Оксана вже майже закінчила збирати валізу, дбайливо укладаючи шовкову сукню смарагдового кольору. Вона уявляла себе в ній на терасі їхнього люксу, коли Микола, розслаблено гортаючи стрічку в телефоні, кинув, наче про щось буденне: «Я тут, знаєш, подумав… Галя з нами летить. Вона ж зовсім закисла вдома, не виходить нікуди. Хай теж на сонці погріється, а то дивитися на неї важко».
Пальці Оксани, щойно ніжно розгладжували тканину, завмерли в повітрі. Вона поволі випросталася, не відводячи погляду від ідеально складених речей. Її мозок, звиклий до чіткої логіки цифр, потребував кілька секунд, щоб опрацювати цю інформацію, яка абсолютно не вписувалася в жодні нормальні рамки. Микола сидів на краєчку їхнього широкого двоспального ліжка, навіть не піднявши голови.
– Що? Галя з нами летить у відпустку?! Ти взагалі розумієш, що ти кажеш, Миколо?! Ми ж планували медовий місяць на нашу річницю! Тільки удвох! Чому я маю вислуховувати її ниття і сплачувати за її напої? Їй сумно одній? Це не мої проблеми! Я хочу побути з ТОБОЮ, а не розважати твою дорослу сестру! Або її квиток летить у смітник, або я нікуди не їду!
Кожне слово Оксани падало важко й глухо, наче каміння на бетонну підлогу. Без зайвих емоцій, без підвищення голосу. Тільки холодна, майже хірургічна констатація неприємних фактів.
Микола скривився, відкладаючи телефон на тумбочку. Він прийняв позу несправедливо скривдженого миротворця: трохи зсутулився, розвернув долоні до дружини, мовляв, ну чого ти так.
– Ну навіщо ти одразу в багнети? У нас там дві оплачені тижні. Що нам станеться, якщо вона поруч на шезлонгу полежить? Вона ж доросла людина, сама по собі ходитиме на пляж, гулятиме набережною. Оксана, ну будь ти людиною, у неї ж зараз чорна смуга. Галю звільнили, грошей немає, хлопця немає. Хай хоч розвіється трохи.
– Доросла людина, яка не працює вісім місяців і живе виключно на твої грошові перекази, – парирувала Оксана, застібаючи блискавку на відділенні для косметики. – На які кошти вона збирається там «сама по собі» існувати? Ти їй ще й кишенькові гроші виділив із нашого спільного бюджету, щоб вона мала за що пити мартіні біля басейну?
– Та які там гроші, так, по дрібниці… – він відвів погляд, почавши колупати нігтем невидиму ворсинку на щільному покривалі. Його показна впевненість дала першу тріщину. – Харчування ж включено.
Оксана примружилася. Її мозок, що звик щодня зводити складні фінансові звіти, миттєво вихопив у його виправданнях кричущу невідповідність. Вона обійшла ліжко і підійшла до туалетного столика, де лежала пухка пластикова папка з роздрукованими документами для поїздки.
– Харчування включено? – її голос прозвучав з металевим лязкотом. – Миколо, фешенебельні готелі не пускають людей з вулиці в ресторан просто тому, що вони чиїсь втомлені сестри. Вона має бути зареєстрована в конкретному номері.
Різким рухом вона розкрила папку і витягла верхній аркуш – туристичний ваучер, який чоловік привіз з агенції буквально вчора ввечері, посилаючись на необхідність забрати оригінали з мокрими печатками. Оксана пробігла очима по чорних рядках, вихоплюючи абревіатури типів розміщення. Її обличчя перетворилося на застиглу алебастрову маску.
– Ти змінив бронь, – це було не питання. Це був вирок, що вже набрав чинності. – Ти скасував наш люкс із терасою на першій лінії.
