Бабульник

Петрик стояв у тазику з гарячою водою зовсім без одягу, сором’язливо прикривши наготу руками. Цього року Петрові виповнилося шість, і стільки уваги він отримував уперше.

Перед ним стояли дві дуже літні жінки, зморщені, як сушені сливи. Вони були схожі одна на одну, мов дзеркальне відображення, хоча для хлопчика в такому віці всі бабусі здавалися на одне обличчя. Ще дві старші жінки, молодші за попередніх, стояли ближче. І на відміну від літніх, які були сестрами, жваво обговорювали, що тепер робити з Петриком. Вони разом приїхали в село до своєї тітки, загорнули хлопця в чийсь кожушок і повезли на станцію, а далі — потягом до себе додому.

Так далеко Петрик ще ніколи не їздив. Та й узагалі, він ніколи не виїжджав за межі свого села. Матері Петрика не стало минулої осені, про батька він нічого не знав. Тепер же потрібно було йти в школу, а з села возити Петрика не було кому, тож вирішили віддати хлопця родичам у місто. Родичі довго не радились — погодились одразу.

Окрім двох поколінь явних бабусь, у квартирі жила ще одна жінка — Оля. Вона рано вранці йшла на роботу і поверталась пізно ввечері, тому при цій події її не було. Всі жінки просили, щоб їх лагідно називали бабусями. Старші сестри — прабабусі Нюра й Марія, їхні дочки — бабусі Лада й Таня, а от чия саме дочка Оля — Петро так і не зрозумів, бо кожна зі старших вважала її своєю. Отак три покоління жінок тулились у двокімнатній квартирі. Петрик явно був зайвим у цьому жіночому царстві, але змінити вже нічого не можна було.

— Перед тим як лити воду, треба було перевірити його на вошей, а вже потім мити, — висловилась прабабуся Марія.

Петрик надув губи й, майже не розтискаючи їх, сказав:

— Я минулого тижня мився.

— О-о-о-о, внуче-е-е, то ж було минулого тижня, — протягнула прабабуся Нюра і відправила бабу Таню до сусідки по механічну машинку для стрижки.

Петрик чомусь згадав віршик Корнія Чуковського «Телефон» і голосно ковтнув слину.

Хлопця одразу пересадили на стілець, зав’язали простирадло навколо шиї й обстригли дуже коротко. Петрик сидів із заплющеними очима і не ворушився. Йому було млосно від того, що якась жінка чіпає його волосся, точніше — позбавляє його.

Тільки потім Петрика помили. Він пручався, запевняв, що вже дорослий і може намилюватися сам. Але бабусі його не слухали. Виявилося, що у ванній триває ремонт, і тимчасово всі миються в тазику за фіранкою.

Життя в місті здавалося Петрові справжньою мукою. Вічною, мов нескінченне покарання. Усе починалося ще у квартирі. Петрикові доводилося вдягатися так, що сільські хлопці посміялися б з нього: вдома він носив новий костюм — сорочку і коротенькі шортики пісочного кольору з жорсткої тканини. Та колола і чухалась. На вулицю можна було виходити лише в певний час, вдягнувши светр, теплі рейтузи й величезне пальто, в якому не пограєш — хіба що походиш. Шапка Петрикові теж не подобалась.

Прабабусі гуляли з Петриком. Точніше, вдягалися разом із ним, а потім він ішов у двір, а вони — на балкон. Сиділи на стільцях і стежили за кожним його рухом.

У селі Петрик був сам собі хазяїном: куди хочу — туди йду, граю з чим хочу. Ніхто його не обмежував у їжі — їв що хотів і коли хотів. Мився раз на тиждень суботами, коли топили баню.

