— Мамо! Ти де? — голос доньки, мов пташиний щебет, розлетівся по всьому подвір’ю.
Валентина з зусиллям випростала спину, спершися на стару дерев’яну ручку лопати. Скільки ж років цьому інструменту? Здається, Сергій сам її майстрував, усе повторюючи: «З надійним інструментом будь-яка робота легше йде».
— Я на городі! — відгукнулася вона, неквапом прямуючи до хвіртки, обережно підтримуючи поперек.
Біля воріт стояла Ірина — елегантна у світлому плащі, на високих підборах. Поруч стрибав Сашко, енергійно розмахуючи якоюсь іграшкою. Її син, онук Валентини, був напрочуд схожий на свого батька в дитинстві — такий же непосидючий, активний.
— Ой, і Сашенька приїхав! — Валентина розкрила обійми, але тут же скривилася від болю в спині.
— Що сталося, мам? — Ірина стурбовано вдивилася в обличчя матері.
— Та нічого серйозного, доню. Після роботи спина трохи ниє. Пройдусь — мине. А Андрій що, знову зайнятий?
— Як завжди, — Ірина трохи скривила губи. — Цілими днями на роботі. Ходімо в дім, я тобі продуктів привезла.
Валентина обережно піднялася сходами на ґанок, тримаючись за поруччя. Кожна сходинка віддавалася болем, але вона намагалася не подати знаку. Останнім часом донька занадто уважно стежила за нею, ніби шукала якісь проблеми.
На кухні біля порога стояли два величезні пакети. Валентина зазирнула всередину:
— Навіщо так багато? Я ж одна не з’їм. Може, ви залишитеся в мене?
— Мам! Я знайшов свій іграшковий пістолет! І… шамовальник! — Сашко раптом вискочив з-за печі, удаючи, що стріляє.
— Не заважай, — відмахнулася Ірина. — Я б із радістю залишилася, та не можу. Їдемо завтра.
Щось у її інтонації змусило Валентину насторожитися. За тридцять п’ять років материнства вона навчилася відчувати, коли з дітьми щось не так. І зараз її інтуїція підказувала — це не просто візит.
Але розпитувати вона не стала. Відвертих розмов між ними не було з того часу, як донька завела власну сім’ю. Та й характер в Ірини був непростий — якщо щось задумала, буде ходити довкола, доки сама не наважиться поділитися.
— У тебе тут тепло, — Ірина притулилася до печі. — Дуже затишно натоплено.
— Ночі стали холодними й вогкими. Боюся застудити спину.
День минув у звичних справах. Сашко, набігавшись на свіжому повітрі, заснув рано. А Ірина все не могла розпочати розмову, хоча Валентина помічала — її щось гризе.
Ввечері, коли вони сиділи на веранді, милуючись заходом сонця, Ірина нарешті наважилася:
— Мам, я давно хочу з тобою поговорити. Ми з Наталею хвилюємося. Ти одна у такому великому домі…
Валентина уважно глянула на доньку. У сутінках її обличчя здавалося блідим і напруженим.
— І що ж ви надумали? — спокійно спитала вона.
— Розумієш… — Ірина підвелася, повільно пройшлася верандою. — Ми з сестрою вирішили відкрити медичний центр. Сучасний, великий. У нас уже є інвестори, підібране приміщення. Але потрібен стартовий капітал…
У Валентини похололо всередині. Тепер усе стало зрозуміло.
— І до чого тут мій дім? — її голос став твердішим.
— Мам, не поспішай відмовлятися! — Ірина сіла поруч, м’яко взяла її за руку. — Вислухай мене. Ми з Андрієм купили нову квартиру — чотири кімнати. Одна з них буде повністю твоєю. Район чудовий, поруч парк, поліклініка… А цей дім можна продати. Гроші підуть у наш проєкт, ти станеш співзасновницею. Уявляєш, який прибуток можливий?
Валентина мовчала, дивлячись на сад що темніє. Там, під старою яблунею, вони з Сергієм колись будували плани на майбутнє. Цеглина за цеглиною зводили цей дім, висаджували дерева…
Кожен куточок був наповнений спогадами.
