грає чиєсь приглушене радіо за стіною.
— Знаєш, що найболючіше? — Зінаїда порушила мовчання. — Я ж могла погодитися. Якби ти просто прийшов і сказав: «Давай вкладемо гроші в мамин дім, він же все одно буде нашим». Ми б усе обговорили, зважили. Може, я й справді погодилася б.
— Справді? — з надією перепитав чоловік.
— Тепер уже байдуже. Ти вибрав інший шлях. Вирішив усе сам. Разом із мамою. Проти мене. За моєю спиною.
— Я не проти тебе! — благав В’ячеслав. — Я ж для тебе старався!
— Ні, Славо. Ти старався для мами. А мене просто поставив перед фактом. Як вона й хотіла.
Жінка встала й упевнено сказала:
— Я подаю на розлучення. Не хочу бути другою після твоєї мами. Не хочу жити в домі, куди мене, може, колись дозволять пустити. Не хочу бути маріонеткою в чужих руках.
— Зіна, перестань драматизувати. Це вже не смішно. Якщо ти так не любиш сюрпризи, давай зараз сядемо та обговоримо питання з домом.
— Пізно. Ти вже зробив свій вибір. Тепер живи з ним.
***
Жінка вийшла з кухні, залишивши чоловіка наодинці. У спальні дістала валізу, почала складати речі. Руки тремтіли, але рішення було твердим.
Завтра вона поїде до рієлтора. У неї є своя частина грошей — вистачить на перший внесок за невелику однокімнатну квартиру на околиці міста. Вона впорається. Головне — залишитись собою, не втратити самоповагу.
А Слава хай добудовує мамин дім. Якщо вже для нього це важливіше за родину, важливіше за любов і довіру.
У передпокої грюкнули вхідні двері.
Зінаїда підійшла до вікна. Чоловік повільно брів двором, зсутулившись під вагою спортивної сумки.
Жінка змахнула сльозу:
«Шкода, що ти так і не зрозумів… справжній дім будується не з цегли й бетону. Він будується з чесності, довіри й поваги. А без цього будь-який палац — просто купа каміння…»
— Виїжджай з дітьми, а квартиру залиш сину! — наказала свекруха