– Оксано, послухай, – Микола спробував підвестися, але під її важким, скануючим поглядом знову опустився на матрац. – Там не було вільних номерів, щоб поселити її окремо. Сезон же, все битком, сам ледве вибив. Довелося переоформити на сімейний стандарт. Зате він з видом на сад, там тихо. Там просто поставлять додаткове ліжко…
– Додаткове розкладне ліжко в наш номер. На нашу п’яту річницю шлюбу, – Оксана промовляла слова з лякаючою чіткістю, безжально препаруючи саму суть його зради. – Ти поселив свою тридцятидворічну сестру в одну кімнату з нами. Ми відкладали гроші на цю поїздку десять місяців. Я обирала цей готель через приватне джакузі та величезну спальню, де не мало бути нікого, крім нас двох. А ти вирішив, що ідеальне свято для мене – це спати на сусідніх ліжках з Галею, слухати, як вона півночі базікає по телефону, і стояти в черзі в єдиний санвузол вранці.
– Ти все драматизуєш! Це всього лише кімната, ми там тільки спати будемо! – спробував обуритися чоловік, переходячи в безглуздий, незграбний наступ. – Яка різниця, який вигляд з вікна і де стоїть ліжко? Головне, що ми на море летимо. Для тебе важливіші квадратні метри чи те, що ми зробимо добру справу рідній людині, якій зараз погано?
У відповідь на всю цю чоловікову демагогію Жанна лише спокійно, навіть якось урочисто, взяла до рук яскравий аркуш із логотипом туроператора. Її рухи були чіткими, вивіреними, жодного зайвого жесту. Із сухим, різким тріском вона розірвала туристичний ваучер навпіл.
Костянтин аж здригнувся всім тілом, ніби цей звук хльоснув його по щоці.
«Та ти що витворяєш?! Це ж путівка!» — вигукнув він, його голос зрадницьки зірвався.
Жанна незворушно склала обривки разом і розірвала їх ще раз. А потім ще. Кілька чітких, розмірених рухів, і їхня така довгоочікувана відпустка перетворилася на купу беззмістовного паперу.
— Це не папери, Костю. Це путівка у власне пекло, куди я точно не збираюся, — Жанна розтулила долоні, і білі клапті повільно опустилися на блискучу поверхню туалетного столика. — Я не благодійна організація і не найнята розважальниця для твоєї рідні. Ти сам вирішив за мене, у мене за спиною. Ти просто вкрав наш особливий день, наше свято.
— Ти що, зовсім з глузду з’їхала?! Нам же вже післязавтра вилітати! — Він різко підскочив з ліжка, обличчя спотворили червоні плями від люті й розгубленості. — Я ж заплатив штраф за переоформлення! Нам ніхто й копійки не поверне, якщо ти зараз почнеш гнути свою лінію!
— Штраф за переоформлення, кажеш? А з чиїх грошей, Костю? — Жанна зробила крок ближче, дивлячись йому прямо у вічі. — Ну ж бо, відповідай. Звідки взялася різниця для нового номера і, головне, гроші на переліт для твоєї сестри? Якщо твоя зарплата, наскільки я знаю, вже давно пішла на кредит за твоє авто?
Запитання Жанни зависло в повітрі, наче важка, гнітюча хмара. Костянтин вже відкрив рота, готуючись вивалити нову порцію жалюгідних відмовок, та доля вирішила його врятувати. У коридорі пролунав чіткий, металевий скрегіт, — хтось провертав ключ у замку.
Жанна повільно перевела погляд від чоловіка до дверного отвору спальні. У її очах не було ні краплі подиву, лише холодна, майже математична констатація нового рівня його ницості. Костянтин, звісно, потайки зробив дублікат ключів від їхньої квартири — для своєї сестри.
До передпокою влетіла Інна. Вона гучно скинула кросівки, жбурнула на пуфик пошарпану шкіряну куртку і, наче господиня, впевнено попрямувала прямісінько до спальні. На ходу вона поправляла масивні окуляри на маківці, а в руках тримала стаканчик з недопитим лате й порожній пакет.
— Ой, привіт! Ви тут що, відпочиваєте? — голосно, навіть із якоюсь надмірною енергією, сповістила вона, ступаючи на поріг кімнати. Інна мигцем глянула на розірвані папірці на столику, але її свідомість, налаштована винятково на власні потреби, просто не звернула на це уваги. — Слухай, Жанн, я тут склала список, що мені знадобиться. У тебе ж є той дорогущий крем із захистом п’ятдесят, так? В аптеці такі ціни, що я вирішила не брати. А ще я заберу твою плетену пляжну сумку на два тижні, добре? Моя зовсім зносилася, а з пакетом на шезлонгах якось не дуже солідно виглядатимеш.