— Подумай, мамо, не поспішай відповідати, — підвелася Ірина. — Завтра я привезу Наталю, їй теж важливо з тобою поговорити.
Вночі Валентина не могла заснути.
Вона блукала будинком, торкаючись знайомих стін, занурюючись у спогади. Ось тут Ірина зробила свої перші кроки, а тут Наталя любила ховатися, коли ображалася. У цьому кутку стояло ліжечко Поліни, коли внучку привозили на літо…
Ближче до другої години ночі вона опустилася на старий диван у вітальні — саме тут вони з Сергієм завжди проводили вечори, обговорювали минулий день і мріяли про майбутнє. Тепер його половина залишалася порожньою.
— Сергію… — тихо покликала вона у темряву. — Що ж мені робити? Пам’ятаєш, як ми починали будувати цей дім? Ти весь час жартував — навіщо такий великий, адже вдвох ми його ніколи не заповнимо…
Її рука ковзнула по потертій оббивці:
— А потім народилася Іринка. Пам’ятаєш, як ти носив її на руках, наспівуючи колискові своїм глибоким голосом? А за три роки з’явилася Наталя… Яке це було щасливе життя!
За вікном шелестів нічний вітер, похитуючи гілки тієї самої яблуні, яку вони посадили, щойно переїхали сюди.
— Наші дівчатка подорослішали. Може, вони мають рацію? Ти завжди казав: треба допомагати дітям, поки можеш. А я зациклилася, вперлася. Підкажи, дай якийсь знак, як мені вчинити…
Вона замовкла, прислухаючись до нічних звуків дому. Старі дошки підлоги поскрипували, ніби роздумували разом із нею.
Непомітно вона задрімала просто на дивані. Яскравий сонячний промінь розбудив її вранці.
Розплющивши очі, вона завмерла — порив вітру розгорнув стару весільну фотографію на стіні.
Сергій дивився з неї своїм особливим, трохи насмішкуватим поглядом.
На зворотному боці рамки, де тріснуло скло, сонячний промінь висвітив напис, зроблений його рукою багато років тому:
«Головне — щоб душа була на місці. А вона там, де ти».
Валентина притиснула долоню до грудей.
Ось він, знак.
Можна продати будинок, можна почати все з нуля.
Але найважливіше — не втратити себе, свою душу.
Як тоді, у молодості, коли вони з Сергієм вірили тільки одне в одного та у власні сили.
Вона підвелася, розправила плечі.
Тепер рішення було очевидним.
Але вона не дозволить собі стати мовчазною тінню у чужому домі.
Сергій би її зрозумів. Він завжди розумів.
Коли настав ранок, усе було вирішено.
Це буде непросто, але правильно.
Діти виросли, їм потрібна допомога.
А будинок… Будинок — це лише стіни. Головне — зберегти родину.
Наталя приїхала до обіду.
Молодша донька виглядала втомленою, виснаженою. Було видно, що вона хвилюється.
— Мамочко, вибач, що так несподівано все, — почала вона, обіймаючи матір. — Але це унікальний шанс для всіх нас! Ми давно хотіли відкрити власну клініку…
— Я згодна, — просто відповіла Валентина.
Обидві доньки завмерли, не вірячи власним вухам.
— Справді? — Ірина засяяла. — Мамо, ти не пошкодуєш! Ми все організуємо, будеш жити в розкоші!
Переїзд призначили за місяць.
Валентина методично збирала речі, упаковувала фотографії, розбирала накопичені за роки дрібнички. Щось віддавала сусідам, щось викидала.
Щодня дім ставав усе порожнішим, чужішим.
Нова квартира Ірини справді виявилася просторою і світлою.
Для Валентини підготували окрему кімнату з дорогими меблями. Все нове, сучасне, комфортне.
Спочатку здавалося, що все складеться добре.
Валентина допомагала по господарству, гуляла з Сашком, іноді доглядала за Поліною, коли та приїжджала зі своєї художньої школи.
Але скоро почали з’являтися тріщини.
Спершу це були дрібниці.