Але з переїздом до міста вільне життя закінчилося. Зранку на Петрика чекала манна або вівсяна каша, на обід — суп і обов’язково салат, який він терпіти не міг. Подобалась йому вечеря — точніше, вечеря в понеділок, коли давали котлету з картопляним пюре. Їли за чітким розкладом. А це було для Петрика справжнім випробуванням. Вставати так рано, щоб просто повозити ложкою по тарілці з кашею — сумнівне задоволення. Потім ішли всілякі активності, які щодня вигадували бабусі. Будь-яка ініціатива одразу придушувалась, і вимагалося повне підкорення.

Швидко прийшла весна. Нарешті можна було зняти ненависне пальто й заховатися в кущах бузку, де Петрика не було видно. Як тільки хлопець зникав із поля зору прабабусь, ті кричали у відкрите вікно. Але Петрик удавав, що це не до нього. Потім, звісно, вдома йому все виговорювали. Але ці п’ятнадцять-двадцять хвилин, поки прабабусі не захрипли, здавались Петрові найщасливішими в усьому дні.

Ще Петро дуже чекав, коли піде до школи. Там, думав він, буде воля. Його улюблена пора року тепер не приносила радості — Петрик чекав осені.

Вночі він плакав у подушку. Там його ніхто не бачив. Можна було вилити всі свої образи й навіть не засинати.

Маленьку кімнату у квартирі вирішили віддати Олі й Петі. Наймолодша з жінок, по суті, приходила додому лише спати, тому Петро в майбутньому міг спокійно робити уроки. Стіл поставили біля вікна, а по боках якраз умістилися два ліжка. Петрикове було коротше, тож ще залишилось місце для шафи.

Однієї ночі Оля прокинулась. З ліжка поруч долинало тоненьке «У-у-у-у».

Оля підскочила й підійшла до Петра:

— Тобі що? Плачеш?

Петрик одразу замовк і удав, що спить.

— Тяжко тобі, розумію.

Петрик обурено подумав: «Ти нічого не розумієш!»

Оля сіла поруч і почала гладити його по голові.

— Прорвемося. Підеш до школи — легше стане. Обов’язково віддамо тебе в секцію. А краще у дві. Тільки вже зараз подумай, чим хочеш займатися. Спи. І пам’ятай — завжди можеш звернутись до мене по допомогу.

Оля продовжувала гладити Петрика. Він почав заспокоюватися й поступово засинати. Її теплі руки нагадували йому мамині. Та й сама худенька Оля нагадувала матір. Світле довге волосся, ніжна усмішка і приємний тихий голос.

Петро з Олею подружились. Коли він втомлювався від надмірної уваги бабусь, Оля запрошувала його ввечері пройтись до магазину. Жартувала, що з таким чоловіком їй нічого не страшно.

По дорозі до магазину був ще один дитячий майданчик. Там Петро й грався, поки Оля купувала продукти.

— Я швидко, візьму тільки хліб. Ти нікуди не йди, тут є ліхтарі.

— Добре, — махнув Петро й пішов оглядати місцевість. Гойдалки й лавочки були звернені у бік його будинку. Він підійшов до гойдалок, але побачив вогник. Вогник плив у повітрі, а потім зупинився біля пісочниці. То яскраво розгорявся, то зникав. Засунувши руки в кишені штанів, хлопець рушив до нього.

На краю пісочниці сидів кремезний чоловік. Він тримав у руках цигарку. Сидів, задумливо втупившись в одну точку.

Петро підійшов і сів поруч.

— Чекаєте?

— Ага, — відповів молодий чоловік у синій куртці й темних штанях. На голові в нього, як і в Петрика, була величезна кепка.

— Петрик, — простягнув руку хлопець.

— Микола, — потиснув руку у відповідь чоловік. — А чого так пізно гуляєш?

— Я не гуляю. Я чекаю Олю. Вона пішла в магазин, а я в цей час можу побути сам.

— Сам? Дивно. Зазвичай люди хочуть бути з кимось. У дитинстві з татом і мамою. Потім з коханими, з дружинами, у старості — з онуками.