Жанна не зробила й кроку. Вона просто стояла біля валізи, схрестивши руки на грудях, і спостерігала за зовицею з відстороненим, майже дослідницьким інтересом. Наче біолог, що вивчає паразита, який присмоктався до здорового організму. Інна, звикла, що брат завжди вирішує її проблеми й згладжує будь-які конфлікти, сприйняла Жаннине мовчання як знак згоди. І, задоволена, плюхнулася на ліжко поруч із Костянтином.
— Костику, я тут уже приглянула кілька ресторанів на узбережжі, — вона безцеремонно штовхнула брата ліктем, потягуючи каву крізь трубочку. — Є там одне шикарне місце, лобстерів на грилі готують! Я вже навіть забронювала нам столик на вечір прильоту. Ти ж обіцяв, що ми відпочинемо на всі сто? Я так вимоталася від цих сірих буднів, мені просто необхідно наїстися морепродуктів і випити хорошого аперолю!
Костянтин, як спійманий звір, злякано глянув на дружину, його кадик нервово смикнувся. Він спробував потихеньку відсунутися від сестри, але Інна, не звертаючи уваги, лише присунулася ближче, заливаючи простір своїми дешевими, приторно-солодкими парфумами.
— У ресторан ти не поїдеш, Інно, — промовила Жанна, її голос був немов крижаний струмок, жодного тремтіння чи емоції.
— Що значить? — Інна здивовано закліпала своїми накрученими віями, перевівши погляд на невістку. — У мене ж немає алергії на морепродукти. А якщо ти про ціни, то Костик сам казав, що бюджет у нас такий, що можна дозволити все!
— Ти взагалі нікуди не поїдеш, Інно. Ні в ресторан, ні на море, ні тим паче в сусіднє місто, — Жанна зробила крок уперед, нависаючи над родичами, що сиділи на ліжку, немов незламна статуя. — Ти не отримаєш ні мій сонцезахисний крем, ні мою пляжну сумку. І, до речі, просто зараз ти покладеш на цей стіл ключі від моєї квартири, які твій брат віддав тобі без моєї згоди.
Обличчя Інни одразу втратило всю свою розслабленість. Губи викривилися в агресивній, захисній гримасі. Вона звикла, що на Костянтина завжди діяла її жаліслива розповідь, але з Жанною цей трюк ніколи не спрацьовував.
— Що це ти раптом тут командувати взялася? — Інна закинула ногу на ногу, виклично дивлячись на Жанну. — Костик — мій рідний брат! Він бачить, у якій я зараз скрутній ситуації. Мене звільнили з роботи, грошей катма, я в глибокій депресії! Він повівся як справжній чоловік, підтримав сестру. А ти? Просто жадібна егоїстка, яка тремтить над кожною своєю дрібницею, навіть над тим кремом!
— Твоя «скрутна ситуація», Інно, — це звичайна лінь, прикрита словом «депресія», — Жанна дивилася прямо їй в очі, і кожне слово було як постріл, що влучає точно в ціль. — Тебе звільнили вісім місяців тому. За постійні запізнення, Інно. Вісім місяців ти сидиш у квартирі, за яку платить Костя. Твої доставки з ресторанів, твої кави та манікюри — все це оплачує Костя.
Жінка повільно обвела поглядом пусту сумку, що лежала поруч із Інною.
— Ти прийшла сюди без нічого, сподіваючись, що я віддам тобі свої речі. А на відпочинку, мабуть, я маю оплачувати твоїх лобстерів і твої коктейлі? Тобі тридцять два роки. Немовлята так не поводяться.
— Жанно, негайно припини! — Костянтин зірвався з ліжка, його обличчя скривилося від сорому й гніву. Правда, щойно висловлена Жанною вголос, розбивала його ілюзію щедрого спасителя сестри. — Яке ти маєш право так з нею розмовляти? Вона моя рідна кров! У неї нікого, крім мене, немає! Ти перейшла всі межі!