Ірина невдоволено морщилася, якщо Валентина, як звикла, вставала о п’ятій ранку і гриміла посудом на кухні.
Андрій насуплювався, якщо вона забувала вимкнути світло в коридорі.
Навіть Сашко, який спершу радо зустрічав бабусю, все частіше зачинявся у своїй кімнаті з планшетом.
— Мам, навіщо ти знову почала генеральне прибирання? У нас клінінг працює щочетверга, — Ірина дратівливо поправляла вази, які Валентина щойно переставила. — І ці квіти… Вони не відповідають інтер’єру.
Валентина промовчала.
Ці вази належали їй — єдине, що вона забрала з колишнього дому, окрім особистих речей. Старі, з облупленою фарбою, але такі рідні. А Ірина віддавала перевагу скляним, «у скандинавському стилі».
Справи в медичному центрі йшли повільніше, ніж очікувалося. Ірина часто поверталася додому втомленою, легко виходила з себе. Наталя дзвонила все рідше — була зайнята чергуваннями. А коли Валентина намагалася розпитати про справи, дочки уникали розмови або переводили її на інші теми.
А потім почалися «прийоми».
Ірина з Андрієм регулярно влаштовували ділові вечори, запрошуючи партнерів по бізнесу. У такі дні Валентину просили залишатися у своїй кімнаті, щоб «не бентежити гостей».
— Розумієш, мамо, це важливі люди, — пояснювала Ірина. — Треба підтримувати певний рівень. А ти… ну, ти ж сама знаєш. У тебе свої звички, свій стиль спілкування.
Одного вечора Валентина випадково почула розмову. Вона прямувала на кухню по воду, коли голоси з вітальні досягли її слуху.
— …і що мені робити? — голос Ірини звучав різко, на підвищених тонах. — Вона все псує! Уявляєш, вчора при Романові Сергійовичу почала розповідати про свій город! А він — інвестор, між іншим!
— А що Наталя? — спитав жіночий голос.
— Наталя? — Ірина гірко усміхнулася. — Моя сестричка зайнята своїми проблемами. Її чоловік проти того, щоб мама переїхала до них. А я маю тягнути все на собі?
Валентина завмерла біля стіни, відчуваючи, як у неї тремтять руки.
Склянка зачепила підставку для парасольок, і вітальня миттєво занурилася в тишу.
— Мамо? Що ти тут робиш? — Ірина вийшла у коридор, її обличчя почервоніло.
— Води хотіла випити, — тихо відповіла Валентина.
— Я ж просила не виходити з кімнати, коли в мене гості!
Тієї ночі Валентина не могла заснути.
Вона лежала, дивлячись у стелю, і думала: як так сталося, що її дівчатка, її кровиночки, стали такими чужими?
Вона згадувала, як маленька Іринка бігла до неї з розбитими колінами, а Наталя плакала, уткнувшись у плече, коли не вступила до інституту з першого разу.
Наступного ранку зателефонувала Наталя.
— Мамо, як ти? — її голос звучав винувато. — Іра розповіла, що ви вчора… поговорили.
— Усе добре, доню, — Валентина намагалася говорити спокійно. — А ти як? Давно не заїжджала.
— Мам… — Наталя помовчала. — Може, поживеш у нас трохи? Відпочинеш від Ірчиних прийомів.
Валентина заплющила очі.
Ось і почалося те, чого вона боялася з самого початку.
Квартира Наталі була в старій п’ятиповерхівці на околиці міста.
Дві кімнати, крихітна кухня.
Віктор, чоловік Наталі, зустрів її холодно — пробурчав «привіт» і пішов до спальні.
— Не звертай уваги, — пошепки сказала Наталя. — Він просто втомився. Розташовуйся в залі, я тобі диван розкладу.
Але Валентина бачила, що донька була не в захваті від цієї ситуації.
Наталя постійно вибачалася — то за тісноту, то за сусідів, які шуміли.
Віктор демонстративно їв у кімнаті, не сідаючи за загальний стіл.