— Так. З онуками… У мене немає ні тата, ні мами. Один бабульник.

— Хто?

— Ба-буль-ник. Прабабусі, бабусі, ну й Оля.

— Зачекай, — чоловік навіть загасив сигарету. — А в якій квартирі ти живеш?

— У сорок третій.

— Не може бути, — чоловік заметушився по майданчику. — Там же тільки жінки живуть. Я дізнавався.

— Може-може. Тепер у тому бабульнику живу і я.

— Слухай. А ти можеш передати Олі ось це, — і чоловік дістав із нагрудної кишені складений аркуш. — Це запрошення в театр.

— Чому самі не віддасте?

— Не можу, брате. Вже місяць за Олею ходжу, чекаю, коли з роботи повернеться, а підійти боюся. А ти зможеш, — Коля почав трясти Петю, сам не вірячи в таку випадковість.

— Тільки не кажи їй, хто дав.

— Таємниця чи що?

— Тайна!

— Тайни — це не для мене. Я торік не витримав і хвилини, щоб не розказати всім, що Генка гільзи знайшов.

— А тепер, брате, доведеться. Від цього моє життя залежить. Скажи… скажи, знайшов. Тобі не можна йти, ти малий. А їй можна.

— Гаразд, — Петро простягнув руку й поклав папірець у кишеню.

— Не загуби. Завтра приходь, розкажеш.

Про квиток Петрик згадав лише тоді, коли бабуся Лада вивернула його кишені.

— Знову всяке сміття додому тягаєш, — сказала вона і жбурнула папірець у відро для сміття.

— Це не сміття. — Петро поліз за квитком. — Я знайшов. Мені йти не можна, а Олі — можна.

— Що там, Петре? — запитала вона.

— Пішли.

Вона залишила куплений хліб на кухні й пішла за хлопцем у кімнату.

— Ось! — гордо простягнув він папірець.

Оля розгорнула.

— Квиток у театр? — вона покрутила його в руках і знизала плечима. — Але я все одно не зможу піти. У мене звіти починаються.

— Ти зобов’язана, Олю. Від цього залежить чиєсь життя.

— Так-так, — Оля прикрила двері до кімнати та сіла на Петрикове ліжко. — Розповідай.

Петро, звісно, розповів усе до дрібниць.

— Треба нам із тобою того чоловіка якось ще раз зустріти.

— Давай завтра сходимо до магазину. Я йому обіцяв розповісти.

Оля кивнула.

Наступного дня Петро не міг дочекатися вечора. Він поводився зразково, щоб не викликати роздратування бабусь і не отримати покарання.

Увечері Оля щойно зайшла до квартири, як одразу повідомила, що забула зайти в магазин, і, підморгнувши Петрові, вийшла з квартири.

Петро біг попереду Олі й крутив головою навсібіч. Чоловік сидів на тому самому місці, що й учора.

— Добрий вечір. А чому ж ви самі не підійшли, а Петрика відправили?.. — почала Оля.

Чоловік зніяковів, підхопився. Навіть у сутінках було видно, що він почервонів.

— Мене катували! — почав Петро.

Оля розсміялася й дістала квиток.

— Тримайте. Якщо хочете, щоб я пішла, запросіть мене особисто.

Чоловік почав переминатися з ноги на ногу, перебираючи квиток:

— Підемо до театру. Запрошую.

— Ну хоч так. Вас звати Микола?

— Так.

— А я — Оля, — вона простягнула йому руку. — А то виходить, що я з незнайомцем у театр іду. Негарно.

Вони почали гуляти доріжками навколо магазину. Микола нарешті розговорився. Тепер його не можна було зупинити. Коли магазин зачинявся, Оля спохопилась.

— Шукатимуть, Петре. Йдемо швидше додому.

Удома на Олю чекав допит з пристрастю. «Де була, чому пізно й нічого не купила».