— Межі перейшов ти, Костянтине, — Жанна навіть не повернула голови в бік чоловіка, продовжуючи пронизувати поглядом почервонілу від люті Інну. — Коли вирішив, що твоя сім’я може спати зі мною в одній кімнаті під час моєї законної відпустки. Депресія лікується у кабінеті у лікаря, за власні зароблені гроші. А те, чим займаєшся ти, Інно, — це банальне пограбування чужого гаманця. Ти залізла в наше ліжко, залізла в наш бюджет і тепер сидиш тут, нахабно диктуючи, куди ми підемо святкувати річницю мого весілля.
Інна різко схопилася на ноги, з такою силою відкинувши порожній стаканчик від кави, що той перекинувся, розливши залишки рідини на світлий килим. Але ніхто з них на це не звернув уваги.
— Та пішла ти! — видихнула зовиця, стискаючи кулаки до білизни кісточок. — Ти для мене ніхто! Квиток вже куплений на моє ім’я, номер переоформлений. Я лечу на це море, і ти мені нічого не зробиш. Сидітимеш там і мовчки дивитимешся, як я відпочиваю! Костя все оплатив, це його право!
— Ось ми й повернулися до найцікавішого, — крижана маска на обличчі Жанни раптом дала тріщину, поступаючись місцем гіркій усмішці тріумфу. Вона повільно, ніби хижачка, що обирає момент для стрибка, повернулася до чоловіка. — Раз Інна так впевнена у твоїй платоспроможності, Костю, давай завершимо нашу перервану розмову. Розкажи своїй улюбленій сестрі, звідки саме ти взяв сто тисяч гривень на штраф туроператору, покупку квитка на літак і оплату її проживання. Розкажи їй це прямо зараз.
— Я нічого їй не збираюся розповідати! Бо ми одна родина, і бюджет у нас спільний! — істерично вигукнув Костянтин, відступаючи на крок від ліжка. Його обличчя вкрилося потворними червоними плямами, а на лобі виступив крупний піт, який він навіть не намагався змахнути. Він судомно змахнув руками, ледь не зачепивши одвірок, намагаючись додати своїм жалюгідним виправданням хоч якусь вагу. — У нас немає поділу на твоє і моє!
— Костю, що відбувається? — Інна нахмурилася, переводячи здивований погляд з брата на Жанну. Її звична нахабна впевненість почала руйнуватися, змінюючись неприємною, липкою підозрою. — Ти ж казав, що тобі дали солідну позапланову премію на роботі за закритий проект.
Жанна ледь помітно усміхнулася. У цій короткій, сухій усмішці не було й краплі веселощів — лише концентроване, чисте презирство. Вона розвернулася і, карбуючи крок, вийшла зі спальні, прямуючи коридором до просторої вітальні. Костянтин та Інна, немов зачаровані її владним жестом, потягнулися слідом, інстинктивно підкоряючись чужому сценарію, не в силах розірвати цей напружений зоровий контакт.
У вітальні горіло яскраве верхнє світло, безжально висвічуючи кожну деталь дорогого інтер’єру і кожну негативну емоцію на обличчях присутніх. Жанна зупинилася біля масивного дубового комода, за глухими дерев’яними дверцятами якого був вмонтований домашній металевий сейф. Вона впевнено сперлася долонями на гладку стільницю, дивлячись на скуйовдженого чоловіка.
— Позапланова премія, значить? — Жанна вимовила це так, наче виплюнула отруту йому прямо в обличчя. — Яка багата уява. А тепер, Костю, будь чоловіком до кінця і розкажи своїй улюбленій родичці правду. Розкажи їй, що ти зламав мій особистий конверт у сейфі. Той самий конверт, куди я останні пів року ретельно відкладала свої цільові бонуси з проектів, щоб орендувати нам білосніжну яхту на цілий день у нашу річницю.