А вечорами його невдоволене бурмотіння: «Скільки це ще триватиме?» відлунювало від стін, роблячи квартиру ще меншою.
Через тиждень Валентина зрозуміла: треба приймати рішення.
Не можна бути тягарем для власних дітей.
Вона склала свої небагаті речі у стару сумку і вийшла на прогулянку, щоб обдумати все.
Ноги самі привели її в міський парк.
Вона сіла на лавку, спостерігаючи за мамами з візочками.
Поруч розмістилося літнє подружжя — сивий чоловік із тростиною і жінка у яскравій хустці.
— Вибачте, можна присісти? — спитала жінка. — Ноги зовсім не слухаються.
— Звичайно, — відповіла Валентина. — Сьогодні справді спекотно.
— Та ще і як, — жінка дістала пляшку води. — Напийтеся, ви якась бліда.
Так зав’язалася розмова.
Галина Михайлівна та Микола Петрович виявилися напрочуд приємними співрозмовниками.
Вони розповіли, що мають невеликий будиночок на околиці — раніше жили там самі, тепер здають.
— Останні квартиранти виїхали місяць тому, — зітхнула Галина Михайлівна. — А шкода, хороші були люди. Ми не заради грошей здаємо — просто щоб будинок не пустував. Зараз самі у квартирі живемо, переїхали ближче до дітей.
Валентина слухала і відчувала, як у грудях теплішає.
Можливо… можливо, це знак?
— А ви… ви вже знайшли нових мешканців? — запитала вона, дивуючись власній рішучості.
Галина Михайлівна уважно подивилася на нову знайому:
— А вас це цікавить? — повернулася вона до чоловіка. — Коля, як думаєш?
Микола Петрович окинув Валентину уважним поглядом:
— Будинок невеликий, але міцний. Дві кімнати, кухня, веранда. Є сад, правда, занедбаний…
— Сад? — голос Валентини затремтів.
— Так, старі яблуні, смородина… — Галина Михайлівна раптом замовкла. — Зачекайте, а ви… ви ж Валя? Валентина Петрівна?
Валентина здивовано підняла очі:
— Так, але звідки…
— Господи! — вигукнула Галина Михайлівна. — Коля, та це ж дружина Сергія Миколаєва! Того, що на заводі в конструкторському бюро працював! Ми ж з вами разом на демонстрації ходили!
Микола Петрович примружився:
— Точно… А ваші доньки — Ірина й Наталя? Ірка завжди бавилася з моїм калькулятором, коли ми збиралися.
Світ раптом став напрочуд маленьким і теплим.
Вони говорили до самого вечора.
Пригадували спільних друзів, заводські свята, молодість…
Валентина дізналася, що діти Галини Михайлівни та Миколи Петровича давно переїхали в інше місто. Кличуть їх до себе, але старенькі не хочуть залишати рідні місця.
— Знаєте що, — рішуче сказала Галина Михайлівна, коли сонце почало хилитися до горизонту. — Поїдьмо подивитеся будинок. Він зовсім поруч, автобусом доберемося.
Будинок виявився маленьким, але напрочуд затишним.
Білі стіни, блакитна лиштва, міцний ґанок.
А головне — сад.
Великий, зарослий, але живий, сповнений життя.
Валентина повільно йшла між яблунями, обережно торкаючись шорстких стовбурів.
А сльози беззвучно котилися по її щоках.
— Не підходить? — стривожилася Галина Михайлівна.
— Що ви… — Валентина похитала головою. — Навпаки. Тут так схоже на мій старий дім…
Того ж вечора вона зателефонувала Наталі:
— Доню, не хвилюйся. Я знайшла місце, де житиму.
— Що означає «знайшла»? — у голосі доньки прозвучала тривога. — Мамо, що ти надумала?
— Познайомилася з хорошими людьми. Вони здають будинок, є сад. Вартість підходить під мою пенсію.
— Який будинок? Хто ці люди? — Наталя підвищила голос. — Мамо, ти не можеш жити сама!
— Чому ж ні? — спокійно відповіла Валентина. — Я все життя прожила у своєму будинку і якось справлялася.