— Подругу зустріла, заговорилися, а магазин зачинено. Петько з нами був.

Петро закивав.

Тепер настала черга Петі щоразу гуляти з Олею, щоб не викликати підозр. Подаровані квіти Олі доводилося залишати біля під’їзду, інакше вечірні прогулянки припинилися б.

Так минув місяць, другий. Дуже скоро потрібно було йти до школи. Бабуся Маша вже сходила до шкільної адміністрації й записала Петю до першого класу.

Оля ходила замріяна й часто сама собі посміхалась. А Петро нічого не підозрював.

— Виходь за мене, — прошепотів Коля їй на вухо, коли вони йшли стежкою біля будинку.

Вона зупинилася й здивовано глянула на нього.

— Я не можу. Петро.

— Що Петро?

— Я не можу залишити Петю з бабусями. Точніше, втекти з цього дому я мріяла з дитинства. Мене також віддали до родичів приблизно в його віці, і я його чудово розумію. Не хочу, щоб він страждав, як я. А без мене він не виживе.

Микола насупився.

— Пробач. Я розумію, ти чекав іншої відповіді. Ти мені подобаєшся, Коль, але Петю я не залишу.

Микола лише махнув рукою.

— Забудь.

Назад додому Оля йшла сумна. Петро це помітив і запитав, що сталося.

— Коля запропонував мені вийти за нього заміж.

— Як це? — здивувався хлопчик.

— Це коли чоловік і жінка стають чоловіком і дружиною, живуть окремо й у них з’являються діти.

— Окремо? Ти підеш? — очі Петі наповнилися слізьми. Він стиснув кулачки й побіг назад, намагаючись наздогнати Миколу.

Чоловік уже стояв на зупинці біля магазину й чекав на автобус. Його погляд був задумливим.

— Дядьку Колю, дя-дю Ко-лю, рідненький, — ридав Петрик, — забери мене з цього бабульника разом з Олею. Не можу я тут, нудно мені. І без неї не можу, — хлопчик схопився за сорочку в районі грудей і скривив губи трубочкою. — Вони ж мене знищать своєю цією правильністю.

Микола розгубився. Він уперше бачив такі емоції в маленького хлопця.

— Петре! — кликала Оля, вибігаючи до зупинки, — Петре!

— А я стояв і думав, що вже не уявляю, Петь, її без тебе й тебе без Олі. Наче ви одне ціле. Я не подумав, що пропонуючи їй стати моєю дружиною, мав запропонувати й забрати тебе.

Оля підбігла до них.

— Ну що, — пригорнувши хлопчика, усміхнувся Коля. — А якщо Петро буде з нами жити, підеш за мене заміж? — запитав він.

Оля намагалася перевести подих.

— Олю, погоджуйся. Дядько Коля добрий. Я бешкетувати не буду.

— Ну, якщо не будеш бешкетувати, то, мабуть, доведеться сказати «Так».

— Ура!!! — закричав Петро й заплескав у долоні.

Микола стояв у невеличкому коридорі, поки Оля з Петею швидко пакували валізи. Якщо з думкою, що Оля колись вийде заміж, жінки вже змирилися, то від’їзд Петі став для них несподіванкою.

Оля пообіцяла навідувати родичок і приводити Петю. Обіцянку вона свою виконувала регулярно — раз на місяць. Микола з Олею та Петею приходили на недільний обід у першу неділю місяця. При Миколі бабусі поводилися скромно й тихо. Тільки залишившись наодинці з Олею чи Петею, намагалися нав’язати свою думку й норми поведінки. Оля всміхалася й кивала. А Петро удавав, що слухає.

— Нормальні бабусі. Адекватні для свого віку, — якось висловився Микола після чергового візиту.

— А ніхто й не каже, що вони погані, — заперечила Оля. — Ми з Петею їм за все вдячні. Мене вони, взагалі, виростили. Але все ж — любов міцна на відстані.