— Це сімейні заощадження! Я маю повне право розпоряджатися ними в екстрених ситуаціях! — Костянтин перейшов на відвертий, ріжучий слух вереск. Його бігаючий погляд судомно метався по стінах, уникаючи прямого зорового контакту з дружиною. Він виглядав, як спійманий на гарячому крадій, якого притисли до стінки в темному провулку.
— У нас, Костянтине, є чіткий поділ: хто заробляє, а хто — лише споживає, — Жанна промовила це, неначе викарбувала кожне слово, її голос бринів льодом, що не терпів заперечень. — Кожна твоя копійка йде на твій позашляховик — на кредит, постійний ремонт і бензин. Ну і ще на оренду студії для твоєї сестри.
А хто тоді оплачує продукти, комунальні платежі, побутову хімію? Хто фінансував цю «розкішну» відпустку, що мала стати нашою річницею? Все я, Костянтине. Ти не заробив на той квиток. Ти просто вкрав гроші у власної дружини, щоб купити собі дешеву прихильність Інни та здаватися їй успішним чоловіком.
До Інни нарешті дійшов справжній сенс сказаного. Її обличчя враз змінилося. Але замість хоч краплі збентеження чи сорому, на ньому розцвіла неприкрита, люта злість. Вона рвучко зробила крок уперед, зухвало випнувши підборіддя, схрестивши руки на грудях – готуючись до нападу.
— Та ти зовсім знахабніла! — аж заверещала зовиця, бризкаючи слиною. — Ти ж заробляєш втричі більше за мого брата! Ти зобов’язана вкладатись у родину, допомагати нам! Ну захотіла яхту, подумаєш! Обійдешся без яхти, корона з голови не впаде. Костя вчинив як справжній мужик, взяв із заначки й допоміг рідній крові. А ти за якісь нікчемні папірці готова задушитись! Жлобиха!
Жанна аніздри не здригнулася, не відвела погляду. Вона, наче крижана статуя, спокійно спостерігала за цією гидкою істерикою, методично розкладаючи на полички ницість тих, хто стояв перед нею.
— Поглянь-но на свого «нормального мужика», Інно, — Жанна вказала кистю на Костянтина, що в цей момент відчайдушно намагався стерти піт із шиї. Голос її лунав рівно й глухо, як удари важкого молота, що забиває останній цвях у труну їхнього шлюбу. — Він не благодійник. Він твій особистий прислужник, що цілодобово фінансується за МІЙ кошт. Він настільки жалюгідний і нікчемний, що не здатен самостійно вирішити твої проблеми. Йому довелося лізти до сейфа, як щуру, бо його власний банківський рахунок абсолютно порожній.
— Припини! Та як ти взагалі смієш говорити до мене ТАК у моїй власній присутності! — рявкнув Костянтин, агресивно кинувшись до дружини.
Жанна й оком не моргнула. Її погляд, важкий і безжальний, впечатав його в підлогу міцніше за будь-яку фізичну перешкоду чи бетонну стіну.
— Інакше що тоді, Костю? Бити мене будеш? Ну ж бо, наважся! — вона зробила короткий, різкий крок йому назустріч, і він інстинктивно подався назад. — Покажи сестрі свою справжню чоловічу силу, якщо вже тотальна фінансова неспроможність доведена. Ви — два чоботи пара. Один боягузливо краде у дружини, поки вона на роботі, щоб здаватися щедрим родичем, а друга нахабно жере з чужого столу і ще й добавки вимагає. Ви ідеально підходите одне одному.
Інна вже задихалася від гніву. Її грудна клітка ходила ходуном під тонкою тканиною футболки, а пальці судомилися на ремінці своєї дешевої сумочки. Вона рвучко обернулася до брата, вимагаючи негайної розправи над кривдницею.
— Костя, ти що, це терпіти будеш?! Вона нас із болотом змішує! Скажи їй, хай вибачається! Зараз же! Хай забирає назад свої гидкі слова, або ми летимо вдвох, а вона хай тут сидить зі своєю отрутою!
Костянтин випростався, наче цей заклик був для нього рятівним кругом. Він вирішив піти ва-банк, щиро вірячи, що Жанна злякається втратити цю омріяну відпустку біля моря, заради якої працювала без вихідних останні десять місяців.