— Але ж… але ж… — Наталя запнулася. — Почекай, я подзвоню Ірі, нехай вона тобі пояснить.
Ірина примчалася за годину.
Влетіла у квартиру Наталі, навіть не привітавшись із Віктором:
— Мамо, негайно припини це! Який ще будинок? Ми ж усе це затівали не для того, щоб ти тинялася по чужих кутах!
— А для чого ж тоді, доню? — Валентина уважно глянула їй у вічі. — Щоб я сиділа в чотирьох стінах і не бентежила тебе перед важливими гостями?
Ірина відсахнулася:
— Ти… ти знаєш?
— Так, знаю, — кивнула Валентина. — І про ваші розмови, як би мене «прилаштувати», теж чула.
— Мамо… — Наталя зробила крок уперед. — Ми ж хотіли якнайкраще…
— Я розумію, дівчатка. Справді, розумію, — Валентина сумно посміхнулася. — Але ви вже інші. У вас своє життя, свої правила. А я… я не можу змінитися. І не хочу.
Вона дістала з сумки потертий конверт:
— Ось, тримайте. Це документи на старий будинок. Продавайте, будуйте свій центр. Мені вистачить пенсії.
— Мамо, будь ласка… — почала Ірина.
— Ні, доню. Я ухвалила рішення.
Через тиждень Валентина переїхала в будинок Галини Михайлівни та Миколи Петровича.
Вони допомогли їй облаштуватися, принесли старі меблі з горища, навіть виділили телевізор — «все одно без діла стояв».
А сад… сад ожив.
Валентина день за днем розчищала зарості, підв’язувала гілки, полола траву.
Руки пам’ятали цю роботу, тіло раділо знайомим рухам.
Вечорами господарі часто заглядали — просто посидіти на ґанку, поговорити про життя.
Доньки з’явилися через два місяці.
Приїхали разом, мовчазні, винуваті.
Ірина одразу почала:
— Мамо, у нас проблеми. Банк відмовив у кредиті, інвестори відійшли…
— І що тепер? — спитала Валентина, розливаючи чай по старих чашках.
— Гроші за будинок… вони… — Наталя опустила погляд. — Загалом, нічого не вийшло. Пробач нам, мамо.
Валентина уважно розглядала своїх доньок.
Ірина, завжди така впевнена, зараз здавалася маленькою й розгубленою.
Наталя нервово м’яла серветку — так само як у дитинстві, коли отримувала погані оцінки.
— Ну що ж, — зрештою промовила Валентина. — Значить, так і мало статися.
— Ти… ти не сердита? — здивовано спитала Ірина.
— Звичайно, сердита, — зітхнула Валентина. — Але ви ж мої доньки. Куди я від вас подінуся?
— Мам, — Наталя підняла заплакані очі. — Може, повернешся? Ми щось вигадаємо…
— Ні, дівчатка, — твердо відповіла Валентина. — Тут мені добре. Я доглядатиму сад, будуть яблука — приїжджайте в гості з онуками.
Вони довго сиділи на веранді.
Розмовляли — вперше за довгий час відверто й щиро.
А в саду шуміло листя яблунь, обіцяючи багатий урожай, і звідкись тягнуло гіркуватим димком — Микола Петрович топив баню по сусідству.
Коли ввечері проводжала доньок, Валентина вийшла в сад.
Сіла на стару лавку, заплющила очі.
І раптом відчула — вона вдома.
Не в тому домі, який продали, не у квартирі Ірини, не у Наталі.
А тут, серед яблунь і кущів смородини, поряд із цими чудовими людьми — чужими формально, але такими рідними по духу.
Десь угорі впало яблуко, глухо вдарившись об землю.
Валентина підняла його, витерла об поділ.
Міцне, спіле.
Буде чим пригостити онуків, коли вони приїдуть.
А вони обов’язково приїдуть…
Коли лінь, готую «Наполеон» у стакані: смачно, швидко та без зайвих клопотів! 🍰✨ Цей десерт завжди рятує! Він так смачний, що ви пальчики оближете! 😋 За 2 хвилини нічого не залишиться.