— Інна має цілковиту рацію, — процідив він, стиснувши щелепи, з усіх сил намагаючись надати своєму голосу металевої твердості та беззаперечного авторитету. — Твоя поведінка, Жанно, абсолютно неадекватна. Або ти зараз же приносиш офіційні вибачення моїй сестрі, і ми летимо втрьох як нормальні люди, або залишаєшся вдома. Я не дозволю твоєму огидному характеру та патологічній жадібності псувати нам відпочинок.
У просторій вітальні зависла густа, майже відчутна на дотик напруга. Жанна повільно переводила погляд: від надутого, спітнілого обличчя чоловіка — до переможної пики зовиці. У її грудях вже не було ані злості, ані образи, ані розчарування. Лише кришталево чиста, холоднюча порожнеча і цілковите розуміння того, що вона зробить наступної ж секунди, щоб раз і назавжди стерти цих паразитів зі свого життя.
— Ти поставив мені ультиматум, Костянтине, — голос Жанни лунав абсолютно рівно, без жодної емоції, наче вона читала суху біржову зведення. — І я його приймаю. З превеликим задоволенням. Ви полетите в цю довгоочікувану відпустку вдвох. Без мене.
— От і чудово! — радісно вигукнула Інна, сплеснувши руками. Вона переможно посміхалася, цілком і повністю впевнена у своїй перемозі. — Костя, я ж казала, що ми чудово обійдемося без її вічно невдоволеного обличчя! Нехай сидить вдома і працює, якщо їй так шкода витратити копійку на рідню.
Жанна не удостоїла невістку навіть поглядом, просто проігнорувала її злісний вигук. Вона спокійно, без зайвої метушні опустила руку в кишеню своїх домашніх штанів і витягла смартфон. Екран миттєво розблокувався від сканування обличчя, і жінка впевнено відкрила банківський додаток, що був напряму інтегрований з платформою бронювання готелів.
— Але є одна маленька технічна деталь, про яку твій блискучий геній забув, коли тихцем переробляв документи в агентстві, — Жанна підняла крижаний, пронизливий погляд на чоловіка. Його самовдоволений вираз обличчя почав помітно тріскатись. — Бронь на той самий сімейний номер, куди ти так хотів втиснути додаткове ліжко, робилася з моєї платинової картки. І фінансовим гарантом виступав мій банківський рахунок, а не твоє чесне слово.
— Що ти робиш? — хрипко видихнув Костянтин, зробивши крок уперед. Вся його показний впевненість розвіялася, натомість з’явився якийсь первісний, липкий страх. Він спробував зазирнути в яскравий екран її телефону, але Жанна злегка відвернула його.
— Анулюю банківську авторизацію і повністю скасовую бронювання нашого номера, — її великий палець швидко й рішуче натиснув на червону іконку. — Підтвердити безповоротну відмову. Ось так. Операція пройшла успішно.
— Ти з глузду з’їхала?! — заволав Костянтин, у паніці кидаючись до неї. Його обличчя спотворилося від тваринного жаху. — До вильоту менше двох діб! Там же стовідсотковий штраф за скасування броні! Гроші пропадуть, вони не повернуться!
— Абсолютно вірно, Костю. Гроші пропадуть на штраф туроператору і вже точно не повернуться ні на мою картку, ні тим більше в твої порожні кишені, — Жанна спокійно заблокувала телефон і прибрала його назад. — Мені зовсім байдуже на цей штраф. Я готова заплатити цю чималу суму просто за те естетичне задоволення, щоб спостерігати, як цієї секунди ваші грандіозні плани, збудовані за мій рахунок, розсипаються на порох.
— Костя, я нічого не розумію, — протягнула Інна, нервово смикаючи пошарпаний ремінець своєї дешевої сумки. Її нахабна посмішка сповзла з обличчя, поступившись місцем виразу тупого нерозуміння. — Де ми житимемо на морі? Ти ж казав, що все давно вирішено!
— Ви ніде не житимете, Інно, — крижаним тоном відповіла Жанна, повертаючись до масивного дубового комода. Вона швидко набрала шестизначний код на цифровій панелі вбудованого сейфа. Важкий металевий механізм тихо клацнув. — У вас на руках є лише посадочні талони на чартерний рейс.
Жанна розчинила сталеві дверцята й дістала звідти пухкий конверт із щільного крафтового паперу. Вона недбало надірвала край, демонструючи застиглим родичам товсту пачку новеньких, хрустких стоєврових купюр, перетягнутих паперовою стрічкою.
— Ось це — готівковий бюджет нашої поїздки, — Жанна ритмічно поплескала пачкою банкнот по долоні. — Мої особисті цільові заощадження на ресторани та оренду яхти. Ви прилетите на узбережжя чужої країни. Вас не зустріне оплачений автомобіль. Вас навіть на поріг готелю не пустять, бо вашого прізвища більше немає в електронних списках постояльців. У вас немає ані копійки на зворотний переліт, на найбрудніший хостел чи навіть на пляшку звичайної питної води в терміналі аеропорту.
— Жанно, послухай, це вже не смішно, зупинися негайно! — Костянтин спробував схопити її за лікоть, але вона різко, гидливо відсмикнула руку, наче від дотику до прокаженого. Він важко, зі свистом задихав. — Ти не можеш нас так кинути! Залиш хоча б ці готівкові євро, щоб ми могли зняти якесь житло на місці! Ми ж все-таки рідні люди!
— Рідні люди? — Жанна скривила губи в презирливій усмішці. — Нормальні люди не крадуть чужі конверти із сейфа. Нормальні люди не селять паразитів у номер на річницю. Ви — два інфантильних, цілком безпорадних нахлібники, які занадто довго приймали мою фінансову розсудливість за слабкість характеру.
Вона чітким, вивіреним, майже військовим кроком попрямувала довгим коридором назад у спальню. Костянтин побіг за нею слідом, судомно ковтаючи сухе повітря квартири. Інна пленталася позаду, її обличчя спотворила гримаса непідробного жаху перед реальністю, що насувалася, в якій немає ані безкоштовної їжі, ані чужих грошей.
Жанна підійшла до ліжка, впевнено замикнула сталеві замки на своєму жорсткому кофрі й плавно висунула телескопічну ручку. В іншій руці вона стискала телефон, на екрані якого вже світилося повідомлення від преміального агрегатора таксі про подану машину.
— Жанночко, будь ласка, благаю, давай все відмотаємо назад! — затараторив Костянтин, остаточно втрачаючи залишки своєї чоловічої гідності. Він став прямо у дверному отворі, перегороджуючи їй шлях, жалюгідний, спітнілий і розчавлений власним нікчемством. — Я зараз же порву Іннин квиток! Я все скасую! Ми полетимо удвох, як і планували спочатку! Інна залишиться тут, присягаюся тобі всім святим!
Інна, що застигла в коридорі, шалено верескнула: «Яке ще «залишуся»?! Ти ж клявся, що це мій відпочинок! Куди ти гроші подів?! Я вже всім розтрубила!» Її лють, немов електричний розряд, метнулася на брата.
Костянтин, з обличчям, перекошеним від злісті, заревів: «Затули рота, йолопко! Це через твої дурні витребеньки я втрачаю дружину, а з нею й все!» Його кулаки стиснулися до хрускоту.
«З дороги, Костю,» — промовила Жанна спокійно, але владно.
«Я вже собі все влаштувала. На мене чекає мій чудовий тур на острови. Машина вже внизу. А ви… можете й далі гризти одне одного тут, у цій квартирі.»
Вона легко, але рішуче відштовхнула його плечем, змусивши незграбно відлетіти до стіни. Колесика валізи тихо постукували по паркету. Жанна пройшла повз заціпенілу Інну, не глянувши навіть, відчинила двері й вийшла. Глухий клацання замка назавжди відрізав її від цього гидкого театру, лишивши Костянтина та Інну наодинці з їхніми порожніми мріями, непотрібними квитками — та повним, нищівним крахом.
Коли я попросила родичів поїхати з моєї дачі — чоловік став на їхній бік. Що робити?